Заява Українського комітету "Гельсінкі-90"
03/12/2001 | Майдан-Інформ
ДІЇ ВЛАДИ ПРОТИ УЧАСНИКІВ НЕНАСИЛЬНИЦЬКОЇ АКЦІЇ "УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ"
БРУТАЛЬНО ПОРУШУЮТЬ ОСНОВНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ,
ДЕМОНСТРУЮТЬ ВІДХІД УКРАЇНИ ВІД НОРМ ДЕМОКРАТІЇ
Заява Українського комітету "Гельсінкі-90"
Початок нового тисячоліття Україна зустріла в умовах безпрецедентної політичної кризи, кризи довіри суспільства до влади взагалі, Президента та правоохоронних органів в першу чергу. Яскравим виявом незадоволення значного числа громадян стала масова всеукраїнська акція протесту "Україна без Кучми". Не торкаючись політичних аспектів акції, вважаємо вкрай необхідним відзначити наступне: акція "Україна без Кучми" від самого початку і весь час проведення носила виключно ненасильницький мирний характер. Всі масові виступи в межах акції проходили лише у формі митінгів, пікетів та демонстрацій, тобто у загальноприйнятих цивілізованих формах, дозволених зконом. З точки зору права акція "Україна без Кучми" є формою вільного вияву громадянами політичних поглядів та переконань, що гарантовано Конституцією України та численними міжнародними угодами із прав людини, від Загальної декларації прав людини ООН до Європейської Конвенції основних прав та свобод людини (всі ці угоди в Україні мають силу закону). Також Конституція України та міжнародні угоди з прав людини гарантують право громадян на мирні зібрання. Таким чином, з правової точки зору акція "Україна без Кучми" є лише спробою громадян вільно скористуватися своїми невідємними правами та свободами, що гарантовані законом і не можуть бути свавільно обмежені.
Нажаль, від самого початку акції влада виявила зневагу до закону, розпочавши репресії проти учасників акції. Перешкоди учасникам акції чинилися в різний спосіб, залежно від "фантазії" працівників правоохоронних органів того чи іншого регіону. Зафіксовано наступні форми силового тиску на учасників акції:
- знесення наметових містечок працівниками міліції із незаконною конфіскацією наметів та іншого майна,
- незаконне, без рішення суду, затримання учасників акції у міліцейських дільницях терміном від кількох годин до кількох діб,
- побиття учасників акції протесту переодягнутими у цівілний одяг працівниками міліції,
- засудження учасників акції за "невиконання вимог працівників міліції" та "порушення порядку проведення мітингів та демонстрацій" до значних грошових штрафів та арешту терміном до 15 діб; всі ці суди пройшли із значними порушеннями судової процедури, зокрема із порушенням права на захист та на виклик свідків до суду.
Найбільші порушення прав людини зафіксовано під час ліквідації наметових містечок у містах:
Одесі (11.01.2001 р.),
Львові (в ніч з 11 на 12.01.2001 р.),
Черкасах (11.01.2001),
Івано-Франківську (11.01.2001 р.),
Харкові (12.01.2001 р.),
Запоріжжі (13.01.2001 р.),
Чернигові (14.01.2001 р.),
Смілі Черкаської обл (14.01.2001).
У Львові, Харкові та Смілі, де затримання демонстрантів проводив відомий Полк швидкого реагування "Беркут" (колишній ОМОН), є потерпілі, що отримали серйозні травми; в Харькові участник акції протеста Олександр Головач досі знаходиться в лікарні у важкому стані. У м. Сміла Черкаської обл. один з потерпілих доставлений до реанімаційного відділення лікарні у стані загрози життю. Прокуратура під формальним приводом відмовилася прийняти у потерпілих заяви і збудити кримінальні справи проти офицерів милиції.
До останнього часу всі репресії проти учасників акції відбувалися у регіонах України, а у столиці міліція не перешкоджала ненасильницьким діям учасників акції. 22 лютого Старокиївський районний суд м. Києва прийняв рішення, що зобовязувало учасників акції прибрати наметовий табір із головної вулиці Києва - Хрещатика. Виконання цього рішення фактично означало б припинення акції протесту у формі пікету, тобто рішення суду суттєво обмежувало право громадян на проведення зібрань та мирний вияв своїх політичних переконань. Суд не мав права обмежувати це право, оскільки воно гарантоване Конституцією України і ніякі винятки не передбачені. Однак суд відмовився взяти до уваги Конституцію, і у своєму рішенні послався на підзаконні акти, що регламетують "порядок встановлення малих архітектурних форм (кіосків, торгових яток тощо)" і не мають жодного відношення до пікетів та інших форм демонстрацій. Таким чином, рішення суду протирічило Конституції України і було не чинним з моменту ухвалення. Крім того, було допущено чимало інших порушень судової процедури, зокрема, суд навіть не встановив, кого саме із фізичних та юридичних осіб він вважає офіційними організаторами акції, тобто хто ж відповідає за виконання судового рішення.
Потім зявилося рішення того ж Старокиївського суду від 28.02.2001. У цьому рішенні дослівно "обмежувалося право громадян на проведення пікетів на вул Хрещатик на ділянці від Європейської площі до Бесарабської площі", що не відповідає Конституції України. Коли і де проходило судове засідання 28.02.20001 - невідомо, оскільки ніхто з представників організаторів акції "Україна без Кучми" або їхніх адвокатів не був поінформований про це засідання або запрошений до суду.
Згідно чинного законодавства, рішення районного суду може бути у десятиденний термін оскаржене у суді вищої інстанції. Однак у самому тексті судового рішення учасники акції зобовязувалися припинити акцію негайно, протягом доби із моменту ухвалення рішення. Тим самим було брутально порушено їхнє право на справедливий судовий розгляд, гарантоване Конституцією та чинним процесуальним законодавством.
01.03.2001 о 8.45 до наметового табору пікетників прибули численні працівники міліції (за різними даними, від 400 до 1500 міліціонерів при числі учасників пікету на той момент приблизно 60 осіб). Працівники міліції знесли наметовий табір, при чому було ушкоджено та незаконно конфісковано 44 намети та чималу кількість іншого майна, що належить різним фізичним та юридичним особам, в тому числі депутатам Парламенту (які за законом користуються недоторканістю).
Проти учасників пікету було без жодних підстав застосовано фізичну силу, за свідченнями очевидців подій декількох із них (в тому числі жінок) били ногами. Один із учасників акції був доставлений до лікарні, стан його здоровя на даний момент невідомий.
Учасники акції не чинили фізичного спротиву працівникам міліції, однак 44 із них було о 09.10 затримано і відвезено до Печерського, Старокиївського, Московського та Радянського РВВС. Всіх їх було незаконно протримано під вартою кілька годин, після чого предявлено звинувачення у порушенні ст. 185.1 Кодексу України про адмінистративні правопорушення "Невиконання законних вимог працівників правоохоронних органів".
20 затриманим у Радянському РВВС м. Києва було безпосередньо у камері зачитано вирок Радянського районного суду, за яким 19 із них засуджувалися до 136 грн. штрафу кожний. Таким чином, було брутально порушено встановлену законом судову процедуру - вирок суду було ухвалено без присутності звинувачуваних або їхніх представників, вони до зачитування вироку не були проінформовані ні про висунуті проти них звинувачення, ні про сам факт судоового засідання (якого фактично не було), до них не були допущені адвокати.
Із 12 осіб, яких було діставлено до Московського районного суду, не менше 8 засуджено до грошових штрафів у розмірі 8 неоподаткованих мінімумів кожний.
У Печерський районний суд було діставлено 14 осіб. Це був єдиний суд, де було дотримано судову процедуру і до звинувачуваних були допущені адвокати. Судове засідання одразу ж довело відсутність у їхніх діях відсутність правопорушення, і закінчилося виправдальним вироком. Це переконливо свідчить про те, що всі інші судові рішення проти учасників акції (які до затримання були разом та поводили себе однаково) ухвалені лише тому, що право звинувачуваних на захист було знехтувано та обєктивний судовий розгляд було замінено протиправним фарсом.
Сумнівний "прецедент" 01.03.2001 було використано знову 07.03.2001, коли на підставі такого ж антиконституційного рішення Старокиівського районного суду міліція ліквідувала наметове містечко студентів у сквері біля памятника Тарасу Шевченку.
09.03.2001 під час вшанування памяті Тараса Шевченка правоохоронні органи знов порушили право громадян на мирні збори. До 9 години ранку міліція без жодних законних підстав перешкоджала громадянам покласти квіти до памятника (те, що біля памятника в цей час знаходився Президент України та члени уряду, не є законною підставою для обмеження пересувань інших, "рядових" громадян). Проти тих, хто намагався пройти до монументу і покласти квіти, було без жодних підстав застосовано фізичну силу. Є потерпілі, зокрема депутат Парламенту Валентина Семенюк (отримала струс мозку від удару гумовим кийком).
Було здійснено незаконне затримання за різними даними від 8 до 12 осіб біля памятника Шевченку (в момент затримання вони нічого не робили, деякі взагалі знаходилися у гастрономі, де пили каву). Звертаємо увагу, що фактично саме це незаконне затримання спричинило всі подальші трагічні події, отже відповідальність за загострення ситуації цілком лягає на окремих працівників міліції, які брутально порушили закон.
Всі подальші дії демонстрантів мали за мету домогтися звільнення з під варти незаконно затриманих осіб, отже були лише спробою захистити гарантоване Конституцією право на недоторканість особи. Коли демонстранти наблизилися до вул. Банківської, міліція без жодних законних підстав блокувала рух колони в напрямку вул. Банківської. Правоохоронні органи не мали на це права, оскільки обєктом, що знаходиться під охороною і до якого заборонено вхід стороннім, є лише сама будова Адміністрації Президента України, а не вся вулиця Банківська. При цьому ніхто з офіцерів міліції не представився, не пояснив на якій підставі перекрито вулицю і не запропонував змініти маршрут. Таким чином, з точки зору учасників ходи перед ними були не законні представники правоохоронних органів, а невідомі особи у різноманітних уніформах, які із невідомих причин стали в них на дорозі.
Після цього на вул. Банківській сталася сутичка між групою демонстрантів та бійцями Полку особливого призначення МВС "Беркут" (колишній горезвісний ОМОН). Зараз важко сказати, як саме почалася та як протікала сутичка, з якого боку її було спроваковано та хто персонально із числа демонстрантів брав у ній участь. З обох боків є потерпілі. Зрозуміло, що подібний серйозний та небезпечний інцидент має стати предметом ретельного розслідування, винні мають предстати перед судом. Однак влада замість уважного розслідування і пошуку справжніх винуватців використала інцидент на вул. Банківській як привід до початку массових репресій проти опозиції. Починаючи із 18.00 09.03.2001 працівниками міліції було здійснено безпрецедентну операцію по массовому незаконному затриманню осіб фактично лише за підозрою в участі в опозиційних виступах.
Бійці "Беркуту" без ордеру на обшук чи на арешт здійснили незаконне вторгнення до приміщення Української Консервативної Республіканської Партії (під час вторгнення майну партії завдано значної шкоди). Було затримано всіх осіб, хто знаходився у офісі партії в момент штурму його "Беркутом", при чому багатьох було жорстоко побито. Як мінімум двоє внаслідок побоїв госпіталізовані у важкому стані в Лікарні Швидкої Допомоги (одного з них прооперовано), ще від 2 до 7 осіб госпіталізовані із менш тяжкими травмами у районній лікарні. Голова партії Українська Національна Асамблея Андрій Шкіль отримав тяжку черепно-мозкову травму, але міліція відмовляється його госпіталізувати і він у тяжкому стані досі перебуває в увязненні. Жертвами незаконного арешту в офісі УКРП стали за різними даними від 60 до 70 осіб.
Одночасно міліція почала облаву на залізничному вокзалі та автостанціях міста, під час якої було затримано значну кількість молодих людей, переважно студентів, за підозрою в участі в акціях опозиції (тільки на залізничному вокзалі було затримано біля 100 осіб).
Ввечері, після 20.00, працівники міліції без ордеру вдерлися до студентських гуртожитків Кіївського Університету ім. Т.Г.Шевченка, Національного Технічного Університету "КПІ", Державного Економічного Університету тощо, і здійснили там несанкціоновані обшуки та затримання "підозрілих" осіб.
Загальна кількість жертв свавільних затримань досі не встановлена. Міліція визнала затримання не менш ніж 203 осіб, однак за нашими даними це число сягає 250 осіб. Місцезнаходження багатьох затриманих та стан здоровя потерпілих внаслідок побоїв досі приховується владою.
З огляду права подібне масове захоплення людей не має нічого спільного із законною процедурою розслідування інциденту на вул. Банківській та притягнення винних до відповідальності. Міліція могла затримувати учасників подій тільки у двох випадках:
- або безпосередньо під час скоєння ними протиправних дій, тобто на вул. Банківській,
- або після попереднього дізнання із ідентифікацією конкретних осіб на відеозаписах із отриманням ордеру прокуратури на арешт кожного персонально із ідентифікованих осіб.
Не було ні того, ні другого. Операція міліції по затриманню учасників акції відбувалася із наступними порушеннями: людей забирали і не в момент скоєння злочину, і водночас без ордеру на арешт конкретних осіб, за зовнішніми ознаками і абсолютно необгрунтованими юридично підозрами працівників міліції що та чи інша особа "ймовірно могла бути учасником протиправних дій". Подібна підстава до затримання законом не передбачена. Фактично подібні дії міліції свідчать, що вона апріорі прирівняла всіх учасників опозиційних демонстрацій (понад 10 тисяч осіб) до учасників бійки із міліцією (біля сотні невстановлених осіб). Це брутальне порушення закону, яке важко зрозуміти інакше, аніж спробу залякати учасників опозиційних рухів та розпочати проти них масові репресії.
Нажаль, подальші події довели, що саме так і слід сприймати дії правоохоронних органів. Адвокатів та родичів затриманих не було повідомлено ні про сам факт затримання, ні про місцезнаходження жертв "зачистки". 10.03.2001 до затриманих були викликані судді районних судів, які безпосередньо у камерах імітували судове засідання і оголосили затриманим судові постанови, згідно до яких більшість затриманих визнано винними у порушенні ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення і засуджено до арешту терміном від 3 до 15 діб. Розгляд справ проходив із брутальними процесуальними порушеннями: порушено право на захист (гарентоване не лише процесуальними нормами України, зокрема АдмінКодексом, але й Конституцією та ст. 6 Єропейської Конвенції прав людини), оскільки не надано можливості скористатися послугами адвокатів та викликати до суду свідків захисту. Таким чином, судові постанови по адміністративні арешти нечинні з моменту ухвалення, однак вони виконуються, і зараз засуджених переведено для відбуття покарання до Ізолятору Тимчасового Утримування (відомого дуже поганими умовами утримання вязнів), тим самим їх позбавлено можливості оскаржити незаконні рішення районних суддів у суді вищої інстанції, що є брутальним порушенням принципів правосуддя.
Тим часом правоохоронні органи продовжили кампанію залякування опозиції. Тільки так можна розуміти порушення проти затриманих учасників демонстрацій кримінальної справи за статтею 71 Кримінального Кодексу України "Організація масових безпорядків". З огляду права, відсутні всі без винятку кваліфікаційні ознаки цієї статті, оскільки нема жертв, не було погромів приміщень та застосування зброї. Одночасна кваліфікація одних і тих самих дій як незначного адміністративного правопорушення (дрібне хуліганство) і як особливо небезпечного державного злочину (стаття 71 "Масові безпорядки") - юридичний нонсенс, має бути щось одне із двох. Однак правоохоронні органи "забули" про це, так само як про те, що за одні й ті самі дії не можна карати двічі (це один із базових принципів правосуддя).
На нашу думку, застосування саме 71 статті мотивовано бажанням передати справу до рук СБУ, тобто тим самим офіційно визнаний політичний характер справи - саме КГБ-СБУ завжди "спеціалізувалося" на політичних репресіях. Останні заяви керівників правоохорнних органів та Президента України свідчать про те, що влада має намір всерйоз провести кампанію репресій проти опозиції, отже затриманим цілком реально загрожує засудження за ст. 71 ККУ, яка передбачає увязнення терміном до 12 років - безпрецедентно жорстоке покарання, що останній раз вживалося в Україні проти політичної опозиції лише у часи комуністичгного тоталітарного режиму.
Український комітет "Гельсінкі-90" змушений констатувати, що дії влади проти учасників мирної ненасильницької акції протеста "Україна без Кучми" брутально порушують гарантовані Конституцією України та підтверджені міжнародними угодами права громадян на свободу мирних зібрань та ненасильницький вияв своїх політичних переконань. Незаконне застосування сили, прийняття судових рішень із значними порушеннями встановленої юридичної процедури показують, що влада України свідомо ігнорує загальноприйняті норми демократії та прав людини. Подібні дії влади свідчать про фактичну відсутність в Україні демократії та основних політичних свобод, і про неготовність влади цивілізовано спілкуватися із опозицією. Обмеження права громадян на вияв політичних переконань - крок до тоталітаризму, що свідчить про серйозну небезпеку повернення українського суспільства до часів тоталітарного режиму. Це вже не перший сигнал про небезпечні тенденції в Україні, але донедавна влада утримувалася від таких брутальних порушень прав людини хоча б у столиці держави. Події 09.03.2001 свідчать, що перейдено чергову межу, репресії проти учасників опозиційних рухів стали неприхованими.
Особливу небезпеку та одночасно обурення викликає офіційна позиція Президента України, який у публічному виступі схвалив дії міліції, заявив, що розправа над учасниками мирної акції "довела, що в Україні є влада", і порадив опозиції "не забувати про це".
Вважаємо, що ситуація вимагає негайних дій щоб запобігти остаточному падінню України до прірви тоталітаризму. Запобігти загостренню суспільного протистояння можна лише шляхом суспільного діалогу із найширшим колом учасників від влади та опозиції, бажано під патронатом міжнародних організацій. Умовами початку цього діалогу на нашу думку мають стати:
- негайне припинення репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій, звільнення з під варти всіх затриманих 09.03.2001 за участь у опозиційних демонстраціях, забезпечення реалізації права громадян на вільний вияв своїх переконань та свободу зібрань;
- негайне обєктивне розслідування всіх фактів репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій, особливо жорстокого побиття затриманих опозиціонерів, притягування винних до відповідальності та відшкодування збитків потерпілим;
- негайне відсторонення від виконання своїх обовязків на час проведення розслідування всіх посадових осіб, що повязані із недавніми репресіями проти учасників ненасильницьких політичних акцій в Києві та у всіх регіонах України, в першу чергу міністра внутрішніх справ, керівників УВС м. Києва та спецпідрозділа "Беркут";
- визнання офіційними речниками влади наявності суспільної кризи та відмова від насильницьких методів розвязання конфлікту, визнання суспільного діалогу єдиним шляхом виходу із кризи.
Продовження ескалації насилля та репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій означатиме остаточну відмову української влади від європейського шляху розвитку країни, остаточний поворот від демократії до тоталітаризму. Вважаємо, що зараз ще не пізно відновити законність та верховенство права, це необхідно здійснити якнайшвидше, поки останні події не стали прецедентом, який визначає характер стосунків влади із громадянами.
Голова Українського комітету "Гельсінки-90" Юрій МУРАШОВ
Виконавчий директор Комітету Євген ДИКИЙ
БРУТАЛЬНО ПОРУШУЮТЬ ОСНОВНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ,
ДЕМОНСТРУЮТЬ ВІДХІД УКРАЇНИ ВІД НОРМ ДЕМОКРАТІЇ
Заява Українського комітету "Гельсінкі-90"
Початок нового тисячоліття Україна зустріла в умовах безпрецедентної політичної кризи, кризи довіри суспільства до влади взагалі, Президента та правоохоронних органів в першу чергу. Яскравим виявом незадоволення значного числа громадян стала масова всеукраїнська акція протесту "Україна без Кучми". Не торкаючись політичних аспектів акції, вважаємо вкрай необхідним відзначити наступне: акція "Україна без Кучми" від самого початку і весь час проведення носила виключно ненасильницький мирний характер. Всі масові виступи в межах акції проходили лише у формі митінгів, пікетів та демонстрацій, тобто у загальноприйнятих цивілізованих формах, дозволених зконом. З точки зору права акція "Україна без Кучми" є формою вільного вияву громадянами політичних поглядів та переконань, що гарантовано Конституцією України та численними міжнародними угодами із прав людини, від Загальної декларації прав людини ООН до Європейської Конвенції основних прав та свобод людини (всі ці угоди в Україні мають силу закону). Також Конституція України та міжнародні угоди з прав людини гарантують право громадян на мирні зібрання. Таким чином, з правової точки зору акція "Україна без Кучми" є лише спробою громадян вільно скористуватися своїми невідємними правами та свободами, що гарантовані законом і не можуть бути свавільно обмежені.
Нажаль, від самого початку акції влада виявила зневагу до закону, розпочавши репресії проти учасників акції. Перешкоди учасникам акції чинилися в різний спосіб, залежно від "фантазії" працівників правоохоронних органів того чи іншого регіону. Зафіксовано наступні форми силового тиску на учасників акції:
- знесення наметових містечок працівниками міліції із незаконною конфіскацією наметів та іншого майна,
- незаконне, без рішення суду, затримання учасників акції у міліцейських дільницях терміном від кількох годин до кількох діб,
- побиття учасників акції протесту переодягнутими у цівілний одяг працівниками міліції,
- засудження учасників акції за "невиконання вимог працівників міліції" та "порушення порядку проведення мітингів та демонстрацій" до значних грошових штрафів та арешту терміном до 15 діб; всі ці суди пройшли із значними порушеннями судової процедури, зокрема із порушенням права на захист та на виклик свідків до суду.
Найбільші порушення прав людини зафіксовано під час ліквідації наметових містечок у містах:
Одесі (11.01.2001 р.),
Львові (в ніч з 11 на 12.01.2001 р.),
Черкасах (11.01.2001),
Івано-Франківську (11.01.2001 р.),
Харкові (12.01.2001 р.),
Запоріжжі (13.01.2001 р.),
Чернигові (14.01.2001 р.),
Смілі Черкаської обл (14.01.2001).
У Львові, Харкові та Смілі, де затримання демонстрантів проводив відомий Полк швидкого реагування "Беркут" (колишній ОМОН), є потерпілі, що отримали серйозні травми; в Харькові участник акції протеста Олександр Головач досі знаходиться в лікарні у важкому стані. У м. Сміла Черкаської обл. один з потерпілих доставлений до реанімаційного відділення лікарні у стані загрози життю. Прокуратура під формальним приводом відмовилася прийняти у потерпілих заяви і збудити кримінальні справи проти офицерів милиції.
До останнього часу всі репресії проти учасників акції відбувалися у регіонах України, а у столиці міліція не перешкоджала ненасильницьким діям учасників акції. 22 лютого Старокиївський районний суд м. Києва прийняв рішення, що зобовязувало учасників акції прибрати наметовий табір із головної вулиці Києва - Хрещатика. Виконання цього рішення фактично означало б припинення акції протесту у формі пікету, тобто рішення суду суттєво обмежувало право громадян на проведення зібрань та мирний вияв своїх політичних переконань. Суд не мав права обмежувати це право, оскільки воно гарантоване Конституцією України і ніякі винятки не передбачені. Однак суд відмовився взяти до уваги Конституцію, і у своєму рішенні послався на підзаконні акти, що регламетують "порядок встановлення малих архітектурних форм (кіосків, торгових яток тощо)" і не мають жодного відношення до пікетів та інших форм демонстрацій. Таким чином, рішення суду протирічило Конституції України і було не чинним з моменту ухвалення. Крім того, було допущено чимало інших порушень судової процедури, зокрема, суд навіть не встановив, кого саме із фізичних та юридичних осіб він вважає офіційними організаторами акції, тобто хто ж відповідає за виконання судового рішення.
Потім зявилося рішення того ж Старокиївського суду від 28.02.2001. У цьому рішенні дослівно "обмежувалося право громадян на проведення пікетів на вул Хрещатик на ділянці від Європейської площі до Бесарабської площі", що не відповідає Конституції України. Коли і де проходило судове засідання 28.02.20001 - невідомо, оскільки ніхто з представників організаторів акції "Україна без Кучми" або їхніх адвокатів не був поінформований про це засідання або запрошений до суду.
Згідно чинного законодавства, рішення районного суду може бути у десятиденний термін оскаржене у суді вищої інстанції. Однак у самому тексті судового рішення учасники акції зобовязувалися припинити акцію негайно, протягом доби із моменту ухвалення рішення. Тим самим було брутально порушено їхнє право на справедливий судовий розгляд, гарантоване Конституцією та чинним процесуальним законодавством.
01.03.2001 о 8.45 до наметового табору пікетників прибули численні працівники міліції (за різними даними, від 400 до 1500 міліціонерів при числі учасників пікету на той момент приблизно 60 осіб). Працівники міліції знесли наметовий табір, при чому було ушкоджено та незаконно конфісковано 44 намети та чималу кількість іншого майна, що належить різним фізичним та юридичним особам, в тому числі депутатам Парламенту (які за законом користуються недоторканістю).
Проти учасників пікету було без жодних підстав застосовано фізичну силу, за свідченнями очевидців подій декількох із них (в тому числі жінок) били ногами. Один із учасників акції був доставлений до лікарні, стан його здоровя на даний момент невідомий.
Учасники акції не чинили фізичного спротиву працівникам міліції, однак 44 із них було о 09.10 затримано і відвезено до Печерського, Старокиївського, Московського та Радянського РВВС. Всіх їх було незаконно протримано під вартою кілька годин, після чого предявлено звинувачення у порушенні ст. 185.1 Кодексу України про адмінистративні правопорушення "Невиконання законних вимог працівників правоохоронних органів".
20 затриманим у Радянському РВВС м. Києва було безпосередньо у камері зачитано вирок Радянського районного суду, за яким 19 із них засуджувалися до 136 грн. штрафу кожний. Таким чином, було брутально порушено встановлену законом судову процедуру - вирок суду було ухвалено без присутності звинувачуваних або їхніх представників, вони до зачитування вироку не були проінформовані ні про висунуті проти них звинувачення, ні про сам факт судоового засідання (якого фактично не було), до них не були допущені адвокати.
Із 12 осіб, яких було діставлено до Московського районного суду, не менше 8 засуджено до грошових штрафів у розмірі 8 неоподаткованих мінімумів кожний.
У Печерський районний суд було діставлено 14 осіб. Це був єдиний суд, де було дотримано судову процедуру і до звинувачуваних були допущені адвокати. Судове засідання одразу ж довело відсутність у їхніх діях відсутність правопорушення, і закінчилося виправдальним вироком. Це переконливо свідчить про те, що всі інші судові рішення проти учасників акції (які до затримання були разом та поводили себе однаково) ухвалені лише тому, що право звинувачуваних на захист було знехтувано та обєктивний судовий розгляд було замінено протиправним фарсом.
Сумнівний "прецедент" 01.03.2001 було використано знову 07.03.2001, коли на підставі такого ж антиконституційного рішення Старокиівського районного суду міліція ліквідувала наметове містечко студентів у сквері біля памятника Тарасу Шевченку.
09.03.2001 під час вшанування памяті Тараса Шевченка правоохоронні органи знов порушили право громадян на мирні збори. До 9 години ранку міліція без жодних законних підстав перешкоджала громадянам покласти квіти до памятника (те, що біля памятника в цей час знаходився Президент України та члени уряду, не є законною підставою для обмеження пересувань інших, "рядових" громадян). Проти тих, хто намагався пройти до монументу і покласти квіти, було без жодних підстав застосовано фізичну силу. Є потерпілі, зокрема депутат Парламенту Валентина Семенюк (отримала струс мозку від удару гумовим кийком).
Було здійснено незаконне затримання за різними даними від 8 до 12 осіб біля памятника Шевченку (в момент затримання вони нічого не робили, деякі взагалі знаходилися у гастрономі, де пили каву). Звертаємо увагу, що фактично саме це незаконне затримання спричинило всі подальші трагічні події, отже відповідальність за загострення ситуації цілком лягає на окремих працівників міліції, які брутально порушили закон.
Всі подальші дії демонстрантів мали за мету домогтися звільнення з під варти незаконно затриманих осіб, отже були лише спробою захистити гарантоване Конституцією право на недоторканість особи. Коли демонстранти наблизилися до вул. Банківської, міліція без жодних законних підстав блокувала рух колони в напрямку вул. Банківської. Правоохоронні органи не мали на це права, оскільки обєктом, що знаходиться під охороною і до якого заборонено вхід стороннім, є лише сама будова Адміністрації Президента України, а не вся вулиця Банківська. При цьому ніхто з офіцерів міліції не представився, не пояснив на якій підставі перекрито вулицю і не запропонував змініти маршрут. Таким чином, з точки зору учасників ходи перед ними були не законні представники правоохоронних органів, а невідомі особи у різноманітних уніформах, які із невідомих причин стали в них на дорозі.
Після цього на вул. Банківській сталася сутичка між групою демонстрантів та бійцями Полку особливого призначення МВС "Беркут" (колишній горезвісний ОМОН). Зараз важко сказати, як саме почалася та як протікала сутичка, з якого боку її було спроваковано та хто персонально із числа демонстрантів брав у ній участь. З обох боків є потерпілі. Зрозуміло, що подібний серйозний та небезпечний інцидент має стати предметом ретельного розслідування, винні мають предстати перед судом. Однак влада замість уважного розслідування і пошуку справжніх винуватців використала інцидент на вул. Банківській як привід до початку массових репресій проти опозиції. Починаючи із 18.00 09.03.2001 працівниками міліції було здійснено безпрецедентну операцію по массовому незаконному затриманню осіб фактично лише за підозрою в участі в опозиційних виступах.
Бійці "Беркуту" без ордеру на обшук чи на арешт здійснили незаконне вторгнення до приміщення Української Консервативної Республіканської Партії (під час вторгнення майну партії завдано значної шкоди). Було затримано всіх осіб, хто знаходився у офісі партії в момент штурму його "Беркутом", при чому багатьох було жорстоко побито. Як мінімум двоє внаслідок побоїв госпіталізовані у важкому стані в Лікарні Швидкої Допомоги (одного з них прооперовано), ще від 2 до 7 осіб госпіталізовані із менш тяжкими травмами у районній лікарні. Голова партії Українська Національна Асамблея Андрій Шкіль отримав тяжку черепно-мозкову травму, але міліція відмовляється його госпіталізувати і він у тяжкому стані досі перебуває в увязненні. Жертвами незаконного арешту в офісі УКРП стали за різними даними від 60 до 70 осіб.
Одночасно міліція почала облаву на залізничному вокзалі та автостанціях міста, під час якої було затримано значну кількість молодих людей, переважно студентів, за підозрою в участі в акціях опозиції (тільки на залізничному вокзалі було затримано біля 100 осіб).
Ввечері, після 20.00, працівники міліції без ордеру вдерлися до студентських гуртожитків Кіївського Університету ім. Т.Г.Шевченка, Національного Технічного Університету "КПІ", Державного Економічного Університету тощо, і здійснили там несанкціоновані обшуки та затримання "підозрілих" осіб.
Загальна кількість жертв свавільних затримань досі не встановлена. Міліція визнала затримання не менш ніж 203 осіб, однак за нашими даними це число сягає 250 осіб. Місцезнаходження багатьох затриманих та стан здоровя потерпілих внаслідок побоїв досі приховується владою.
З огляду права подібне масове захоплення людей не має нічого спільного із законною процедурою розслідування інциденту на вул. Банківській та притягнення винних до відповідальності. Міліція могла затримувати учасників подій тільки у двох випадках:
- або безпосередньо під час скоєння ними протиправних дій, тобто на вул. Банківській,
- або після попереднього дізнання із ідентифікацією конкретних осіб на відеозаписах із отриманням ордеру прокуратури на арешт кожного персонально із ідентифікованих осіб.
Не було ні того, ні другого. Операція міліції по затриманню учасників акції відбувалася із наступними порушеннями: людей забирали і не в момент скоєння злочину, і водночас без ордеру на арешт конкретних осіб, за зовнішніми ознаками і абсолютно необгрунтованими юридично підозрами працівників міліції що та чи інша особа "ймовірно могла бути учасником протиправних дій". Подібна підстава до затримання законом не передбачена. Фактично подібні дії міліції свідчать, що вона апріорі прирівняла всіх учасників опозиційних демонстрацій (понад 10 тисяч осіб) до учасників бійки із міліцією (біля сотні невстановлених осіб). Це брутальне порушення закону, яке важко зрозуміти інакше, аніж спробу залякати учасників опозиційних рухів та розпочати проти них масові репресії.
Нажаль, подальші події довели, що саме так і слід сприймати дії правоохоронних органів. Адвокатів та родичів затриманих не було повідомлено ні про сам факт затримання, ні про місцезнаходження жертв "зачистки". 10.03.2001 до затриманих були викликані судді районних судів, які безпосередньо у камерах імітували судове засідання і оголосили затриманим судові постанови, згідно до яких більшість затриманих визнано винними у порушенні ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення і засуджено до арешту терміном від 3 до 15 діб. Розгляд справ проходив із брутальними процесуальними порушеннями: порушено право на захист (гарентоване не лише процесуальними нормами України, зокрема АдмінКодексом, але й Конституцією та ст. 6 Єропейської Конвенції прав людини), оскільки не надано можливості скористатися послугами адвокатів та викликати до суду свідків захисту. Таким чином, судові постанови по адміністративні арешти нечинні з моменту ухвалення, однак вони виконуються, і зараз засуджених переведено для відбуття покарання до Ізолятору Тимчасового Утримування (відомого дуже поганими умовами утримання вязнів), тим самим їх позбавлено можливості оскаржити незаконні рішення районних суддів у суді вищої інстанції, що є брутальним порушенням принципів правосуддя.
Тим часом правоохоронні органи продовжили кампанію залякування опозиції. Тільки так можна розуміти порушення проти затриманих учасників демонстрацій кримінальної справи за статтею 71 Кримінального Кодексу України "Організація масових безпорядків". З огляду права, відсутні всі без винятку кваліфікаційні ознаки цієї статті, оскільки нема жертв, не було погромів приміщень та застосування зброї. Одночасна кваліфікація одних і тих самих дій як незначного адміністративного правопорушення (дрібне хуліганство) і як особливо небезпечного державного злочину (стаття 71 "Масові безпорядки") - юридичний нонсенс, має бути щось одне із двох. Однак правоохоронні органи "забули" про це, так само як про те, що за одні й ті самі дії не можна карати двічі (це один із базових принципів правосуддя).
На нашу думку, застосування саме 71 статті мотивовано бажанням передати справу до рук СБУ, тобто тим самим офіційно визнаний політичний характер справи - саме КГБ-СБУ завжди "спеціалізувалося" на політичних репресіях. Останні заяви керівників правоохорнних органів та Президента України свідчать про те, що влада має намір всерйоз провести кампанію репресій проти опозиції, отже затриманим цілком реально загрожує засудження за ст. 71 ККУ, яка передбачає увязнення терміном до 12 років - безпрецедентно жорстоке покарання, що останній раз вживалося в Україні проти політичної опозиції лише у часи комуністичгного тоталітарного режиму.
Український комітет "Гельсінкі-90" змушений констатувати, що дії влади проти учасників мирної ненасильницької акції протеста "Україна без Кучми" брутально порушують гарантовані Конституцією України та підтверджені міжнародними угодами права громадян на свободу мирних зібрань та ненасильницький вияв своїх політичних переконань. Незаконне застосування сили, прийняття судових рішень із значними порушеннями встановленої юридичної процедури показують, що влада України свідомо ігнорує загальноприйняті норми демократії та прав людини. Подібні дії влади свідчать про фактичну відсутність в Україні демократії та основних політичних свобод, і про неготовність влади цивілізовано спілкуватися із опозицією. Обмеження права громадян на вияв політичних переконань - крок до тоталітаризму, що свідчить про серйозну небезпеку повернення українського суспільства до часів тоталітарного режиму. Це вже не перший сигнал про небезпечні тенденції в Україні, але донедавна влада утримувалася від таких брутальних порушень прав людини хоча б у столиці держави. Події 09.03.2001 свідчать, що перейдено чергову межу, репресії проти учасників опозиційних рухів стали неприхованими.
Особливу небезпеку та одночасно обурення викликає офіційна позиція Президента України, який у публічному виступі схвалив дії міліції, заявив, що розправа над учасниками мирної акції "довела, що в Україні є влада", і порадив опозиції "не забувати про це".
Вважаємо, що ситуація вимагає негайних дій щоб запобігти остаточному падінню України до прірви тоталітаризму. Запобігти загостренню суспільного протистояння можна лише шляхом суспільного діалогу із найширшим колом учасників від влади та опозиції, бажано під патронатом міжнародних організацій. Умовами початку цього діалогу на нашу думку мають стати:
- негайне припинення репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій, звільнення з під варти всіх затриманих 09.03.2001 за участь у опозиційних демонстраціях, забезпечення реалізації права громадян на вільний вияв своїх переконань та свободу зібрань;
- негайне обєктивне розслідування всіх фактів репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій, особливо жорстокого побиття затриманих опозиціонерів, притягування винних до відповідальності та відшкодування збитків потерпілим;
- негайне відсторонення від виконання своїх обовязків на час проведення розслідування всіх посадових осіб, що повязані із недавніми репресіями проти учасників ненасильницьких політичних акцій в Києві та у всіх регіонах України, в першу чергу міністра внутрішніх справ, керівників УВС м. Києва та спецпідрозділа "Беркут";
- визнання офіційними речниками влади наявності суспільної кризи та відмова від насильницьких методів розвязання конфлікту, визнання суспільного діалогу єдиним шляхом виходу із кризи.
Продовження ескалації насилля та репресій проти учасників ненасильницьких політичних акцій означатиме остаточну відмову української влади від європейського шляху розвитку країни, остаточний поворот від демократії до тоталітаризму. Вважаємо, що зараз ще не пізно відновити законність та верховенство права, це необхідно здійснити якнайшвидше, поки останні події не стали прецедентом, який визначає характер стосунків влади із громадянами.
Голова Українського комітету "Гельсінки-90" Юрій МУРАШОВ
Виконавчий директор Комітету Євген ДИКИЙ