Щоб на вербі – груші. Генетик Іван Глущенко(\)
06/13/2011 | stryjko_bojko
Щоб на вербі – груші. Генетик Іван Глущенко
http://www.chasipodii.net/mp/article/1831/
В радянські часи бути вченим було нелегко – особливо якщо предметом твоїх наукових інтересів був не якийсь там соцреалізм, а схрещення рослин. Адже генетика в СРСР була “буржуазною наукою”, Сталін заявив, що “гени – це вигадка, адже їх ніхто не бачив”, а рослини і людей “потрібно виховувати”. А куди вже там вченим проти Сталіна… Над спадщиною радянських вчених, котрі все ж таки працювали навіть в таких умовах, досі тривають суперечки. Один з таких вчених – уродженець Черкащини академік Іван Глущенко.
Постать видатного вченого-біолога, академіка Івана Глущенка до цього часу, хоч вже минуло більше 20 років після його смерті, в середовищі російських науковців викликає неоднозначне суперечливе ставлення. Одні начіплюють йому ярлик “лисенківця”, інші вважають людиною, яка випереджала свій час. Істина ж, як і завжди, посередині.
Уродженець Лисянки Іван Глущенко за свої унікальні відкриття в галузі селекції і генетики сільськогосподарських рослин отримав Сталінську премію.
Його праця “Вегетативна гібридизація рослин” в 1950-х роках минулого століття стала бестселером… в країнах Європи. Японці з Токійського університету спеціально приїжджали подивитися на досліди в експериментальній лабораторії вченого. На батьківщині ж – звинувачення у фальсифікації, знищення експериментальних зразків рослин і… забуття.
“Моя перша професія – журналістика, друга і остання – біологія”, – писав Іван Євдокимович у своїх спогадах.
У віці 18 років він став сількором і юнкором газет “Радянське село” і “Комсомолець України”. Над ним взяв шефство Павло Усенко – перший комсомольський поет.
У 1929 році Іван Глущенко видав свою першу книгу “Ми – кімовці”. Тоді в нього зав’язуються тісні творчі зв’язки, знайомства з Павлом Тичиною, Остапом Вишнею, Олександром Довженком, Іваном Ле, Миколою Островським.
Про автора книги “Як гартувалася сталь” журналіст Іван Глущенко написав першим з-поміж своїх колег у СРСР. Про зустріч з Миколою Островським у Сочі в червні 1935 року він згадував: “Під час бесіди дізнаюсь, що першу частину “Як гартувалась сталь” автор писав українською мовою!” Книга рідною мовою Островського побачила світ у 1934 році. Але одразу рецензенти звинуватили його в націоналізмі і наказали вилучити книгу з бібліотек на довгі роки.
Українська тема і, зокрема, Шевченківщина, як він називав Черкащину, завжди домінувала в творчості академіка і письменника Глущенка. Проживши більшу частину свого життя в Москві, побувавши майже у всіх країнах світу як один з засновників і керівників радянського Комітету захисту миру, думками він завжди був у рідній Лисянці: “Моє рідне село, село на Вкраїні. Не забуду його навіть на чужині…”
Сьогодні мало хто знає, що саме завдяки дружбі Івана Євдокимовича з Павлом Тичиною, який у важкі повоєнні роки був міністром освіти України, в Лисянці вдалося швидко відремонтувати одну і побудувати другу школу.
Академік Глущенко мав енциклопедичні знання і різнобічні інтереси.
Він зібрав 9 тисяч українських обрядових пісень, прислів’їв і передав до Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії в Києві.
Вчений дослідив історію написання “Кобзаря”. Дізнавшись, що ця книга побачила світ лише завдяки матеріальній допомозі власника цукроварні з Городища Платона Симиренка, заходився збирати матеріали до книги про цей славний козацький рід. Його засновник, запорозький козак Степан Симиренко, 20 років воював з татарами і турками. На зібрані в походах гроші він купив віз солі й риби і оселився поблизу Городища. Однак сталося так, що діти вільного козака стали кріпаками. Викупив їх, за легендою, яку Іван Глущенко почув у Городищі, один із синів – Федір. Він, нібито, в старому колодязі біля Млієва знайшов бочку з гайдамацькими червінцями. Як вчений від Бога Глущенко і цей факт не залишив без уваги. Занурившись в архіви, знайшов рідкісну книгу “Запорізький рукопис про скарби”, видання 1903 року.
У ній було дано 315 точних адрес і прикмет, де запорожці заховали свої скарби. З-поміж них вказано кілька місць мліївських, городищенських і лисянських. Тож академік зробив цілком логічне припущення, що легенда про викуплення Симиренків не далека від правди.
Багато років Глущенко працював з двома видатними, але полярно різними вченими – Трохимом Лисенком і Миколою Вавіловим. З першим доля звела його, колишнього комсомольського працівника, коли вступив в особливу аспірантуру Одеського селекційно-генетичного інституту. Під час війни вони разом працювали в евакуації на потреби фронту і були відзначені Сталінською премією, яку передали в Фонд допомоги Червоній армії. Сам зазнавши наклепів, Іван Євдокимович в останні роки життя переймався трагічною долею Миколи Вавілова. Він писав: “Очевидно, настав час для відкритої публікації “Справи Вавілова”… Народ має знати правду. Її не можна таїти, бо давно відомо, що наклеп і обмови все потрясають”…
Правду про свого батька, провідного в останні роки вченого Всесоюзного науково-дослідного інституту прикладної молекулярної біології і генетики, роботи якого чиновники від науки зневажливо називали “химерами”, до цього часу відстоює його син Олександр. Він – фізик-ядерник, радіоеколог, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Приїжджаючи на могили батька Івана Євдокимовича і матері Берти Абрамівни, до речі, уродженки Черкас, які, за їх заповітом, поховані в лисянській землі, Олександр Іванович одного разу обмовився: “Якщо на початку ХХІ століття доводиться з фактами 30–40-х років відстоювати честь і гідність вченого, то скільки часу потрібно буде, щоб довести, до яких наслідків призведе “акціонована” і “приватизована” атомна енергетика України й Росії”.
Як і в батька, у нього свій, особливий для багатьох неприйнятний погляд на світ. Але саме такі люди і рухають його.
Сторінки історії: як душили генетику
Генетика була однієї з тих наук, які в період культу особи Сталіна й після нього переслідувалися й заборонялися. Переслідування генетики й генетиків почалося в 30-ті роки. У цей час були організовані дискусії з питань генетики. Дискусії відігравали помітну роль у розвитку науки, наприклад, дискусія прихильників і супротивників самозародження мікроорганізмів або прихильників і супротивників еволюційної теорії. Вчені наводили аргументи на захист своїх точок зору, пропонували нові експерименти й т.д.
Однак дискусії з питань генетики в СРСР мали зовсім інший характер. У той час як генетики наводили наукові аргументи на користь своїх теорій, їхні супротивники, на чолі яких стояв Трохим Денисович Лисенко, використовували в суперечці образи й політичні звинувачення.
Лисенко казав, що не може бути особливої речовини спадковості; спадковістю володіє весь організм; що гени – це вигадка генетиків: адже їх ніхто не бачив. Він говорив, що практики не можуть чекати тисячу років, поки відбудеться потрібна їм мутація. Треба виховувати рослини й тварин; у результаті виховання їхня спадковість швидко зміниться в потрібну сторону.
Ці твердження не підкріплювалися жодними науковими даними. Але основні звинувачення проти генетиків мали політичний характер. Генетика оголошувалася буржуазною реакційною наукою. Їй протиставлялася так звана передова мічурінська біологія (у назві використовувалося ім’я на той час померлого чудового селекціонера И.В.Мічуріна).
Генетиків, які цитували у своїх працях закордонних учених, звинувачували в низькопоклонстві перед іноземщиною; закони Менделя презирливо називали “гороховими законами”. Прихильники Лисенка знущалися з робіт на дрозофілі (звичайна плодова муха, на якій вчені частенько “тестують” свої припущення); вони говорили, що працювати треба на коровах і вівцях. Робота на дрозофілі – це витрата народних грошей і шкідництво. Одного з відомих генетиків назвали “троцькістським бандитом”.
Що стосується генетики людини, то прихильники Лисенка стверджували, що громадяни соціалістичної країни не можуть мати спадкових хвороб, а розмови про гени людини – це основа расизму й фашизму.
Друга світова війна на якийсь час припинила переслідування генетиків, але після її закінчення переслідування відновилися із ще більшою силою.
У 1948 р. в СРСР було розгорнуто кампанію боротьби з генетикою, оголошеною буржуазною псевдонаукою. Початок їй поклала серпнева сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені Леніна, яка стала тріумфом лисенківщини, так званої народної агробіології.
У доповіді президента ВАСГНІЛу Т. Лисенка, виголошеній на сумнозвісній сесії і попередньо схваленій особисто Сталіним, розвінчали “реакційний вейсманізм-менделізм-морганізм” і завдали нищівного удару по генетиці, теорії клітин, фізіології вищої нервової діяльності та інших біологічних дисциплінах.
За словами американського вченого В. Сойфера, лисенківщина чи лисенкоїзм– “це зовсім не система помилкових, антинаукових поглядів однієї людини, підтримуваної лідерами офіційної ідеології та державного апарату, а соціальне явище, що виникає в умовах зовнішньої планової побудови науки, а насправді жорсткого і безперервного диктату партії над вченими”.
Ідейні основи даного явища закладалися ще тоді, “коли інтелігенція була оголошена непролетарським прошарком класового суспільства і коли Ленін закликав до створення нової, позбавленої “експлуататорського нальоту” інтелігенції, рекрутованої з робітничого класу і трудового селянства”.
Після згаданої сесії розпочався справжній погром у радянській біології. У серпні– жовтні 1948 р. в Україні пройшли республіканська та обласні наради працівників біологічних, сільськогосподарських і медичних наук за участю практиків-мічурінців, на яких різко критикувались провідні вчені-біологи, зокрема М. Холодний, Д. Третьяков, С. Гершензон, М. Гришко (Київ), І. Поляков, Л. Делоне, Є. Фінкельштейн (Харків), Л. Литвинов, С. Гребинський, Р. Чеботарьов (Львів), Д. Кальянов (Дніпропетровськ), І. Югас (Ужгород) та багато інших.
Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань, засуджувати власні помилки і прорахунки, відмежовуватися від “менделізму-морганізму як прояву ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці...”.
У всіх навчальних закладах України було вилучено окремі підручники і навчальні посібники, написані прихильниками генетики.
Переглянуто програми з біологічних та суміжних наук, знято курси “Генетика з основами селекції”, “Динаміка розвитку організму”, “Вступ у біологію”, “Дарвінізм”, “Генетика розведення сільськогосподарських тварин”. У серпні того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про стан викладання біологічних наук і заходи щодо зміцнення біологічних кафедр у вищих навчальних закладах”, а ЦК КП(б)У– постанову “Про заходи щодо перебудови роботи наукових установ, кафедр, видавництв, журналів і газет України в області біології і зміцнення цих ділянок кваліфікованими кадрами”.
Лише протягом двох місяців, що минули після серпневої сесії ВАСГНІЛу, у вузах СРСР з роботи звільнено 115 осіб, у тому числі– 10 деканів, 65 завідуючих кафедрами і ще 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів. Серед звільнених були декани біологічних факультетів Львівського та Ужгородського університетів, завідуючі кафедрами: Київського університету– С. Гершензон (дарвінізму), М. Гришко (генетики і селекції); Харківського університету– І. Поляков (дарвінізму і генетики), сільськогосподарського інституту– Л. Делоне (біології і генетики), медичного інституту– Є. Фінкельштейн (біології); Львівського медичного інституту– Є. Єфимов (біології); Ужгородського університету– Рогаль (дарвінізму) та ін.
Чистка зачепила також працівників академічних інститутів, дослідних станцій і лабораторій та інших наукових закладів, що займалися розробкою проблем біології. Завдання полягало не лише в тому, щоб розвінчати відвертих прихильників генетики, а й у виявленні працівників, які “намагалися примирити матеріалістичний та ідеалістичний напрямки, звужуючи гостроту боротьби з анти-мічурінським напрямком”.
Згодом генетика в СРСР відновилася як наука. Відновилося викладання генетики в Московському, Ленінградському, Томському та інших університетах. Відкрилися дослідницькі інститути генетичного напрямку. В 1970- х роках офіційно було визнано помилковість тверджень Лисенка.
Радянські війни чиновників з науковцями знайшли своє відображення і в літературі.
У повісті Аркадія й Бориса Стругацьких “Казка про трійку” одіозний псевдовчений Вибєгалло Амбросій Амбруазович (прототипом для нього, за словами авторів, був сам Т. Д. Лисенко) закінчував велику працю з “виведення шляхом перевиховання дощового черв’яка, який би сам надягався на рибальський гачок” – алюзія до “методу виховання”, відпрацьованого Лисенком в рамках мічурінської генетики.
Довідка “МП”
Глущенко Іван Євдокимович. Народився 28 липня 1907 р. у смт. Лисянка Лисянського району Черкаської області. Закінчив Лисянську церковноприходську школу, в 1918 р. Іван Глущенко став учнем вищої початкової школи імені Т.Г. Шевченка.
“Завідувач школи М.О. Янченко залишив у моїй пам’яті найглибший слід, – згадував І.Є. Глущенко. – Він навчив нас любити книгу, прислуховуватись до пульсу життя, вловлювати нове. За його рекомендацією мене поставили завідувати шкільною бібліотекою. Як на той час, бібліотека була велика... В останніх класах прийшло захоплення філософією і природознавством... Тоді, мабуть, і зародився непереборний потяг до біології, що пізніше стала сенсом і метою мого життя. Близьким моїм товаришем по школі був Петро Власюк – академік двох академій, доктор біології”, – так згадував про навчання у Лисянській школі академік Глущенко в 1972 році.
У 1930 р. закінчив Харківський агроекономічний інститут. Його наукові праці з генетики, біології, селекції сільськогосподарських рослин були відомі далеко за межами колишнього Радянського Союзу. На лекції Глущенка, які він читав у Кембріджському університеті, не можна було потрапити. Як писала одна з англійських газет у 1940-их роках, “охочі послухати радянського генетика ломилися у двері, кричали і лізли через вікна у переповнений зал”.
У 1939 -1965 рр. працював в Інституті генетики Академії наук Союзу РСР (в 1941 -1965 рр. – завідуючий лабораторією генетики рослин), в 1965 – 1975 рр. завідував лабораторією експериментальної біології сільськогосподарських рослин Рільничого інституту ВАСГНІЛ.
З 1976 р.- завідуючий лабораторією біології розвитку рослин Всесоюзного інституту прикладної молекулярної біології та генетики ВАСГНІЛ.
Основні наукові праці мають стосунок до біології, генетики та селекції рослин. Вивчав питання далеко- і близькородинного запилення у рослин-перехресників, генетичну різноякісність тканин, генезис рослинної клітини, прищеплювальну гібридизацію пасльонових і хрестоцвітих, селекцію пшениці та кукурудзи. Автор ряду перспективних форм озимої (Іген-3) і ярової пшениць.
Іван Євдокимович Глущенко – лауреат Державної премії Союзу РСР (1943 р., 1950 р.).
Премія ім. Баха АН СРСР (1951 р.). золота медаль ім. Мічуріна ВАСГНІЛ (1955 р.).
Головні його праці присвячені проблемам вегетативної гібридизації, генетичної різноякісності тканин тощо.
Його книги:
“Мичурин – основоположник советской агробиологии”. – М.-Л.: Детгиз, 1948, 1947.
“На Конгрессе генетиков в Канаде”. – М.: Знание, 1959.
“Творці радянської агробіології (Про праці І.В. Мічуріна і Т.Д. Лисенка)”. -К.: Молодь, 1959.
Похований (згідно із заповітом) на “малій батьківщині”– в Лисянці, де на увічнення пам’яті видатного ученого його іменем названо одну з новостворених вулиць.
http://www.chasipodii.net/mp/article/1831/
В радянські часи бути вченим було нелегко – особливо якщо предметом твоїх наукових інтересів був не якийсь там соцреалізм, а схрещення рослин. Адже генетика в СРСР була “буржуазною наукою”, Сталін заявив, що “гени – це вигадка, адже їх ніхто не бачив”, а рослини і людей “потрібно виховувати”. А куди вже там вченим проти Сталіна… Над спадщиною радянських вчених, котрі все ж таки працювали навіть в таких умовах, досі тривають суперечки. Один з таких вчених – уродженець Черкащини академік Іван Глущенко.
Постать видатного вченого-біолога, академіка Івана Глущенка до цього часу, хоч вже минуло більше 20 років після його смерті, в середовищі російських науковців викликає неоднозначне суперечливе ставлення. Одні начіплюють йому ярлик “лисенківця”, інші вважають людиною, яка випереджала свій час. Істина ж, як і завжди, посередині.
Уродженець Лисянки Іван Глущенко за свої унікальні відкриття в галузі селекції і генетики сільськогосподарських рослин отримав Сталінську премію.
Його праця “Вегетативна гібридизація рослин” в 1950-х роках минулого століття стала бестселером… в країнах Європи. Японці з Токійського університету спеціально приїжджали подивитися на досліди в експериментальній лабораторії вченого. На батьківщині ж – звинувачення у фальсифікації, знищення експериментальних зразків рослин і… забуття.
“Моя перша професія – журналістика, друга і остання – біологія”, – писав Іван Євдокимович у своїх спогадах.
У віці 18 років він став сількором і юнкором газет “Радянське село” і “Комсомолець України”. Над ним взяв шефство Павло Усенко – перший комсомольський поет.
У 1929 році Іван Глущенко видав свою першу книгу “Ми – кімовці”. Тоді в нього зав’язуються тісні творчі зв’язки, знайомства з Павлом Тичиною, Остапом Вишнею, Олександром Довженком, Іваном Ле, Миколою Островським.
Про автора книги “Як гартувалася сталь” журналіст Іван Глущенко написав першим з-поміж своїх колег у СРСР. Про зустріч з Миколою Островським у Сочі в червні 1935 року він згадував: “Під час бесіди дізнаюсь, що першу частину “Як гартувалась сталь” автор писав українською мовою!” Книга рідною мовою Островського побачила світ у 1934 році. Але одразу рецензенти звинуватили його в націоналізмі і наказали вилучити книгу з бібліотек на довгі роки.
Українська тема і, зокрема, Шевченківщина, як він називав Черкащину, завжди домінувала в творчості академіка і письменника Глущенка. Проживши більшу частину свого життя в Москві, побувавши майже у всіх країнах світу як один з засновників і керівників радянського Комітету захисту миру, думками він завжди був у рідній Лисянці: “Моє рідне село, село на Вкраїні. Не забуду його навіть на чужині…”
Сьогодні мало хто знає, що саме завдяки дружбі Івана Євдокимовича з Павлом Тичиною, який у важкі повоєнні роки був міністром освіти України, в Лисянці вдалося швидко відремонтувати одну і побудувати другу школу.
Академік Глущенко мав енциклопедичні знання і різнобічні інтереси.
Він зібрав 9 тисяч українських обрядових пісень, прислів’їв і передав до Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії в Києві.
Вчений дослідив історію написання “Кобзаря”. Дізнавшись, що ця книга побачила світ лише завдяки матеріальній допомозі власника цукроварні з Городища Платона Симиренка, заходився збирати матеріали до книги про цей славний козацький рід. Його засновник, запорозький козак Степан Симиренко, 20 років воював з татарами і турками. На зібрані в походах гроші він купив віз солі й риби і оселився поблизу Городища. Однак сталося так, що діти вільного козака стали кріпаками. Викупив їх, за легендою, яку Іван Глущенко почув у Городищі, один із синів – Федір. Він, нібито, в старому колодязі біля Млієва знайшов бочку з гайдамацькими червінцями. Як вчений від Бога Глущенко і цей факт не залишив без уваги. Занурившись в архіви, знайшов рідкісну книгу “Запорізький рукопис про скарби”, видання 1903 року.
У ній було дано 315 точних адрес і прикмет, де запорожці заховали свої скарби. З-поміж них вказано кілька місць мліївських, городищенських і лисянських. Тож академік зробив цілком логічне припущення, що легенда про викуплення Симиренків не далека від правди.
Багато років Глущенко працював з двома видатними, але полярно різними вченими – Трохимом Лисенком і Миколою Вавіловим. З першим доля звела його, колишнього комсомольського працівника, коли вступив в особливу аспірантуру Одеського селекційно-генетичного інституту. Під час війни вони разом працювали в евакуації на потреби фронту і були відзначені Сталінською премією, яку передали в Фонд допомоги Червоній армії. Сам зазнавши наклепів, Іван Євдокимович в останні роки життя переймався трагічною долею Миколи Вавілова. Він писав: “Очевидно, настав час для відкритої публікації “Справи Вавілова”… Народ має знати правду. Її не можна таїти, бо давно відомо, що наклеп і обмови все потрясають”…
Правду про свого батька, провідного в останні роки вченого Всесоюзного науково-дослідного інституту прикладної молекулярної біології і генетики, роботи якого чиновники від науки зневажливо називали “химерами”, до цього часу відстоює його син Олександр. Він – фізик-ядерник, радіоеколог, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Приїжджаючи на могили батька Івана Євдокимовича і матері Берти Абрамівни, до речі, уродженки Черкас, які, за їх заповітом, поховані в лисянській землі, Олександр Іванович одного разу обмовився: “Якщо на початку ХХІ століття доводиться з фактами 30–40-х років відстоювати честь і гідність вченого, то скільки часу потрібно буде, щоб довести, до яких наслідків призведе “акціонована” і “приватизована” атомна енергетика України й Росії”.
Як і в батька, у нього свій, особливий для багатьох неприйнятний погляд на світ. Але саме такі люди і рухають його.
Сторінки історії: як душили генетику
Генетика була однієї з тих наук, які в період культу особи Сталіна й після нього переслідувалися й заборонялися. Переслідування генетики й генетиків почалося в 30-ті роки. У цей час були організовані дискусії з питань генетики. Дискусії відігравали помітну роль у розвитку науки, наприклад, дискусія прихильників і супротивників самозародження мікроорганізмів або прихильників і супротивників еволюційної теорії. Вчені наводили аргументи на захист своїх точок зору, пропонували нові експерименти й т.д.
Однак дискусії з питань генетики в СРСР мали зовсім інший характер. У той час як генетики наводили наукові аргументи на користь своїх теорій, їхні супротивники, на чолі яких стояв Трохим Денисович Лисенко, використовували в суперечці образи й політичні звинувачення.
Лисенко казав, що не може бути особливої речовини спадковості; спадковістю володіє весь організм; що гени – це вигадка генетиків: адже їх ніхто не бачив. Він говорив, що практики не можуть чекати тисячу років, поки відбудеться потрібна їм мутація. Треба виховувати рослини й тварин; у результаті виховання їхня спадковість швидко зміниться в потрібну сторону.
Ці твердження не підкріплювалися жодними науковими даними. Але основні звинувачення проти генетиків мали політичний характер. Генетика оголошувалася буржуазною реакційною наукою. Їй протиставлялася так звана передова мічурінська біологія (у назві використовувалося ім’я на той час померлого чудового селекціонера И.В.Мічуріна).
Генетиків, які цитували у своїх працях закордонних учених, звинувачували в низькопоклонстві перед іноземщиною; закони Менделя презирливо називали “гороховими законами”. Прихильники Лисенка знущалися з робіт на дрозофілі (звичайна плодова муха, на якій вчені частенько “тестують” свої припущення); вони говорили, що працювати треба на коровах і вівцях. Робота на дрозофілі – це витрата народних грошей і шкідництво. Одного з відомих генетиків назвали “троцькістським бандитом”.
Що стосується генетики людини, то прихильники Лисенка стверджували, що громадяни соціалістичної країни не можуть мати спадкових хвороб, а розмови про гени людини – це основа расизму й фашизму.
Друга світова війна на якийсь час припинила переслідування генетиків, але після її закінчення переслідування відновилися із ще більшою силою.
У 1948 р. в СРСР було розгорнуто кампанію боротьби з генетикою, оголошеною буржуазною псевдонаукою. Початок їй поклала серпнева сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені Леніна, яка стала тріумфом лисенківщини, так званої народної агробіології.
У доповіді президента ВАСГНІЛу Т. Лисенка, виголошеній на сумнозвісній сесії і попередньо схваленій особисто Сталіним, розвінчали “реакційний вейсманізм-менделізм-морганізм” і завдали нищівного удару по генетиці, теорії клітин, фізіології вищої нервової діяльності та інших біологічних дисциплінах.
За словами американського вченого В. Сойфера, лисенківщина чи лисенкоїзм– “це зовсім не система помилкових, антинаукових поглядів однієї людини, підтримуваної лідерами офіційної ідеології та державного апарату, а соціальне явище, що виникає в умовах зовнішньої планової побудови науки, а насправді жорсткого і безперервного диктату партії над вченими”.
Ідейні основи даного явища закладалися ще тоді, “коли інтелігенція була оголошена непролетарським прошарком класового суспільства і коли Ленін закликав до створення нової, позбавленої “експлуататорського нальоту” інтелігенції, рекрутованої з робітничого класу і трудового селянства”.
Після згаданої сесії розпочався справжній погром у радянській біології. У серпні– жовтні 1948 р. в Україні пройшли республіканська та обласні наради працівників біологічних, сільськогосподарських і медичних наук за участю практиків-мічурінців, на яких різко критикувались провідні вчені-біологи, зокрема М. Холодний, Д. Третьяков, С. Гершензон, М. Гришко (Київ), І. Поляков, Л. Делоне, Є. Фінкельштейн (Харків), Л. Литвинов, С. Гребинський, Р. Чеботарьов (Львів), Д. Кальянов (Дніпропетровськ), І. Югас (Ужгород) та багато інших.
Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань, засуджувати власні помилки і прорахунки, відмежовуватися від “менделізму-морганізму як прояву ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці...”.
У всіх навчальних закладах України було вилучено окремі підручники і навчальні посібники, написані прихильниками генетики.
Переглянуто програми з біологічних та суміжних наук, знято курси “Генетика з основами селекції”, “Динаміка розвитку організму”, “Вступ у біологію”, “Дарвінізм”, “Генетика розведення сільськогосподарських тварин”. У серпні того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про стан викладання біологічних наук і заходи щодо зміцнення біологічних кафедр у вищих навчальних закладах”, а ЦК КП(б)У– постанову “Про заходи щодо перебудови роботи наукових установ, кафедр, видавництв, журналів і газет України в області біології і зміцнення цих ділянок кваліфікованими кадрами”.
Лише протягом двох місяців, що минули після серпневої сесії ВАСГНІЛу, у вузах СРСР з роботи звільнено 115 осіб, у тому числі– 10 деканів, 65 завідуючих кафедрами і ще 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів. Серед звільнених були декани біологічних факультетів Львівського та Ужгородського університетів, завідуючі кафедрами: Київського університету– С. Гершензон (дарвінізму), М. Гришко (генетики і селекції); Харківського університету– І. Поляков (дарвінізму і генетики), сільськогосподарського інституту– Л. Делоне (біології і генетики), медичного інституту– Є. Фінкельштейн (біології); Львівського медичного інституту– Є. Єфимов (біології); Ужгородського університету– Рогаль (дарвінізму) та ін.
Чистка зачепила також працівників академічних інститутів, дослідних станцій і лабораторій та інших наукових закладів, що займалися розробкою проблем біології. Завдання полягало не лише в тому, щоб розвінчати відвертих прихильників генетики, а й у виявленні працівників, які “намагалися примирити матеріалістичний та ідеалістичний напрямки, звужуючи гостроту боротьби з анти-мічурінським напрямком”.
Згодом генетика в СРСР відновилася як наука. Відновилося викладання генетики в Московському, Ленінградському, Томському та інших університетах. Відкрилися дослідницькі інститути генетичного напрямку. В 1970- х роках офіційно було визнано помилковість тверджень Лисенка.
Радянські війни чиновників з науковцями знайшли своє відображення і в літературі.
У повісті Аркадія й Бориса Стругацьких “Казка про трійку” одіозний псевдовчений Вибєгалло Амбросій Амбруазович (прототипом для нього, за словами авторів, був сам Т. Д. Лисенко) закінчував велику працю з “виведення шляхом перевиховання дощового черв’яка, який би сам надягався на рибальський гачок” – алюзія до “методу виховання”, відпрацьованого Лисенком в рамках мічурінської генетики.
Довідка “МП”
Глущенко Іван Євдокимович. Народився 28 липня 1907 р. у смт. Лисянка Лисянського району Черкаської області. Закінчив Лисянську церковноприходську школу, в 1918 р. Іван Глущенко став учнем вищої початкової школи імені Т.Г. Шевченка.
“Завідувач школи М.О. Янченко залишив у моїй пам’яті найглибший слід, – згадував І.Є. Глущенко. – Він навчив нас любити книгу, прислуховуватись до пульсу життя, вловлювати нове. За його рекомендацією мене поставили завідувати шкільною бібліотекою. Як на той час, бібліотека була велика... В останніх класах прийшло захоплення філософією і природознавством... Тоді, мабуть, і зародився непереборний потяг до біології, що пізніше стала сенсом і метою мого життя. Близьким моїм товаришем по школі був Петро Власюк – академік двох академій, доктор біології”, – так згадував про навчання у Лисянській школі академік Глущенко в 1972 році.
У 1930 р. закінчив Харківський агроекономічний інститут. Його наукові праці з генетики, біології, селекції сільськогосподарських рослин були відомі далеко за межами колишнього Радянського Союзу. На лекції Глущенка, які він читав у Кембріджському університеті, не можна було потрапити. Як писала одна з англійських газет у 1940-их роках, “охочі послухати радянського генетика ломилися у двері, кричали і лізли через вікна у переповнений зал”.
У 1939 -1965 рр. працював в Інституті генетики Академії наук Союзу РСР (в 1941 -1965 рр. – завідуючий лабораторією генетики рослин), в 1965 – 1975 рр. завідував лабораторією експериментальної біології сільськогосподарських рослин Рільничого інституту ВАСГНІЛ.
З 1976 р.- завідуючий лабораторією біології розвитку рослин Всесоюзного інституту прикладної молекулярної біології та генетики ВАСГНІЛ.
Основні наукові праці мають стосунок до біології, генетики та селекції рослин. Вивчав питання далеко- і близькородинного запилення у рослин-перехресників, генетичну різноякісність тканин, генезис рослинної клітини, прищеплювальну гібридизацію пасльонових і хрестоцвітих, селекцію пшениці та кукурудзи. Автор ряду перспективних форм озимої (Іген-3) і ярової пшениць.
Іван Євдокимович Глущенко – лауреат Державної премії Союзу РСР (1943 р., 1950 р.).
Премія ім. Баха АН СРСР (1951 р.). золота медаль ім. Мічуріна ВАСГНІЛ (1955 р.).
Головні його праці присвячені проблемам вегетативної гібридизації, генетичної різноякісності тканин тощо.
Його книги:
“Мичурин – основоположник советской агробиологии”. – М.-Л.: Детгиз, 1948, 1947.
“На Конгрессе генетиков в Канаде”. – М.: Знание, 1959.
“Творці радянської агробіології (Про праці І.В. Мічуріна і Т.Д. Лисенка)”. -К.: Молодь, 1959.
Похований (згідно із заповітом) на “малій батьківщині”– в Лисянці, де на увічнення пам’яті видатного ученого його іменем названо одну з новостворених вулиць.