МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Які наукові ступені потрібні українським вченим?

12/16/2010 | thinker
http://ntsh.org/science_degrees


Які наукові ступені потрібні українським вченим?
Submitted by Yaroslav Hanitkevych on Пн, 2006-11-27 20:41
Публікації
ЛІКАРСЬКА КОМІСІЯ
СЕКЦІЯ ПРИРОДОЗНАВСТВА І МЕДИЦИНИ
Всі видання
Автор: Ярослав Ганіткевич
Доктор медичних наук, професор, дійсний член НТШ,
Лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка
Львівський національний медичний університет Імені Данила Галицького
Наука і наукові кадри відограють надвичайно важливу роль в розвитку суспільства, в наково-технічному прогресі, у різних галузях народного господарства. Невипадково питання стану науки в Україні, ситуації з науковими кадрами так прискіпливо обговорюються в нашому суспільстві, зокрема існування і фінансування наукових установ, відношення університетської і академічної науки, система освіти і підготовки наукових кадрів, проблеми автономії університетів.
Проте є одне питання, яке не обговорюється ні на наукових форумах, ні на високих нарадах, ні в ЗМІ, якого не торкаються владні органі, що керують розвитком науки і освіти. Це питання збереження в Україні двох вчених ступенів – кандидата і доктора наук, які відрізняють нашу державу від Європи і світу. Не прийнято говорити вголос, що ступінь кандидата наук це релікт тоталітарного режиму, якого вже позбулися країни Прибалтики і якого немає в цивілізованих країнах світу.
Хоч в останній час в Україні все наполегливіше на різних рівнях підіймається питання про надання нашим університетам автономії, однак при цьому якось не згадується про відмінність наукових ступенів в Україні і в цивілізованому світі, встидливо замовчується той факт, що прийнята в усьому світі університетська автономія передбачає право видачі самими університетами дипломів про науковий ступінь. Деякі наукові заклади, як Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України уже створили прецедент – за рішенням Вченої ради інституту всі, хто захистив кандидатську дисертацію, одержують відповідний диплом Інституту, незалежно від рішення, ухваленого згодом ВАК.
Питання про повернення України до університетської системи наукових ступенів з одним ступенем доктора наук, як це було до тоталітарного комуністичного режиму, являється ще табу – темою, яку відкрито не обговорюється. Хоч відомі окремі виступи за впровадження захисту однієї дисертації, напр. ректора ЛНМУ імені Івана Франка І.О.Вакарчука. Особливо дивне замовчування цього питання в час активного входження України в Болонський процес, який передбачає два рівні навчання, кілька університетських ступенів (бакалавр, магістр) та єдиний докторський науковий ступінь.
Україна після розпаду СРСР успадкувала радянську систему наукових ступенів, якої не було в країнах Європи і світу (тільки в Данії та Ісландії виділяють два докторські ступені), окрім країн “соціалістичного табору”. Чомусь більше десятиліття відкладається обговорення питання - чи доцільно зберегти в Україні два радянські наукові ступені – кандидата і доктора наук, чи перейти на світову систему одного наукового ступеня – доктора наук.
В процесі формування університетської освіти ще з 12 століття виробилася система наукових ступенів і звань, яку прийняли усі університети світу. Наукові ступені (їх називають ще вченими або академічними ступенями, інколи вживають як вчені титули) запроваджено ще в середньовічних університетах. Це насамперед науковий (вчений) ступінь доктора наук (в класичних університетах це звичайно ступені доктора філософії, доктора права, доктора медицини і доктора теології). Вперше ступінь доктора наук присуджено в Болонському університеті у 1130 році. Термін “доктор” взято з грецької мови, де він означає “вчитель”. Отже “доктор медицини” означає “вчитель медицини” – найвищої кваліфікації. Перші правила присудження вченого ступеня склав Папа Онорій ІІІ 1219 року.
В 13 ст. В Сорбоні вперше запроваджено ступінь бакалавра, який став найнижчим університетським ступенем. Вищим ступенем був магістр, він був найвищим ступенем, який могли отримати абсольвенти філософського факультету. Медичні, правничі і теологічні факультети класичних університетів мали право надавати своїм випускникам науковий ступінь доктора (відповідно – медицини, права, теології).
Правила присудження ступенів, близькі до сучасних, запроваджено в середині 18 ст. Ступінь доктора наук надається після промоції (Promotio) або габілітації (Habilitatio), під час якої претендент виступає з викладом своєї праці, а промотори (у нас це офіційні опоненти) дають їй оцінку і пропонують рішення – присудити науковий ступінь доктора відповідної галузі науки. Перед промоцією потрібно скласти ригорози (Rigorosum) – екзамени зі спеціальності або близької галузі науки, інколи ригорози може складатися із 10 і більше екзаменів. В деяких країнах, напр. в Австрії, при наявності вагомих праць науковий ступінь можуть присудити без промоції дисертації після здачі трьох ригорозів.
В дипломах докторів наук можуть бути 4 ступені оцінки претендента, зокрема дуже добре, з відзнакою, з великою відзнакою (Cum Laude, Cum Laude Magna).
У 19 ст. в університетах запроваджено титул (звання) Почесного доктора (Doctor honoris causa).
Таким чином, зараз відрізняють один науковий ступінь – доктор наук, та університетські або академічні ступені – бакалавр, ліценціат, магістр. До іншої категорії належать наукові звання – професора, доцента, приват-доцента, які звичайно надаються органами влади за клопотанням Вчених рад.
При загальній єдиній системі наукових і університетських ступенів спостерігаються деякі відмінності в окремих країнах. У Німеччині деякий час (у 19 ст.) ступеня магістра не вживали, повернулися до нього, як академічого ступеня, лише у 1960 р. Ліценціат – ступінь, який традиційно поширений в Австрії та Швайцарії, у Франції і Англії більш поширений ступінь бакалавра.
У США перший найнижчий ступінь – бакалавр (Bachelor), напр. бакалавр філософії; в деяких спеціальностях - ліценціат (Licenciat). Наступний ступінь – магістр (Magister, Master of Science), звичайно отримує бакалавр за рік після виконання магістерської роботи і здачі магістерських екзаменів. Найвищий ступінь доктор – Medicine Doktor (MD), Doktor of Medical Science (M.Sc.D.), Philosophy Doktor (PhD) – отримують після виконання докторської праці і промоції (часом це габілітація). При цьому можуть зараховувати іспити – ригорози, складені при отриманні ступеня магістра.
При усіх можливих відмінностях у різних країнах вчений ступінь доктора залишався і залишається єдиним, основним і незмінним у всьому науковому світі.
Так було і є в Європі та в усьому цивілізованому світі, так було на наших землях до повалення більшовиками Української Народної Республіки, до приєднання Західно-українських земель і Буковини до СРСР. Дипломи доктора філософії, права та інші до 1918 р. видавали у Харківському, Київському св. Володимира та Одеському (Новоросійському) університетах, до 1939 р. - у найстарішому університеті України – Львівському (нині Львівський національний університет імені Івана Франка), до 1941 р. – у Чернівецькому університеті.
Після приходу до влади більшовики ліквідували університети, університетські свободи і наукові ступені. Повністю ліквідовано університетську систему самоврядування та автономію, викладачів стали готувати “Інститути червоної професури”. У 1934 р. деякі вузи (інститути народної освіти) перейменували в університети і стали повертати вчені ступені, однак при цьому не було мови про повернення університетської автономії та самоврядування.
Оскільки поставлені на наукові посади колишні політруки і комісари мали часто дуже слабу наукову підготовку, як правило не були в стані написати докторську дисертацію, у 1934 р. партійними органами було прийнято рішення запровадити значно меншу, спрощену дисертацію і ступінь, якому дали назву “кандидат наук”. Це було зроблено щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами та дати їм право займати посади доцента і професора, інші керівні посади в навчальних і наукових закладах. При присудженні наукових ступенів остаточне слово як в інститутах, так і в університетах, відібрали у вчених і передали адміністративним органам. Право видачі дипломів про наукові ступені, яке в усьому світі належить ректорам університетів, передали спеціально створеним адміністративним органам - Кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій Атестаційній Комісії в Москві, які насамперед цікавилися “класовим походженням” претендентів, їх партійністю та поглядами.
Запроваджений партійним керівництвом термін “кандидат наук” набув великого поширення в СРСР і в “країнах соціалістичного табору”, ми часто його вживаємо не задумуючись над його змістом. Що значить словосполучення “кандидат наук”? Грецьке слово “candidus” означає яскраво-білий; слово “candidatus” – особа у білій тозі, що претендує на високий пост. Звідси зрозумілим є - кандидат на виборну посаду, кандидат в депутати, кандидат на професора. Якщо б словосполучення “кандидат наук” мало означати кандидата на вченого, то мало би звучати як “кандидат в науковці”, але ж якої галузі науки? Треба визнати, що насправді застосування терміну “кандидат наук” є невдалим, невідповідним, безсенсовним, на відміну від терміну “доктор філософії – вчитель філософії” не має ніякого логічного змісту; адже за своїм значенням це “претендент філософії”!?
Тільки в тоталітарному суспільстві можна було зверху за забаганкою високих керівників запровадити будь-які словосполучення-терміни, як “народна демократія”, “антипартійна група”, “лженаука кібернетика” і багато тому подібних. Завдяки партійному керівництву тодішніми пресою, радіо і телебаченням, ЗМІ (мабуть вірніше буде сказати – засобами масової дезінформації) ці словосполучення стали поширеними і загальноприйнятими. Звичайно, в тих умовах вчені не посміли висловити критичних зауважень, тим більше, що це було в 30-х роках ХХ ст., після спланованого партійно-державними органами жахливого голодомору в Україні, в період, що увійшов в історію як роки кривавої розправи комуністичного режиму з “ворогами народу”, переважно заможними, освіченими, інтелігентними людьми.
Внаслідок відсутності ідентичних наукових ступенів в Україні та в зарубіжних країнах виникають значні труднощі при складенні міждержавних домовленостей про взаємне визнання наукових ступенів, в процесі нострифікації. Такі ж труднощі з поданням діючих ступенів виникають при написанні в авторефератах у “Підсумку” (Summary) англійською мовою, при спробі перекласти їх на інші мови.
Дехто вважає аналогом ступеня “кандидат наук” передбачений Болонським процесом ступінь ”Doctor Philosophy” (PhD); інші рекомендують подавати словосполучення дослівно в перекладі англійською (Kandidate of medical science degree); ще інші вважають можливим писати в англійській транскрипції “Kandidat medychnyh nauk”, а там нехай зарубіжні фахівці догадуються, що означає цей совєтський ступінь!
“Доктор медичних наук” подають нерідко як “Doctor medical science degree”, хоч такого ступеня в англійській мові й англомовній науці не існує, загальновживаним є “Medicine Doctor (MD)”.
Однак потрібно визнати, що двоступенева система, запроваджена режимом для слабопідготовлених претендентів, з часом втратила своє первісне призначення; завдяки активній діяльності науковців, не зважаючи на партійний диктат в науці, вона перетворилася в досить логічну обгрунтовану систему, що досить ефективно діяла на протязі десятиліть як в Росії, так і в республіках СРСР. Радянський ступінь доктора наук став досить високо цінитися у світі.
При всьому тому, неточність, неповна відповідність перекладів українських (успадкованих від СРСР з російської мови) назв наукових ступенів, брак ідентичності термінології особливо неприпустимі в науковій діяльності та документації, де необхідно дотримуватися чіткості, точності визначення змісту кожного терміну і поняття. Невідповідність світових і українських дипломів дуже ускладнює питання про визнання в Україні зарубіжних дипломів (ВАК України досі вперто не бажає визнавати навіть дипломів Українського вільного університету в Мюнхені).
Цікаво, що в часи панування СРСР над Східною Європою деякі країни “соціалістичного табору” зуміли частково відстояти свою багатовікову традицію наукових ступенів і не запровадили ступеня ”кандидата наук” за прикладом СРСР. Так, в НДР знайшли вихід у запровадженні поруч із ступенем доктора ступеня “Doktor Wissenschaften”, так що система стала двохступенева і зовні наближалася до радянської. У ПНР введено натомість другий ступінь “Доктор габілітований”. Після розпаду Радянського Союзу ці країни повернулися до своєї і світової традиційної системи.
В психології “радянської людини”, в т.ч. науковців, наслідки комуністичної пропаганди закоренилися так глибоко, що після розпаду СРСР, коли стало можливим критично переоцінити минулий період тоталітаризму, практично не зроблено спроби проаналізувати суть і мету запровадженого більшовиками ступеня і поняття “кандидат наук”, існування якого в незалежній Україні відрізняє нашу державу від Європи і цивілізованого світу. Це тим більше дивно, що Україна підписала Болонську декларацію, у вищих школах України за прикладом європейських країн запроваджуються і широко рекламуються університетські ступені бакалавра і магістра. І в той же час накладається табу на обговорення невідповідності українських наукових ступенів Болонській декларації!
Аналіз ситуації в науці показує, що запровадження тоталітарним режимом двох ступенів різко змінило положення науковців, насамперед це виразно відбилося на їхніх вікових характеристиках. Ці зміни тривають і досі, вже після розпаду СРСР, їх можна спостерігати на прикладі українських вищих шкіл.
В СРСР з 1934 р. по кінець 1986 р.захищено 518.700 дисертацій (біля 11 тис. в рік – за винятком воєнних років), в т.ч. 473 тис. кандидатських дисертацій і 45,7 тис. докторських дисертацій; відношення докторів до кандидатів наук становило біля 1 : 10.
В наш час, уже в незалежній державі, ВАК України видав у 2004 р біля 5.5 тисяч наукових дипломів доктора і кандидата наук, розглянувши стільки ж атестаційних висновків експертних рад. Але чи можна вважати задовільною таку систему видачі наукових дипломів, коли за одне засідання Президія ВАК розглядає біля 500 і більше справ, отже навіть при безперервному засіданні протягом 6 годин на “розгляд” справи одного претендента припадає аж... 43 сек!! Тобто вистарчає часу щонайбільше заслухати ім”я претендента, тему дисертації, назву установи, імена опонентів, а коли ж “розглядається” заключення опонентів, висновок третьої установи, заключення Вченої Ради, висновок експертної комісії? І цей “розгляд” за лічені секунди вирішує долю дисертанта, а не Вчена рада, яка слухає захист, кілька годин спілкується з дисертантом і всестороннє обговорює його роботу, як це відбувається на основі вікового досвіду у західних країнах.
Із цих 5,5 тисяч науковців доктори наук становили лише 708 осіб, тобто 13% науковців офіційно допущено до вищих наукових посад. Біля 4.8 тис. кандидатів наук можуть працювати (нерідко, як і особи без ступеня) на нижчих наукових посадах.
Видається, що ВАК намагається своїми своїми все складнішими вимогами зробити наших дисертантів як найбільше освіченими, знатоками іноземних мов, любителями філософії, прагне шоб вони добре знали свою спеціальність. Але чи це справді справа ВАКу? Чи сама специфіка наукової роботи не вимагає від науковця знання іноземних мов, краще навіть не однієї, а кількох? Хиба можна виконати повноцінну дисертаційну (та й взагалі усяку!) роботу, не знаючи, що робиться в даній галузі у світовій науці, в провідних зарубіжних країнах? А хиба можуть науковці брати участь в обміні з іншими країнами, не знаючи мови? Чи не знаючи досконало своєї спеціальності, науковець при нормальних вимогах може виконати дисертаційну роботу і успішно захистити її?
Не можна не згадати про те, що в останні роки спостерігається помітна девальвація вчених ступенів, зумовлена насамперед тим, що наукові ступені легко даються високим посадовим особам; поширеною є думка, що їх можна придбати за гроші. Тут не без значення є такий факт, що наприклад, кількість кандидатів і докторів економічних наук за останні 15 років збільшилася в 70 раз!
На прикладі науковців – співробітників медичного факультету Київського університету св. Володимира – сьогодні Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця* можемо проаналізувати стан, який був до панування тоталітарного режиму, та порівняти його із тим, що спостерігалося пізніше в СРСР, у післявоєнні роки і до сьогодні в Україні.
Середній вік 64 медиків-науковців Університету св. Володимира, які захистили докторські дисертації до 1916 р. коли діяла прийнята у світі система одного наукового
ступеня, становив 30 років, найнижчий вік – 23 роки (!), найбільший – 39 років, при цьому у віці старше 35 років захищали дисертації лише 8 осіб; до 30 років – 39 осіб, тобто 61%. Серед них були відомі пізніші вчені, які зайняли видатне місце в нашій науці (В.К.Високович, М.М.Волкович, Д.С.Воронцов, Є.П.Вотчал, М.М.Дітеріхс, В.К.Ліндеман, Ф.Ф.Мерінг, Г.М.Мінх, В.П.Образцов,О.Д.Павловський, В.А.Субботін, А.М.Тижненко, В.Ю.Чаговець та ін.). Багато з них очолювали наукові колективи на протязі 20-30 років і довше, а проф. В.О.Караваєв – 44 роки! Найбільш плідний період їх діяльності припадав на вік 30-45 років – період високої творчої активності вчених.
Як змінилася ситуація після запровадження більшовиками двох наукових ступенів? Середній вік 100 науковців, що захищали докторські дисертації на протязі 1936-2004 років становить 46 років. Тривалість наукової діяльності після отримання ступеня доктора наук знаходиться в межах від 1 року до 36 років, становить переважно 20-25 років. 26 осіб захистили докторські дисертації у віці 50 і більше років, у тім дві особи – у 62 роки, один – у 70 років. У віці до 49 років захистили дисертації лише 74% науковців. В той же час у віці 40 і менше років захистили дисертації тільки 13 осіб (13%), наймолодшому претенденту було 36 років. Майже всі науковці останньої вікової групи стали видатними вченими, відомими фахівцями у своїй галузі науки (М.М.Амосов, Берзинь В.І., В.Г.Коляденко, З.Ф.Веселовська – захистили докторську дисертацію у 39 років; Є.Г.Гончарук, А.С.Єфімов – у 38; О.П.Волосовець, О.І.Волошин, Г.М.Дранник, М.Ф.Борисенко – у 37 років.
Тут варто згадати видатного київського кріохірурга (який зараз працює у Відні), вченого світової слави професора Миколу Корпана, який захистив кандидатську дисертацію у віці 29 років, докторську – у 34 роки! (Для відома цікавих читачів: автор цих рядків захистив кандидатську у 26 років, докторську – у 39 років).
Порівняльну характеристику докторів і кандидатів медичних наук можемо прослідкувати на прикладі Одеського медичного університету**. В Одеському
університеті на медичному факультеті на протязі 1880-1916 рр. отримали звання доктора медицини 55 осіб; вік їх 23-43 роки, в середньому 33 роки. У 30 років і раніше захистили докторські дисертації 22 особи, у 35 років і пізніше – 14 науковців.
Університетську освіту ці лікарі здобули у віці 21-30 років (деякі з них закінчили раніше природничий факультет), у середньому в 26 років. Від часу закінчення університетської освіти (або Військово-медичної академії) до здобуття докторського диплому пройшло 2-15 років, в середньому 7 років. Слід враховувати, що не усі лікарі зразу приступали до виконання дисертаційної праці (як і сьогодні), деякі були на
* Макаренко І.М.,І.М.Полякова. Біографічний довідник завідувачів кафедр та професорів національного медичного університету імені О.О.Богомольця (1841-2001).- Київ, 2001.
**Золотарев А.Е. та ін. Біографічний словник професорів Одеського медичного інституту імені М.І.Пирогова (1900-1990). Одеса, 1992.
практичній роботі, працювали в різних лікувальних і наукових закладах. На протязі 2-х років після закінчення університетської освіти захистили докторські дисертації 15 лікарів (!), за 3 роки і пізніше – 10 осіб. Ці лікарі закінчили медичну освіту у віці 21-30 років, у середньому в 26 років, при цьому деякі з них спочатку здобули природничу освіту. 36 осіб закінчили університет у віці 25 років.
Згодом 30 докторів медицини стали професорами Одеського університету у віці 27-
54 роки, в середньому у 41 рік; в середньому за 8 років після здобуття докторського диплому. 14 науковців стали професорами у 40 і менше років, серед них була низка видатних вчених, як Д.К.Заболотний, П.А.Вальтер, Б.Ф.Веріго, О.М.Пучківський, В.П.Філатов, Г.В.Хлопін, Т.Г.Яновський та ін.
В радянський період для 90 докторів наук, які захищалися в період 1946-1988 рр., середній вік отримання докторського диплому – 45 років. В 40 років і менше стали докторами наук 15 осіб, в 50 років і старше – 19 осіб.
Згадані доктори наук захистили свої кандидатські дисертації у віці 23-44 роки, в середньому у 33 роки. У 30 і менше років захистили кандидатські дисертації 22 науковці,
у 40 років і старше – 3 особи. Медичну освіту вони здобули в середньому у 25 років.
Лікарські дипломи ці науковці отримали у віці в середньому 25 років. На підготовку кандидатської дисертації вони затратили в середньому 8 років, - докторської дисертації - від 5 до 25 років, у середньому – 12 років. На протязі 12 років і менше готували докторські дисертації 48 осіб, 13 років і більше – 41 науковець. 15 і більше років працювали над докторською дисертацією 23 кандидати наук.
Отже, на підготовку доктора наук затрачається 8 + 12 = 20 років, до цього ще треба додати декілька років на здобуття звання професора.
Як бачимо, при існуючій системі у найбільш продуктивному у творчому відношенні віці науковці тратять біля 12 років на підготовку і захист докторської дисертації. До самостійної вільної наукової роботи вчені-медики приступають переважно у віці 45 років. Як раніше було показано, в Україні до запровадження тоталітарним режимом двох ступенів, подібно як у вільному світі, науковці – доктори наук приступали до самостійної роботи переважно у віці 30 років!
Подивимось, чи ці вікові закономірності спостерігаються також у інших спеціальностей, в інших галузях науки. Візьмемо кілька факультетів Львівського національного університету імені Івана Франка (ЛНУ) - хімічний, геологічний та філологів факультету журналістики і Наукової бібліотеки***.
У Львівському університеті працювали 10 професорів-хіміків, які стали докторами наук до радянського періоду. Вони захистили докторські дисертації у віці 24-36 років, у середньому в 27 років. (У віці 24 роки докторами наук стало 6 осіб). Професорське звання доктори наук отримали у віці 29-43 роки, в середньому у 35 років. Пізніше вони очолювали університетські кафедри на протязі 5-44 років, в середньому 25 років.
Доктори хімічних наук (24 особи), які захистили дисертації в СРСР і в незалежній Україні (1949-2003) отримали докторські дипломи у віці 35-61 (в середньому – 47) років.
Ці доктори наук захистили свої кандидатські дисертації на протязі 1937-1991 рр. у віці 25-47 років, у середньому в 31 рік; у 30 і менше років захистили кандидатські дисертації 14 осіб, 35 років і старше – 4 особи. Таким чином, ця група науковців після захисту кандидатської працювала над докторською дисертацією від 4 до 29 (в середньому 16) років. До 10 років готували докторські дисертації 4 особи, понад 20 років – 5 осіб.
Після захисту докторської дисертації 19 науковців стали професорами за 1-6 років, у середньому за три роки. Середній вік тих, хто отримав звання професора – 54 роки (від 49 до 67 років).
Для 91 науковця – кандидата наук, співробітника хімічного факультету, середній вік
***За виданням: Енциклопедія Львівського університету. Матеріали до енциклопедії. НУ імені Івана Франка. Львів, 2003-2005.
захисту кандидатської дисертації становив 35 років, знаходився в межах 26-52 років. До 25 років захистилися 57 осіб (63%). У віці 30 і менше років захистила кандидатську дисертацію 21 особа (23%); 19 осіб (21%) захистилися у віці 40 років і більше. Із числа цих науковців 65 осіб стали доцентами в середньому за 8 років, за 8 років і раніше – 43 особи, до 3 років –21 особа, до 2 років – 16 осіб. Довше 16 років ждали звання доцента 7 осіб.
На геологічному факультеті ЛНУ 38 науковців стали докторами наук (на протязі 1934 – 1985 рр.) у віці від 33 до 63 років, в середньому – у 50 років. У віці 40 і менше років захистили докторські дисертації 5 осіб; у віці 50 років і старше – 23 особи. Лише 15 осіб (39%) захистили докторські дисертації у віці до 49 років. Доктори наук захистили свої кандидатські дисертації на протязі 1938-1986 рр. у віці в середньому 34 роки (25-48), з них 9 осіб (23%) у віці 30 і менше років.
Звання професора доктори наук отримали за 1-2 роки. 4 особи отримали звання професора у віці 60-62 роки.
Для 90 співробітників геологічного факультету середній вік здобувача ступеня кандидата геолого-мінералогічних наук становить 37 років, знаходиться в межах від 26 до
65 років. У віці 30 і менше років захистили кандидатську дисертацію 17 осіб; 40 років і старше – 27 осіб. Отже 49% науковців отримали диплом кандидата наук у віці 31-39 років. Слід відзначити, що тут в період 1990-2004 рр. середній вік тих, що захистили кандидатські дисертації, незначно зменшився, став 36 років.
Співробітники - кандидати наук отримали наукове звання доцента в середньому за 6 років після захисту кандидатської дисертації.
Для порівняння розглянемо вікові характеристики представників гуманітарних наук – філологічних, а до радянської доби – філософських. Із Львівським університетом пов”язана діяльність діячів науки і культури 19-го та початку 20 ст.ст., які мали ступінь доктора філософії (один - доктор права). Вони (37 осіб) захищали свої докторські дисертації на протязі 1878-1930 рр. Науковий ступінь доктора філософії вони отримали у віці 22-47 років, у середньому в 26 років. У віці 25 років і менше стали докторами наук 16 осіб, дещо менше половини усіх претендентів (один отримав ступінь доктора філософії у 1864 р. у віці 19 років). Деякі з них стали згодом професорами Львівського університету, діячами культури, видатними вченими свого часу.
Співробітники ЛНУ радянської доби, науковці-філологи (38 осіб) захистили на протязі 1958-2001 рр. кандидатські дисертації у віці 26-52 роки, в середньому у 40 років. У віці 30 і менше років отримали дипломи кандидата наук 8 осіб, тобто біля 1/5. У 40 років і старше стали кандидатами наук 16 осіб, що становить понад 2/5 загального числа. 10 із них за 0-8 років стали доцентами, в середньому за 3-4 роки (один чоловік отримав дипломи кандидата наук і доцента в один і той самий рік).
13 науковців кандидатів наук згодом стали докторами філологічних наук, захистили (у 1968-1999 рр.) докторські дисертації у віці 40-63 роки, в середньому у 50 років. Професорами вони стали у 42-69 років, в середньому у 56 років. Над докторськими дисертаціями ці філологи працювали 8-41 рік, в середньому 14 років.
Науковці – доктори філологічних наук захистили свої кандидатські дисертації у 28-43 роки, в середньому у 36 років, тобто на 4 роки раніше від решти приведених науковців.
Подібні результати до наведених вище даних отримані нами при аналізі віку науковців – докторів технічних наук****. Співробітники вузів Української РСР (50 осіб) закінчили університети або інші вузи у віці 21-30 років, в середньому в 25 років. Дисертації на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук захищали на протязі 1937-66 рр. у віці 31-66 років, у середньому в 46 років. У віці 45 років і менше отримали докторські дипломи 20 осіб, у 40 років і менше – 13 осіб. У віці 50 років і старшому захистили докторські дисертації 14 осіб, у 60 років і старше – 2 особи.
--------------------------
**** Учені вузів Української РСР. Київ, 1968.
Ці доктори технічних наук захищали свої докторські дисертації за 7-40 років після закінчення вищої освіти, в середньому за 21 рік. 20 років і менше цей проміжок часу тривав у 21 науковця, менше 10 років – у 4 осіб; 30 років і довше цей час тривав у 3 науковців. Якщо припустити, що над кандидатськими дисертаціями вони працювали 3-5 років (у довіднику немає даних про кандидатські дисертації), то на підготовку докторської дисертації ця група науковців затратила біля 16 років, подібно як в галузі хімічних та геолого-мінералогічних наук.
За 1-4 роки після захисту докторської дисертації (найчастіше за 1-2 роки) 38 осіб отримали звання професора коли їм було 34-65 років, у середньому в 48 років.
Таким чином, в галузі технічних наук захист докторської дисертації також відсуває період вповні самостійної творчої наукової праці на вік 46-60 років.
Важається, що в найбільш ранньому віці захищають дисертації фізики і математики. Ми проаналізували дані 90 учених вузів Української РСР, докторів фізико-математичних наук. Дана група науковців закінчила вищу освіту в період 1915-55 рр. у віці 19-35 років, у середньому в 25 років. Докторські дисертації вони захищали на протязі 1935-66 рр.у віці 24-61 рік, в середньому в 40 років. Згодом, за 1-18 років (в середньому за 2 роки) 58 з них
отримали звання професора у віці 29-60 років, в середньому в 42 роки. Це при тому, що багато фахівців фізиків і математиків приступили до наукової роботи безпосередньо після закінчення вищої освіти Як бачимо, у докторів фізико-математичних наук від часу закінчення університету до захисту докторської дисертації минуло в середньому 15 років, тобто на 10 років менше, ніж у інших груп учених..Отже доктори фізико-математичних наук на 5-7 років молодші за медиків і хіміків, на 10 років – за філологів і геолого-мінералогів. Верхня вікова межа у фізиків і математиків подібна, як у інших фахівців; кількість учених, які захистили дисертації у 50 і більше років становить 9
осіб (10%), у 45 і більше років - 19 осіб. Наймолодший вік доктора фізико-математичних наук - 24 роки, найстарший - 62 роки, тобто подібно до інших спеціальностей, однак молодих докторів серед фізиків і математиків значно більше.
Основні дані зведені в таблиці.
Проведений аналіз вікових характеристик вчених України дозволяє стверджувати, що ранній захист дисертації сприяє творчому розвитку особистості, дозволяє осягнути кращі результати у своїй галузі науки. При порівнянні того, що було на українській землі до приходу більшовицької влади і після цього бачимо, що період післядисертаційної, вільної, самостійної наукової праці відсунувся в медичній галузі з 30 до 46 років, тобто на 16 років. Якщо раніше доктори наук різних спеціальностей приступали до самостійної наукової роботи у віці 26 –33 роки (в середньому), то із введенням двоступеневої системи цей вік відсунувся до 45-50 років (крім фізиків і математиків). Відповідно вік здобуття професорського звання відсунувся із 35-41 року до 54-62 років. Це при тому, що вищу освіту майбутні вчені закінчують примірно у тому самому віці.
Підготовка двох дисертацій забирає у претендента біля 20 років. Чи треба наголошувати, що це роки переважно найбільшого творчого потенціалу, найбільшої наукової плідності вченого. При запровадженій більшовиками системі двох ступенів цей
науковець займається підготовкою, оформленням, організацією захисту дисертації.
Шляхом естраполяції можна прогнозувати, що приблизно кожний 7-10-й із кандидатів наук буде біля 12-15 наступних років займатися виконанням і підготовкою захисту своєї докторської дисертації. При чому, це переважно якраз найбільш здібні, талановиті, працездатні науковці. Замість вільно працювати над розробкою актуальних тем, вони змушені оглядатися насамперед на вимоги ВАК.
А на наступний період вільної творчої праці, коли можна застосувати набутий досвід, залишається значно менше часу, попереду старші роки все прогресуючого зниження працездатності.
Чи не тому ефективність роботи науковців СРСР була виразно нижча (за кількістю Нобелівських премій, міжнародних премій, міжнародних патентів і відкриттів) від
Вік науковців в Україні
Науки К-сть науковц. Кандидатсь.
роки захисту дисертація
вік захисту Докторська
роки захисту дисертація
вік захисту Від канд. до докт.
роки Назва ВНЗ
Дорадянський період
медичні 64 1837-1916 30 (23-39) Ун-т св.Володимира
медичні 55 1880-1916 33 (23-43 Одеський ун-т
хімічні 10 1875-1930 27 (24-36) Львівський ун-т
філософські 37 1878-1930 26 (22-47) Львівський ун-т
В СРСР та в Україні до 2004 р.
медичні 100 1936-1989 46 (36-70) НМУ (Київ)
медичні 90 1939-1978 33 (23-44) 1944-1988 45 (33-58) 12 (5-25) Одеський мед.у-н-т.
хімічні 24 1937-1991 31 (25-47) 1949-2003 47 (35-61) 16 (4-29) Львівськ. нац. Ун-т
хімічні 91 1935-1990 35 (26-52) - - Львівськ. нац. Ун-т
геолого-мін. 38 1938-1986 34 (25-48) 1934-1985 50 (33-63) 16 (6-27) Львівськ. нац. Ун-т
геолого-мін. 90 1950-2004 37 (26-65) - - Львівськ. нац. Ун-т
філологічні 13 1959-1991 36 (28-43) 1968-1999 50 (40-63) 14 (8-41) Львівськ. нац. Ун-т
філологічні 38 1958-2001 40 (24-52) - - Львівськ. нац. Ун-т
технічні 50 1937-1966 46 (31-66) ВНЗ УРСР
фіз.-математ. 90 1935-1966 40 (27-61) ВНЗ УРСР
досягнень зарубіжних вчених, що вчені СРСР тратили свої кращі літа переважно на оформлення докторської дисертації, а зарубіжні вчені після 2-3-х років роботи над дисертацією займаються цілеспрямованим, без оглядки на формальності, дослідженням у певному науковому напрямку. Звичайно, тут також має значення низка інших факторів, які не є предметом обговорення у даній статті.
При всьому тому було б помилкою не бачити позитивних ознак у наявній сьогодні в Україні двоступеневій системі. Ми їх бачимо таким чином:
1/. Підготовка кандидатської дисертації дає молодим фахівцям основні навики наукової праці: підбору літератури, наукових матеріалів, проведення експериментів, апаратних чи інших досліджень, аналізу і математичної обробки результатів, вміння обговорювати результати і робити правильні висновки, викладати на папері свої думки і матеріали, вміння оформляти наукові праці.
2/. Наявність ступеня кандидата наук полегшує доступ до наукової роботи і наукових закладів молодих претендентів, в т.ч. здібної молоді.
3/. Праця над кандидатською дисертацією дозволяє молодим науковцям краще зор”єнтуватися при обранні свого шляху в науку, перевірити себе при здобутті ступеня кандидата наук і тоді вже вирішити, чи продовжувати добиватися дальшого росту в науці, чи братися за виконання докторської дисертації.
4/. Наявність кандидатського ступеня полегшує керівникам наукових закладів відбір науковців для підготовки через докторантуру до найвищих посад – професорів, завідувачів кафедр, завідувачів відділів, керівників інститутів.
5/. Наявність нинішніх докторських дисертацій своїми високими вимогами частково захищає наукове середовище від проникнення слабо підготовлених науковців, тих що випадково потрапили в науку, кар”єристів і авантюристів. (Однак цей захист неповний, з одного боку його вдається обійти через можливість надавати найвищі наукові посади особам, які не мають ступеня доктора наук, а мають лише звання кандидата наук; з іншого боку – через безпринципність деяких вчених рад і контролюючих органів при видачі докторських дипломів).
6/. Пройдений нашим доктором наук шлях, зроблений ним внесок в науку, отримані грунтовні навики і знання, глибоке знання своєї галузі науки дозволяють йому зразу впевнено почуватися на високій науковій посаді (професора, завідувача кафедри, відділу і т.п.), належним чином організувати працю наукового колективу, запропонувати актуальну тематику і керувати роботами молодих співробітників, в сприятливих умовах ( постійне місце праці, відповідні штати установи, можливість вільного добору співробітників) формувати свою наукову школу.
Від”ємні сторони двоступеневої системи, досліджені нами раніше, ми бачимо в наступному:
1/. Виконання докторської дисертації переважно забирає у науковця найбільш плідні для творчої праці роки його життя, коли є найвища продуктивність творчої наукової праці. Біля 10-15 років праці науковця затрачається не стільки на самі наукові дослідження, як на те, щоб виконати вимоги, які ставляться до дисертацій.
2/. Виконання докторської дисертації обмежує вибір теми наукової роботи певним колом т.зв. “дисертабельних” тем, при цьому виключаються теми з певним ризиком результатів, теми що вимагають комплексного підходу (буває важко доказати ступінь вкладу кожного учасника), теми на стику наук (створено штучні перешкоди при затвердженні двох керівників дисертацій). В останні роки навіть обмежено теми дисертацій до тих, які офіційно числяться в тематиці наукової установи, що виключає можливість виконувати дисертацію у знайденому науковцем новому, оригінальному перспективному напрямку.
3/. Тема докторської дисертації, за сучасними надуманими вимогами ВАКу, не може бути продовженням і розвитком кандидатської дисертації, що фактично вимагає від докторанта починати спочатку дослідження по новій тематиці.
4/. Багато сил і часу науковця-докторанта забирає діяльність, не зв”язана прямо з науковим пошуком, яка вимагається від нього правилами підготовки дисертації (публікація певної значної кількості статей у певних, строго визначених ВАКом виданнях, такий науковий курйоз як ВАКівські і не-ВАКівські видання (!?), підготовка доповідей на конференції і т.п.). Докторанту часто доводиться виконувати багато формальних функцій, які не дають ніякої наукової віддачі, нічим не збагачують результати досліджень, а нерідко потрібні лише для задоволення вимог бюрократичного апарату, тих, хто розглядає і вирішує у вищих інстанціях долю дисертації.
5/. Численні формальні вимоги до докторських дисертацій частково закривають шлях до наукових установ талановитим, неординарним особистостям, “вундеркіндам”, які можуть зробити талановите відкриття в певній галузі науки, але не в стані виконати всіх формальних вимог до докторської дисертації (поширений у літературі з цих проблем приклад Айнштайна).
Таким чином, при співставленні існуючої сьогодні в Україні радянської системи двох наукових ступенів із одноступеневою системою у європейських та розвинутих країнах світу ми можемо бачити позитиви і негативи діючої тепер у нас системи. Як на нашу думку, система двох дисертацій має більше негативних сторін, ніж позитивних; очевидною є більшість позитивних сторін у практиці одного наукового ступеня, хоч вона має і свої недоліки. Бажана і потрібна широка відкрита дискусія науковців з цього питання.
Якою має бути єдина дисертація на здобуття вченого ступеня – це вже інше питання, яке потребує спеціального розгляду. Тут скажемо тільки, що це, звичайно, має бути традиційна докторська дисертація; що її вимоги не мають бути надто високими, і головне – вона має бути повністю позбавлена бюрократичних, надуманих чиновниками вимог, котрі абсолютно непотрібні для розвитку науки, а тільки гальмують її. Чи потрібно від кожної дисертації загальні “типові” вимоги практичного значення, чи потрібне зразу впровадження результатів (навіть в теоретичних науках, часто надумане, штучно і формально подане, а нерідко фіктивне, на догоду чиновникам)? Чи не краще буде, якщо висококваліфіковані і відповідальні спеціалісти - офіційні опоненти аналізуватимуть ці питання в кожному конкретному випадку і даватимуть їм компетентну, об”єктивну, принципову оцінку в офіційному висновку?
Звичайно, видавати диплом доктора наук повинні самі ті університети, в яких проходить захист дисертації і якого Вчена рада при участі опонентів та запрошених експертів – найкращих фахівців у даній галузі (можливо з інших університетів і навіть інших країн, як це вже практикується в Прибалтиці) всебічно, детально, принципово розглянула представлену роботу, заслухала дисертанта і вирішила, що він достойний присудження вченого ступеня. Так, як це було на наших землях до приходу до влади більшовиків, так як це відбувається в університетах усього світу. Відповідний рівень вимог до дисертанта буде забезпечуватися прагненням вчених підтримати високий престиж свого імені та свого університету в науковому світі. Очевидно, при вирішенні питання про вимоги до єдиної дисертації потрібно враховувати як європейський і світовий досвід, так і кращі традиції української науки.
Вищі урядові структури мають виконувати наглядові функції, втручатися при можливих конфліктних або неоднозначних ситуаціях, видавати за представленням Вчених рад дипломи про присвоєння наукових звань професора і доцента.
Складені на протязі всього періоду життя нашого покоління вчених традиції та поняття, багатолітнє обмеження наукових контактів із зарубіжними країнами, постійна настирна пропаганда із вихвалянням “найвищого в світі рівня радянської науки”, про “гордість за найбільш передову радянську науку” залишили глибокі, важкі до подолання сліди в свідомості багатьох вчених. Треба враховувати певний психологічний бар”єр, - у багатьох із нас збереглися елементи деякого сентиментального почуття, пережитого в зв”язку із захистом дисертацій, згадками про дні напруженої праці, недоспані ночі, пропрацьовані вихідні дні, невикористані відпустки, разом з тим про відчуття перемоги після успішного захисту, велике задоволення від “покореної вершини”, почуття впевненості у собі і своїх силах. Такі переживання звичайно не забуваються.
А ще інколи виступають думки такого порядку: ми у свій час важко працювали над підготовкою двох дисертацій, вони нам допомогли здобути великий досвід і положення в науці, то чому теперішні молоді претенденти не можуть пройти того шляху, для чого їм потрібно так набагато полегшувати доступ до вченого звання професора, до високих посад – готувати тільки одну дисертацію, та й то, можливо, меншу за нинішню докторську!
Але чи можна, щоб суб”єктивні фактори, гарні спомини та приємні почуття закривали нам очі на об”єктивний стан речей, не допускали раціонального погляду на сучасну ситуацію в науці. Адже захист дисертації молодим науковцем це не суто особиста його справа. Це підготовка коштом держави дипломованого фахівця найвищого рівня, і для держави далеко не однаково, чи він буде ще 10-15 років працювати над другою дисертацією по новій тематиці, чи зможе повністю віддатися розвиткові своєї галузі науки, найбільш актуальним її проблемам, не оглядаючись на “дисертабельність” тематики, її найшвидше практичне значення, можливість впровадження. Для держави не однаково, в якому віці науковець зможе очолити колектив і скільки років життя зможе ще продуктивно працювати, присвятити формуванню своєї наукової школи, неоднаково – в якому це буде віці, у 30-60 років, чи у 45-60. А ще ж необхідно, щоб наші вчені стали більш соціально активними, займали більш виразну громадянську позицію, відігравали вагому роль в розбудові в Україні громадянського суспільства.
Приведені дані аналізу науковців наших університетів до і після більшовицького перевороту та практика зарубіжних країн показують, на нашу думку, безперечні переваги захисту однієї дисертації в молодому віці.
Переваги одноступеневої системи, ор”єнтація України на європейську інтеграцію, входження нашої держави у Болонський процес, все більше наближення української системи освіти і науки до європейських і світових стандартів говорить безпосередньо на користь переходу на одноступеневу систему, на остаточне присудження Радою Університету наукового ступеня з видачею диплому за підписом ректора. Це має бути одним із основних моментів відновлюваної в Україні університетської автономії. Зрозуміло, при цьому на певний час ще повинні бути збережені можливості захищати за старими правилами дисертації, виконання яких завершується або планується. Звичайно, відновлення одноступеневої системи не може бути здійснене скороспілими вказівами “зверху”, для цього потрібна ще тривала копітка робота по підготовці Вчених рад і керівництва університетів, забезпечення відповідного кваліфікаційного, морально-етичного, громадянського, матеріального рівня наших вчених.
Після 70 років панування тоталітарної системи, що нанесли глибокі рани українському народові, вплинули як на суспільне життя, так і на ментальність людей, потрібне реформування усіх сторін життя, в тому числі організації наукового процесу в Україні. Інші сторони реформування науки зараз широко обговорюються науковцями. Без істотних перемін неможлива розбудова громадянського суспільства, успішне просування України в напрямку Європейської інтеграції.
Таким чином, перед Україною постає питання, яке не можна обминути чи замовчати, не можна більше закривати очей на цю проблему, вважати що її не існує. Нашій владі і українським вченим потрібно обрати один із двох варіантів наукових ступенів: або запроваджену більшовиками у 1934 році, звичну уже двоступеневу систему і бути “білою вороною” серед цивілізованих країн з усіма негативними наслідками такої окремішності, або відновити одноступеневу систему, яка була раніше в наших університетах, яка прийнята і протягом віків випробувана в цивілізованих країнах світу. Необхідно, щоб рішення в цьому питанні було наслідком широкого обговорення науковцями та вироблення виважених пропозицій, сприйнятих науковою громадськістю України.
Ганіткевич Ярослав Володимирович
м.Львів, вул. Боберського 19/48
Тел. 226-30-33;
Em: hanitkevych@yahoo.com
www.hanitkevych.narod.ru
Ярослав Ганіткевич
Доктор медичних наук, професор
Дійсний член НТШ у Львові
Лауреат Всеукраїнської премії
ім. Івана Огієнка
Львівський національний медичний
університет ім. Данила Галицького
79015, м Львів, вул. Боберського 19/48
Тел.(032)-226-30-33;
E-mail: hanitkevych@yahoo.com

Відповіді

  • 2010.12.21 | Владимир

    Re: Які наукові ступені потрібні українським вченим?

    Бред
  • 2010.12.21 | Владимир

    Re: Які наукові ступені потрібні українським вченим?

    >1/. Виконання докторської дисертації переважно забирає у науковця
    > найбільш плідні для творчої праці роки його життя, коли є найвища
    > продуктивність творчої наукової праці. Біля 10-15 років праці
    > науковця затрачається не стільки на самі наукові дослідження,
    > як на те, щоб виконати вимоги, які ставляться до дисертацій.

    Я свою докторскую диссертацию печатал полтора летних месяца по вечерам, после пляжа: дословно перепечатывал на машинке свои статьи (компьютеров еще не было), пока не решил, что набрал нужный объем.. Ведущее предприятие - Ленинградский университет. Если серьезно заниматься наукой, то докторская диссертация - побочный продукт, на нее практически не тратится время.

    Автор правильно пишет:
    > Наявність нинішніх докторських дисертацій своїми високими
    > вимогами частково захищає наукове середовище від проникнення
    > слабо підготовлених науковців, тих що випадково потрапили в науку,
    > кар”єристів і авантюристів.

    Я не согласен только с "високими вимогами" сейчас они совсем не "високi". Надо резко сократить список ВАКовских журналов для докторских диссертаций (сократив требуемое число публикаций), чтобы лучше защитить "наукове середовище".


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua