Увага: низька проба!
07/10/2009 | ukz
“Фильм “Путеводитель” уехал из Берлина без призов”,
але повернувся знову. Низькопробність циркулює однаковою мірою Європою, як і доброякісність. Змішувати одне з одним проте не варто. Якщо неякісну китайську продукцію ще можна забанити, чим займаються численні служби в Німеччині, то з українським кіно- ширпотребом і його розпізнаванням тут важче. Та і пропонують його самі “українці”. Німці поки придивляються.
Від фільму Шапіро “Дороговказ”, якого автору цих слів довелося побачити на “Берлінале” в 2005 році, берлінці відплювувались дуже довго. Їм і власної чорнухи вистачає.
Тоді я йшла на фільм про славне місто Київ, за яким стискалося серце по довгих роках міграції з України і яке не відпускає досі. Вела на нього і всіх своїх знайомих німців. А вхопила облизня, бо показали перевертня.
Після фільму в залі повисло непорозуміння. Моя німецька подруга, що є затятим фаном “Берлінале”, поскаржилась на головний біль після перегляду фільму. Мабуть, тривале коливання камери в режимі похідної зйомки, що на екрані створювало ефект повного хаосу і непрофесійності, далося взнаки. Я ж зрозуміла, що знаю зовсім інший Київ, який мабуть ніколи не відкривався автору фільму.
Так, люди часто в одному місті ходять різними стежками відповідно до стану духовного і ментального. Кожен шукає і знаходить своє. “Кожному своє”, але не кожному конче потрібно показувати “своє”. Це можна сказати не тільки по відношенню до автора фільму “Путеводитель” -”Дороговказ” Олександра Шапіро, але і до реаніматорів його в Берліні: групи російськомовних “українців”, що видали “своє” бачення України для Берліну в претендуючому на бред фестивалі “Украініале” (http://www.ukrainale.de).
Якщо з Олександром Щапіром все стало зрозумілим після його висловлювання в одному з інтерв’ю: “Я себя хорошо ощущаю на Украине. Потому что дошел до того результата, когда не я прошу, а мне уже начинают предлагать деньги на проекты.”
Можна лиш риторично запитати, чи так само добре почуваються організатори україніале в Берліні? Україномовних українців Берліна вони старанно оминули і на украініале не запрошували. Імена учасників і сфера їх інтересів украініалців говорять самі за себе.
Події украініале, на щастя, проходитимуть у період канікул і відпусток (друга половина липня 2009). Сподіваюсь, для німців пройде вона непомітною.
Ірина Сердюк, ідейний натхненник і співавтор іншого “путєводітєля” Культуршок Украіне (KulturSchock Ukraine) на украініале в Берліні “презентуватиме” свій про-рос-погляд на Україну, “свою” і (не)-потворну ( хотілося вплести стандартне “неповторну”, але не вплітається). Власне саме так, як “шоковано” і по-аматорськи вона виклала “свою” розбиту Україну в своєму одноіменному шок-”путєводітелі”, саме так скомпонована програма украініале. Я не можу це назвати інакше як “Шо попало”, бо першою репрезентативною українською музичною групою було запропоновано берлінське тріо “Шо”. Ну “шо” поробиш?
Та радує одне, що українська ідея, єдина і неповторна, все ж дійсно є. Є і інший Київ. Є і інший Берлін. І інші українці. Нажаль, не всім все це відкрилося досі. Чи то ранкові “РОСИ” в Україні занадто пізно висихають, чи то не всі залітні птахи повідлітали. Ну просто глобальні каверзи клімату і кліматичних умов! І в Києві, і в Берліні. Запасайтесь терпіння. З наслідками “погоди” доведеться воювати ще довго.
Ольга Самборська, Берлін, липень 2009
http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2009/07/10/%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%B3%D0%B0-%D0%BD%D0%B8%
але повернувся знову. Низькопробність циркулює однаковою мірою Європою, як і доброякісність. Змішувати одне з одним проте не варто. Якщо неякісну китайську продукцію ще можна забанити, чим займаються численні служби в Німеччині, то з українським кіно- ширпотребом і його розпізнаванням тут важче. Та і пропонують його самі “українці”. Німці поки придивляються.
Від фільму Шапіро “Дороговказ”, якого автору цих слів довелося побачити на “Берлінале” в 2005 році, берлінці відплювувались дуже довго. Їм і власної чорнухи вистачає.
Тоді я йшла на фільм про славне місто Київ, за яким стискалося серце по довгих роках міграції з України і яке не відпускає досі. Вела на нього і всіх своїх знайомих німців. А вхопила облизня, бо показали перевертня.
Після фільму в залі повисло непорозуміння. Моя німецька подруга, що є затятим фаном “Берлінале”, поскаржилась на головний біль після перегляду фільму. Мабуть, тривале коливання камери в режимі похідної зйомки, що на екрані створювало ефект повного хаосу і непрофесійності, далося взнаки. Я ж зрозуміла, що знаю зовсім інший Київ, який мабуть ніколи не відкривався автору фільму.
Так, люди часто в одному місті ходять різними стежками відповідно до стану духовного і ментального. Кожен шукає і знаходить своє. “Кожному своє”, але не кожному конче потрібно показувати “своє”. Це можна сказати не тільки по відношенню до автора фільму “Путеводитель” -”Дороговказ” Олександра Шапіро, але і до реаніматорів його в Берліні: групи російськомовних “українців”, що видали “своє” бачення України для Берліну в претендуючому на бред фестивалі “Украініале” (http://www.ukrainale.de).
Якщо з Олександром Щапіром все стало зрозумілим після його висловлювання в одному з інтерв’ю: “Я себя хорошо ощущаю на Украине. Потому что дошел до того результата, когда не я прошу, а мне уже начинают предлагать деньги на проекты.”
Можна лиш риторично запитати, чи так само добре почуваються організатори україніале в Берліні? Україномовних українців Берліна вони старанно оминули і на украініале не запрошували. Імена учасників і сфера їх інтересів украініалців говорять самі за себе.
Події украініале, на щастя, проходитимуть у період канікул і відпусток (друга половина липня 2009). Сподіваюсь, для німців пройде вона непомітною.
Ірина Сердюк, ідейний натхненник і співавтор іншого “путєводітєля” Культуршок Украіне (KulturSchock Ukraine) на украініале в Берліні “презентуватиме” свій про-рос-погляд на Україну, “свою” і (не)-потворну ( хотілося вплести стандартне “неповторну”, але не вплітається). Власне саме так, як “шоковано” і по-аматорськи вона виклала “свою” розбиту Україну в своєму одноіменному шок-”путєводітелі”, саме так скомпонована програма украініале. Я не можу це назвати інакше як “Шо попало”, бо першою репрезентативною українською музичною групою було запропоновано берлінське тріо “Шо”. Ну “шо” поробиш?
Та радує одне, що українська ідея, єдина і неповторна, все ж дійсно є. Є і інший Київ. Є і інший Берлін. І інші українці. Нажаль, не всім все це відкрилося досі. Чи то ранкові “РОСИ” в Україні занадто пізно висихають, чи то не всі залітні птахи повідлітали. Ну просто глобальні каверзи клімату і кліматичних умов! І в Києві, і в Берліні. Запасайтесь терпіння. З наслідками “погоди” доведеться воювати ще довго.
Ольга Самборська, Берлін, липень 2009
http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2009/07/10/%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%B3%D0%B0-%D0%BD%D0%B8%