10/25/2008 | Роксана

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

У найстаршій книзі, яка збереглася, до наших днів, написаній на українській землі ченцем Київо-Печерської Лаври Нестором – «Повісті минулих літ», читаємо таке: «Коли Андрій навчав в Синопі і потім прийшов у Корсунь, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла, і захотів удатися до Риму, і угору від’їхав в устя Дніпрове і звідси поплив горі по Дніпру. І сталося, що він задержався на березі біля підніжжя гір. І на другий день встав та сказав до учнів, які були з ним: «Видите гори ці? На цих горах засіяє Божа благодать, і тут має постати великий город, і многі церкви Бог має здвигнути». І вийшов на ці гори, благословив їх і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з цієї гори, де згодом мав бути Київ».
Відбулося це паломництво в І столітті, коли ще жили Христові апостоли.
Немає сумніву, що у цій розповіді про місіонерську працю св. Андрія у Скитії мусимо бачити первісне апостольське передання, яке опісля зазнало багато редакцій, додатків та інтерпеляцій. Першим свідком цієї традиції є Оріґен з початку третього століття, текст якого зберіг для нас Євсевій з Кесарії у своїй Церковній Історії, книга III, розділ І.
Апостоли та ученики нашого Спасителя були розпорошені по всьому світі. Андрій одержав Скитію, Йоан Азію, де працюючи, через деякий час помер в Ефезі. Петро, виглядає, проповідуючи через Понт, Ґалатію, Бітинію, Каппадокію і Азію, жидам, які були в розсіянні: теж остаточно прийшов до Риму, де його розп’ято головою вниз після того, як він сам попросив, щоб так терпіти. Пощо говорити про Павла, що поширював Євангелію Христа від Єрусалиму до Іллірії, і вкінці постраждав мучеництвом у Римі за Нерона.
Це стародавнє джерело розглядали і передискутовували численні науковці і визнали його за автентичне. Його підтверджують деякі пізніші джерела, як Никифор у своїй Церковній історії, де він описує проповідування і місійну працю св. Андрія у країнах на півдні Чорного моря, у Понті, в місті Синопі, у Бітинії та Візантії.
Одначе, Санаксарій Царгородської Церкви і передмова до Житій святих на місяць листопад згадують теж Скитію як місійний терен св. Андрія. Далі Оріґен і св. Єроним згадують місійну працю св. Андрія у країнах південного Дунаю і Тракії, тобто за здогадами деяких учених — у колисці праслов’ян. Подібно і Теодорит у Коментарі на Псалом 116 згадує Грецію. Св. Григорій Назіянський у своїй Промові 33 згадує Епейрос, а св. Єроним у листі до Маркела згадує Ахаю. Нарешті, апокрифічні Діяння і мучеництво святих апостолів Андрія і Матея, разом з енциклікою Священиків Ахаї з IV ст., свідчать про смерть св. Андрія у Патрасі за губернатора Еґеята. Все це вказує на те, що св. апостол Андрій одержав уділ проповідувати у Греції та інших грецьких колоніях довкруги Чорного моря, в тому числі і на землях сучасної України.
У 1965 році оприлюднено висліди археологічних розкопок на місці старої грецької колонії Танаїс на березі Озівського моря на північний захід від гирла Дону. На передмісті біля укріплень і муру знайдено малу церкву – з першого віку християнської доби. Вельми цінною знахідкою була печать з глини для продукції просфор – хлібців, уживаних під час Божественної Літургії.
Археологічні розкопки у Танаїсі розкрили ще й другу церковцю – з початку другого століття. Була це вже таємна церква з входом у підлозі кімнати над землею. Ця підземна церква дуже добре збережена, оскільки вогонь знищив горішні кімнати під час інвазії ґотів, а долішня церковця залишилася присипаною і незнищеною. Був у ній малий вівтар, зроблений з тесаного каменя. Знайдено там сім просфорних печатей на лівому боці вівтаря, шість свічників, дискос, прикріплену кадильницю, амфору для умивання рук і дві чаші.
Тут треба відмітити, що у першому столітті по Христі місто Танаїс було ґарнізоновим римським містом, розміром і населенням більше від Київа часів св. Володимира. Протягом сімох століть Танаїс був дуже важливим політичним та економічним центром, який служив долішньому Подонню, Приозів’ю та Поволжю. Був це важливий торговельний осередок між північною та південною, як теж східньою і західньою Европою та іншими частинами світу. Тому не диво, що такий осередок мусів привернути увагу св. апостола Андрія і його учнів.
На підставі археологічних доказів з першого віку християнства можна спробувати відтворити поле місіонерської праці св. Андрія. Правдоподібно, він мав свій осідок у Синопі. Звідти Босфором до Фанаґореї (майбутньої Тмуторокані), Озівським морем до Танаїсу, і врешті до Наварісу, що було розташоване над Доном в якихось 100 км. від Озівського моря. У цих містах знайдено християнські церкви з вівтарями і церковними сосудами. Особливо важливим був Херсонес. (Боспорське Царство у федерації з Римською імперією простягалося з Криму на Приозів’я і долішній Дон, тобто до Танаїсу і Наварісу. Етнічний склад цього царства був мішаний. Крім греків і римлян, були там сармати, роксоляни і аляни, тобто предки русичів, а тим самим сучасних українців).
Апріорі неможливо виключити місійної подорожі св. Андрія горі Дніпром. На території сучасного Київа знайдено сліди різних людських поселень. Найстаріше з них — це палеолітичне сільце 4 000 років до Христа (Кирилівська стоянка). Археологічні розкопки вказують на те, що в другому столітті до Христа постало там мале місто. У першому столітті християнської доби на території сучасного Київа було три селища. Як укріплене місто Київ існував вже від 430-их років. Тому місійна подорож св. Андрея разом з його учнями у саме нутро Скитії, тобто до різних селищ і міст вздовж Дніпра, є дуже правдоподібна.
Не може бути сумніву, що Херсонес на Криму був важливим християнським осередком вже в апостольські часи, бо під кінець першого століття заслано туди св. Климента, єпископа і Папу Римського. Він був учнем св. Петра-апостола і його спадкоємцем на римському єпископському престолі (92-101). На Криму знайшов він біля 2000 християн у різних містах і селах, багато каплиць і церков. Це мусив бути наслідок місійної праці св. апостола Первозванного і його учнів, бо на Криму, в порівнянні з іншими частинами Римської імперії, панувала свобода релігії для всіх віросповідань.
Немає сумніву, що св. Климент не дармував під час свого заслання, а проповідував Христову віру на землях сучасної України. А тому ми, мабуть, єдина країна, яка мала Вселенського Архиєрея за місіонера на своїх рідних землях.
В другому столітті, за часів імператора Траяна (98-117), південна Бесарабія і частина сучасного Покуття були включені у Римську Імперію і дістали назву «Мезія». Християни, що втікали від переслідувань з різних сторін імперії, поселялись тут обабіч кордону.
На початку IV століття християнство мусило бути дуже поширеним явищем у східній Европі, бо чотири єпископи з цих земель прибули на Перший Вселенський Собор до Нікеї у 325 році. У четвертому столітті на українській території перебували германські племена готів. Вони прийняли у Нікеї християнство на сто літ раніше, коли зустрілись із військовополоненими з Малої Азії. Безперечно, християнство дуже рано поширилось у т.зв. Скитії, тобто сучасній Україні, бо вже Тертуліян (162-240) і св. Атанасій Великий (295-373) згадують про те, що християнство дуже поширене «у скитських землях». Св. Єроним у своєму листі до Лети пише: «Гуни вивчили Псалтир, холодна Скитія огрівається вогнем правдивої віри; війська червоноволосих і ясних ґотів і дакійців всюди возять з собою переносні святині». Історія арабських династій підтверджує виразно, що скити прийняли Христову віру за часів Константина Великого. Ґоти і дакійці, хоч і кочовики, були отже християнами і жили на території «скитів», тобто тубільного населення, наших предків, яких все ще називали скитами поза кордонами нашої етнографічної території.
Теодорит писав про св. Івана Золотоустого таке: «Ще іншу подібність маєш до св. апостолів; ти ж бо перший заснував святий престіл для кочівних скитів». Сам св. Іван Золотоустий каже: «Скити, тракійці та сармати хвалять Христа...»
Св. Етерій, єпископ Херсонеський, взяв участь у Другому Вселенському Соборі в Царгороді 381 року, а його наступник, єпископ Лонгін, у Третьому Вселенському Соборі в Ефезі та в Четвертому у Халкедоні 451 року. Двадцять восьмий канон Халкедонського Вселенського Собору дав право Царгородському єпископові висвячувати єпископів для новонавернених варварських народів, під якими дослідники історії давнини розуміють теж скитів.
У 867 році Патріярх Фотій оприлюднив пастирське послання. У 35-му розділі він написав: «І не тільки цей народ (Болгари) дотеперішнє нечестя змінив на віру Христову, але й так звані Руси. Ці Руси перемінили єлинську (поганську) і нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту і непідроблену віру християнську».
Отже, сучасна Українська Церква — це Церква апостольського походження, або Церква св. Апостола Андрія Первозванного, і від нього до наших часів християнство існувало без перерви. Тому, якщо візьмемо під увагу автентичне свідоцтво Оріґена та інших Отців Церкви про св. Андрія, як теж археологічні підтвердження християнства в Танаїсі та Херсонесі на Криму вже у першому столітті по Христі, тоді наші твердження стоять на дуже певному ґрунті.
Коли ж до вищесказаного долучити незаперечні історичні факти з нашої української історії про те, що вже князі Аскольд і Дир, а також княгиня Ольга, бабуся Володимира Великого, були християнами, а договір між князем Ігорем і греками зі сторони русів погани присягали за давньою традицією іменами слов’янських богів, а християни – іменем християнського Бога в Пресвятій Тройці, стає зрозуміло, що акт 988 року, звершений великим князем Володимиром, був здійснений не всупереч киянам, а скоріше згідно з їх волею. Князь визнав християнство як державну релігію так само, як свого часу державною релігією визнав християнство імператор Констянтин у Греції, за що християнська традиція визнає їх рівноапостольними і святими.

За матеріялами наукового конґресу в Мюнхені 1988 р.
«Християнський вісник»