(P)Архієп. Йоан (кн. Шаховськой) "Апокаліпсис дрібного гріха" (/
09/04/2008 | Георгій
АПОКАЛІПСИС ДРІБНОГО ГРІХА
Дрібний гріх, наче тютюн, настільки увійшов у звичку людського суспільства, що суспільство створює для нього всілякі зручності. Де тільки не знайдеш цигарок! Всюди можна знайти попільничку, всюди існують спеціальні кімнати для куріння, вагони, купе – “для курців”. Навіть не буде перебільшенням сказати, що увесь світ перетворився на величезну кімнату “для курців”. “Курять” – дрібно-спокійно грішать усі: старі і малі, хворі і здорові, вчені і прості люди... Злодію перед стратою дозволяють викурити цигарку. Немов у земній атмосфері мало повітря або воно надто прісне, – потрібно створити собі якесь димове, отруйне повітря і дихати, дихати цією отрутою, насолоджуватися цим димом. І ось усі насоло- джуються. Настільки, що “той, хто не курить” – таке ж рідке явище, як “той, хто ніколи не бреше”, або “той, хто ні над ким не підноситься”... Ринок тютюнових виробів – один із найбільших у світовій торгівлі, і щорічно мільйони людей працюють задля того, щоб мільйони і мільйони інших людей могли дихати їдким димом, огортати його наркозом свою голову і увесь організм.
Чи в природі людини дрібно, наркотично грішити – “курити”? Саме питання видається дивним. Чи в природі людини йти проти природи? Насолоду кокаїном уряд забороняє, а тютюном заохочує. Дрібні гріхи людським законом дозволяються, до ув’язнення вони не призводять. Всі в них повинні, і ніхто не хоче кидати в них каменем. Тютюн, як “маленький кокаїн”, дозволяється, як маленька брехня, як непомітна неправда, як вбивство людини в думках, у серці або в утробі.
Але не так говорить Об’явлення Боже – воля Живого Бога. Господь не мириться ні з маленькою брехнею, ні з жодним вбивчим словом, ні з жодним перелюбним поглядом. Маленька травичка беззаконня настільки ж окаянна перед Господом, як і велике дерево злочину. Величезна кількість малих гріхопадінь, безсумнівно, важчі для душі людини, ніж декілька великих, про яких завжди, навіть мимоволі, пам’ятаєш і які кожної миті можуть бути спокутувані у покаянні. І святий, звичайно, не той, хто творить великі діла, але хто стримується і від найменшого беззаконня.
Проти великого гріха легше почати боротьбу, легше зненавидіти його наближення. Відомий випадок, який стався із праведним Антонієм Муромським. До нього прийшли дві жінки: одна жалкувала про свій вчинений великий гріх, інша самовдоволено свідчила про свою непричетність до жодного великого гріха. Зустрівши жінок на дорозі, святий Антоній наказав першій піти і принести йому великий камінь, а іншій – набрати побільше маленьких камінців. Через декілька хвилин жінки повернулися. Тоді старець сказав їм: “Тепер віднесіть і покладіть це каміння саме в ті місця, звідки ви їх взяли”. Жінка із великим каменем легко знайшла те місце, звідки вона взяла його, інша ж марно кружляла, шукаючи заглибини своїх маленьких камінців, і повернулася до старця із усіма каміннями. Прозорливий Антоній пояснив їм, що означає це каміння... В другої жінки вони означали численні гріхи, до яких вона звикла, вважала їх за ніщо і ніколи у них не каялася. Вона не пам’ятала своїх дрібних гріхів і спалахів пристрастей, а вони виражали безрадісний стан її душі, яка нездатна навіть до покаяння. А перша жінка, яка пам’ятала про свій гріх, постійно жалкувала про скоєний гріх і очистила від нього свою душу.
Величезна кількість негідних звичок – болото для людської душі, якщо людина укорінює їх у собі або усвідомлює як “неминуче” зло, проти якого “не варто” і “не можна” боротися. Ось тут і потрапляє душа у пастку ворога Божого. “Я не святий”, “я живу у світі”, “я повинен жити, як усі люди”... заспокоює себе ниюче сумління віруючої людини. Людино, людино, звичайно, ти не свята, звичайно, ти “живеш у світі”, і “повинна жити, як усі люди”, і тому – народжуйся, як усі люди; помирай, як вони, дивись, слухай, говори, як вони, але для чого тобі порушувати Закон Божий – “як вони”? Для чого тобі так морально смердіти, “як вони”? Задумайся над цим, людино.
Найсумнішим є те, що зло переконало людей “потребами природи” називати потреби гріха. Та варто було б лише замислитися над цим, як зло саме виринає на поверхню совісти. Але в тому-то і справа, що сучасній людині ніколи замислитися над тим, як вона живе. Поглинута “практикою”, яку вона розуміє зовсім неправильно, і поринувши у своє практичне земне життя, людина думає, що вона насправді “практична”. Гірка омана! У хвилини своєї неминучої (завжди дуже близької від неї) смерті вона особисто переконається, наскільки не практичною вона була, звівши питання практики до потреб свого шлунка і зовсім забувши про свій дух.
І взагалі, коли ми задумаємося про необхідність уникати і найменшого гріха, то це призведе нас до найважливішого питання людського життя: питання життя після смерті.
Одкровення Церкви говорить, що душа, яка за свого земного життя не звільнилася від тієї чи іншої пристрасті, перенесе її і в потойбічний світ, де через відсутність тіла (до воскресіння) буде неможливо задовольнити цю пристрасть. І через це душа опиниться у постійних муках самоспалювання, безперервній жазі гріха і похоті без можливості її задовольнити.
Людина, котра тільки і думала за життя про їжу, безсумнівно буде мучитися після смерті, втративши тілесну їжу, але не втративши духовної жаги прагнути до неї. П’яниця буде неймовірно мучитися, не маючи тіла, яке можна задовольнити, заливши алкоголем, і тим самим трішки, не надовго, заспокоїти стражденну душу. Блудник буде відчувати те ж саме. Грошолюбець також... Той, хто курить – також...
Легко провести дослід. Нехай той, хто курить, не буде курити два-три дні. Що він буде відчувати? Звичайно муку, яка при цьому ще може пом’якшуватися розвагами життя. Але заберіть у людини життя з його розвагами... Страждання загостриться. Адже страждає не тіло, але душа, котра живе у тілі, і звикла через тіло задовольняти свою похіть, свою пристрасть. Душа, позбавлена задоволення, страждає. Так страждає, звичайно, і душа багатого грішника, який раптом втратив багатство, і душа самолюбця, який отримав удав по самолюбству.... А скільки на цьому грунті було самогубств!
Відчуваючи все це, невже можна спокійно віддаватися пристрастям або навіть поділяти їх на серйозні і “невинні”? Адже вогонь все одно вогонь – чи то доменної печі, чи то запаленого сірника. І один, і другий – мука для людини, яка торкається його, і може бути смертельним. Потрібно зрозуміти цю безперечну істину, що будь-які пристрасть, злоба, похіть є вогонь.
Звичайно, куріння – це невелика похіть, як і сірник – невеликий вогонь. Але і ця похіть – суперечить Духу Божому, і неможливо собі навіть уявити когось із найближчих Господніх учнів, які курять цигарки.
“Знищуй малу похіть”, – говорять святі. Немає такого жолудя, який би не мав у собі дуба. Так і в гріхах. Маленьку рослинку легко виполоти. Велика потребує спеціального знаряддя для свого викорінення.
Духовне значення куріння й усіх дрібних, “котрі виправдовуються”, беззаконь духу є розпущеність. Не тільки тіла, а й душі. Це є хибне заспокоєння себе (своїх “нервів”, як говорять інколи, не зовсім усвідомлюючи, що нерви – тілесне дзеркало душі). Це “заспокоєння” веде до ще більшого віддалення від істинного спокою, від істинного утішення Духа. Це заспокоєння – примара. Зараз, доки є тіло, його потрібно відновлювати постійно. Після – це наркотичне заспокоєння буде джерелом болісного полону душі.
Заспокоїти себе задоволенням пристрасті неможливо. Заспокоїти себе можна тільки протистоячи пристрасті, уникаючи її. Заспокоїти себе можна тільки понісши хрест боротьби із будь-якою пристрастю, навіть найменшою. Це шлях істинного, твердого, вірного і – головне – вічного щастя. Той, хто піднявся над туманом, бачить сонце і вічну блакить неба. Той, хто піднявся над пристрастями входить у сферу миру Христового, невимовного блаженства, яке починається вже тут, на землі, і доступне кожній людині.
Примарне щастя – цигарка. Таке ж, як на когось розгніватися, перед ким-небудь погордувати, нафарбувати для людей свої щоки і губи, викрасти маленький шматочок солодощів – маленьку копійчину із церковного блюда Божої природи. Не потрібно шукати такого “щастя”. Його пряме, логічне продовження: кокаїн, удар по обличчю людини або постріл у нього, підробка цінності. Блаженна та людина, яка, знайшовши таке “щастя”, відкине його із праведним і святим гнівом. Це царююче у світі демонічне щастя є блудницею, яка вторглася у шлюб людської душі із Христом, Богом істини і чистої блаженної радості.
Будь-яке утішення поза Духом Святим Утішителем є тією безумною спокусою, на якій будують свої мрії будівничі людського раю. Утішитель тільки один – Творчий Дух Істини Христової.
Молитися духом курячи цигарку, неможливо. Неможливо проповідувати, курячи. Перед входом до храму Божого викидають цигарку... але ж храм Божий – це ми.
Хто хоче кожну хвилину бути храмом Божим – викине цигарку, як і будь-яку хибну думку, будь-яке нечисте почуття. Ставлення до найменшого душевного руху у собі – термометр палкості віри людини і її любові до Бога.
Можна навести такий життєвий приклад: тютюн, як рослина, не має у собі ніякого зла (як і золотий пісок, і бавовна, із якої роблять грошову асигнацію). Виноград – Божа рослина. Алкоголь буває дуже корисним для організму людини у певний час і у певній кількості, при цьому зовсім не суперечачи духу, як помірна кава, чи чай. Дерево, тканина, із яких виготовляють меблі, все – Боже... Але тепер візьмемо ці складові у такому поєднанні: у м’якому кріслі розвалилася людина і курить цигарку, щохвилини відпиваючи з чарчини коньяк... Чи може людина у такому стані вести розмову про Живого Бога – творити молитву Живому Богу? Фізично – так, духовно – ні. Чому? Та тому, що ця людина зараз розбещена, її душа потонула і у кріслі, і у цигарці, і у чарці коньяку. У цю мить у неї майже немає душі. Вона як блудний син із Євангелія, блукає по “далеких країнах”. Так може людина втратити свою душу. Втрачає вона її весь час. І добре, якщо і весь час знову знаходить її, бореться, щоб не втратити її, тремтить над своєю душею, як над улюбленим своїм немовлям. Душа – немовля безсмертя, беззахисна і безпорадна в умовах світу, що нас оточує. Як потрібно притиснути її до своїх грудей, до свого серця – свою душу, – як потрібно її любити, ту, що призначена для вічного життя. О, як потрібно її очищувати, навіть маленьку пляму на ній!
Перш за все необхідно припинити виправдовувати свою похіть – навіть найменшу, потрібно осудити її перед Богом і самим собою. Потрібно почати благати про визволення, про спасіння. Спаситель Господь називається Спасителем не образно, але реально. Спаситель спасає від усіх слабкостей і пристрастей. Він визволяє. Він зцілює. Цілком видимо, відчутно. Зцілюючи прощає. Прощення є зціленням того, що потрібно просити. Воно подається тільки тим, хто жадає і прагне цієї правди. Тим, хто просто прагне, тліє у своєму бажанні, не подається зцілення. Тим же, хто палає, благає, прагне серцем, – подається. Адже тільки такі здатні оцінити дар Божого зцілення, не розтоптати його, а подякувати за нього й іменем Спасителя вберегтися від нових спокус зла.
Якщо у людини немає відрази до своїх дрібних гріхів, – вона духовно хвора. Якщо є відраза, але “немає сил” подолати слабкість, значить, вона залишається до того часу, доки людина не виявить свою віру у боротьбі із чимось більш небезпечним для неї, ніж ця слабкість, а вона [слабкість] залишається у ній для смирення. Адже чимало людей, котрі на вигляд не мають пороків, не пиячать, не курять, але які подібні, за словами святого Іоана Ліствичника, до “гнилого яблука”, тобто сповнених явної чи таємної гордині. І немає можливості смирити їхню гординю, як тільки якимось падінням. Але поза Царством Небесним і його законами опиниться той, хто сам, з тих чи інших міркувань, “відпустить” собі дрібні гріхи. Така людина, котра “присипляє” свою совість, стає нездатною перейти межу істинного життя духу. Вона залишається завжди подібною до юнака, який підходить до Христа і одразу ж відходить від Нього з сумом або навіть інколи без суму, а просто щоб… курити!
Архиєпископ Іоан (ШАХОВСЬКИЙ).
P.S. Архиєпископ Іоан (Шаховський) – відомий церковний діяч, поет, філософ. Народився 5 вересня 1902 року в Москві. Навчався в імператорській Олександрівській гімназії. Служив у Білій армії, евакуювався із Криму 1920 року. Закінчив свою освіту в Парижі у Лувенському інституті. Прийняв чернечий постриг на Афоні 5 вересня 1926 року. Висвячений на священика у 1927 році в м. Біла Церква (Югославія). Настоятель Святоволодимирського храму в Берліні (1932-1945). Під час війни був місіонером серед російський військовополонених. Із 1946 року перебуває у США. Висвячений на єпископа Бруклінського у 1947 році. В 1950 році – єпископ Сан-Франциський. В 1961 році піднесений до сану архиєпископа. Активний учасник екуменічного руху, член Всесвітньої ради Церков. Упокоївся 1989 року у Санта-Барбарі, похований на сербському цвинтарі.
http://www.orthodox.poltava.org/propovidi.htm
Дрібний гріх, наче тютюн, настільки увійшов у звичку людського суспільства, що суспільство створює для нього всілякі зручності. Де тільки не знайдеш цигарок! Всюди можна знайти попільничку, всюди існують спеціальні кімнати для куріння, вагони, купе – “для курців”. Навіть не буде перебільшенням сказати, що увесь світ перетворився на величезну кімнату “для курців”. “Курять” – дрібно-спокійно грішать усі: старі і малі, хворі і здорові, вчені і прості люди... Злодію перед стратою дозволяють викурити цигарку. Немов у земній атмосфері мало повітря або воно надто прісне, – потрібно створити собі якесь димове, отруйне повітря і дихати, дихати цією отрутою, насолоджуватися цим димом. І ось усі насоло- джуються. Настільки, що “той, хто не курить” – таке ж рідке явище, як “той, хто ніколи не бреше”, або “той, хто ні над ким не підноситься”... Ринок тютюнових виробів – один із найбільших у світовій торгівлі, і щорічно мільйони людей працюють задля того, щоб мільйони і мільйони інших людей могли дихати їдким димом, огортати його наркозом свою голову і увесь організм.
Чи в природі людини дрібно, наркотично грішити – “курити”? Саме питання видається дивним. Чи в природі людини йти проти природи? Насолоду кокаїном уряд забороняє, а тютюном заохочує. Дрібні гріхи людським законом дозволяються, до ув’язнення вони не призводять. Всі в них повинні, і ніхто не хоче кидати в них каменем. Тютюн, як “маленький кокаїн”, дозволяється, як маленька брехня, як непомітна неправда, як вбивство людини в думках, у серці або в утробі.
Але не так говорить Об’явлення Боже – воля Живого Бога. Господь не мириться ні з маленькою брехнею, ні з жодним вбивчим словом, ні з жодним перелюбним поглядом. Маленька травичка беззаконня настільки ж окаянна перед Господом, як і велике дерево злочину. Величезна кількість малих гріхопадінь, безсумнівно, важчі для душі людини, ніж декілька великих, про яких завжди, навіть мимоволі, пам’ятаєш і які кожної миті можуть бути спокутувані у покаянні. І святий, звичайно, не той, хто творить великі діла, але хто стримується і від найменшого беззаконня.
Проти великого гріха легше почати боротьбу, легше зненавидіти його наближення. Відомий випадок, який стався із праведним Антонієм Муромським. До нього прийшли дві жінки: одна жалкувала про свій вчинений великий гріх, інша самовдоволено свідчила про свою непричетність до жодного великого гріха. Зустрівши жінок на дорозі, святий Антоній наказав першій піти і принести йому великий камінь, а іншій – набрати побільше маленьких камінців. Через декілька хвилин жінки повернулися. Тоді старець сказав їм: “Тепер віднесіть і покладіть це каміння саме в ті місця, звідки ви їх взяли”. Жінка із великим каменем легко знайшла те місце, звідки вона взяла його, інша ж марно кружляла, шукаючи заглибини своїх маленьких камінців, і повернулася до старця із усіма каміннями. Прозорливий Антоній пояснив їм, що означає це каміння... В другої жінки вони означали численні гріхи, до яких вона звикла, вважала їх за ніщо і ніколи у них не каялася. Вона не пам’ятала своїх дрібних гріхів і спалахів пристрастей, а вони виражали безрадісний стан її душі, яка нездатна навіть до покаяння. А перша жінка, яка пам’ятала про свій гріх, постійно жалкувала про скоєний гріх і очистила від нього свою душу.
Величезна кількість негідних звичок – болото для людської душі, якщо людина укорінює їх у собі або усвідомлює як “неминуче” зло, проти якого “не варто” і “не можна” боротися. Ось тут і потрапляє душа у пастку ворога Божого. “Я не святий”, “я живу у світі”, “я повинен жити, як усі люди”... заспокоює себе ниюче сумління віруючої людини. Людино, людино, звичайно, ти не свята, звичайно, ти “живеш у світі”, і “повинна жити, як усі люди”, і тому – народжуйся, як усі люди; помирай, як вони, дивись, слухай, говори, як вони, але для чого тобі порушувати Закон Божий – “як вони”? Для чого тобі так морально смердіти, “як вони”? Задумайся над цим, людино.
Найсумнішим є те, що зло переконало людей “потребами природи” називати потреби гріха. Та варто було б лише замислитися над цим, як зло саме виринає на поверхню совісти. Але в тому-то і справа, що сучасній людині ніколи замислитися над тим, як вона живе. Поглинута “практикою”, яку вона розуміє зовсім неправильно, і поринувши у своє практичне земне життя, людина думає, що вона насправді “практична”. Гірка омана! У хвилини своєї неминучої (завжди дуже близької від неї) смерті вона особисто переконається, наскільки не практичною вона була, звівши питання практики до потреб свого шлунка і зовсім забувши про свій дух.
І взагалі, коли ми задумаємося про необхідність уникати і найменшого гріха, то це призведе нас до найважливішого питання людського життя: питання життя після смерті.
Одкровення Церкви говорить, що душа, яка за свого земного життя не звільнилася від тієї чи іншої пристрасті, перенесе її і в потойбічний світ, де через відсутність тіла (до воскресіння) буде неможливо задовольнити цю пристрасть. І через це душа опиниться у постійних муках самоспалювання, безперервній жазі гріха і похоті без можливості її задовольнити.
Людина, котра тільки і думала за життя про їжу, безсумнівно буде мучитися після смерті, втративши тілесну їжу, але не втративши духовної жаги прагнути до неї. П’яниця буде неймовірно мучитися, не маючи тіла, яке можна задовольнити, заливши алкоголем, і тим самим трішки, не надовго, заспокоїти стражденну душу. Блудник буде відчувати те ж саме. Грошолюбець також... Той, хто курить – також...
Легко провести дослід. Нехай той, хто курить, не буде курити два-три дні. Що він буде відчувати? Звичайно муку, яка при цьому ще може пом’якшуватися розвагами життя. Але заберіть у людини життя з його розвагами... Страждання загостриться. Адже страждає не тіло, але душа, котра живе у тілі, і звикла через тіло задовольняти свою похіть, свою пристрасть. Душа, позбавлена задоволення, страждає. Так страждає, звичайно, і душа багатого грішника, який раптом втратив багатство, і душа самолюбця, який отримав удав по самолюбству.... А скільки на цьому грунті було самогубств!
Відчуваючи все це, невже можна спокійно віддаватися пристрастям або навіть поділяти їх на серйозні і “невинні”? Адже вогонь все одно вогонь – чи то доменної печі, чи то запаленого сірника. І один, і другий – мука для людини, яка торкається його, і може бути смертельним. Потрібно зрозуміти цю безперечну істину, що будь-які пристрасть, злоба, похіть є вогонь.
Звичайно, куріння – це невелика похіть, як і сірник – невеликий вогонь. Але і ця похіть – суперечить Духу Божому, і неможливо собі навіть уявити когось із найближчих Господніх учнів, які курять цигарки.
“Знищуй малу похіть”, – говорять святі. Немає такого жолудя, який би не мав у собі дуба. Так і в гріхах. Маленьку рослинку легко виполоти. Велика потребує спеціального знаряддя для свого викорінення.
Духовне значення куріння й усіх дрібних, “котрі виправдовуються”, беззаконь духу є розпущеність. Не тільки тіла, а й душі. Це є хибне заспокоєння себе (своїх “нервів”, як говорять інколи, не зовсім усвідомлюючи, що нерви – тілесне дзеркало душі). Це “заспокоєння” веде до ще більшого віддалення від істинного спокою, від істинного утішення Духа. Це заспокоєння – примара. Зараз, доки є тіло, його потрібно відновлювати постійно. Після – це наркотичне заспокоєння буде джерелом болісного полону душі.
Заспокоїти себе задоволенням пристрасті неможливо. Заспокоїти себе можна тільки протистоячи пристрасті, уникаючи її. Заспокоїти себе можна тільки понісши хрест боротьби із будь-якою пристрастю, навіть найменшою. Це шлях істинного, твердого, вірного і – головне – вічного щастя. Той, хто піднявся над туманом, бачить сонце і вічну блакить неба. Той, хто піднявся над пристрастями входить у сферу миру Христового, невимовного блаженства, яке починається вже тут, на землі, і доступне кожній людині.
Примарне щастя – цигарка. Таке ж, як на когось розгніватися, перед ким-небудь погордувати, нафарбувати для людей свої щоки і губи, викрасти маленький шматочок солодощів – маленьку копійчину із церковного блюда Божої природи. Не потрібно шукати такого “щастя”. Його пряме, логічне продовження: кокаїн, удар по обличчю людини або постріл у нього, підробка цінності. Блаженна та людина, яка, знайшовши таке “щастя”, відкине його із праведним і святим гнівом. Це царююче у світі демонічне щастя є блудницею, яка вторглася у шлюб людської душі із Христом, Богом істини і чистої блаженної радості.
Будь-яке утішення поза Духом Святим Утішителем є тією безумною спокусою, на якій будують свої мрії будівничі людського раю. Утішитель тільки один – Творчий Дух Істини Христової.
Молитися духом курячи цигарку, неможливо. Неможливо проповідувати, курячи. Перед входом до храму Божого викидають цигарку... але ж храм Божий – це ми.
Хто хоче кожну хвилину бути храмом Божим – викине цигарку, як і будь-яку хибну думку, будь-яке нечисте почуття. Ставлення до найменшого душевного руху у собі – термометр палкості віри людини і її любові до Бога.
Можна навести такий життєвий приклад: тютюн, як рослина, не має у собі ніякого зла (як і золотий пісок, і бавовна, із якої роблять грошову асигнацію). Виноград – Божа рослина. Алкоголь буває дуже корисним для організму людини у певний час і у певній кількості, при цьому зовсім не суперечачи духу, як помірна кава, чи чай. Дерево, тканина, із яких виготовляють меблі, все – Боже... Але тепер візьмемо ці складові у такому поєднанні: у м’якому кріслі розвалилася людина і курить цигарку, щохвилини відпиваючи з чарчини коньяк... Чи може людина у такому стані вести розмову про Живого Бога – творити молитву Живому Богу? Фізично – так, духовно – ні. Чому? Та тому, що ця людина зараз розбещена, її душа потонула і у кріслі, і у цигарці, і у чарці коньяку. У цю мить у неї майже немає душі. Вона як блудний син із Євангелія, блукає по “далеких країнах”. Так може людина втратити свою душу. Втрачає вона її весь час. І добре, якщо і весь час знову знаходить її, бореться, щоб не втратити її, тремтить над своєю душею, як над улюбленим своїм немовлям. Душа – немовля безсмертя, беззахисна і безпорадна в умовах світу, що нас оточує. Як потрібно притиснути її до своїх грудей, до свого серця – свою душу, – як потрібно її любити, ту, що призначена для вічного життя. О, як потрібно її очищувати, навіть маленьку пляму на ній!
Перш за все необхідно припинити виправдовувати свою похіть – навіть найменшу, потрібно осудити її перед Богом і самим собою. Потрібно почати благати про визволення, про спасіння. Спаситель Господь називається Спасителем не образно, але реально. Спаситель спасає від усіх слабкостей і пристрастей. Він визволяє. Він зцілює. Цілком видимо, відчутно. Зцілюючи прощає. Прощення є зціленням того, що потрібно просити. Воно подається тільки тим, хто жадає і прагне цієї правди. Тим, хто просто прагне, тліє у своєму бажанні, не подається зцілення. Тим же, хто палає, благає, прагне серцем, – подається. Адже тільки такі здатні оцінити дар Божого зцілення, не розтоптати його, а подякувати за нього й іменем Спасителя вберегтися від нових спокус зла.
Якщо у людини немає відрази до своїх дрібних гріхів, – вона духовно хвора. Якщо є відраза, але “немає сил” подолати слабкість, значить, вона залишається до того часу, доки людина не виявить свою віру у боротьбі із чимось більш небезпечним для неї, ніж ця слабкість, а вона [слабкість] залишається у ній для смирення. Адже чимало людей, котрі на вигляд не мають пороків, не пиячать, не курять, але які подібні, за словами святого Іоана Ліствичника, до “гнилого яблука”, тобто сповнених явної чи таємної гордині. І немає можливості смирити їхню гординю, як тільки якимось падінням. Але поза Царством Небесним і його законами опиниться той, хто сам, з тих чи інших міркувань, “відпустить” собі дрібні гріхи. Така людина, котра “присипляє” свою совість, стає нездатною перейти межу істинного життя духу. Вона залишається завжди подібною до юнака, який підходить до Христа і одразу ж відходить від Нього з сумом або навіть інколи без суму, а просто щоб… курити!
Архиєпископ Іоан (ШАХОВСЬКИЙ).
P.S. Архиєпископ Іоан (Шаховський) – відомий церковний діяч, поет, філософ. Народився 5 вересня 1902 року в Москві. Навчався в імператорській Олександрівській гімназії. Служив у Білій армії, евакуювався із Криму 1920 року. Закінчив свою освіту в Парижі у Лувенському інституті. Прийняв чернечий постриг на Афоні 5 вересня 1926 року. Висвячений на священика у 1927 році в м. Біла Церква (Югославія). Настоятель Святоволодимирського храму в Берліні (1932-1945). Під час війни був місіонером серед російський військовополонених. Із 1946 року перебуває у США. Висвячений на єпископа Бруклінського у 1947 році. В 1950 році – єпископ Сан-Франциський. В 1961 році піднесений до сану архиєпископа. Активний учасник екуменічного руху, член Всесвітньої ради Церков. Упокоївся 1989 року у Санта-Барбарі, похований на сербському цвинтарі.
http://www.orthodox.poltava.org/propovidi.htm