08/03/2007 | Ярослав Сватко

Війна з терором, яку провадять американці, має один аспект, яким у Вашинґтоні чомусь не переймаються – це людський вимір війни. Йдеться про те, що попри існування штабів, військових заводів і фінансово-економічної складової війни, у ній обов'язково присутній людський фактор, людина, яка чи то тисне гачок автомата, чи кнопку запуску ракети. Чи на контакт для підриву пояса моджахеда. На війні завжди присутня людина, яка дивиться в очі смерті, і якщо прийшла вона на цю війну, рахуючись із великою імовірністю загибелі (або й з прямим наміром загинути, як є у випадку терористів-смертників), то це означає, що в цієї людини є велика мотивація йти туди, де гинуть. Саме цей аспект війни американські політичні аналітики чомусь старанно обходять – можливо, тому, що не розуміють мотивів, якими керується їхній противник, можливо – тому, що внутрішньо відкидають їх, як такі, що не вписуються в світоглядну систему американця. Але людина якраз є центральною діючою силою війни – не танки чи вертольоти, не ракети чи гвинтівки з лазерними прицілами, а саме людина. Бо вона приймає рішення в кожному маленькому і великому ключовому моменті бою чи всієї війни, а метою самої війни є знищення цієї людини – якщо не фізичне, то хоч би моральне, її капітуляція.

Є ще друга сторона цієї війни – це не лицарський турнір, у якому зійшлись Буш і Бен Ладен – учасниками виступають спільноти, які впорядковують своє життя у відповідності до своїх світоглядних принципів. Фізично знищити усю спільноту нереально – хіба що перейти до практики комунізму, виселяючи арабів у тундру. Америка не має можливості такого шляху – і тому вона може по-справжньому перемогти тероризм лише ідейно та суспільно. Запропонувавши ісламському світові модель суспільства, яка б не продукувала терористів-смертників з темпами медресе при Червоній Мечеті в Ісламабаді. Модель, яка і економічно, і культурно була б комфортною для більшости суспільства, і в якій добрі стосунки з Америкою були б вигідні для цієї більшости. Саме про це американські теоретики війни, на жаль, не дискутують. І поки не почнуть – війна ця буде безконечною, на місце вбитих провідників Аль Кайєди приходитимуть нові, мільярдний мусульманський світ завжди матиме спроможність ґенерувати своїх Че Ґевар – поки американці створюватимуть для цього сприятливі ідейні умови.

Ба більше – вони можуть втратити у цій війні те, що здобули, і поставити світ в умови життя на грані ядерної катастрофи. Боротьба американських та європейських спецслужб за те, щоб ядерні технології не потрапили в руки терористів, може виявитись марною, якщо центральна фіґура сьогоднішньої війни – люди – в ісламській ядерній країні підуть за муллами Бен Ладена. Після останніх подій навколо Червоної Мечеті в Ісламабаді цей шлях для Пакистану став дуже реальним – та поки що небезпеку опанування Аль Кайєдою державної влади в окремо взятій ядерній державі американці до кінця не усвідомили. Проблема ж не в тому, щоб послати авіяцію і розбомбити базу талібів. Проблема в тому, що коли ідеї талібів опанують активну частину суспільства, зупинити їх армією не вдасться. В армії служать люди, які теж живуть в цьому ж суспільстві. Поставлені перед вибором стріляти в народ, у якому є й їхні родичі, вони можуть і відмовитись. А можуть, під гаслом “армія з народом”, повернути свою зброю проти тих, хто такі накази віддає. Ці суспільні технології однакові в Києві та Ісламабаді – незалежно від віри, національности чи кольору шкіри.

Здається, цю небезпеку можливості ідейної перемоги Аль Кайєди в Пакистані зрозумів поки що лише президент Мушараф. Лише так можна розцінювати його термінову зустріч з політичною противницею Беназір Бгутто на невтральній території в Абу-Дабі після невдалої акції штурму Червоної Мечеті. Невдалої – бо захоплення споруди і знищення її імама не вирішило проблеми умиротворення фанатиків, а навпаки – згуртувало їх, вказало їм ясні цілі війни. Їх не влаштовує не лише влада військових Мушарафа – у їх майбутній державі нема місця для опозиційної генералу-президентові Народної Партії Пакистану, збори якої підірвав смертник на другий день після того, коли Беназір Бгутто з далекої лондонської еміґрації засудила ісламських фундаменталістів.

Дії фундаменталістів відзначаються не просто непримиримою готовністю загинути і знищити своїх ворогів – це ми бачимо і в Іраку, і в Лівані. У випадку з Мушарафом ми бачимо швидку і осмислену реакцію штабу терористів – і зразу ж цільову пропаґанду, побудовану на конкретному терористичному факті. Є багато ознак, що керівництво боротьби з Мушарафом узяв на себе Айман Аль-Завагірі – друга людина в Аль Кайєді після Бен Ладена. Він не практикуючий терорист – він пропаґандист, і для нього терор є лише засобом оволодіння масами. Цілком можливо, що критична маса потрібної кількості талібів, для оволодіння масами в Пакистані вже перейдена. В такому разі пропозиція одного з кандидатів президентської кампанії в США, Берека Обами, збомбардувати бази Аль Кайєди в районах Пакистану, де нема влади Мушарафа, запізніла. Це війна за маси, а не проти загонів моджахедів. Американці очікували традиційного терористичного удару Бен Ладена – в Європі чи в Америці, а він підкрався туди, де вони його не чекали. А тепер – уявіть собі Бен Ладена з валізкою, у якій коди до ракет з ядерними боєголовками... Це буде інший світ, про який ми думали, що він більше не повернеться. Коли ж нарешті ці генерали зрозуміють, що війна третього тисячоліття – це боротьба не проти людини зі зброєю, а ЗА цю людину?