Відповідь голові віртуальної «мистецької спілки» Володимирові Ляшкевичу на його високочолий опус “Щодо ситуації в Національному музею у Львові”
03/15/2005 | Gunslinger
Вас, пане, у музеї не бачили, не чули й ніхто (окрім, можливо, директора) не знає, попри те Ви дозволили собі образити честь і гідність музею та його багатолітніх працівників. У своєму опусі Ви вдалися до звичайного перекручування, проте очищувати кожну тезу і кожний факт від накипу, що Ви їх покрили, – це потурати Вам. Отож будемо лаконічні. Те, що Ви нібито «підсумували» «думку переважної більшості працівників Національного музеї у Львові» – це справжнісінька фікція, розрахована на необізнаних або легковірів. Тут не місце називати імена, проте, якщо й назвати їх, – це будуть одиниці, які підтримують Лупій та десятки, які не вважають її за особу, гідну бути директором Національного музею. Серед останніх – УСІ керівники відділів та майже УСІ науковці. Брудний наклеп на нібито притаманну колективу схильність до чварів, яка нібито вилилася в боротьбу за директорське крісло, переслідує мету перевести дискусію в площину дріб’язкової суперечки: зведення міжособистісних
порахунків, побутового конфлікту та примітивного кар’єризму.
Насправді ситуація принипова: бути у Львові музеєві таким, яким його зафондував митрополит Шептицький і кілька десятиліть провадив Іларіон Свєнціцький, засадничо – музеєві історії національної культури, що виходитиме на світові обшири (це не голослівні заяви), чи – музеєві, у якому буйним квітом розростеться маргінальність. Спроможність Лупій нам відома, на відміну від Вас, пане, судячи з того, що Ви рекомендуєте її як керівника “європейського типу, здатного презентувати установу на європейському рівні”, яка, додамо, елементарно не знає європейських мов. Як аргумент “професійності” Лупій Ви наводите її приналежність до Спілки художників України, проте Ви “забули” уточнити: до СХУ її прийнято на початку цього року (!) за поданням чомусь не Львівської, а Вінницької організації (чому? – зрозуміло: там працює її тесть), прийнято не зважаючи на те, що вона не є ні художником, ні мистецьким критиком (жодної статті, яка стосується сучасного мистецтва вона не написала!).
Ваші закиди нам в антисиметизмі (мовляв, Лупій єврейка за національністю, і тому ми її не хочемо) – збитий прийом. Ми їх відкидаємо – суті нашого протесту вони не стосуються.
Ми оголосили, що не підтримуємо Лупій на посаді директора з огляду на її непрофесійність (і маємо усі підстави так заявляти), байдужість та нерозуміння значення музею у національно-культурному житті. У колективі вона не має ні морального (так!) авторитету, ні авторитету фахівця музейної справи, ні авторитету науковця (а те, що вона свого часу захистила кандидатську дисертацію... даруйте, тут доречно зацитувати усім відомий афоризм: “науковцем можеш ти й не бути, але
кандитатом бути зобов’язаний”). Лупій не знає музейних збірок, а тому не може ні оцінити їх історичної та мистецької ваги, ні дати пропозиції щодо наукової, популяризаційної, виставкової діяльності музею. Вона не має і цілісного перспективного бачення збереження музейних колекцій.
Про нефаховість Лупій як музейного працівника свідчить хоча б той факт, що вона чинить спротив експонуванню Богородчанського іконостасу Йова Кондзелевича – однієї з найцінніших пам’яток українського бароко світового значення, якій у 2005 році виповнюється 300 років, – в центральному приміщенні музею у повній конструкції. Лупій уже виявила нерозуміння суспільно-культурної ролі низки мистецьких заходів,
внаслідок чого були відхилені виставки творів видатних західноукраїнських митців Софії Караффи-Корбут, Лева Ґеца. Якби не своєчасне втручання колективу, не було належно пошановано 190-річний ювілей Тараса Шевченка, не було б відкрито унікальної виставки творів стародавніх ікон із колекції „Студіону”, виставки пам’яті Миколи
Бідняка – знакової постаті у сучасному українському мистецтві тощо.
У Вашій, пане, статті є одна слушна думка: рубікон перейдено. Сьогодні колектив щодня під час обідньої перерви пікетує обласну адміністрацію й має намір вдатися до рішучіших заходів. Вимоги наші відомі, серед них – відкикати підписання контракту з Лупій на посаду директора. Однак слід наголосити й на байдужості, яку назагал
виявляє у справі вирішення проблеми міністр культури й мистецтв Оксана Білозір, яка цю ж проблему створила, підписавши контракт з Лупій.
Науковий склад музею.
порахунків, побутового конфлікту та примітивного кар’єризму.
Насправді ситуація принипова: бути у Львові музеєві таким, яким його зафондував митрополит Шептицький і кілька десятиліть провадив Іларіон Свєнціцький, засадничо – музеєві історії національної культури, що виходитиме на світові обшири (це не голослівні заяви), чи – музеєві, у якому буйним квітом розростеться маргінальність. Спроможність Лупій нам відома, на відміну від Вас, пане, судячи з того, що Ви рекомендуєте її як керівника “європейського типу, здатного презентувати установу на європейському рівні”, яка, додамо, елементарно не знає європейських мов. Як аргумент “професійності” Лупій Ви наводите її приналежність до Спілки художників України, проте Ви “забули” уточнити: до СХУ її прийнято на початку цього року (!) за поданням чомусь не Львівської, а Вінницької організації (чому? – зрозуміло: там працює її тесть), прийнято не зважаючи на те, що вона не є ні художником, ні мистецьким критиком (жодної статті, яка стосується сучасного мистецтва вона не написала!).
Ваші закиди нам в антисиметизмі (мовляв, Лупій єврейка за національністю, і тому ми її не хочемо) – збитий прийом. Ми їх відкидаємо – суті нашого протесту вони не стосуються.
Ми оголосили, що не підтримуємо Лупій на посаді директора з огляду на її непрофесійність (і маємо усі підстави так заявляти), байдужість та нерозуміння значення музею у національно-культурному житті. У колективі вона не має ні морального (так!) авторитету, ні авторитету фахівця музейної справи, ні авторитету науковця (а те, що вона свого часу захистила кандидатську дисертацію... даруйте, тут доречно зацитувати усім відомий афоризм: “науковцем можеш ти й не бути, але
кандитатом бути зобов’язаний”). Лупій не знає музейних збірок, а тому не може ні оцінити їх історичної та мистецької ваги, ні дати пропозиції щодо наукової, популяризаційної, виставкової діяльності музею. Вона не має і цілісного перспективного бачення збереження музейних колекцій.
Про нефаховість Лупій як музейного працівника свідчить хоча б той факт, що вона чинить спротив експонуванню Богородчанського іконостасу Йова Кондзелевича – однієї з найцінніших пам’яток українського бароко світового значення, якій у 2005 році виповнюється 300 років, – в центральному приміщенні музею у повній конструкції. Лупій уже виявила нерозуміння суспільно-культурної ролі низки мистецьких заходів,
внаслідок чого були відхилені виставки творів видатних західноукраїнських митців Софії Караффи-Корбут, Лева Ґеца. Якби не своєчасне втручання колективу, не було належно пошановано 190-річний ювілей Тараса Шевченка, не було б відкрито унікальної виставки творів стародавніх ікон із колекції „Студіону”, виставки пам’яті Миколи
Бідняка – знакової постаті у сучасному українському мистецтві тощо.
У Вашій, пане, статті є одна слушна думка: рубікон перейдено. Сьогодні колектив щодня під час обідньої перерви пікетує обласну адміністрацію й має намір вдатися до рішучіших заходів. Вимоги наші відомі, серед них – відкикати підписання контракту з Лупій на посаду директора. Однак слід наголосити й на байдужості, яку назагал
виявляє у справі вирішення проблеми міністр культури й мистецтв Оксана Білозір, яка цю ж проблему створила, підписавши контракт з Лупій.
Науковий склад музею.