Євангеліє від Тараса
07/16/2008 | Анатолій
В О Є С Л А В К О Б З А
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ТАРАСА
ЧИ БУЛИ ПІДСТАВИ ВБИТИ ШЕВЧЕНКА?
Євангеліє від Тараса -- поема Шевченка „Марія” -- доступне кожному для прочитання у повному обсязі.
Ми ж розглянемо три, дотичні до нашої теми, аспекти:
1. Природне зачаття Ісусове, видаване церквою Ісусовою саме непорочним. Для Тараса (і для нас) непорочне зачаття є щонайменше НЕПРИРОДНИМ. Бо якщо по суті, то непорочне зачаття паплюжить природу. ПАПЛЮЖИТЬ СВЯТЕ -- МАТІР І МАТЕРИНСТВО.
2. Усвідомлення Ісусом свого БАЙСТРЮЧЧЯ Є ПРИЧИНОЮ ЗНЕВАГИ ІСУСА ДО СВОЄЇ МАТЕРІ.
3. Вознесіння Марії на небо -- неприродне в принципі, але необхідне для догми.
Тож, повернувшись надвечір з пасовища вівців, Марія застає вдома жида-благовістителя, слухає його благу вість – євангеліє, – притулившись до старого Йосипа:
-- Во Іудеї не було, --
Промовив гость, -- того ніколи,
Що нині узриться. Равві !
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій !
І виростуть, І пожнемо,
І в житницю соберемо
Зерно святеє. Я месію
Іду народу возвістить.
І помолилася Марія
Перед апостолом. Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію . . .
Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тіверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі собі прийшли
Додому.
Жде його Марія
І ждучи плаче, молодії
Ланіти, очі і уста
Марніють зримо. “ Ти не та
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота! --
Промовив Йосип. -- Диво сталось
З тобою, донечко моя!
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то . . . -- Й не вимовив: уб'ють
На вулиці. -- І заховаймось
В своїм оазисі “. І в путь
Марія нашвидку збиралась
Та тяжко плакала, ридала...
(Тарас Шевченко. “Марія”)
За жидівським Законом (Біблією) смертній карі -- через побиття камінням -- підлягають як блудниці, так і ті, хто нагуляв дитину (див. Біблія, „Левит”, 19:29-30; 20:10-21; а також „Повторення Закону”, 22:21-24).
Тож, закономірним є усвідомлення Ісусом неминучості його страждань і смерті. І не просто усвідомлення, а тверде, непохитне переконання, що все має бути саме так. І коли улюблений учень Ісуса -- апостол Петро -- спробує схилити Ісуса до уникнення (?!) вироку долі, (?!) вражений Петровим менджуванням (нехтуванням Закону, -- сатанізмом) Ісус проголосить до Петра:
„ ... Відступися від мене, САТАНО, -- ти спокуса мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!..”
(Євангеліє від Матвія, 16:23)
„ ... Я прийшов не руйнувати Закон, а виконати...”
(Матвій, 5:17)
Знаємо, що Шевченко зразково закінчив Академію в Петербурзі. Але початкову освіту Тарас здобув у сільського дяка. Далі тягнуться роки подорожей зі своїм паном -- вихрещеним жидом Енгельгардтом. Півтора роки -- з осені 1829 до весни 1831 року -- Тарас живе у Вільно (сучасний Вільнюс) поруч з генерал-губернаторським палацом та університетом. Є припущення, що Енгельгардт познайомив Тараса з викладачем Віленського університету Йонасом Рустемасом, вірменином за походженням (див., наприклад, Шевченківський словник). А вірмени, як відомо, мало відрізняються від жидів, та й християнство прийняли ще в перші віки його існування, тобто до закладення догматики, простіше, у первісному -- жидівському -- вигляді. Щодо самого Вільнюса, то він вже в ті, Тарасові часи, був світовим центром талмудизму, і залишається ним дотепер (талмуд -- тлумачення Біблії). Жидівські довідники вказують на те, що найвищим авторитетом світового жидівства в часи становлення жидівської секти хасидів був Віленський гаон (або геній з Вільнюса) Еліягу бен Соломон Зальман. Саме він наклав херем (прокляття) на хасидів. Херем, як відомо, передбачає покарання жидівським Законом (Біблією) неслухняних жидів (з ними й жидо-християн) включно зі смертною карою:
„ ... Коли ти будеш неслухняним до господа, то будеш проклятий господом, аж поки ти не будеш вигублений, і аж поки ти не загинеш через зло твоїх вчинків...”
(Біблія, „Повторення Закону”, 28:15-20)
„ ... Кожне закляте -- від людини і худоби до житла -- буде конче забите...”
(Біблія, „Левит”, 27:28-29)
Можна тільки уявляти вагомість авторитету Віленського гаона, якщо, наприклад, після смерті (1797 рік) Еліягу бен Соломона Зальмана хасиди танцювали на його могилі (див., наприклад, М. Шапіро. „100 видатних євреїв”).
Отже Тарас від початку свого навчання у дяка познайомився з суттю християнства. А через спілкування зі своїм паном та перебуваючи в атмосфері вченого Вільнюса Тарас робить логічні висновки про суть християнства, зокрема про непорочне зачаття Ісуса -- так зване благовіщення Марії. Очевидно саме людський, природний 9-місячний період вагітності Марії від благовіщення 7 квітня (25 березня за старим стилем) до народження Ісуса 7 січня природно привів Тараса до висновку про байстрюччя, зачате -- заблаговіщене -- трьома крапками, . . . наведеного уривку з поеми „Марія” після слів: догнав Марію.
Тож ці . . . якраз і пояснюють, чому Йосипу, враженому розвитком подій, аж дух перехопило, і він не вимовив „уб'ють на вулиці”. Саме ці . . . й пояснюють, чому Марія нашвидку збиралась -- рятування повільним не буває -- і тяжко плакала, ридала.
Коментуючи . . . митрополит Іларіон (в миру Іван Огієнко -- міністр віросповідань екзильного уряду Петлюри) у своїй книзі „Тарас Шевченко”, розділ „релігійність Тараса Шевченка”, підрозділ 14, вказує:
„ ... гость в ярочку догнав Марію, бо тут у ярочку вода була, якої мала принести Марія. По цьому, ТРЕБА ДУМАТИ, гість-благовіститель і Марія, набравши води, БЛАГОЧЕСТИВО й ЧЕСНОТНО вернулася додому. А рано-вранці Марія та Йосип провели гостя до Тіверіади...”
Ясно, що ярочок у вечірніх сутінках став притулком для двох молодих людей... Ярочок, а не хата старого Йосипа, де Марія, по-перше, наймичка, по-друге, не зможе розслабитись в присутності Йосипа і . . .
Не дивно, що рівноапостольний митрополит не прокоментував рядки про розп'яття благовістителя (апостола, возвіщавшого прихід того месії, який врятує -- спасе -- жидів і якого жиди чекають донині) в Тіверіаді і про те полегшення, яке відчула Марія, розуміючи, що батька того, хто в її утробі, розп'ято (за жидівським законами тільки вище духовенство може визначати і, відповідно, возвіщати прихід месії, а самозвані возвістителі, зокрема батько Ісуса і сам Ісус, підлягають смертній карі), а Йосип не налаштований свідчити про Марію як про покритку і вінчається з нею. Отже, вона врятована:
... Де ж подівсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов і подививсь
На брак той славний і преславний!
На брак окрадений! Не чуть.
Не чуть ані його, ані месії.
А люди ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного. Маріє!
Ти, безталанная, чого
І ждеш і ждатимеш од бога
І од людей його? Нічого,
Ніже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили, --
Якби не вкрав, не заховав!
В Єрусалимі говорили
Тихенько люди, що стяли
У городі Тіверіаді
Чи то якогось розп'яли
Провозвістителя месії
-- ЙОГО! -- промовила Марія,
І веселесенька пішла
У Назарет. І він радіє,
Що наймичка його несла
В утробі праведную душу
За волю розп'ятого мужа...
Веселіла Марія, веселів і Йосип. Бо тепер молода наймичка його, старого й убогого, не покине... Догляне до смерті.
І хоча коментарі зайві, та все-таки вони є:
„ ... Ах ви проклятиє жиди... А чтоби вам свого МЄСІЮ ждать і нє дождать...”
(Від себе особисто -- Тарас Шевченко. Див. „Прогулка с удовольствієм і нє бєз моралі”, частина 1, розділ 1-2)
Характерно, що той-таки митрополит Іларіон (Іван Огієнко), він же міністр віросповідань і він же й керівник Української православної церкви в Канаді, запевняє:
„ ... Шевченко -- поет-громадянин, якими були давні Ізраїльські пророки...”
(Іван Огієнко. „Тарас Шевченко”, розділ „Шевченкові рукописи”, глава 4)
Але Тарас по слово до кишені не лізе. Він ще за 115 років передбачив митрополичі штучки зі спекуляцією українськими пророками:
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люди!
Церков – домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
(Тарас Шевченко. “Стоїть у селі Суботові”).
Дійсно, „ ... церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги „темного царства”, зробилася розсадником темноти й підпорою всеї погані...” (Іван Франко. „Темне царство”, розділ 4)
Митрополит Іларіон (Огієнко: християнізм передбачає надання своїм прихильникам іноземних імен -- жидівських, грецьких, римських) був далеко не першим у справі „облагороднення” Шевченка через уподібнення його до „богообраних” жидів. Бо крім сановних ще й зомбовані християнізмом світські люди, навіть вчені, допомагають попам робити „боговгодне” діло. Так літературознавець (стане академіком у Совєтській Україні) Василь Щурат проголосив 1904 року промову, опубліковану газетами, про уподібнення Шевченка до ізраїльського пророка Єремії. Лихо з цими академіками -- вони не тільки допомагають попам, а ще й додають зайвої роботи нормальним людям, зокрема Івану Франку:
„ ... Шевченко і Єремія! Лишаючи вже на боці загальновідому річ, що всяке порівняння кульгаве, ми все-таки були цікаві, яку ж то подібність винайде д-р Щурат між Шевченком і Єремією? Адже справді, що таке Єремія? Се відгук важкого конання юдейської держави. Се голоситель непопулярних думок, віщун руїни й кари, вислов безвихідного положення народу, засудженого на загибель. Його ненавидять, лають, висміюють і б'ють, його писання дере і палить власноруч сам король. І сей гарячий патріот до кінця життя грає сю незавидну роль ворона, що накрякує рідному народові нещастя й руїну. Яке ж тут порівняння з Шевченком, віщуном і діячем народного відродження і братолюбія? Доктор Щурат не віднині пробує гати на тих фальшивих струнах, та все якось без успіху. Вільно йому й далі пробувати сеї гри, але було б ліпше, якби він не мішав до неї Шевченка”.
(Іван Франко. „Шевченко і Єремія”)
Щодо біблійних вказівок лякатись Саваота, якого українцям накинули візантійські жиди, а також на пророцтва “Господь Сам дасть вам знака: ось Діва в утробі зачне і Сина породить” (Ісаї. 7; 14), Тарас відповідає своїм, українським, потужним пророцтвом:
І візантійський Саваот
Одурить! Не одурить бог
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його – ми люди!
(“Ликері”)
Карать і милувать не буде який бог? Це Дажбог (дає буття), Бог Сонця, Бог України – Русі.
Археолог академік Рибаков („Язичництво древньої Русі”, частина 2) наголошує на тому, що князь Володимир перед прийняттям християнства, реформував Рідну Віру, поставивши під впливом свого дядька (по матері), Добрині, Бога Перуна понад Дажбога. Ця подія передбачала виведення народу з рівноваги, і тим самим виправдовувала насаджуване вогнем і мечем християнство.
Меч і вогонь християнізму мали ще й свого вірного союзника -- підступність. Бо знаючи, що навернувши українців силою на християнізм неможливо знищити рідну віру українців у їхній душі, христосівці підступно змішували жидівський маразм з древньою вірою українців, мовляв, немає ж ніякої різниці між вашим і нашим, „бог один для всіх”, то поклонімось же його жидівському розумінню.
Іван Франко, цей велетень української думки й українського слова, задумав і написав свій безсмертний твір “Захар Беркут” для того, щоб показати, що українці перемогли монголо-татарів у Карпатах і врятували Європу від монгольської навали завдяки тому, що були об'єднані Рідною Українською Вірою; Вірою в Дажбога, а не в Ісуса. Українці були ведені в бій проти татарів рідним Волхвом, Захаром Беркутом -- служителем культу Дажбога-Сонця, культу життя та культу Предків, а не культу смерті, вороголюбства та самоприниження Христа.
“ ... Діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охрестили тухольський народ, то все-таки він довгі іще часи молячись у корчинській церкві християнському богу, не покидав і своїх прадідівських богів і дорога до “Ясної поляни” ніколи не заростала, вічний вогонь серед поляни ніколи не вгасав — відти й назва її — “Ясна поляна”, — а й перед невеличкими боковими вівтарями Лади й Діда частенько курився пахучий ялівець і тріпоталися різані їм у жертву голуби -- дар тухольських дівчат і парубків. Але звільна народ забував про давніх богів. Священики надзирали остріше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодіж перестала приносити дари Ладі й Дідові... Давня, вільна, чисто громадська релігія не лякала людей карами й муками по смерті…
... Нова релігія, зароджена далеко на Сході, запанувала на нашій землі, а радше змішалася з нашою давньою релігією, і тільки та сумішка дала їй можливість сумирно зжитися з поглядами народу…”
Далі Франко приємно вражений тим, як перед початком бою з татарами...
„ ... дивний якийсь дух уступив в старого Беркута. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як Дажбог, Світовид і Перун сотворили землю… про першого чоловіка Діда та про його жінку Ладу… про турботливого Волоса – Велеса…” (Іван Франко, “Захар Беркут.”)
Ще далі Франко описує духовну -- рідновірну, не християнську -- підготовку громади українців до бою з татарами.
Аналізуючи нехристиянський світогляд українців (зокрема Шевченка) та згубний вплив на нього християнізму, Франко вказує:
„ ... Темою нашої балади є туга дівчини за милим, котра доводить її до погибелі. Дівчина удається до чарів, щоб прикликати пропавшого любка, але чари остаточно звертаються проти неї самої і перемінюють її в тополю. Як бачимо Шевченко злучив у одно два осібні казкові мотиви про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю.
Наш народ розказує про матір, що побивалась і дуже плакала за своєю помершою дитиною і зате в сні бачила багато дітей веселих, а тільки її дитя йшло сумне і зовсім мокре. Але особливо любов мужа й жінки, парубка й дівчини має велику чародійську силу, а сльози такої любові пропалюють камінь, висушують воду, переломлюють пута смерті і засуви гробниці.
Християнство надало давнім віруванням темну, зловіщу закраску, приписуючи чари силі злого духа і настоюючи на тім, що з діл злого духа тільки зло і погибель може вийти. Під впливом християнства давня віра в солідарність і симпатію між мертвими й живими перемінилася в віру в упирів, котрі по смерті шкодять людям і всилуються погубити їх тіло й душу...”
(Іван Франко. „Тополя Т. Шевченка”)
Дещо про догми:
-- 325 року Перший Вселенський собор ухвалює догму про те, що Ісус є сином біблійного бога Єгови-Саваота. Не зайве зауважити, що ця догма затверджена БІЛЬШІСТЮ голосів, а НЕ ВСІМА.
-- 373 року святий Афанасій називає празник непорочного зачаття празником понад празниками, бо він починає діло спасіння людського роду.
-- 431 року на соборі в Ефесі Марію визнано богородицею і непорочне зачаття святкується у всій Візантійській імперії.
-- імператор Маврикій (582-602) проголошує празник непорочного зачаття ОБОВ'ЯЗКОВИМ у всій імперії.
-- 1037 року князь Ярослав Мудрий віддав під опіку „божої матері” весь український народ. Віддав у храмі Благовіщення, збудованому князем над Золотими Воротами у Києві.
-- 8 грудня 1854 року за часів папи Пія ІX проголошується догма про непорочне зачаття самої Марії її матір'ю Анною.
-- 1988 рік проголошується папою Іваном-Павлом ІІ Маріїнським роком.
(Про вказані догми див., наприклад, будь-яку „Історія християнства”, а також отець Іван Лужецький, „Життя Марії матері Ісуса”.)
Ясно, що жид Ісус народився в Марії так само біологічно-природньо, як і нагуляний Івасик в українки Катерини -- героїні поеми Шевченка “Катерина”; з тією лише різницею, що Марію пожалів Йосип, бо жид жидові око не видере, а от українку Катерину батьки вигнали з хати разом з немовлям, бо українська мораль є вищою за жидівську.
Стоїть козак коло груші,
Дівку підмовляє,
А дівчина, як калина,
Полум'ям палає.
“А що, -- каже, -- як я буду
дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати? ”
Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
“ Не журись, дівчино, -- каже, --
А той, що над нами!..”
А із груші старий батько:
“О, бісова мати!..
Ви будете дітей мати,
А я годувати?!”
Як почули молодята,
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак за пороги.
(Степан Руданський. “Той, що над нами”)
І батькові Шевченкової Катерини не спала на думку ідея пустити розголос про непорочне зачаття дитини своєю донькою. Тут спрацьовує правило: що більша брехня, то легше в неї вірять. Але жидам це можна, бо вони богообрані:
„ ...Ізраїлю, послухай постанов та законів!.. Бо хто ІНШИЙ (виділено в Біблії, -- авт.) такий великий народ, що мав би богів таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до нього? І хто ІНШИЙ (виділено в Біблії, -- авт.) такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той закон, що я даю перед вами сьогодні?..”
(Біблія, „Повторення Закону, 4:1-8)
Якщо з'ясовувати наявність підстав для вбивства живого Шевченка, то варто звернути увагу на мракобісся, тобто на знищення навіть покійного (вічно живого) Шевченка; на знищення того неосяжного, що залишив після себе Тарас -- на знищення серед українства самого культу Шевченка.
Вражений кровожерністю ісусівців Іван Франко пише статтю „Містифікація чи ідіотизм” (тв. в 20 т., т. 16, ст. 342) про події, що відбувалися з нагоди 50-літнього ювілею знепорочнення (1854 рік) ісусородиці, тобто про події 1904 року:
„ ... Не минуло ще 5 місяців від того часу, коли в день 50-літнього ювілею проголошення догми про непорочність Марії появилося „К грєко-католическим архієреям і священікам смиренного вєрующего посланіє”, в якім автор (звісний О. Мончаловський) перекинувся на ту хвилину в великого католика (звичайно він православний) і зажадав від цісарсько-королівського австрійського прокуратора і галицького духовенства, щоб вони разом до спілки ЗНИЩИЛИ КУЛЬТ ШЕВЧЕНКА в Україні. Нині маємо в руках подібний ПАТОЛОГІЧНИЙ еляборат уже з кругів самого духовенства. Дословний його текст такий:
„Слава Ісусу Христу! Всечесніший п.т.отче! Пишу зовсім довірочно по побуждению моєї совісті, яко священик до священика... Тії священики наші, котрі належать до партії молодої, най будуть патріотами-українцями хоть би ще більшими, ніж Шевченко, але най не славлять його, коли він так БЕЗЧЕСНО ПИСАВ НА ГОСПОДА і ПРЕСВЯТУ МАТІР БОЖУ в своїм поематі „Марія мати Ісусова”... Наколи Шевченко тоє зділав проти єдиного бога і спасителя нашого Ісуса Христа і проти пресвятої матері його, тож маєм його славити? Славні поети других народів такого негідного богохульства не допускалися... Но і чи єсть Шевченко правдивим народолюбцем, коли для руського народу лишив назавсіди своє ЦІЛКОВИТЕ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІРИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ТАКИМ КРАЙНІМ НЕГІДНИМ БОГОХУЛЬСТВОМ?.. Позаяк Товариство Наукове імені Шевченка (НТШ, -- прим. авт) має перемінитися на „Академію наук”, про то най священики, до того товариства належачі, жадають, щоби оно надаль вже НЕ БУЛО ПІД ІМЕНЕМ ШЕВЧЕНКА, з тим заявленням, що інакше они виступлять. Чи священики наші не потрафлять БУТИ НАРОДОЛЮБЦЯМИ БЕЗ СЛАВЛЕННЯ ШЕВЧЕНКА?,,”
Далі висновок Франка:
„ ... Нам здається, що якась брудна і нечиста рука підшилася під фірму щоб підірвати культ Шевченка серед нашої суспільності і тим самим позбавити ту суспільність головного кореня тої ідейності, яка додає їй запалу до праці і підносить її членів із ступня простих з'їдачів хліба до гідності людей... Цей намір, надіємося пропаде так само марно, як і всі дотеперешні клерикальні атаки на Шевченка, починаючи від тих, якими свого часу в „Сіоні” воював покійний кардинал Сильвестр Сембратович...” (Газета галицького митрополита „Сіон Руський” була перейменована в „Руський Сіон”, проте Франко називає її просто „Сіон”, і правильно робить, бо Сіон, він і в Африці Сіон, -- прим. авт.)
Церква „непорочного зачаття пресвятої богородиці” на вулиці
Івана Франка у Львові, 2007 рік.
Завдяки Ісусу та його діяльності навколо Сіону (це назва гори в Єрусалимі, поруч з Храмовою горою; у жидів Храмова гора асоціюється з горою Морія, де перший жид планети Земля -- Авраам -- приносив свого сина Ісака у жертву Єгові. На Морії царем Соломоном побудовано Храм Єгові. На Сіоні знаходиться могила жидівського царя Давида, батька Соломонового. Свого часу Давид на чолі банди декласованих і кримінальних жидів захопив Єрусалим у корінних жителів -- палестинців. Про це див. 1 книга Самуїла, 22:2, а також 1 книга Хронік, 11:5. Відтоді Сіон і Храм -- символи жидівської могутності) ситуація склалась так, що тепер ми, українці, стали інтернаціональними рабами інтернаціонального жидівства. Українці є рабами в Іспанії, Італіїї, Португалії, Чехії, Польщі, скрізь, куди їм вдається проникнути. Хоча історія вчить нас, що в дохристиянські часи рабами завжди були покидьки, – жиди. Рабами й досі б мерли. Про це й Тарас говорить.
Шевченко звертається до жида – Йосипа, чоловіка Марії, нібито богородиці:
О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б біднії раби
І досі мерли би.
(Т. Шевченко. “Марія”).
Крім усього ми, українці, є рабами ще й у себе вдома. Тим часом жиди, підсунувши нам євангелія, процвітають на нашій, не своїй землі, та й насміхаються з нас хто в бороду, хто в пейси, а хто й відкрито, як от Кравчук – Кучма – Пінчук – Медведчук – Лазаренко – Хазаров – Рабинович ... – Ющенко... – Янукович...
Ні, справді, я в своєму господарстві
Се добре перевірив: кожен раб,
Як тільки християнство те перейме,
Стає покірним, чесним, роботящим,
Хоч кия забивай!
(Леся Українка. „Руфін і Прісцілла”, дія 1)
З наведеного Франком попівського послання можна зробити двозначний висновок. Бо, по-перше, можна дійти висновку про невігластво попів -- Пушкін (задовго до описаних Франком подій) створив про Марію поему „Гавриліада”, де відверто глузує з Марії. А по-друге, під словами „поети других народів такого богохульства не допускали” можна з'ясувати, що навіть якщо поети других народів і допускали такі (?!) богохульства, то вони -- на противагу Шевченку -- не насмілились стояти на своєму насмерть. Пушкін, як відомо, зрікався свого авторства „Гавриліади”. Зрікався особисто перед царем Миколою І. Зрікався подібно до того, як апостол Петро тричі зрікався Ісуса. І тільки примірник „Гавриліади”, подарований раніше Пушкіном В'яземському, засвідчує (для нащадків) авторство Пушкіна.
Та не зрікався своєї „Марії” наш Тарас.
І якщо Шевченкова „Марія” безумовно має челичезний політичний зміст, то Пушкін тільки й спромігся, що поглузувати у своїй „Гавриліаді” із сексуальної стурбованості Марії. Втім, навіть це є великим досягненням для представника вєлікой Московії:
„ ... Упоєна живим воспомінаньєм,
В свойом углу Марія в тішинє
Покоїлась на смятой простинє.
Душа горіт і нєгой і жєланьєм,
Младую грудь волнуєт новий жар.
Она зовьот тіхонько Гавріїла,
Єго любві готовя тайний дар,
Ночной покров ногою отдаліла,
Довольний взор с улибкою склоніла,
І, счастліва в прєкрасной наготє,
Сама своєй дівітся красотє.
І мєжду тєм в задумчівості нєжной,
Она грєшит, прєлєстна і томна,
І чашу пйот отради бєзмятєжной.
Смєйошся ти, лукавий Сатана!
І что же? вдруг мохнатий, бєлокрилий
В єйо окно влєтаєт голубь мілий,
Над нєю он порхаєт і кружит,
І пробуєт вєсьолиє напєви,
І вдруг лєтіт в колєні мілой дєви.
Над розою садітся і дрожит,
Клюйот ейо, копишится, вєртітся,
І носіком і ножкамі трудітся,
Он, точно, он! -- Марія поняла,
Что в голубє другого угощала;
Колєні сжав єврєйка закрічала,
Вздихать, дрожать, моліться начала,
Заплакала, но голубь торжествуєт,
В жару любві трєпєщєт і воркуєт,
І падаєт, об'ятий льогкім сном,
Пріосєня цвєток любві крилом.
Он улєтєл. Усталая Марія
Подумала: „Вот шалості какіє!
Одін, два, трі! -- как ім нє лєнь?
Могу сказать, пєрєнєсла трєвогу:
Досталась я в одін і тот же дєнь
Лукавому, архангєлу і богу.
Всєвишній бог, как водітся, потом
Прізнал своїм єврєйской дєви сина,
Но Гавріїл (завідная судьбіна)
Нє прєставал являться єй тайком;
Как многіє, Іосіф бил утєшен,
Он прєд женой по-прєжнєму бєзгрєшен,
Хріста любіл, как сина своєго,
За то господь і награділ єго.
Не тільки цар, правильніше, не сам цар за власною ініціативою добивався від Пушкіна визнання або навпаки, зречення „Гавриліади”. Цар танцює під сопілку ненажерливих христосівців. На догоду Ісусівцям цар приймав зречення в Пушкіна, тоді як доблесні „вороголюбці” не сиділи склавши руки, і один з них, митрополит московський Філарет, дійшов до того, що ЗАОЧНО проповідував і ?! ЗАОЧНО сповідав „ворога” христородиці, -- Пушкіна (див. Наука і релігія”, №2, 2007, вкладка між 32 й 33 сторінками).
Зазначимо: той цар, Микола І, що приймав зречення Пушкіна (це зречення довший час було причиною насміхань над Пушкіном як над „придворним поетом”), присудив Шевченку ДОСМЕРТНЕ заслання в киргизьких пустелях. Хіба така повільна смерть не найжорстокіша? Хіба вона не є найвитонченішим садизмом -- вбивством -- у покарання тому, хто насмілився виступити проти розіп'ятого, проти генокупанта України і світу -- Ізраїлю з його посіпакою-християнізмом, і проти субокупанта -- християнізованого царя. Адже...
„ ... послухай, Ізраїлю, постанов і законів, що навчаю вас, щоб увійшли і посіли цей край, що Господь, Бог батьків ваших дає вам.... І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, -- не змилосердиться око твоє над ними...” (Біблія, Повт. Закону, 4:1, та 7:16)
І якщо за часів наступного царя -- Олександра ІІ -- Шевченка буде звільнено від досмертного заслання (через 10 років після засудження, 1857 року, тоді й написано „Марію”), то за що ж його засуджено попереднім царем НА СМЕРТЬ у засланні? Звісно, -- за поеми „Кавказ” і „Сон”, знайдені під час викриття таємного Кирило-Мефодіївського товариства.
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… Чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
(“Кавказ”)
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
(„Сон”)
Вже на засланні Тарас творитиме інший „Сон”, відомий ще під назвою „Гори мої високії”:
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Їй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Україні.
А може тим, що киргизи
Ще не християни?
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей божих?! — Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову.
Змінюються царі, та не змінюється чорна хмара чорноризників, що ревно відстоюють непорочну жидівську шльондру з її непорочним байстрюком:
„...І не будеш служити їхнім (чужим) богам, бо то пастка для тебе...”
(Біблія, „Повторення Закону, 7:16)
„ ... Я посланий ТІЛЬКИ до загинулих овечок ДОМУ ІЗРАЇЛЕВОГО...”
(Євангеліє від Матвія, 15:24)
Так, мир і згода,
гармонія небесна панувала
в великім пантеоні. Поки дух
ЮДЕЙСЬКОГО народу, МСТИВИЙ, ЗАЗДРИЙ,
дав невидимий меч своєму сину
ІСУСУ З НАЗАРЕТА. З ТОГО ЧАСУ
ПОРУШИЛАСЬ ГАРМОНІЯ ВСЕСВІТНЯ
на небі й на землі. Не видно краю
великій боротьбі, що перейшла
на землю з неба, від богів на люди.
(Леся Українка. „Руфін і Прісцілла”, дія 1)
Жиди вміло накидають нам думку, що коли в українця немає води в крані, то українець дурний, але якщо води в крані немає у самого жида, то це вже антисемітизм.
Так відбувається тому, що християнізм нав'язав українцям почуття власної національної неповноцінності. Українка-Катерина утопилась після того як вона нагуляла Івасика. При цьому Івась є законний байстрюк. Але байстрюк жид-Ісус виявляється сином Бога (згідно постанови першого Вселенського собору в Нікеї 325 року), а Марія виявилась Богородицею згідно постанови третього Вселенського собору в Ефесі 431 року. А замість того щоб утопитись, або бути закиданою камінням, --- вознеслась на небо згідно постанов Ватіканських Соборів.
“ Ні, немає глузду там
Дім божевільних весь той Ватікан
І відвернувся я сумний, оторопілий,
Та в чистім полі, під небесним зводом,
Під блиском зір предвічних міліонів,
Я крикнув оддалік від пап, церковних дзвонів
“Ти Рим, ти Бог наш, всежива Природо!”
(Іван Франко. “Pontifex Maximus”).
Християнізм зламав Шевченкові життя. Кацапські дослідники Шевченка люблять відводити підозру від християнізму. Це й не дивно, адже Московія націоналізувала Христа ще за часів царя Івана ІІІ (15 століття), жонатого на візантійці Софії Палеолог. Християнство взяте рівноапостольним князем Володимиром з Візантії. Герб Московії (пізніше Російської імперії) -- двоголовий орел -- є насправді гербом Візантії (до того часу гербом Московії був ведмідь, що став гербом Олімпійських Ігор у Москві 1980 року). Іван ІІІ взяв цей візантійський герб разом з візантійською принцесою.
... Збрешуть люди,
І візантійський Саваот,
Одурить! Не одурить бог, --
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його -- ми люди!
(Шевченко. „Ликері”)
Отже, кацапські дослідники стверджують, що наречена Шевченка -- Ликера Полусмак -- відмовила Тарасу на його пропозицію вийти за нього заміж, тому що...
“ ... вона мріяла про корсет і перчатки, і претендент на її руку був не достатньо багатий...” (Зайцев. “Перше кохання Шевченка”)
Але це -- продумана і відверта брехня.
Повернувшись в 1858 році із 10-річного заслання, Шевченко дізнається про прийняття (не затвердження) церквою в 1854 році догмату про тілесне вознесіння Марії на небо. Усвідомлюючи, що цим церква посилює зомбувння українців і сприяє ще більшому їхньому уярмленню (колонізації України), Шевченко на знак протесту якраз в 1859 році і створює свою “Марію”. Спільна робота в цьому напрямку українських і німецьких антихристів відтягла момент затвердження догмату про вознесіння Марії на 100 років від моменту його прийняття. Затвердження відбулося лише 1950 року (див. Історія християнства).
Фейербах визначив і без того очевидну іудейську суть християнства. У своїй роботі 1841 року „Сутність християнства”, глава 13, він так і каже:
„ ... ІУДЕЙСТВО Є СВІТОВИМ ХРИСТИЯНСТВОМ, А ХРИСТИЯНСТВО Є СВІТОВИМ ІУДЕЙСТВОМ...”
Ніякі іноземці не насмілилися назвати надважливі для світової історії події і речі своїми справжніми іменами.
І лише українці -- Великі Тарас, Іван і Леся -- прямо вказують на байстрюччя, жидо-ісусівьку брехню і злодійську кругову поруку.
Усвідомлюючи, ким він є в очах жидівського суспільства, Ісус мимоволі зненавидів як свою матір, так і свого батька:
„ ... ХТО БІЛЬШ ЯК МЕНЕ ЛЮБИТЬ МАТІР ЧИ БАТЬКА, ТОЙ МЕНЕ НЕДОСТОЙНИЙ. Я ПРИЙШОВ ПОРІЗНИТИ СИНА З БАТЬКОМ, ДОЧКУ З МАТІР'Ю, А НЕВІСТКУ З СВЕКРУХОЮ... ”
(Євангеліє від Матвія, 10:35-37)
„ ... Коли він проповідував, підійшла до нього мати його, щоб поговорити з ним. І сказав хтось йому: „ОТО МАТИ ТВОЯ стоїть осторонь і говорити з тобою бажає”. А він відповів: „ХТО МАТИ МОЯ?” І, показавши рукою своєю на учнів своїх, промовив: „ОТО МОЯ МАТИ і мої брати.”
(Матвія, 12:46-49)
„ ... А інший із учнів промовив до нього: „ ДОЗВОЛЬ МЕНІ ПЕРШЕ ПІТИ І БАТЬКА СВОГО ПОХОВАТИ” А Ісус йому каже: „ІДИ ЗА МНОЮ, І ЗОСТАВ МЕРТВИМ ХОВАТИ МЕРЦІВ СВОЇХ.”
(Матвія, 8:21-22)
„... Християни, правда, боролись ВИКЛЮЧНО ДУХОМ, але й УБИВАЛИ ДУХ так, як ні один цезар не вмів убивати. Вони вірне зберегли формулу, взяту від ТЕОКРАТІВ ЖИДІВСЬКИХ: „НЕМА ПРАВДИ Й РОЗУМУ, ЯК ТІЛЬКИ В МЕНІ”, -- і, прикрасивши її МУЧЕНИЦЬКИМИ пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ІДЕЙНИМ ТИРАНАМ дальших віків”
(Леся Українка. „Замітки з приводу статті „Політика і етика”)
Цікавий вінок на голові Ісуса. Цікавий тим, що ми побачимо його ще й в іншому ракурсі.
Нічого, крім розпачу, не могло принести Ісусові його байстрюччя.
Співчуття і водночас зневага до матері роз'їдають Ісуса зсередини. Роз'їдають того, хто хоче бути праведним. Хоче, та не може -- . . .
Далі Тарас:
... За ним
За сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попід тинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи. Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його діла
Всі чула й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На сина дивлячись. А він...
... І час і два мине -- не встане,
НА МАТІР НАВІТЬ НЕ ПОГЛЯНЕ
ТА АЖ ЗАПЛАЧЕ, дивлячись
На іудейськую столицю...
... ЯК УЗРІВ ДІТОК. ПРИВІТАВ
І ЦІЛУВАВ, БЛАГОСЛОВЛЯЯ...
... А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!..
Очевидно співчуття до своєї матері-блудниці переходило й на інших блудниць.
Хоча різні євангелія по-різному подають імена присутніх біля розіп'ятого Ісуса, проте всі вони одностайні щодо присутності блудниці Марії Магдалини. Часто художники подають цей епізод з тією особливістю, що присутні біля розп'ятого перебувають не в стані істерики, як це часто буває на похороні, а саме у стані вдячності розіп'ятому і усвідомлення неминучості. Неминучості, адже якщо не зазіхання на Храм, то нехтування святою для жидів суботою і лояльність до блудниць неминуче призвели б до смертної кари Ісуса. Не хтось, а саме блудниці падають на коліна перед Ісусом. І не комусь, а саме блудниці Магдалині вперше з'являється „воскреслий” Ісус.
... Любив він
вино і пахощі. Любив, щоб завжди
жінки йому вродливі слугували, --
вони за ним ходили цілим роєм,
а він їм дозволяв, щоб ноги мили
йому коштовним нардом і волоссям
розкішним, як буває у блудниць,
вони йому ті ноги витирали,
О, ти його не знав!..
... Ні, він не був великий! То велика
була його жадоба й пиха!
А він не вмів нічого довершити
Все в нього розпливалося в словах
Я хутко се збагнув. Найвиразніше
се стало тут, в Єрусалимі...
День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва, --
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця ні краю...
Уже я знав, чого ті речі варті:
„ Я заспокою вас... я вас потішу...”
Аякже, сподівайся! Він здалека
спокоєм і потіхою манив,
а скоро хто було розвісить вуха
і справді піде з ним, як я дурний,
тому таке ярмо він клав на шию,
що аж додолу гнуло. Він любив
байками й загадками говорити;
отож було не смій його питати,
як то є звичай між учениками:
„Учителю, що значить сеє слово?” –
він зараз попадав у нетерплячку:
„ Лукавий роде! Доки буду з вами?
Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!”
І все такі слова вразливі, гострі,
що краще б він уже налаяв просто,
ніж так пекти аж до живого серця.
(Леся Українка. „На полі крові”)
Уривок з поеми “Марія”, який стосується зачаття Ісусового, наведено раніше. А щодо вознесіння Марії, то Тарас наприкінці поеми звертається до вознесенної:
Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з голоду. Амінь.
А потім ченці одягли
Тебе в порфіру. І вінчали,
Як ту царицю… Розп'яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати…
Для того, щоб усвідомити катівство у справі вознесіння Марії, кожному з нас досить уявити, що якийсь із наших померлих предків переправився з землі на небо, і порушуючи спокій своїх останків, надає їм неприроднього положення.
„Чиста” (Марія) означає „природня”, тобто така, що зачинає у своєму лоні дитину природньо, від чоловіка, а не від...
Це викликало шалену ненависть попів. Маючи необмежений (і підтриманий державою) вплив на своїх прихожан, церковники налаштовують їх проти Шевченка. Отже й Ликері нашептали „доброзичливці” про страшний гріх мати справу з Шевченком, що й привело до їх розриву. Це підтверджується і самим Тарасом через 8 місяців після написання ним поеми “Марія”:
ЛИКЕРІ
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі!
В своїй неволі!!! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люди,
І візантійський Саваот,
Одурить! Не одурить бог, --
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його – ми люди!
Моя ти любо ! Усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій
(5 серпня 1860 року).
Залякана прокляттям церкви Христової, залякана Ісусовою каламутною калюжею Ликера не подала руку Тарасові. А подала вона руку петербурзькому цирюльнику і вийшла за нього заміж.
Вже через сім тижнів після свого „сватання” в „Ликері”, під впливом розриву з нареченою Тарас говорить з відчаєм:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив… Поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!
(“Барвінок цвів і зеленів”. 14 вересня 1860 року)
Ликеру замучить совість. І після смерті свого чоловіка -- цирюльника -- в 1904 році, Ликера (в 64-річному віці) переїздить з імперської столиці, з Петербургу, до Канева, з метою бути поруч з Тарасом, і доглядає його могилу аж до своєї смерті в 1917 році (подробиці див. Шевчук. “Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах”).
Будучи поруч з Тарасом, Ликера ділиться своїми спогадами з людьми, що приходять йому вклонитися. І хоча в Канівському музеї й експонується документ лікаря про підтвердження Тарасової смерті внаслідок водянки і серцевої недостатності, але це -- брехня. Адже Тарасові було тільки 47 років. Існують відомості, можливо від Ликері, що Шевченко був знайдений мертвим З ПРОЛОМЛЕНИМ ЧЕРЕПОМ на другий день (10 березня 1861 року) після дати свого дня народження (9 березня).
Це було ритуальне вбивство (як не ломом, то отрутою) Українця в день його народження. І християнізм є першим в списку підозрюваних.
Недаремно сучасні дослідники піднімають питання про ексгумацію тіла Шевченка. Коїться щось незбагненне. А щоб і христосівцям „ було видно було чути, як реве ревучий”, і з метою забити осиковий кілок в могилу Тараса, християнізм збирається побудувати в Канівському Шевченківському заповіднику Тарасову церкву єднання (ніби Ісус не приніс меч замість миру, і ніби Ісус не мав на меті роз'єднання батька із сином, матері з дочкою, а свекрухи з невісткою) і з допомогою Христо-узгодженої влади в Україні розповсюджує по
всіх відділеннях міністерства зв'язку (пошта) України оголошення про збір коштів з адресою для їх надсилання: Київ, провулок Музейний, 8. Наразі ж, поки Канівський музей надовго зачинено на реконструкцію, попи приводять екскурсантів, для яких демонструється екскурсоводами металевий хрест, що передував сучасному пам'ятнику на могилі Тараса.
Це робиться для того, щоб Ісуса поставити вище від Тараса. Щоб в майбутньому стерти з пам'яті українців Шевченкову любов до України і боротьбу за неї. Тільки цього й можна досягти, б'ючи поклони до Ісуса.
Тонка продуманість в діях християнізаторів Тараса проявляється і на самому пам'ятнику. Звитяжні Христо-служителі все-таки витягли з багатих засіків Тарасового збіжжя натяк любити Ісуса:
„ ... любіть Україну... за неї господа моліть.”
Керовані одним сіоністичним центром Ісусові слуги не пропускають можливості принизити Шевченка.
Митрополит Ілларіон у своїй книзі “Тарас Шевченко” (Київ, 2002) наголошує, що в Лейпцігському, 1859 року виданні віршів, їх автор подається, як Шавченко. Та митрополит вчасно наголошує (в розділі „Правопис і помилки”), що це походить не від слова “шавка”, а просто це по-білоруськи?! Правда, для наочності митрополит не забуває помістити -- неодноразово -- в своїй книзі фотографію Лейпцігського видання віршів Пушкіна і Шавченки.
Не відстає від православного митрополита і католицький клір.
Якщо православний Огієнко виправдовує називання Шевченка “Шавченкой” білоруським впливом на німецьке видання, то греко-католицький піп, голова Стрийської єпархії Юліан Гбур, якого христо-покірні українці називають “владика”, хоче підкреслити називанням Великого Кобзаря „Шавченкой” своє забродство (іноземне походження).
9 березня 2004 року в нібито незалежній Україні, в Стрию, в Народному Домі, що на вулиці Крушельницької 18, на вечорі, присвяченому 190-річчю з дня народження Шевченка, “владиці” було надано слово. Керівник українських греко-католиків говорив щось на зразок “заслуги Шавченки”, “твори Шавченки”, “ювілей Шавченки”. Переповнений зал не обурився. Що ж, мовляв, можна зробити, якщо нами правлять святі іноземці? Втім, питання про іноземних пастирів українців не вичерпують тему. Бо крім цього іноземства та байдужості (треба хоча б ігнорувати іноземний замінник байдужості -- індиферентність) українців, а ця байдужість якраз і плекається християнізмом, маємо справу ще й зі свідомою зневагою Шевченка. Зневагою і навіть ненавистю з боку служетелів Христових. Маємо право так стверджувати, бо зневага і ненависть до Великого Кобзаря з боку лагідних ісусівців, їхня люта ненависть аж до бажання знищити саме ім'я Тараса Шевченка не є випадковою і безприкладною. Приклади випадків, або прецеденти готовності новітніх фарисео-христосівців луснути задля відмежування українців від Шевченка, мають місце ще з часів самого Шевченка і написання ним поеми „Марія”, та з часів виникнення товариства „Просвіта” імені Шевченка і Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ).
НТШ вже згадувалось. А щодо „Просвіти”, то Іван Франко у своїй статті „Українські народовці і радикали” зосереджується на посиленні уярмлення українців Христом через проникнення служителів його, Христа, церкви у „Просвіту” імені Шевченка. Того Шевченка, який пророкує: р о з в а л и т ь с я церков-домовина, і з-під неї в с т а н е Україна („Стоїть у селі Суботові...”).
Слухаємо Франка:
„ ...В „Меті” (друкований орган, що видавався до заснування „Просвіти”, -- авт.) можна було говорити про тиранію поляків і москалів на Україні, -- в популярних виданнях „Просвіти” принаймні про перших не можна було згадувати. В часописах і теоретичних брошурах можна було писати про „церков-домовину”, а в виданнях „Просвіти” цю церкву спочатку мовчки, а дедалі зовсім виразно було визнано за одну з найголовніших святощів України. В часописах можна було фантазувати про Україну, про козаків і про козацьку ”волю”, -- для простого народу треба було писати про речі практичніші, ближчі до його життєвих інтересів. А що до цих інтересів найближче стояло духовенство, то й не дивно, що в виданнях „Просвіти” відбилися основні погляди на простий народ і народне життя -- не радикального і ліберального українства, а консервативного, мало освіченого, а в справах політичної економії -- просто наївного українського духовенства. „Молися і працюй”, „ощадність і тверезість”, „віра і лояльність” -- це були головні засади, головні практичні поради, які вміли подати українському народові ті самі, що між собою дискутували про „церков-домовину” і з запалом декламували Шевченків „Заповіт”:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте!..”
Прикро переконуватися, що Франкове сподівання на припинення клерикальних атак на Шевченка не виправдались і тривають донині.
То чи не про самого себе сказав український пророк:
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа:
Тоді повісили Христа --
Й тепер не втік би син Марії.
(Т. Шевченко. „Не гріє сонце на чужині...”)
Леся доволі виразно окреслює процес роздвоєння психіки християн, простіше, шізофренію:
„ ... Психологія християн і перших, і середньовічних, і новітніх завжди основувалась на двох супротилежних принципах: етичному і теологічному, бо християнство ж не було ніколи тільки філософією, але і релігією, теологічною догмою, що, як звичайне, переходила в фанатичну ортодоксальність. Отже, один принцип, етично-гуманістичний, казав: „Не убивай, людська кровця не водиця, і кожний має таке саме право на життя, як і ти, і нема нічого без гріха, і ніхто не знає всієї правди”; другий же, догматично-фанатичний принцип наказував: „УБИЙ ЄРЕТИКА, бо інакше твоя правда і розум не будуть фактично єдиними в світі, і світ не буде безгрішним, і царство правди не запанує...”
(Леся Українка. „Замітки з приводу статті „Політика і етика”)
Крім атак є дієвий спосіб нейтралізувати ворога -- умиротворити його, приспати, надавши йому якісь блага. Очевидно таким благом мала бути дворянізація Шевченка. Адже титул академіка, присвоєний Шевченку за три місяці до його смерті, автоматично передбачав присвоєння Шевченку дворянського титулу. Тарас розумів, що стати дворянином означає стати чиновником, а значить і заржавілим гвинтиком -- сонним котом -- російської імперської системи. Тієї системи, яка століттями гнобила Тарасову Україну. Гнобила і його самого. Гнобить і тепер, через 150 років після Тараса.
Чи багато людей прийшло б на могилу Шевченка або просто до його пам'ятника в якомусь місті чи селі в Україні та за її межами, якби Шевченко був російським дворянином?
Та й чи міг сам Тарас такою мірою суперечити своєму „Заповіту”, своїм „Гайдамакам”, „Розритій могилі”?..
Прихильник Шевченка -- Нєкрасов -- висловлює своє і Тарасове ставлення до дворянства (до тієї паралітичної дії, якою статус дворянства впливає на творчих людей, найперше на патріотів, найнайперше на патріотів держав -- колоній Московії-Росії).
Купіш дом многоетажний,
Схватіш крупний чін,
І вдруг станєш барін важний --
Русскій дворянін.
Заживьош!.. і тіхо, ясно,
Кончіш жизнь свою.
Спі, чіновнік мой прєкрасний,
Баюшкі, баю.
(„Колибєльная”)
Коли йдеться про дворянський титул Шевченка, то завжди зустрічаємо одну й ту ж відповідь: бюрократичні заморочки стали на заваді, мовляв, не встиг Шевченко стати дворянином -- помер.
Поза сумнівом, Тарас відмовився від дворянського титулу: це небачене нахабство, це неповага до царя і його двору. Бо хто ж не знає, що цар не просто цар: він -- бог, цар і герой. Цього не знає академік Шевченко? І не хоче знати? Ну... це вже занадто... Історія не знає такого богохульства...
Не треба бути генієм, щоб уявити, яку реакцію серед придворних викликала Тарасова відмова...
...Фарисеї
І вся мерзенна Іудея
Заворушилась, заревла, неначе гадина в болоті...
(Шевченко, „Неофіти”, розділ 2)
... Серед цих придворних є й високопосадовці від поліції, для яких організувати вбивство будь-кого і „зам'яти” це вбивство потім -- звичайне діло. Тим більше, що після повернення із заслання Шевченко був під суворим поліційним наглядом і змушений був вести регулярно контрольований щоденник московською мовою -- для сприяння ретельнішому нагляду.
Ще за життя Шевченка придворні вішали йому докори про „невдячність” щодо царя, який повернув Тараса з досмертного заслання. Також не зайве зауважити, що повернувшись із заслання Шевченко перевідав Володимира Даля (письменника і етнографа, автора відомого „Толкового словаря...”), який запропонував Тарасові прочитати свій переклад Об'явлення святого Іоана, він же й Апокаліпсис, відомий своїми містифікаціями, зокрема числом ЗВІРА, -- 666. Заохочуючи до читання свій переклад Апокаліпсису, Даль, за словами Шевченка, заходився пояснювати ПОЕЗІЮ етой БОГОВДОХНОВЄННОЙ ГАЛІМАТЬЇ, і просив Шевченка дати відгук. Задля ввічливості, Тарасові довелося, як він каже, подивитись, що це за ЗВІР в перекладі? (Подробиці див. Тарас Шевченко, „Щоденник”, 16/ХІІ. 1857)
Вже на третій день (запис у „Щоденнику” 18/ХІІ. 1857) Шевченко стромляє ковіньку в печінку охристосеній поліції:
„ ... С какой же целію такой умний чєловєк, как Владімір Івановіч, перєводіл і толковал єту АЛЛЄГОРІЧЄСКУЮ ЧЄПУХУ? Нє понімаю. І с какім намєрєнієм он прєдложил мнє почітать ето БЄДНОЄ ТВОРЄНІЄ? Нє думаєт лі он открить кафєдру тєології і сдєлать мєня своім нєофітом? Єдва лі. Про нєго даже какой-то здєшній остряк і епіграму смастєріл; вот она:
У нас било трі артіста
Двух нє стало -- ето жаль.
Но пока здєсь будєт Даль,
Всьо как будто би нє чісто.”
Природний гумор Шевченка імпонує кожній нормальній людині. Втім, добродушний сміх -- потішання -- сприймається чорноризниками (жидівськими посіпаками) не інакше як глум. Це при тому, що самі ж чорноризники не тільки визнають наявність підстав вважати Апокаліпсис галіматьєю (за Шевченком), але й передбачають можливість глуму над цим Апокаліпсисом. Батько церковної історіографії -- єпіскоп 4 століття християнської ери Євсевій Кесарійський -- писав за 1500 років до Тараса:
„ ... Апокаліпсис не згадує Послань апостола Павла і не має думки про нього, хоча Павло в Посланнях і привідкриває дещо. Можна вказати також на різницю між стилем Євангелія та Послання і стилем Апокаліпсису.
Я кажу все це не для глуму (та ніхто так і не подумає)...”
(Євсевій Кесарійський. „Церковна історія”, книга 7, глава 25)
Про всяк випадок, „свята” писанина подається з урахуванням того, що якийсь розумний чоловік, як Шевченко, назве її „боговдохновєнной галіматьйой”. Тобто авторів „святої” галіматьї непремінно зображують натхненними голубом (ангелом), мовляв, що ж з голуба візьмеш?
Про те, що християнство і Новий Заповіт з Апокаліпсисом є не інакше як новий іудаїзм, котрий на зміну жидівським „богообраним” клановим амбіціям щодо царювання в Палестині (Старий Заповіт, даний жидам від їхнього царя Єгови, тобто Мойсей і Пророки) приніс жидівські загальні амбіції щодо їхнього царювання у всьому світі і масове -- конфесійне -- упослідження нежидівських народів від жидів (Новий Заповіт нецьогосвітнього Ісуса Христа і Апокаліпсис), славна Леся зазначає:
„ ... Християнська утопічна література перших віків до блаженного Августина не з'являє нічого оригінального з літературного боку супроти „старозавітної” пророчої поезії. Ідейно вона значно відмінна тим, що національно-династичні домагання поступилися перед домаганнями одного релігійного напрямку, що вже потроху перестав прив'язувати себе до якоїсь одної національності; національна виключність замінилась конфесійною виключністю, а „царство боже на землі” перетворилось у „царство боже не від світу цього”. Але давня термінологія, давній пророчий спосіб вислову лишились без зміни: такі вирази, як „народ обранців”, „Ізраїль”, „нащадок Давидовий”, „новий Єрусалим”, „Сіон” і „дочка Сіону”, „месія” і „син людський” -- все це перенесено було цілком з пророчої поезії в поезію апокаліптичну. Апокаліптична утопія так само мало зрозуміла без утопії пророчої, як твір коментатора твору оригінального автора...”
(Леся Українка. „Утопія в белетристиці”)
Крім атак і умиротворення є ще один -- чи не найефективніший -- метод знищення неугодних. Це -- замовчування: ніби й не існує нікого, хто б насмілився виступити проти біснуватого жидо-християнства.
Поема „Марія” (її суть) замовчувалась раніше і замовчується тепер. Система освіти в Україні -- від початкової до вищої школи -- не передбачає вивчення -- з'ясування суті -- Тарасової „Марії”, а щодо її аналізу, то й поготів.
Попи, -- а їхній вплив на суспільство колосальний, гнітючий, -- добре розуміють Франкову оцінку:
„ ... Архітвір Шевченкової поезії: поема „Марія”. В Шевченкових поемах зовсім немає ані містицизму, ані фаталізму, ані месіанізму (месіанізм або спасительство світу -- питомо жидівське явище. -- Прим. Авт), є тільки високолюдське розуміння життя й історії та вогненна любов до великих ідей добра, справедливості й любові...”
(Іван Франко. „Т. Шевченко в освітленні Урсіна”, тв. в 20 т, т. 17, ст. 39)
Не всі вчені поділяли Франкову оцінку Шевченкового високолюдського розуміння життя й історії. Так ворог антихристів Шевченка і Франка -- перевернутий з католицизму на православ'я професор Київського університету імені „святого” Володимира поляк Володимир Антонович, -- вирішив понизити Шевченка, давши йому протилежну Франковій оцінку:
„ ... Поет відтворював нерідко епізоди не тільки в його час, але й донині майже не розроблені наукою (овва! чи не ганьба самому науковцю Антоновичу, котрий не тільки сам не розробляє епізоди, але й ставить це на докір Шевченку. -- Прим. авт). Я не маю сумніву, що більшість інтелігентної публіки, знайомої з творами Шевченка, впевнена в тому, наприклад, що Гонта закатував своїх власних дітей, що Палій скінчив життя в Межигірському монастирі, що Підкова і Гамалія ходили походами на Царгород та Скутарі і т. д. І не тільки читацька публіка, котра не займається спеціально історичною наукою, готова була бачити в поетичних творіннях Шевченка точне фактичне відтворення подій: часами навіть історичні письменники поділяли погляди публіки (наприклад, Мордовцев в історії гайдамаччини). Така оцінка праць Шевченка є помилковою....”
(В. Антонович. „Твори Шевченка, зміст яких містить історичні події”. 1881 рік)
Антонович, антонович, антонович... Недаремно поляки називали його зрадником (див., наприклад, Н. Полонська-Василенко, „Історія України”, том 2, частина 9, розділи „Україна під окупацією Росії”, „Освіта”). Недаремно саме православному професору Антоновичу дозволено було ставити своїх учнів на керівництво кафедрами університетів не тільки України підмосковської, але й України підавстрійської -- Галичини (Багалій в Харкові, Довнар-Запольський в Києві, Линниченко в Одесі, Грушевський у Львові). Недаремно Леся Українка саркастично озивалась про Антоновича:
„ ... наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів „постидними дезертирами” за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобитись крученому барану в християнському стаді...” (подробиці див. у листі до Драгоманова від 9 лютого 1894 року, а також примітки до листа в академічному 12-томному виданні Лесі Українки).
Не випадково, все не випадково. Адже перевернувшись з католицизму на православіє Антонович (див. Н. Полонська-Василенко. „Історія України”, том 2, частина 9, розділ 1) залишився поляком фізично і психічно. Можливо, не тільки поляком? Юрій Липа у главі 48 „Призначення України” вказує на наявність у Антоновича мадярської домішки.
В Шевченкових „Гайдамаках” Гонта знищує своїх дітей саме за те, що перейшли з православія на католицизм -- „стали ляхами” за Шевченком. Себе і тільки себе бачить Антонович в дітях Гонти. А ще -- охристосений історик Антонович бачить як українці мечем Христа знищують українців, -- найбільше дикунство, -- знищують своїх дітей. Тому й вважає історизм Шевченка помилковим. Як же інакше? Палій, за Антоновичем, не скінчив життя в Межигірському монастирі. Бо хіба ж погодиться істинний православний поляк Антонович з тим, що Фастівський полковник Палій відстоював православ'я, утискав католиків-поляків, боровся на боці Петра Першого проти Мазепи в Полтавській битві, а після Полтави не отримав Фастова -- місто стало ! власністю католицького єпіскопа (біскупа) Півницького. Де ж би ще, як не в православному Межигірському монастирі, за Шевченком, притулив свою голову православний Палій, розміняний лагідними христосівцями? Та й чи могли Підкова й Гамалія бути героями -- ходити на турків і Царгород -- за умови, що під ударами Хмельницького рідна Антоновичу Польща могла зникнути з політичної карти ще в 17 столітті, за 150 років до того, як вона -- роздерта між Австрією, Прусією і Росією -- зникла в кінці 18 століття.
Про учня Антоновича -- академіка Грушевського, котрий насправді не є автором „Історії України-Руси” Грушевського -- розмова попереду.
Зараз зазначимо, що саме Антонович запроваджував в Західній Україні (перебувала в складі німецької Австрії) угоду українців з поляками, жертвою якої стали українці. І не тільки попам поперек горла стоїть Шевченко. Бо Тарас засуджує ще й виплекану християнізмом запобігливість українців -- перевертнів типу Антоновича з його прихильниками -- перед іноземцями. Ця запобігливість доводить українців з партії „народовців” -- угодовців -- до готовності „обрізати” Шевченка -- вилучити неугодні іноземцям, зокрема німцям (ясно, що й жидам разом з жидо-християнами), слова Тараса. В Західній Україні планувалось залучити Івана Франка до такого обрізання Шевченка:
„ ... Не швидко, мабуть, ми діждемося повного критичного видання Шевченка. Комітет, вибраний перед роком для сеї цілі, досі ще й не розпочав роботи. А поки ще комітет розпочав свою роботу, наскочила звісна „угода”. Як згори можна було догадуватись, Шевченко така риба, що не влазиться ні з хвостом, ні з головою в сак австро-рутенської угодовщини (русинами або рутенцями називались українці в Західній Україні. -- Прим. Авт.). Значить, повне та ще й критичне видання всіх українських творів Кобзаря явилось відразу ділом неполітичним (не відповідало політиці. -- Авт). Ми маємо певну звістку про те, що на інтимній нараді народовців, при котрій не було деяких членів Шевченківського редакційного комітету, -- ухвалено змінити первісний намір і ВИДАТИ ШЕВЧЕНКА ОБКРОЄНОГО (виділено Франком. -- Авт). Очевидна річ, що коли се правда, то Я ПРИЛЮДНО ЗРІКАЮСЯ ЗАСІДАННЯ В ТІМ КОМІТЕТІ (виділено Франком. -- Авт.) і до обкроєння Шевченка руки не приложу...”
(Іван Франко. „Нове видання Шевченка”, тв. в 20 т., том 17, ст. 95)
І якщо замовчувати Франка було непросто, бо він працював у багатьох виданнях і був редактором багатьох з них (крім того Франко 2 рази балотувався в депутати парламенту: 2 рази програв -- чи не через підтримку Шевченка?), то Леся ой-як добре
Відповіді
2008.07.18 | Анатолій
Re: Євангеліє від Тараса (продовження)
І якщо замовчувати Франка було непросто, бо він працював у багатьох виданнях і був ре-дактором багатьох з них (крім того Франко 2 рази балотувався в депутати парламенту: 2 рази програв -- чи не через підтримку Шевченка?), то Леся ой-як добре відчула на собі фатум замовчування -- знищення -- з боку лагідного христосівства. Адже ХРИСТИЯНСТВО -- ЛОБІ ЖИДІВСТВА, бо, як стверджує Ісус...„ ... Я посланий тільки до жидів...” (Євангеліє від Матвія, 15:24)
Зазначимо, що християнський карний кодекс не передбачає обмежень у своїх санкціях. І не тільки Тарасові . . . є злочинними з погляду лагідних христосівців. Бо крім . . . Тарас ще й жбурляє до-брячу жменю солі в нахабні очі жидо-християнізму, властиво в очі жидо-християнській догматиці. Бо хрест є НЕХРИСТИЯНСЬКИМ символом, тобто має місце притягнення так званого християнського хреста за вуха до християнства. Отже, християнізм є не тільки відверта, а ще й підступна фальш. Фальш як за формою, так і за змістом.
Досить поглянути на тіару -- шапку попа римського, намісника Ісуса та його улюбленого учня-риболова (людолова) Петра. Дивлячись на тіару в анфас побачимо голову риби, а в профіль -- хвіст.
Хрест є досить пізнім символом християнства. Проминуло близько півтисячоліття з часу ро-зп'яття Христа на Т-образному хресті, простіше, на колоді, як хрест поволі почав перетворюватися на загальновизнаний символ християнства. Через десятки років після Шевченка і Франка Альфред Розен-берг скаже:
“ ... Нордичні боги були образами світла зі списом та сіянням навколо голови, хрест і сва-стика -- це символи сонця та родючого відроджуючого життя. Набагато раніше 3000 року до народжен-ня Христа, нордичні народи, і це можна довести, несли ці знаки в Грецію, Рим, Трою, Індію. Ще Мінутіус Фелікс виступає проти язичницького хреста, поки, нарешті, римська (Т – подібна) шибениця, до якої був прибитий Ісус, не була перейменована в цей язичницький, тепер “християнський” хрест, і не з'явилось язичницьке сонце чи небесний хрест як небесне сіяння над головами церковних мучеників і апостолів...”
(Альфред Розенберг. “Міф 20 століття.”, книга 1, частина 2, глава 2.)
По суті хрест для християн не може бути символом так само, як падіння Запорізької Січі і знищення козацтва не може бути для українців ні символом української непереможності, доблесті, сла-ви, ані взагалі якимсь символом. Бо ганьбу не чіпляють на груди, а скидають її геть.
Доктор філософії Іван Франко захистив у Відні свою докторську дисертацію саме на тему раннього християнства -- „Про Варлаама і Йосафа”. Варлаам, -- просто називав цю тему Франко (див., наприклад, лист Франка з Відня до М. Драгоманова від 28 січня 1893 року).
Немає підстав нехтувати думкою нашого доктора філософії щодо несумісності Христа з хрестом.
Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть.
А на нім Христос розп'ятий
Висів тож від давніх літ.
Та прогнили з часом гвозді,
Вітер хрест розколихав,
І Христос вгорі розп'ятий
Із хреста на землю впав.
Там сейчас трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радісно в свої обійми
М'яко прийняла Христа.
Подорожники й фіалки,
Що там пахли з між трави,
Звились мов вінець любови
У Христа край голови.
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І хрестячись, з–поміж квітів
Знов угору підняли.
Та нових не мавши гвоздів
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив'язали до Хреста.
З диму жертв, з тьми церемоній,
Із обману, крові й сльоз,
Словом – як з хреста старого
Сходить між людей Христос
Силуються понад людскість
Будь-що-будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив'язати до хреста.
(Іван Франко. „Христос і хрест”)
Тарас, як ніхто, виразно показує несумісність Христа з хрестом за змістом -- несумісність, закладену в Ісуса через виховання матір'ю -- і несумісність за формою, тобто через ганебність саме хрестового розп'яття як покарання. Бо гідною -- як раніше, так і тепер -- вважається смерть від меча.
Шевченко у своїй „Марії” (остання чверть тексту) відтворює ставлення Марії до хреста -- ставлення, передане Ісусу.
Жидівка Марія глядить свого малого Ісуса так само, як і Українки глядять своїх малих ді-тей і навчають їх минати всякий непотріб: „Покинь! -- то кака!” А як дитина не покине, то мати сво-їми руками видирає непотріб з рук дитини, щоб викинути подалі. Бо хто, як не мати, краще знає про користь і шкоду для своєї дитини:
Дитяточко собі росло
З Івасем* удовенком гралось.
Уже чимале підросло.
Якось вони собі гуляли
Удвох на улиці, знайшли
Дві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі і здорові,
Аж любо глянуть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася, --
Івась у коника ігрався, --
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла, і зомліла
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. -- Злий!
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить ОЦЕ! ПОКИНЬ! ПОКИНЬ! --
А він маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младечі сльози
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур'ян, в садок, поцілувала
Та коржиком нагодувала,
Свіженьким коржиком...
* Іван хреститель, правильніше, омиватель або баптист (від грецького baptizo -- занурення у воду), бо навертав у свою віру методом водного омивання на зразок того, як древні жидівські пророки помазували олією древніх жидівських кандидатів на царювання. -- Прим. Авт.
Зауважимо, що й Новий Заповіт Ісуса Христа (Дії апостолів 8:36-38) вказує на поповнен-ня жидівських рядів через так зване охрИщення, тобто через омивання жидів (обрізаних, оскоплених чи скопців, а не євнухів чи кастратів, як це є здебільшого в москвомовних перекладах Біблії) водою без найменшої згадки про хрЕста:
„ ... І як шляхом вони їхали, прибули до якоїсь води. І озвався скопець: „ОСЬ ВОДА. ЩО МЕНІ ЗАВАЖАЄ ХРИИИСТИТИСЬ?” А Пилип відказав: „Якщо віруєш із повного серця свого, то мо-жна”. І обидва УВІЙШЛИ ДО ВОДИ, і охрИстив він його...”
Дослідник християнства Давид-Фрідріх Штраус у своїй праці „Життя Ісуса” (розділ 30) вказує, що...
„ ... мимоволі доводиться розглядати Івана Хрестителя посередником від іудаїзму до христи-янства (неоіудаїзму, -- прим. авт.)...”
Жидівський пророк Самуїл помазує Іван помазує Ісуса на
першого жидівського царя Саула перше царство „не від світу цього”
Український релігіознавчий журнал „Людина і світ”, №2 за 2002 рік, на сторінці 2-5 поміс-тив статтю (передрук з католицького видання „LA CIVILTA CATTOLICA”) про нехристиянське похо-дження хреста.. Тут серед іншого йдеться про таке:
„ ... Страта на хресті через свою жорстокість не застосовувалась до представників вищих кіл суспільства, а була майже виключно долею простолюду. Вона вважалася не гідною римського громадя-нина й вільної людини. Більше того, зображення й назва хреста не повинні були турбувати думок, очей, вух римлян.
Цей вид покарання запроваджено персіянами. Він мав для них релігійний смисл. Адже тіло злочинця не торкалося землі, освяченої богом Ормуздом, і не поганило її...”
--А як же зветься бог отой?
--Забув
--Так якось наче Хрестус
--Я чув зовсім інакше,
нехороше ймення,
якесь жидівське.
--Та то зовсім не бог. Був утікач
З рабів, на ймення Хрестус, він розбійник
Чи злодій був, гаразд не пам'ятаю.
Так от його уловлено й розп'ято.
Товариші зробили з нього бога
Та вигадка й пішла собі по людях.
(Леся Українка. “Руфін і Прісцілла”. Дія 5)
Якщо не хрест, то що ж тоді було символом християнізму?
Риба.
На методичному посібнику з програми „Християнська етика” (для викладання цієї „етики” -- маразму -- українським дітям в школі) бачимо стилізоване накладання вигаданого, точніше, вкраденого жидо-християнізмом в язичників символу -- хреста -- на первісний, істинно християнський символ -- рибу, -- що його й донині використовують (наприклад, на своїх автомобілях) істинно віруючі християни, простіше, сектанти.
Леся відтворює картину подій, що відбувались через 300 років після Христа. Тоді христия-нізм ще не заручився підтримкою римського імператора Костянтина і міг залучати до своїх лав неофітів з язичників переважно залякуванням їхніми ж римськими -- язичницькими -- богами, зокрема богом-лікарем Ескулапом:
-- Ой мамо, лихо! Я згубила рибку!*
-- Як, донечко? Вона ж була на шиї.
-- Шнурочок, певне, перервався...
(Ламле руки і здіймає їх угору.)
Боже!
Прости мене! Прости!.. Ой мамо, мамо!
Навіщо я тебе в той храм послала!
Господь прогнівався на Ескулапа
і рибку відібрав, бо він не хоче,
щоб я, нечиста, знак Христовий мала.
Ох, мамочко, тепер же я умру!..
Ой, нащо ж ти пішла до Ескулапа!..
(Леся Українка. „Адвокат Мартіан”, частина 2)
* Р и б к а -- відома первохристиянська емблема; вона повстала з сього: грецьке слово ί χ φ ύ ς (риба) складається з початкових літер грецьких слів, що означають -- „Ісус Христос, син божий, спаситель”. -- Прим. Лесі Українки.
Немає нічого дивного в огреченні жида Ісуса. Бо навіть згадана Тарасом галіматья у ви-гляді Апокаліпсису вкладає в Ісусові уста саме грецькі букви -- Альфа й Омега, Ά й Ω:
„ ... Я Альфа й Омега...”
(Новий Заповіт Ісуса Христа, Об'явлення Іоана, 2:8)
Риба -- це пароль бригади чорноробочих, апостолів Ісусових, що промишляли рибальством на Галілейському озері до увірування в Ісуса. Такі собі ловці риби, що покинули сіті і стали ловцями людей -- апостолами -- після звернення до них Ісуса:
„ ... Ідіть за мною, -- Я зроблю вас ловцями людей!..”
(Євангеліє від Матвія, 4:19)
Хіба ж Свідки Єгови не є чорноробочими ловцями людей? Не можна їх недооцінювати! Хіба не стоять вони на варті за будь-якої погоди в рибних, тобто в людних, місцях, з Біблією, з кни-жечками „Вартова башта”? Хіба ж не несуть вони світло Єгови, Мойсея та Ісуса, в темні голови не-розумних язичників та формальних (з точки зору Свідків) християн? Хіба не ризикують вони, -- якщо й не життям, то хоча б власним добрим настроєм, -- перестрічаючи непросвітлених істот просто на вулиці, або йдучи до їхніх помешкань? Якщо не злі люди, то злі пси можуть скривдити їх, -- святих Свідків! Хіба ж це не чорна робота? А тут ще жидо-совєтська -- атеїстична, тобто не-жидо-Ісусівська, а жидо-Ленінська -- влада змінилась нео-жидо-християнською! Це просто завал! Треба не-гайно когось залучати до чорної роботи, до освітлення темних істот! Кого ж?! Хіба не зрозуміло, -- кого?! Звичайно ж, це -- рідне Міністерство освіти України!
Можемо переконатись, що новітні єзуїти на державному рівні порушують основний закон України, Конституцію, яка в статті № 35 вказує:
“Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.”
Для цього державними адміністраціями Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської обла-стей і їхніми управліннями освіти розроблено методичний посібник “Програма предмету “християнська етика” 1 – 11 класи (Львів, 1997 рік) з додатком програм для 1 та 4 класів, 2003 рік.
Ось цей посібник і не забарився.
Для першокласників тут є авторитетна рекомендація вивчати “християнський символ – хрест і необхідність пошани хреста”.
Це навмисне привчання українських дітей до пошани смерті і її символу, – хреста, приводить до зро-стання пасивних українців і до їхньої національної неповноцінності. Тим часом українські національні і релігійні символи, свастика і трисуття, які стимулюють українців до боротьби за виживання нації і до законної праці, -- паплюжаться, дискредитуються, замовчуються.
П'ятикласникам рекомендується вивчати “джерела християнської моралі, а саме Біблію – книгу життя та історії спасіння людства і славних постатей Старого Заповіту”.
Це свідомо направлено на деморалізацію українців з огляду на суто жидівське -- в ро-зумінні корисності -- функціонування Біблії; і це направлено на виховання в українцях усвідомлення вищості жидів – “славних постатей” старого заповіту -- Абгам, Сага, Ісаак, Яків (Ізгаїль), Гахіль, Гебекка і т.д. і т.д.
В якості славних постатей Старого Заповіту – Біблії – українцям пропонується розглянути й Абгамового племінника на ймення Лот, якого напоїли вином дві його доньки до втрати пам'яті з ме-тою завагітніти від свого батька!!! Світ не знає іншого народу, який би не тільки робив таку мерзоту, але й виставляв цю мерзоту напоказ для навчання дітей інших народів. Ось і вони -- обидві богообрані донечки на п'ятому місяці вагітності від свого богообраного батька:
Дивлячись на них, складається враження про їхнє, викликане почуттям сорому, небажання бути побаченими. Але це їхнє особисте горе. Українські освітяни на високих посадах краще знають, що, власне -- крім неможливості аборту -- треба знати українським п'ятикласникам про п'ятимісячну вагітність. Звичайно ж, це -- суворе дотримання славними постатями Старого Заповіту вказівок цього Заповіту щодо чистоти іудейської раси, нехай і через зачаття дітей дочками від свого батька. Ось, що треба знати українським п'ятикласникам!
Можливо, тверезий Лот не пішов би на свідоме кровозмішання з наступним звироднінням жидівства, яке своєю агонією травмує всю нормальну людськість. З цього приводу джерело християнської моралі – Біблія – підтверджує:
“ ... І промовила старша донька молодшій: “Наш батько старий, а чоловіка немає в цім краї, щоб прийшов до нас, як звичайно на цілій землі („звичайно” означає -- чоловіка з роду Авраама. Бо інші чоловіки є, та вони несвяті, нежиди, заборонені для святих жидівок. -- авт). Ходи, -- напіймо свого батька вином, і покладімося з ним. І оживимо нащадків від нашого батька.” І ночі тієї вони на-поїли вином свого батька. І прийшла старша і поклалася з батьком своїм. А він не знав, коли вона лягла і коли встала. І сказала старша молодшій: “Ось я поклалась з батьком своїм. Напіймо його та-кож цієї ночі, і прийди ти й покладися з ним, -- і оживимо нащадків від нашого батька.” І також ночі цієї напоїли вони вином батька свого. І встала молодша й поклалася з ним. А він не знав, коли вона лягла й коли встала. І завагітніли обидві дочки від батька свого...”
(Біблія. Книга Буття; 19, 30-36)
Очевидно для розвитку уяви українських п'ятикласників, особливо п'ятикласниць, пропо-нується уявити, яким чином обидві доньки доводили до стану ерекції статевий член свого сп'янілого до безпам'ятства батька.
Семикласникам пропонується вивчати “моральні засади християнства, і що Ісус Христос – велика постать історії та ідеал людської досконалості, згідно з посланням апостола Павла до жидів, 13; 8”
„ ... Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий...”
Навіки Той Самий? Це щось знайоме! Прибитий тими самими цвяхами? Ні, тут щось інше. Овва! Та це ж гасло -- семпер ідем -- інквізитора Римської і Всесвітньої Інквізиції кардинала Оттавіані, який не погодився на переміну назви (всього-на-всього!) „Інквізиція” на „Конгрегація доктрини віри”, і який залишався завжди Той Самий інквізитор, латиною -- semper idem. Звісно ж, малі українці мають звикати до незмінної ролі Інквізиції.
Ми не можемо не звернути свою увагу на те, як українських дітей обводять стороною від повної аморальності Ісуса, який говорить:
“ ... Хто більш, як мене, любить батька чи матір, той мене не достойний. І хто більш, як мене, любить сина чи дочку, той мене недостойний...” (Матвій, 10; 37).
Восьмикласникам рекомендується вивчати “святкування суботи в старому заповіті”.
Цим переслідується мета залучати українців до вивчення жидівської обрядовості. При цьому рідна українська обрядовість стирається з пам'яті українця. Він робиться манкуртом завдяки христи-янській етиці і моралі. Адже ж не рідне українське свято Купала він вивчає.
Випускникам української школи, учням і ученицям одинадцятого класу робиться ін'єкція християнської суті -- нагірної проповіді Ісуса Христа, пропонується її зв'язок з витоками моралі жида Мойсея, і про-понується просити: “Боже, нам єдність подай”.
Нагірна проповідь обіцяє блаженство для всіх нікчемних і притуплює прагнення українців до самовдосконалення і поступу. Нав'язування українцям думки про органічний зв'язок з Мойсеєм сприяє утвердженню в Україні жидопоклонства і комплексу національної неповноцінності українців. Знаючи, що єдність українцям може дати лише їхня Українська Рідна Віра, християнізм пропонує про-сити єдності у Бога-Ісуса. Бо підступний християнізм виконує завдання христо-глобалістів з роз'єднання українців як між собою, так і між іншими арійцями.
“ ... Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір'ю, а невістку з свекру-хою...” (Матвій, 10; 34).
Це вже не кажучи про нав'язування українцям рабського розуміння самої суті єдності. Бо вільні люди об'єднуються лише у випадку зовнішньої загрози, а в умовах мирного часу живуть кожен своїм життям.
Християнізм знає про релігійний розкол в Україні і свідомо навчає українців ще змалку до роз'єднання. Він (йдеться про католицизм) нав'язує думку про істинне християнство одних лише като-ликів, і про нехристиянське життя інших християн: православних, протестантів, сектантів.
Книга для дітей “Приготування до першого святого причастя” (Львів. “Стрім”, 2002 рік) на сторінці 63 вказує однозначно:
“ ... Ісус Христос заснував тільки одну Церкву – Католицьку. Її голова -- Папа Іван Павло Другий, а в Україні -- Любомир Гузар...”
Не говориться лише про те, що причастю обов'язково передує сповідь. Тому треба мати неабияк розвину-ту уяву, щоб визначити гріховність --!!!-- 8-річної українки, яка готується до першого причастя, а зна-чить і до першої в своєму житті сповіді. Крім затвердження відчуття власної неповноцінності, сповідь в дитячому віці ні до чого призвести не може; хіба що до поповнення кишень сповідальників. Попов-нення кишень сповідальників, тобто можливість батьків заплатити за сповідь (слід додати ще й відповідне, недешеве, вбрання дітей, подібне до вбрання молодят, що йдуть до шлюбу), спричиняє зверхнє ставлення їхніх дітей стосовно тих, чиї батьки ледве зводять кінці з кінцями, а значить і не ведуть своїх дітей на першу сповідь-причастя. Може здогадаються не вести ніколи? Це було б добре. Дуже добре.
А ще краще було б водити малих українців до Шевченка (до пам'ятника, який є в кожному місті) спостерігати як жиденята сповідаються, стоячи на колінах перед Шевченком. Ще краще буде ви-ховувати в малих українцях усвідомлення ними того, що й в Ізраїлі встановлено пам'ятники Шевченку в кожному місті і жиди заздалегідь записують своїх жиденят на сповідь і тренують їх, як правильно ставати на коліна перед Шевченком: спочатку на ліве коліно чи на праве? Чи на два зразу? Книгу „Кобзар” вже всі жиди придбали? Не всі? То готуйте гроші! Малі українці пізнають Україну, пізнають українських пророків, пізнають передові технології і надрукують (з отриманням зарплати) для вас за ваші гроші мільйони, мільярди „Кобзарів”, стільки, скільки ви надрукували Біблій. І за ваші гроші приїдуть до Ізраїлю на екскурсію, -- побачити, як ви стоїте на колінах перед Тарасом! Українці отримають на-солоду від вашого добросовісного вивчення 10 заповідей -- не Біблійних -- „Кобзарських”, Тарасових. Українці отримають гроші від міністерства освіти Ізраїлю за те, що наглядатимуть за вашим вивченням 10 заповідей:
1. Не п'ється горілочка.
2. Не п'ються меди.
3. Не будете шинкувати прокляті жиди...
4. Не смійтеся чужі люди.
5. Розвалиться церков-домовина.
6. І з-під неї встане Україна...
7. О, препрославлений козачий
8. Розумний батьку!.. і в смердячій
9. Жидівській хаті обтрусивсь...
10. Наробив ти Христе лиха! Котилися козачі дурні голови за правду, за віру Христову.
Запишіть домашнє завдання: вивчити напам'ять весь „Кобзар”, особливо уривок з розділу 2 поеми „Неофіти”:
„ ... Фарисеї
І вся мерзенна Іудея
Заворушилась, заревла,
Неначе гадина в болоті.”
Кожного, хто не вивчить уривок, -- покарає бог України! Для полегшення вивчення, -- пе-реписуйте „Кобзар” у зошит. Переписуйте, переписуйте, і ще раз переписуйте! Навіть у суботу.
Фантастика? А припадання українців на колінця перед жидом Ісусом, -- не фантастика? Жидівська християнська етика в українській школі з 1-го до 11-го класу, -- не фантастика? Отримані Ізраїлем мільярди грошей від втручання у справи всього зазомбованого Біблією світу, -- не фантасти-ка?
Якщо в Західній Україні чорноризці орієнтують українців на поклоніння святим постатям Біблії через поклоніння Риму і його римо-католицькому попу, то на Великій Україні ті ж таки чорно-ризці орієнтують українців на поклоніння тим же таки святим постатям Біблії, але через поклоніння православній Москві і її патріархові, під впливом якого перебуває українська освіта. Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів (К О І П О П К) бореться за звання бути флагманом у залученні українців -- маленьких і дорослих -- до поклоніння Біблійним святостям. Православні чорно-ризці проводять паралельну щодо римо-католиків роботу з роз'єднання українців і прищеплення їм і-стинної, православної віри (московсько-православної, як видно з московсько-українського заголовку мето-дичного посібника).
Для того малі українці й підуть до школи, -- щоб навчені українською державою ук-раїнські вчителі залучили їх -- українців -- до іудейства; щоб зробили з них квазіжидів.
Християнство присутнє у всіх владних структурах: від присяги на Біблії президентів Украї-ни до нав'язаного міністерствами Освіти, Оборони, Охорони здоров'я і Внутрішніх справ вивчення Біблії чи інших методів християнізації в українських школах, казармах, лікарнях, в'язницях (відверте насиль-ство саме над тими людьми, які з різних причин не можуть протистояти цьому насильству, простіше, насильство з особливою жорстокістю). Можна й навпаки -- від нав'язаного вивчення і християнізації до присяги президента. Бо чи присягав би президент на Біблії за умови, що нав'язується не якесь, а „пра-вильне” вивчення Біблії і „правильна” християнізація? „Правильне вивчення” і „правильна християніза-ція” означають такий підхід до справи, за якого початково облагороднюється біблійний жидохристиян-ський маразм, а також початково відволікається увага від жидівського людиноненависництва під вигля-дом пропаганди так званих не жидівських, а біблійних (?!) „загальнолюдських” (?!) цінностей.
Христосівство десь цензурує (замовчує чи навпаки, обливає брудом), а десь карає -- залежно від того, який підхід є вигіднішим у даному випадку і наскільки легко суспільство готове сприйняти жидохристиянський вердикт: мовляв, бог покарав.
В листі до матері -- О. П. Косач -- 8 грудня 1904 року (Тбілісі. 25/XІ. 1904) Леся Українка пише:
„ ... Мені тьотя Єля писала про мою книжку, спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку й компліментів доволі. Ну, а В ПЕЧАТІ -- МОВЧАННЯ. Та що ж, ПОДІЛЮ цей фатум з ШЕВЧЕНКОМ, в ЙОГО КОМПАНІЇ І ЦЕ НЕ СОРОМ...”
Президенти України скрізь і всюди доводить свою відданість жидо-християнізмові. Чи не тому в українську школу введено вивчення Біблії, а українські державні засоби масової інформації -- преса, радіо, телебачення -- ведуть потужну пропаганду християнства, що в Україні на державному рівні ви-конується програма поглибленої плебеїзації українців. Паралельно подекуди піднімається питання про те, чи потрібна українцям власна віра. При цьому мається на увазі НЕ ДРЕВНЯ, КЛАСИЧНА, РІДНА ВІРА УКРАЇНЦІВ, заснована на наукових знаннях про Природу, а властиво якийсь із різновидів хрис-тиянізму, прилаштований до українських умов.
Власна Віра потрібна українцям за умови, що вони є політично вільні. Ці явища -- власна віра і воля -- нерозривні в принципі. Поки що українці є властиво населенням колонії, яка є у генпі-дпорядкуванні (у християнізації) щодо Сіону і субпідпорядкуванні щодо християнізаторів -- Риму, Конс-тантинополя і Москви (в ній центр патріархату). Тому віра рабів -- християнізм -- є якраз доречною. Бо власна віра українців -- українське язичництво -- покликана сприяти власній величі українців через дося-гнення ними високих врожаїв на унікальних українських чорноземах. А де ж вони зараз, ті українці? В троєщинських трущобах? Виглядають на світ божий зі своїх бетонних шпаківень? Виходять з них пері-одично, щоб віддатись у жидо-кацапські найми? А українські селяни? Хіба вони не пролетарії? Хіба вони не в "прольоті" над своєю українською землею, обсілою чужинцями і пригніченою чужинецькими зако-нами, починаючи від біблії і закінчуючи конституціями? Отже, питання треба ставити інакше -- чи ДОЗВОЛЕНО буде українцям мати власну віру? Ким дозволено? Християнізмом, -- лобі жидівства, бо... „ ...я посланий тільки до жидів...” (Євангеліє від Матвія, 15:24)
Чи потрібні жидам іудаїзм, християнізм, іслам? Так, потрібні. Потрібні за умов сьогодення, коли ці релігії є знаряддям в руках жидів на їхньому шляху до завоювання світу і для втримання завоювань під своєю владою. Але за умови локального проживання жидів чи локального впливу їх на глобальні про-цеси всі різновиди іудаїзму включно з атеїзмом (бога немає, богообрані є) втрачають будь-який сенс для жидів, тобто власна віра не потрібна жидам. Не потрібна тільки в тому вигляді (завойовницькому по суті), в якому ми її знаємо. Бо якась інша власна віра жидам все-таки потрібна. Ну, хоч би й ідолопоклонст-во епохи жидівських патріархів, про яке розповідає Біблія, і проти якого застерігають жидів біблійні за-повіді №1 та №2 --
нехай не буде в тебе інших богів (нізвідки вони не взялись), і не зроби собі ідолів і не вклоняй-ся їм (їм треба було десь взятись у жидів, бо казав жид жидові: „нащо покрав богів моїх?” -- Біблія, книга „Буття”, 31:30)
Отже, якщо Ви не маєте свого власного поля, то нащо Вам власна коса? Адже в наймах можна косити чужою косою -- косою Вашого наймача. Ваш наймач навіть заздалегідь піклуватиметься про косу -- гостру косу -- для підвищення продуктивності Вашої праці, для збору якнайбільшого врожаю і для вчасного засипання цього врожаю у свої засіки. Не у Ваші засіки. Наймач, якщо він мудрий, забезпе-чить Вас навіть гарячим обідом, щоб Ви веселіше, а значить і краще працювали.
Очевидно власна віра українцям потрібна. Про це мова не йде. А про що ж мова йде? Точнісінько про те, що власна віра потрібна українцям саме як ПАНІВНА в Україні. Це не все.
Власна віра потрібна не для симбіозу з іудео-християнізмом, а для ВИТІСНЕННЯ його з України, бажано й зі Світу.
Ніхто не рубає курку, що несе золоті яйця, і не винаходить велосипед після його винайден-ня.
Власна віра в українців була, є, і буде. І жидо-християнізм зміг зачепитись в Україні тільки і тільки завдяки приліпленню його до українського язичництва. Заберіть від Різдва народження Ісуса, від Ве-ликодня воскресіння Ісуса, від Зелених Свят Трійцю Ісуса, від Купала хрестителя Ісуса (Івана), від Сві-товида матір Ісуса („Пречисту”), і ви опинитесь перед річним циклом українських язичницьких, соняч-них свят -- Різдво нового Сонця (24 грудня), Великдень (18 березня) на весняне рівнодення, Зелені Свята (Зільник, 2 червня) як культ предків і початок збирання цілющого зілля, Купало на час найбільшої соня-чної активності (22 червня), Світовид (21 вересня) як осіннє рівнодення і закінчення аграрних робіт, а зна-чить і початок масових весіль.
Власна віра українців поєднує їх з Сонцем, Землею, Водою, Вітром, Космосом. Власна віра якраз і є запорукою величі українців. І не тільки українців. Бо кожен народ витворює і сповідує ту і тільки ту віру, яка веде його до власної величі, а не до занепаду. Це проста істина. Яскравий приклад -- жиди і їхній іудаїзм та іудео-християнізм (іудейський іслам тут не розглядаємо). Могутні держави, такі як Візантія, Хозарія (її васали) платять данину Україні. Коли платять? Точнісінько до моменту прийняття (недоброві-льного) Україною паралітичного іудео-християнізму.
Питання про потрібність власної віри для українців дуже нагадує питання зі скасуванням кріпос-ного права. Його треба скасовувати? Треееба! Кріпаків треба звільняти? Треееба! Звільнили. І нащо ві-льному українському селянину власна воля, якщо немає власної землі. Земля в поміщика чи латифунди-ста. Отже, -- де ви, рідні найми?
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
(Тарас Шевченко. „Якби ви знали, паничі...”)
Найскрутніше становище саме українських селян -- вони історично хлібороби на своїй землі. А більшість їхніх поміщиків, латифундистів, голів колгоспу -- іноземці, заброди, або місцеві, що викону-ють накази заброд. Забродам не треба українська віра, яка робить українців господарями на своїй зем-лі. Один жид -- Енгельс -- захоплюється іншим жидом, -- Марксом:
„ ...Наука про суспільство, яку Маркс відкрив для народу, вбиває капіталізм, а разом з ним і тих кумирів та господарів землі, котрі, поки вони живі, не дають богу померти...”
(Ф. Енгельс. „Похорон Карла Маркса”, розділ „промова Лібкнехта” т. 19, ст. 353-354)
Тому й висновок: власна, рідна віра українців -- курка, що несе золоті яйця -- КОНКРЕКТНО не потрібна українцям. Бо ті принципові, КОНКРЕКТНІ явища (фази) річного природнього циклу, уз-годження з якими веде українців до власної величі в умовах власного господарювання на власній зем-лі (не якийсь клаптик, а десятки чи й сотні гектарів звільненої від заброд землі) не можуть вести до величі в умовах жидо-кацапської окупації України, коли власна віра є, проте вона є АБСТРАКТНОЮ. Навіщо трущобним і безземельним (буз курки, що несе золоті яйця) українцям-наймитам святкувати Різдво нового Сонця і готуватись до приходу весни? Навіщо обожнювати Великдень світла Дажбожого, прислу-хатись до землі, відчувати сонце, освіжуватись весняним вітром, смакувати річкову воду і готуватись до посіву? Нащо Купальські ночі з їхніми унікальними, благотворними для зачаття дитини умовами?
Навіщо?.. Нащо?.. Для чого?..
По-перше, українці -- колоніальні істоти, білі негри. Вони в Україні нічого не вирішують. Їм не належить ні земля, на якій вони живуть і яка полита кров'ю і потом їхніх предків, ані законодавча ініціатива. Тобто вони, українці, не можуть нічого змінити на свою користь.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі,
Дніпро, брат мій висихає,
Мене покидає.
А могили мої милі
Кацап розриває...
(Т. Шевченко. „Розрита могила”)
По-друге, українцям запропоновано альтернативу. Замість вільної -- з насолодою -- праці біля со-тень гектарів землі і чисельного поголів'я свійськи тварин -- найми і гастроном. Замість багатства внаслідок творчої праці -- якісь, часто нереальні соціальні гарантії. Замість багатодітної сім'ї і вихова-них рідною матір'ю (дружиною) дітей, які доглянуть на старості -- пенсія (якщо доживе до неї) і вихо-вання дітей чужими людьми в дитячих закладах. Замість унікальної курки, що несе золоті яйця, -- цієї курки не має жодна нація у світі, -- українцям пропонується освоювати (ПАСУЧИ ЗАДНІХ) мирний атом, електроніку, інформаційні технології, космічні проекти, всяку всячину, безумовно потрібну і безу-мовно не золоту. Бо все це освоєне найперше тими, хто не має українських умов -- японцями, анг-лійцями, німцями, жидами. Замість збирання цілющого зілля і вивчення Природи, -- іудейська аптека. Замість сприятливого зачаття -- будь-яке зачаття. Замість бабці-сповитухи, -- яка все про всіх знає від самого народження, а значить і підкаже декому деколи, з ким не слід одружуватися для уникнення мо-роки з неповноцінним потомством, -- персонал лікарень догляне вагітних українок, і пологи прийме, і щеплення немовлятам зробить. Щоооо? Все це робиться неякісно і небезкоштовно?! Ну, це діло третє. Бо діло перше -- іудеї встановлюють закони в Україні (на зразок того, як в Україні встановлено іудей-ське християнство з його Законом-Біблією), а українці мусять їх виконувати. Мусять виконувати ще в материнській утробі: без довідки з пологового будинку, -- ані руш! Ви не задоволені іудейською оку-пацією? -- Не грішіть! Іудеї дали вам бога, Ісуса!
„ ... І поза світ жидівсько-християнський
Я вилетів...”
(Іван Франко. „Ex nihilo”)
Вирішення питання з підготовкою вчителів (не хочеться говорити про духовенство) дасть позитив-ний результат щодо пропаганди власної віри серед українців. Зате нічого не дасть для КОНКРЕТНОЇ реалізації програми під назвою „Курка, що несе золоті яйця”. Нічого не дасть без витіснення з ук-раїнського курятника забродного лиса, точніше, тхора -- іудео-християнізму. (Керівники відомих нині ук-раїнських рідновірних напрямків пропагують терпимість і любов, зовсім по-християнськи). Простіше, -- дасть косу, та не дасть поля, косовиці. Звісно, з косою краще, аніж без коси. Та йдеться ж про ко-совицю.
Чи варто упосліджувати себе від християнізованої Європи? По-перше німці, італійці і поляки бу-ли носіями жидохристиянізму, тобто використали його як інструмент для підкорення -- християнізації -- інших народів собі на користь. По-друге, це сприяє розвитку української національної меншовартості. По-третє, якщо й розглядати цікавість до України з боку Європи з передумовою існування в Україні Рід-ної віри, то чому тільки існування як факт, а не як приклад для наслідування? Рідна віра може -- і має бути -- цікавою не як рудимент, а власне як атавізм. Тобто вона має відродитися і розвинутися. Для цього треба скинути і знищити гніт -- християнізм. До цього треба докласти неабияких зусиль.
„ ...З релігією, яка підпорядкувала собі римську світову імперію і протягом 1800 років панувала над значною частиною цивілізованого людства, не можна покінчити, просто оголосивши її сфабрикова-ним обманщиками безглуздям. Щоб покінчити з нею, необхідно перш за все зуміти пояснити її похо-дження та її розвиток, виходячи з тих історичних умов, за яких вона виникла і досягла панівного ста-новища. Особливо це стосується християнства. Адже тут треба з'ясувати питання, як це трапилось, що народні маси Римської імперії віддали перевагу цьому безглуздю перед усіма іншими релігіями, пропо-відувану до того ж рабами і пригнорбленими, так що, нарешті честолюбний Костянтин побачив у при-йнятті цієї безглуздої релігії кращий засіб для того, щоб піднестися до становища самодержця світу...
...Не тільки Палестина, але й весь схід кишів такими засновниками релігій, серед яких панувало, можна сказати, прямо за Дарвіном боротьба за ідейне існування. Якщо релігії, що виникали природно, як, на-приклад, загальна первісна релігія в арійців, виникли без участі обману, то в їх дальшому розвитку по-півський обман дуже скоро стає неминучим. Неприродні релігії, при всій характерній для них екзальто-ваності, вже при своєму заснуванні не могли обходитися без обману та спотворення історії...”
(Ф. Енгельс. „Бруно Бауер і первісне християнство” т. 19 ст. 307; написано: квітень 1882)
Дещо про Михайла Грушевського: попович, жонатий на попівні; виступав проти допущення Івана Франка до викладання у Львівському університеті. Як начальник Франка в Науковому Товаристві імені Шевченка (НТШ) Грушевський знущався над Франком, примушуючи його -- творця -- виконувати в НТШ за копійки рутинну роботу коректора і... !!! кур'єра. -- Див. листи Франка до Драгоманова від 14.11.1894, до Тригубова від 30.11.1907. Під час організованої НТШ поїздки до Італії Грушевський їхав у вагоні „люкс”, а в самій Італії жив у готелі „люкс”, тоді як Франка він „віз” у вагоні найгір-шого, третього класу, і поселив у номері найнижчого класу. Як професор історії Львівського універ-ситету Грушевський видав студентські роботи під своїм професорським іменем у вигляді „Історії Украї-ни-Руси”. -- Див. статтю Ганни Франко-Ключко „Останній поцілунок” („Книга спогадів про Івана Фран-ка”), а також Ю. Дей, „Іван Франко”.
Кожен має можливість в повному обсязі познайомитись з написаною Ганною Іванівною Франко-Ключко статтею спогадів про батька.
Ми ж наведемо уривок цієї статті, дотичний до Грушевського. Бо занадто вже роздуто ейфорію навколо „героя” Грушевського в зажидовленій Україні. Не можемо не навести цей уривок -- не можемо не вказати Грушевському та його прихильникам на їхнє місце.
„ ... Під той час, в 1894 р., приїхав до Львова Михайло Грушевський з великої України. Грушев-ський, людина чужа і не відома ще тоді на галицькім грунті, звернувся до тата за підтримкою. Тато ввів його в круги галицької інтелігенції, знайомив його з новими і чужими йому обставинами, і здава-лося, що ці два мужі, злучені щирою приязню, будуть іти в купі, збагачуючи своєю працею, кожний в своїй ділянці, свою рідну культуру. Та так не було, бо ця приязнь, здавалося, така ідеальна, мала тяжкі наслідки на дальше життя мого тата. Тато, натура наскрізь благородна і добра, радо протягнув при-ятельську руку до не знаного і не значного ще тоді чоловіка, він дав йому моральну опору і допоміг зайняти відповідне місце в Науковім товаристві ім. Шевченка. Та Грушевський дуже скоро зорієнтував-ся в становищі; він побачив, що тато мав дуже багато противників, і то найбільше серед вельможних верств. Він жениться з донькою священика, що дало йому зв'язки і плечі, обіймає (з подачі Антонови-ча. -- Прим. Авт.) професуру історії у Львівському університеті і захоплює керівне становище в Науко-вому товаристві ім. Шевченка.
Мама, ведена внутрішньою інтуїцією, знаючи попів і поповичів з України, не любила Грушевсь-кого. Вона пізнала, що під покривалом ввічливості і скромності скривається егоїстична, хижацька натура поповича, і якась стихійна ненависть огорнула її душу до цієї людини. Вона остерігала тата перед ним, але тато, сам скромний, не давав віри маминим осторогам, а не раз ще на неї сердився.
Тато, хоч все лагідно успокоював маму при її вічних нападах, ходив зажурений, голова його в плечі похилилася, він майже весь час проводив за писанням в своїй кімнаті, а вечором ішов до кав'яр-ні, де стрічався з своїми приятелями і перечитував масу газет. Він почав щораз більше відчувати тягар непосильної життєвої боротьби і рішив іти за своїм покликанням: пером служити своєму народові. Він відкинув пропозицію університету в Софії прийняти кафедру професора слов'янських літератур, бо свято почував, що його місце серед його народу, і вся його праця належить йому.
Тим часом Грушевський, затвердившись на місці професора історії, добився того, що його вибра-ли головою Наукового товариства ім. Шевченка, і його сила і вплив зміцнюються і зростають. Ведений заздрістю на татову славу і авторитет серед громадянства, зачинає його затирати, відсовувати на підря-дне становище. Пам'ятаю добре, як тато дратувався, коли Грушевський накидував йому роблення корек-тури не тільки своєї власної, а й чужої. Він закидував його цією підрядною працею, котру могли роби-ти двадцять інших, тільки тому, щоб здеградувати його на звичайного коректора. Ще й до того татовим обов'язком було самому відносити зроблену коректуру до друкарні. Тато кожний ранок заходив до Грушевського додому на різні наради в справі видань, звідти повертався роздратований, пригноблений, мовчазний. Грушевський ставився до нього безтактно, намагався помітувати ним, усе накинути свою во-лю, усе зазначав, що тато йому підвладний, на що татова горда і вільна вдача глибоко обурювалася і терпіла. Грушевський був людиною пересічною, а як професор зовсім безвартісний, на його викладах було пересічно присутніх три студенти, викладав він тихо, заїкуючись, нецікаво. Своїх студентів уживав він на вишукування і студіювання матеріалів його „Великої історії України”. Студенти, котрим було по-трібно його підпису на індексах, опрацьовували цілі статті, котрі потім, ще оброблені самим Грушевсь-ким, дістали його власний авторський підпис.
Одного дня тато, повернувшись від Грушевського, заявив мамі, що Грушевський запропонував йому їхати разом з ним до Італії. Ми всі зраділи, що є добра нагода для тата оглянути старинні пам'я-тники Італії, котрі побачити тато не раз виявляв бажання.
Тато з поїздки привіз альбоми з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки... Але радість з цієї поїздки затьмарило ставлення Грушевського, і тато навіть висказав жаль, що взагалі з ним поїхав. Грушевський проявив свою дрібничкову і скупу вдачу аж занадто. Тато мав дуже скромні кошти і му-сив обмежитися на найскромнішу подорож. Вагон 3-го класу, скромний готель, зате Грушевський не відмовив собі у всіх вигодах в подорожі: він їхав вагоном 1-го класу, замешкав в дорогім готелі.
Це некультурне підкреслювання маєткової різниці дуже прикро вразило тата, і він приїхав здегус-тований, і правдива радість з цієї подорожі пропала...”
Дещо про рівноапостольного київського князя Володимира Хрестителя.
Ясно, що Володимир -- байстрюк. Він позашлюбний син Святослава. Але тут розглядається сприяння Володимира жидам.
Археолог академік Б. Рибаков („Язичництво древньої Русі”, частина 2) наголошує на тому, що князь Володимир перед прийняттям християнства реформував Рідну Віру, поставивши під впливом свого дядька (по матері), Добрині, Бога Перуна понад Дажбога. Ця подія передбачала виведення народу з рі-вноваги, і тим самим виправдовувала насаджуване вогнем і мечем християнство.
Далі ми побачимо ймовірність жидівського походження Володимира. Ймовірність, що переходить у факт. Зараз лише зазначимо, що його дід Малк, тобто батько Володимирової матері Малуші і Воло-димирового дядька Добрині носить ім'я, яке носять жиди ще з біблійних часів.
Так слугою жидівського первосвященика за часів Ісуса був Малк, якому апостол Петро відрубав вухо (див. євангеліє від Іоана, 18:12).
Про іншого Малка, Малхіона, гонителя апостола Павла, вказує Євсевій Кесарійський у своїй „Церковній історії,” книга 7.
Нас не повинно відволікати також і нежидівське ім'я Володимирового дядька, Добриня. Бо для прикладу ми можемо подивитися на істінно русского з іудейською зовнішністю „геніального” музикан-та і виконавця пісні „Нє сипь мнє соль на рану” В'ячеслава Добриніна.
Жидолюбиве християнство відразу ж після свого розквартирування в Україні розпочало спотворювати українську історію і відводити гнів народний від жидів. Так монахи зробили з Володи-мирової (Хрестителевої) матері Малфріди (жидівка -- Малфірь) українку – Малушу. А з рабінової доньки (донька жидівського рабіна Малка) Малфірь за допомогою монахів-літописців перетворилась у рабиню Малуню, -- на зразок євангельських чудасій. Саме християнізацією Києва жидівство може досягти влади в ньому. Тому що розтлінна сила християнізму спотворює свідомість киян і вибиває землю з-під їхніх ніг. Спочатку, для створення сприятливих умов щодо впровадження християнства, Ісус подається ви-ключно як спаситель. Хто ж собі ворог? -- на цей примітивізм робиться розрахунок, -- багато споку-сяться на дармове благо, нібито благо. А пізніше, коли настає пора збирати урожай з християнізованих -- спасенних -- народів, їм пропонується якщо й не підставити ліву щоку після удару по правій або віддати свитину на додачу до відібраної сорочини, то бути вдячними за спасіння взагалі, і не нарікати на жидів зокрема, бо...
„ спасіння -- від жидів ”. (Євангеліє від Іоана, 4:22)
„ ... Літописець каже, що Малуша була донька Малка Любчанина і називає її улюбленицею (милостницею) Ольги: є варіант, що вона була ключницею її, але правдоподібно, се толкованнє стоїть в зв'язку з тим, що пізнійше Рогнідь називала Володимира сином рабині (“робичичем”). Судячи по висо-кому становищу в дружині Малушиного брата Добрині, трудно вважати Малушу звичайною служницею (ключницею), або рабинею. Дійсне ім'я Володимирової матери було Малфрідь...” (Національна Академія Наук України. Михайло Грушевський. “Історія України Руси”. Т.1, ст. 469-470, Київ 1994 р.)
Дехто вважає, що перебуваючи під ковпаком глобального жидо-жристиянізму академік Грушевський говорить “А”, та не говорить “Б”, а саме: “робичич” означає “раввич” від „раввин”, „ра-бин”, тобто „рабинович”, „робичич” („раббуні”, -- казала до Ісуса Марія Магдалина).
Не дивує така позиція Грушевського: знаємо, що не він автор „Історії України-Руси” -- поставив свій підпис під студентськими роботами, не вгледів прозорих натяків, бідолашний. Втім, крім натяків, матимемо ще й факти.
Як вже зазначалось, син Володимира Хрестителя -- Ярослав Мудрий -- віддав під опіку жидівської блудниці весь український народ.
Не треба думати, що жиди в Україні є пізнім явищем.
„ ... Юдейська громада Києва пам'ятає розквіт і падіння Київської Русі, українські націона-льно-визвольні змагання козацької доби, Бабин Яр.
Професор Пріцак нагадує, що вперше слово “Київ” на івриті написане ще у 10 столітті: київські юдеї листувалися з іспанськими. Під час розкопок на Подолі археологи знайшли кілька куль-тових речей доби Київської Русі, що належали котрійсь з жидівських родин міста. Професор юдаїки Феллер розповідає, що нині жидівська громада Києва зменшилася з 129 тисяч до 20 тисяч. Юдейська громада Києва цими днями відзначила свято Пурім -- на честь врятування жидів від знищення...”
(Б. Костюк. Журнал “Політика і культура”. № 11 / 2003).
Енциклопедія Українознавства у статті „Жінки” наводить перелік лише 7-ми видатних жінок-жидівок княжого рівня, познайомившись з якими стає очевидним, що відкриття шляху в Україну, стеле-ного християнством жидівству, відбулося б не пізніше, як вже при Володимирових дітях.
Наша увага звернена до вказаної Енциклопедії:
„ ... В історію України увійшов ряд жінок-княгинь, що походили з різних єврейських динас-тій і були дружинами українських князів або як дочки українських князів вийшли заміж за чужинець-ких володарів:
1). Візантійська принцеса Анна, дружина Володимира Великого.
2). Інгігерда-Ірина, дочка шведського короля Олафа, дружина Ярослава Мудрого.
3). Анна Ярославна, французька королева, дочка Ярослава Мудрого. (Жидо-християнська па-вутина любить вихваляти Анну, королеву Франції, за її освіченість. -- авт.)
4). Анастасія Ярославна, дружина угорського короля Андрія Першого, дочка Ярослава Муд-рого.
5). Єлизавета-Гіда, дочка англійського короля Геральда, дружина Володимира Мономаха.
6). Євпраксія, дочка Всеволода, німецька принцеса.
7). Євфросинія Мстиславівна, дружина угорського короля Гейзи.
І багато інших...” -- закінчує перелік Енциклопедія Українознавства.
Енциклопедія не уточнює, що перші святі Київської Русі, Борис і Гліб, на честь яких на-звано вулицю на київському Подолі, Борисоглібська, є синами Анни -- як не візантійки, то болгарки, -- а значить жидами. Зайвою є плутанина в різних джерелах, спрямована на те, щоб зробити з Анни-візантійки Анну-болгарку.
Микола Котляр і Станіслав Кульчицький у своєму „Довіднику з історії України” (Київ, 1996 рік) вказують на те, що хоча матір'ю Бориса і Гліба літописи називають невідому на ім'я „болгариня”, та однак...
„ ... непрямі свідчення джерел дають підставу вважати, що вони були дітьми дружини Воло-димира Анни-Візантійки...”
Досить згадати про захоплення Візантією Болгарії в 10 столітті і взяття під свою протекцію візантійським імператором Цимісхієм болгарського царя Бориса з відповідним закріпленням такого полі-тичного становища через династичні шлюби між нащадками візантійського імператора та болгарського царя, як Анна-болгарка відразу стає Анною-візантійкою або Анною-грекинею. До того ж, Болгарія є Ба-лканською країною, а сама Анна-візантійка походить з Балканської династії. Недаремно ім'я Володими-рової жінки-болгарки замовчується. І якщо рівноапостольний літописець Нестор називає у своїй „Повісті минулих літ”, у розділі „рік 980”, Святополка сином від (?!) двох батьків, від Ярополка і Володимира, то не здивуємось дізнавшись, що й Борис і Гліб є цілковито рідними братами від... двох матерів -- ві-зантійки і болгарки.
В якості аргументу можна долучити і наявність саме староболгарської мови як первісної в церковних відправах, принесених в Україну візантійцями-греками. Очевидно, болгарський цар Борис є дідом першого святого Київської Русі -- Бориса, названого так на честь свого діда, Бориса-Баруха.
Та й чи можна було б собі уявити, що Бориса і Гліба шанували б як святих далеко за межами України, якщо б вони не були жидами. Хто був би зацікавлений шанувати їх за умови, що жиди через запровадження жидо-християнства накинули жидівську (рибальську в Євангелії) сітку на весь світ. Зокрема, Чехія запровадила християнство на століття раніше за Україну. І професор Н. Полонська-Василенко („Історія України”, том 1, частина 2) каже:
„ ... Цікаво, що в Чехії дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні...”
Дещо підкорегуємо професора: не „цікаво”, а закономірно.
Можна лише здогадуватися, наскільки кишіло жидівками оточення ще й кожного українсь-кого державного діяча, нижчого від князівського рівня.
То що ж насправді робив байстрюк, він же й Великий Хреститель Володимир -- освітлю-вав Україну світлом іншого байстрюка, Ісуса, і залучав її до так званої високої цивілізації, чи сприяв Великій повзучій жидівській окупації України?
Відповідь на це питання є очевидною.
Жидівський пророк Самуїл помазує Іван помазує (баптизує) Ісуса на царство
жидівського царя Саула „не від світу цього”
Борис Грінченко землякам, які збиралися раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн „Ще не вмерла Україна”.
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті.
Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава --
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх, продавши, породили
Вас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви -- раби, хоча й пани ви
Над своїм народом!
Україна вам не мила:
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані.
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за нього,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви давно не люди -- трупи,
Без життя і сили.
Ваше місце -- кладовище,
Ями та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
„Ще не вмерла Україна”!
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих, --
Прийде та година,
Що ділами -- не словами,
Оживе Вкраїна.
1898 рік
2008.07.18 | Роксана
Re: Євангеліє від Тараса (продовження)
Пане Анатолій,Ваша риторика спрямована не туди де треба. Займалися б ви краще над долею нашої спільної батьківщини. Чого ви причепилися до християн?
Чипляйтеся до тих, які нищать Україну. Ось мій вірш-
СІМНАДЦЯТЬ РОКІВ
Сімнадцять років проривів, змагання,
Сімнадцять років вийдених з пітьми,
Сімнадцять років знищення горожі,
Чому ж ми й досі почуваємось в тюрмі?
Де провідник, де гетьман наш, Мазепа?
Звитяжець де, щоб Україну воскресив.
Чому Господь, який відкрив ворота,
Нам давши волю, ще й розум не дарив?
Чому ще й досі дивимось в долину,
Шкрябемо спину від «братських» стусанів,
Рятунку ждемо від Америки, Європи,
Своїх не можемо позбутись баранів.
О, скільки тих Мазеп ще нам чекати
І скільки битв Полтавських ще пройти,
Щоб ти ,Вкраїно, стала на підмості,
Щоб в величі тобі пишатись і рости.
2008.07.18 | Вільнодум
Re: Євангеліє від Тараса (продовження)
Пані Роксолано,Анатолій "чіпляється" до християн заслужено. Ви англійську знаєте - дивіться, слухайте, думайте! Може зрозумієте ЧОМУ всі біди в Україні від християнства в першу чергу!
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_rel&key=1216386958&first=1216386958&last=1214934412
2008.07.18 | Роксана
Re: Євангеліє від Тараса (продовження)
Пане Вільнодуме,Дякую за ще одну спробу "повалити християнство". Таких "доказів", я читала багато. Знаю і порівнання релігій, які носять подібність прославлення Бога. Нічого нового у цих відіах нема.
Запитаюся вас одне- чому людина тисячами років вірить у Бога? Чому стількі релігій на світі, подібних одна до одної? Спроба атеїзму запанувати людським розумом все більше і більше відкидається. Не буду вам "проповідувати" моєї віри, бо вона для вас і не цікава і не зрозуміла. Все ж НІХТО не зможе зламати її у моїй душі. Ті насміхі подані у першому відіо цілком для мене зрозумілі, бо так, багато чого робиться у "ім'я Христа" для свого власного задоволення і збагачення.
Треба вміти розрізнити брехню від правди. Лиш ПРАВДА will set you free! А правда- це існування Бога як Вседержителя.
2008.07.18 | Вільнодум
Nothing will set you free!
бо народжена повзати, літати не зможе!2008.07.18 | Роксана
Re: Nothing will set you free!
Вільнодум пише--бо народжена повзати, літати не зможе!
А цікаво знати, куди ви залетіли? Чим ви кращі за мене? Забули свій рід на чужині і тільки вам і залишилося нападати на християнство .
Принайми я і моя вся родина УКРАЇНЦІ хоч і на чужині. А де ваші діти?
2008.07.19 | Вільнодум
Вами контролює Его!
Роксано, рекомендую почитати книжкуEchhart Tolle "A New Earth".
Хоча впевнений, що Ви її ніколи не прочитаєте, так само, як не прослухали уважно те, що я послав з YouTube. Такі, як Ви, НЕ ЗДАТНІ сприймати вільні думки, Ви можете тільки "повзати" під палітуркою
Мої діти до цієї теми не мають ніякого відношення! Але я скажу, щоб Вашому Его було що робити. Мій син - професор математики в Університеті. Моя дочка є зам. директора мистецького відділу великої відомої організації в Ню-Йорку. Я не називаю назв закладів, бо Вам цього не треба. Одружений 37 років. Я маю двох внучок і одного внука.
Що ще хочете знати про моє персональне життя? Вам же це потрібно, щоб потім пробувати "ужалити"! Це ж так по юдо-християнські!!! Це дійсно, по-християнські, як воно є насправді, а не так, як ви брешете! Забрехались так, що навіть самі повірили своїй брехні! Я вірую! Я вірую! У Чорта Ви віруєте! У Чорта! Під назвою - церква!
Вільнодум
2008.07.19 | Роксана
Re: Вами контролює Его!
-Мої діти до цієї теми не мають ніякого відношення! Але я скажу, щоб Вашому Его було що робити. Мій син - професор математики в Університеті. Моя дочка є зам. директора мистецького відділу великої відомої організації в Ню-Йорку. Я не називаю назв закладів, бо Вам цього не треба. Одружений 37 років. Я маю двох внучок і одного внука.-А що вони мають спільного з Україною? Говорять українською?
Оце вам і моє "ЕҐО"
Можу сказати і "ПОХВАЛИТИСЯ" своїми дітьми, але ви ж зараз скажете що я еґоїстка. Скажу одне, що на відміну від ваших мої ще до всього іУКРАЇНЦІ, бо всі побрані з українцями.
Ось тут то і МОЄ ЕҐО!
Переслухала я вповності всі вами подані відіо. Я вас запитала, але ви води в рот набрали і тільки захотіли ще один раз плюнути в мою сторону. Питаю ще раз і ви дайте відповідь-
Чоми люди тисячами років вірять в БОГА? І не викручуйтеся. Відповідайте на запитання. Я ж питаюся не як "христіянка" а як віруюча в Єдиного БОГА.
2008.07.19 | Вільнодум
Re: Вами контролює Его!
Роксана пише:> Чоми люди тисячами років вірять в БОГА? І не викручуйтеся. Відповідайте на запитання. Я ж питаюся не як "христіянка" а як віруюча в Єдиного БОГА.
(Вільнодум) Мова йде не про віру в Бога. Я вірую Богу(!) (не в Бога). Мова йде про віру в доктрину (за браком кращого слова) юдео-християнства, яка є неприродною і ШКІДЛИВОЮ для Українців!
Якщо Ви віруюча в Єдиного Бога, то чому Вам важливо бути "хрістіянкою", і ще більше того, - бути українкою?
Люди тисячами років вірять Богу тому, що Бог є частиною нашої Людської Свідомості і це є натуральним - ВІРИТИ ВЛАСНІЙ СВІДОМОСТІ. Цю суть люди почали розуміти недавно. А підсвідоме "відчуття" цієї істини мали вже давно. Це перше. Інше - це національна звичаєвість і моральний код, який розвивався через концепції віри. Скажемо, Будизм не є релігією, а є кодом поведінки для досягнення "пробудження" свідомості.
Але за все це на цьому форумі зазомбованих християнських придурків і фанатиків неможливо балакати!
2008.07.20 | Yaroslav
ВІРИТИ ВЛАСНІЙ СВІДОМОСТІ.
ЧУ-ДО-ВО!!!Вільнодум пише:
>
> Люди тисячами років вірять Богу тому, що Бог є частиною нашої Людської Свідомості і це є натуральним - ВІРИТИ ВЛАСНІЙ СВІДОМОСТІ. ...
>
Я б сказав дещо по іншому згадуючи біблійну легенду про створення світу та людини: Людська Свідомість є частиною Бога ("Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...")! Ви, здається мені, побоюїтеся усю Людську Свідомість визнати Божою сутністю? Але ж згадайте, як при створенні світу він вправно і послідовно творив протилежності: Небо та землю, світло і темряву, суходіл і море, ...дерево пізнання Добра і Зла та заборону на вживання плодів його, чоловіка та жінку...
При наявності Вашого бажання можемо розвинути та продовжити цю тему.
> Але за все це на цьому форумі зазомбованих християнських придурків і фанатиків неможливо балакати!
Помилкове твердження! Ви ж себе до таких не відносите! Чому ж усі інші мають підпадати під Ваше таке яскраве визначення?
2008.07.21 | Вільнодум
Re: ВІРИТИ ВЛАСНІЙ СВІДОМОСТІ.
Пане Ярославе!1. Я на цьому форумі тепер людина випадкова.
2. Те, що привабило Вашу увагу, було сказано, як стороння думка, яку Ви не зрозуміли до кінця, бо вона не була достатньо описана.
3. Якщо хочете продовжити розмову на тему Свідомості, запрошую до мого форуму: http://kolos.com/orum
До всіх: Я покидаю цей форум на невизначений час і перевіряти відповіді на мої дописи не буду. Модератор може витерти все! Чого йому, звичайно, ДУЖЕ кортить зробити.
2008.07.21 | Анатолій
Панове! Пропоную поспілкуватися на тему - Євангеліє від Тараса!
2008.07.24 | Max
Re: Вами контролює Его!
Роксана пише:> Чоми люди тисячами років вірять в БОГА? І не викручуйтеся. Відповідайте на запитання. Я ж питаюся не як "христіянка" а як віруюча в Єдиного БОГА.
Пані Роксано, с усією повагою, проте мушу визнати, що частково поділяю погляди п.Вільнодума. В церкві та поза нею, всюди бачу віруючих в Церкву, і ніде не видно віруючих в Бога. І щось темне, забобонне а навіть нечисте відчуваю в тій церковній вірі.
2008.07.24 | Роксана
Re: Вами контролює Его!
Мах,ось пишете-
-Пані Роксано, с усією повагою, проте мушу визнати, що частково поділяю погляди п.Вільнодума. В церкві та поза нею, всюди бачу віруючих в Церкву, і ніде не видно віруючих в Бога. І щось темне, забобонне а навіть нечисте відчуваю в тій церковній вірі.-
Знаєте, пане Мах, багато правди і неправди на цій ниві.
Головна річ в тому, що народ не був поінформований ані про церкву, ані про Бога. Народ ще шукає свого пристановища. Ніхто не вчив цих людей віри. Душею самі шукають Його. Треба робити так як евангалісти. Проповідувати до людей Слово Боже. Ато знають що православні і це все. А що воно за "православний" немають зеленого поняття. Знають тільки що треба "ненавидіти" католиків, а чому також не знають. Так що церква таки до деякої міри винна, що люд такий необізнаний.
2008.07.25 | Анатолій
Re: Ви під впливом не Его, а невігластва!
Роксана пише - Так що церква таки до деякої міри винна, що люд такий необізнаний.Справа у тому, пані Роксано, що церква - це інституція впливу на свідомість людини. І цей вплив робився і робиться саме з визначеною метою. Про цю мету пише дописувач цього форуму - блаженний Голуб - жидівське поневолення світом. Отже, це рква не просто винна, а ВИКОНУЄ ЗАВДАННЯ.
Т.Г. Шевченко, як і І.Я. Франко, та Л.Українка прийшли також до цього, за що і Тараса, й Івана було піддано абструкції, а Тараса ще й церква ритуально убила. Вам мабуть відомо, що й Іван Фрако перед смертю відмовився від причастя. Велика була людина. Отже, Євангеліє від Тараса, я так розумію, на всіх справило велике враження, і ніхто навіть не має заперечень.
Дякувати богові, ми маємо ТРІЙЦЮ ПРОРОКІВ, які нам через свою творчість доносять ЗНАННЯ. І саме тому, що український нарід має таких Пророків, і саме тому, що український нарід знає свої Пророків, він перший у світі відмовимться від цієї церковної- духовної- жидівської зарази, яку у світі називають "релігія".
2008.07.24 | Василь Васьківський
Прикро усвідомлювати, що українці ще є невільниками!
2008.07.24 | Роксана
Re: Невільниками чого?
Може ви і почуваєтесь так, але чому ви розписуєтесь за всіх?2008.07.24 | Василь Васьківський
У мене склалось враження, що автор живе в духовній неволі.
2008.07.24 | Роксана
Re: У мене склалось враження, що автор живе в духовній неволі.
Я так не думаю. Автор іде за хвильою нових поривів. Чи вони правдиві, це вже інша тема.2008.07.30 | Анатолій
Re: У мене склалось враження, що автор живе в духовній неволі.
У автора, а це мій товариш, сім років тому Свідки єгови "викрали" дітей, зазомбувавши їх жидо-християнством. І що він не робив, він не міг зняти оту енергію зомбування. Тоді автор сів за історичну та релігійну літературу. Він її вивчив так досконало, що сьогодні в Україні мабуть мало хто і знає. Саме після того, як він ВИВЧИВ юдо-християнство з усіх боків та історію його виникнення, розвитку та занепаду, він зміг переконати дітей у всій його згубності. І діти, зрозумівши батька та ПОЧУВШИ його інформацію, покинули свідків і сьогодні є НОРМАЛЬНИМИ громадянами України, ніяким багном не зазомбованими. Але батько, пізнавши та зрозумівши, вирішив інформувати й інших людей про жидівську заразу, яка прищеплена нам, українцям, і яка розповсюджується по нашому організмові та отруює його. І перш за все, отруює свідомість індивіда. Саме тоді ним вже видано декілька творів з цього приводу.Один з них я тут і виклав.2008.07.30 | Роксана
Re: У мене склалось враження, що автор живе в духовній неволі.
Пане Анатолій,Співчуваю вашому "другові". Ви знаєте чому я поставила знаки наведення. Не буду це виносити зайвий раз на форум. Попасти у секту з пустою душею дуже небезпечно. Тут пан Георгій, вже доросла людина, який мав "пусту душу" і той чуть не зловився в сітку. А що вже говорити про молодь.
Ми не говоримо про фанатизм, навіть такий, як юдо-християнство. Обговорюється ВІРА В ЄДИНОГО БОГА. Коли душа наповнена добром і любов'ю, така людина є повновартісною у суспільстві. Пустота доводить до ненависті і схильна до фанатизму включно з атеїзмом.
Подивіться на себе, яка у вас бурлить ненависть до свого народу. А це ж не 7 тисяч сектантів,які вірять що тільки вони будуть спасенні. Це міліони наших українських людей, які працюють, відбудовують свою державу і співають з вірою- "Боже Великий Єдиний нашу Вкраїну храни"-
2008.08.01 | Анатолій
Ви не про автора, Ви про Шевченка скажіть, чи був він жидофілом
2008.07.30 | harnack
Марія і "Ґавріліада" Пушкіна (л)
http://www.magister.msk.ru/library/pushkin/poetry/pu0798.htm2008.07.30 | Роксана
Re: У що я вірю
Сергiй РуденкоУ що я вірю.
У що я вірю?! Певно, вірю в Бога,
Бо без надії світ давно б помер…
Я вірю в святість рідного порогу,
Який ще пам"ятає дотепер
Мої непевно-юні, хибні кроки…
(Він все мені найперший пробачав).
Самотніх днів моїх сумних важкі уроки…
Не по книжках я, а по ранах їх вивчав.
А ще я вірю в двох синів і в їхні крила,
Що не дадуть їм впасти з висоти…
І, чашу гіркую мою, мій Боже милий,
Дай мимо них мені достойно пронести.
А ще я вірю, що колись настане літо
В моїм краю і в душах всіх його людей,
І сяятимуть посмішки, мов квіти,
В очах щасливих радісних дітей.
Настане час, я вірю, всі мої поети
Забудуть смуток, істину знайдуть,
Зберуться разом, вийдуть з інтернету
І людям свої вірші віддадуть.
2008.07.30 | Роксана
Re: Є руки, є ноги і є голова
Сергiй Руденко***
Є руки, є ноги і є голова,
І серце, що в груди колотить невпинно,
І є ще надія, що правда жива,
І є ще нагайки, що пишуть по спинах
Знайомі слова про любов до держави,
Відомі думки імпотентних ідей,
І поділ знайомий на лівих і правих,
І тисячі клямок на сотню дверей.
Є прапор, є герб і пісні про свободу,
Є сало (це видно з портретів вождів),
Які так детально пояснять народу
Чому той народ того сала не їв.
І є ще такі, які крикнуть де треба,
І ті, що незгодних примусять мовчать,
І є ще Душа, що літає по небу
В той час, як бездушні на площах кричать.
2008.08.04 | Анатолій
Бог руденка і жидівський бог - це дві великі різниці!
2008.08.04 | Анатолій
А ось Вам класика від Руданського...
Читав рабин свої книгиДвадцять і сім років,
Перечитав всіх талмудів
І усіх пророків...
Читав двадцять і сім років,
Ні з ким ані слова!..
З ним не сміла говорити
Й сама рабинова.
І чи то він свою мову
За той час забувся,
Чи з великої науки
З розуму схибнувся,
А як вийшов уже на світ
Жидову учити,
Він зачав уже на мигах
З нею говорити!..
Чудуються, дивуються
Жиди бородаті -
І давай по цілім світі
Гонців розсилати!
Ганяються гонці всюди,
Мудрих зволікають;
Та щось мови його й мудрі
Не дуже втинають.
Але іде запорожець
Та й почав питати:
„А що у вас, жиденята,
Доброго чувати?..”
Жиди й кажуть козакові:
„Таке й таке діло!..”
„Ет! Дурні ви, жиденята! -
Козак каже сміло. –
А скажіть-но, - каже, - тому
Величному пану,
Що я із ним хоть і зараз
До розмови стану!..”
Пішли жиди до рабина,
Разом повклякали,
Доткнулись його капців,
З страхом запитали,
Чи звелить він козакові
Мовити з собою...
Рабин тільки подивився,
Махнув бородою...
І вернулись жиденята
Козака просити,
Щоби козак із рабином
Ішов говорити...
Прийшов козак, поклонився,
Рабина вітає...
Але рабин встає з крісла,
Палець наставляє...
Наставляє - біс то знає,
Чого рабин хоче!..
Але козак йому сунув
Аж два перед очі!..
Кивнув рабин головою,
Махнув бородою;
Показує йому вгору
Правою рукою!..
„Він угору! Тра донизу!” -
Козак розважає
І нагнувся і рукою
В землю утикає!..
Махнув рабин головою,
Подивився всюди
І складає собі руки
Наохрест на груди!..
Тогді козак приступився -
Як заїде в пику!..
Ціле місто зворухнулось
З галасу та крику!..
Але рабин знов спокійно
Махнув бородою!
Поклонився козакові,
Пішов з жидовою.
Приступили жиденята,
Рабина питали:
„Що пан рабин з запорожцем
Розмовляти мали?”
І сів рабин коло школи
Та й став говорити:
„Я питався: хто б тебе мав
Такий сотворити?..”
А він мало так сказати:
„Що питаєш много?
Той мене мав сотворити,
Хто тебе самого!..”
Я, герехт! Що правда, правда!
Я ще був питати:
Хто б то був, що мав над нами
Небо збудувати?
А воно пак так розумно
Мені відказало:
„Той і небо, хто і землю
Сотворити мало!..”
Я ще був йому казати,
Що бог не гнівливий,
А воно мені сказало,
Що і справедливий!..”
Підступили й наші люди,
Козака питали:
„А що то ви із рабином
Розмовляти мали?..”
„А що ж, люди? Та жид жидом!
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався...
Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!..
Видить рабин - не злякає!
„Повішаю!” - каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!
А він каже: „Зв'яжу руки!”
Чи чули огиду?..
А я його за то в пику:
„Брешеш, скурвий жиду!..”
(Степан Руданський. „Рабин і Запорожець”)
2008.08.04 | Роксана
Re: А ось Вам класика від Руданського...
Пане Анатолій,Дякую за вірша Руданського. Маю їх всіх і на полиці в себе і читаю по інтернеті. Ви якось мішаєте релігію з простими людьми на землі. Самі ж знаєте, що хто "вищий той нижчого гне". Будь то жид чи москаль чи поляк чи татар чи монгол чи німець ну і т.д. Всі зазіхали на нашу Україну. Дуже вже ласий наш кусочок. Поети це душа народу. Вони мишуть про знущання над своєю нацією. Це справжні народні "пробудителі". Не мені розповідати вам про історію України. Самі знаєте. В ті часи коли жили Шевченко, Франко, Леся Українка та і багато інших поетів і письменників, нема де правди діти, жиди були зверхниками на нашій землі. Закривали церкви і лиш за великі гроші давали ключ від церкви. Знаєте наші гагілки. " Їде, їде Зельман, їде їде його брат"? Корчми були у руках жидів і поїли нашого брата до білої гарячки. То все що лишалося нашим людам, пити і забути своє лихо. "Попи", як їх тоді називали, ну іще "батюшки", мали купи слугів і розводили як найбільше дітей, яких треба було вчити. Гроші драли за хрестини,весілля, похорон. Одним словом був розгул на цілу катушку.
Про це і писали наші поети та письменники. Але що це має спільного з БОГОМ? Що злого зробив Ісус на землі? Чого ж би його так ненавидите? Тому що жидівського роду. Він прийшов на землю спасти ЛЮДЕЙ- так, включно із жидами, від пропасті. Крім любови він нічого не приніс злого.
Так ми віримо у те що крім того, що Ісус був людиною, ще був і Сином Божим, Його СЛОВОМ, віримо у Святого Дуга який скрізь перебуває, віримо в Отця Бога нашого. Три іпостаті в одній сушності.
Вам не подобається наша віра? Ну то вірте в богів язичеських, або і взагалі не вірте ні в що. Хто ж вас заставляє?
Одне скажу, що кращої і лагіднішої, найбільш справедливішої віри, як християнська, ви не знайдете.
2008.08.04 | Анатолій
Re: А ось Вам класика від Руданського...
Роксана пише:> Пане Анатолій,
>
> Дякую за вірша Руданського. Маю їх всіх і на полиці в себе і читаю по інтернеті. Ви якось мішаєте релігію з простими людьми на землі. Самі ж знаєте, що хто "вищий той нижчого гне". Будь то жид чи москаль чи поляк чи татар чи монгол чи німець ну і т.д. Всі зазіхали на нашу Україну. Дуже вже ласий наш кусочок. Поети це душа народу. Вони мишуть про знущання над своєю нацією. Це справжні народні "пробудителі". Не мені розповідати вам про історію України. Самі знаєте. В ті часи коли жили Шевченко, Франко, Леся Українка та і багато інших поетів і письменників, нема де правди діти, жиди були зверхниками на нашій землі. Закривали церкви і лиш за великі гроші давали ключ від церкви. Знаєте наші гагілки. " Їде, їде Зельман, їде їде його брат"? Корчми були у руках жидів і поїли нашого брата до білої гарячки. То все що лишалося нашим людам, пити і забути своє лихо. "Попи", як їх тоді називали, ну іще "батюшки", мали купи слугів і розводили як найбільше дітей, яких треба було вчити. Гроші драли за хрестини,весілля, похорон. Одним словом був розгул на цілу катушку.
> Про це і писали наші поети та письменники. Але що це має спільного з БОГОМ? Що злого зробив Ісус на землі? Чого ж би його так ненавидите? Тому що жидівського роду. Він прийшов на землю спасти ЛЮДЕЙ- так, включно із жидами, від пропасті. Крім любови він нічого не приніс злого.
> Так ми віримо у те що крім того, що Ісус був людиною, ще був і Сином Божим, Його СЛОВОМ, віримо у Святого Дуга який скрізь перебуває, віримо в Отця Бога нашого. Три іпостаті в одній сушності.
> Вам не подобається наша віра? Ну то вірте в богів язичеських, або і взагалі не вірте ні в що. Хто ж вас заставляє?
> Одне скажу, що кращої і лагіднішої, найбільш справедливішої віри, як християнська, ви не знайдете.
Пані Роксано!
Вибачайте, але у Вас у голові чи то бедлам, чи то роздвоєння. Ви ж самі пишете -Закривали церкви і лиш за великі гроші давали ключ від церкви. Знаєте наші гагілки. " Їде, їде Зельман, їде їде його брат"? Корчми були у руках жидів і поїли нашого брата до білої гарячки. То все що лишалося нашим людам, пити і забути своє лихо. "Попи", як їх тоді називали, ну іще "батюшки", мали купи слугів і розводили як найбільше дітей, яких треба було вчити. Гроші драли за хрестини,весілля, похорон. Одним словом був розгул на цілу катушку.
То хіба це були не християнські попи? І чи змінилися ці попи за сторіччя? І чи не ці ж жиди дали Вам оту релігію, про яку Ви кажете, що кращої та лагіднішої немає? І чи не Ваше "святе письмо" говорить, що всі оті святі були чи то педерасти, чи хвойди, чи кровозмішувачі? І це і є Ваша найлагідніша та найкраща? Важко зрозуміти рівень спотворення Вашої свідомості, коли чуже Ви беззастережно, сліпо любите, а своє ненавидите і називаєте його, через повне нерозуміння та міє, що саме оце роздвоєння, яке присутнє практично у кожного українця, незнання, язичництвом. Невже Ваш розум не розуміє, що оце роздвоєння, яке присутнє у кожного релігійного українця, і приводить до національного виродження та надання богообраній нації важелів керівництва своєю нацією? Невже Ви настільки сліпі?
2008.08.04 | Роксана
Re: А ось Вам класика від Руданського...
А хто вам оце сказав що я так задивляюся на релігії?-Важко зрозуміти рівень спотворення Вашої свідомості, коли чуже Ви беззастережно, сліпо любите, а своє ненавидите і називаєте його, через повне нерозуміння та міє, що саме оце роздвоєння, яке присутнє практично у кожного українця, незнання, язичництвом.-
Нікого я не ненавиджу. Це у вас все покрутилося в голові. А подруге, що ж ви так розпинаєтеся за язичество. Ви ж і в Дажбога, чи Перуна чи там Велеса і т.д. не вірите. Ви лише проти християнства. Оце і є ВАША ВІРА. Ніякого у мене "роздвоєння" немає. У мене все вцілости. А от ви, крім нападання іншого не знаєте. Шкода мені таких якви. Ви часто подаєте російські повідомлиння про язичество. Цікаво чому?
Язичество я знаю може навіть більше ніж ви. Так що ваша бундючність нічого не змінить на цьому форумі та і в Україні взагалі.
2008.08.04 | Анатолій
Re: А ось Вам класика від Руданського...
Роксано!Запрошую Вас на сайт www.oratania.com.ua
Почніть читати, якщо знайдете у себе сили, з Ягарюї.
Потім поспілкуємося що у кого роздвоєно...
2008.08.13 | Анатолій
А й дійсно тут на форумі одні жорики...