МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

60-ники: дисидентський рух чи національно-визвольна боротьба?

03/23/2010 | admin

На виконання Указу Президента про подальше і поглиблене вивчення історії УНР, ЗУНР, визвольного руху та об'єктивного вивчення проблем другої Світової війни взагалі,

сайт Майдан розпочинає новий проект:

Шістдесятники: дисидентський рух чи національно-визвольна боротьба?

в запитаннях і відповідях

Запрошуємо відвідувачів та дописувачів нашого сайту до участі у роботі над книгою, яку буде видано за матеріалами цього проекту. Відповідати на ваші запитання будуть політичні в’язні 1960-70 рр Василь Овсієнко, Іван Губка, Мирослав Маринович. Нагадуємо, що вже здійснено 3 подібних проекти на нашому сайті: "УПА у відповідях Василя Кука", “Дивізія "Галичина" в запитаннях і відповідях” та ""Нахтіґаль" у відповідях Мирослава Кальби". Розповсюджувач цих книг тут: knigi@lviv.farlep.net

Щоб Ваше запитання потрапило в цю гілку, задавайте його за цим лінком:

http://www2.maidanua.org/news/post.php3?bn=maidan_pressk&key=1269359834&site=maidan&trs=-1

Відповіді

  • 2010.03.23 | Копач

    Re: 60-ники: дисидентський рух чи національно-визвольна боротьба

    Чи співпрацювали Ви з дисидентами інших республік?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.03.24 | Іван Губка

      Перш за все, боротьбу за незалежність Украïни...

      Перш за все, боротьбу за незалежність Украïни 1940-1990 рр., я розділяю на два періоди; 1940-1990 рр. відбувалася національно-визвольна боротьба, де основним аргументом була зброя. А 1960-1990 рр. – національно-визвольний рух, коли основною зброєю боротьби було слово.
      Будь-який політик, який ставить перед собою завдання відродження і побудови своєï самостійноï держави, зобов’язаний організувати своїх співвітчизників, та при можливості залучити сусідів, близьких і далеких, які розділили моï переконання.
    • 2010.03.24 | Василь Овсієнко

      Я не мав на це часу: рано був ув`язнений

      Я не мав на це часу: рано був ув`язнений. А підцензурне листування з політв`язнями інших національностей у короткий період між ув`язненнями навряд чи можна назвати співпрацею. В ув`язненні ми проводили спільні акції протесту (заяви, голодівки) з вірменами, литовцями, євреями, російськими демократами та іншими. Українська Гельсінкська Група, членом якої я був (скоріше формально, бо дуже мало що встиг зробити), тісно співпрацювала з Московською (1976 – 1982 рр.). Розпад СССР – результат спільних зусиль національно-демократичних і визвольних рухів багатьох народів, його морального й ідеологічного занепаду, економічного і воєнного тиску Заходу.
    • 2010.03.30 | Мирослав Маринович

      Так, звичайно. Українська Гельсінкська Група виникла як ...

      Так, звичайно. Українська Гельсінкська Група виникла як репліка Московської. Український письменник Микола Руденко був у Москві на зустрічі з західними журналістами (здається, власне з нагоди оголошення про створення Московської Гельсінкської Групи) та обговорив з генералом Петром Григоренком ідею створення подібної (але незалежної) групи в Україні. Відтак Петро Григоренко, який у той час наново відкривав для себе своє українське коріння, став членом відразу обох груп. Тісні контакти були з керівником Московської Групи Юрієм Орловим – з ним часто бачився Микола Руденко, їздив на зустріч із ним і Микола Матусевич. Тісні контакти в Руденка були і з Людмилою Алексєєвою та іншими російськими дисидентами. Я особисто, поїхавши на зустріч з членами УГГ Петром Григоренком і Ніною Строкатою, бачився в Москві з кримсько-татарськими дисидентами, а в Тарусі біля Серпухово – з Кронідом Любарським.
      Про якісь контакти з Гельсінкськими групами з інших республік (окрім Росії) я не чув. Нічого дивного в цьому нема – у кожнім разі, не було внутрішніх ідеологічних перешкод. Просто зустрітися з західними дипломатами й журналістами можна було тоді лише в Москві, а це була нагода передати на Захід якісь документи. Тому Московська група була природною посередницею для всіх інших груп. Зокрема, я завдячую нашим російським колегам великою підтримкою.
  • 2010.03.24 | Михайло Галущинський

    Як ставились рідні до Вашої політичної позиції?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.03.24 | Василь Овсієнко

      Вони мало що знали про мою роботу

      Мати була неписьменна, батько мав два класи освіти. Вони мало що знали про мою роботу. До влади завжди ставилися з осторогою: ми – вони. Тобто влада для них була чужа і ворожа. Але вони ніякого протесту не виявляли. Брати і сестри співчували мені, з дечим згоджувалися, але застерігали від будь-яких дій і висловлювань проти пануючої влади й ідеології. А декотрі про всяк випадок і листів мені не писали – роками. Так що я не мав морального права намагатися на тих рідкісних побаченнях передавати через родичів якусь інформацію. Легше було тим політв`язням, які мали в родині однодумців – було на кого спертися.
    • 2010.03.24 | Іван Губка

      якщо виникало питання про українську державність...

      В мене сім’я і родина – українська, будь-коли, якщо виникало питання про українську державність, культуру, мову. Бо навіть думка не виникала, що можна чим-небудь поступитися, що мало національне забарвлення. Моï політичні позиціï сприймалися і я ніколи не приховував своїх націоналістичних поглядів.
    • 2010.03.30 | Мирослав Маринович

      Я певен, що в очах Бога це навіть більший подвиг...

      Спершу процитую свідчення голови Української Гельсінкської Групи Миколи Руденка (див. Микола Руденко. Найбільше диво – життя. Спогади» – Видавництво ТАКСОН: Київ – Едмонтон – Торонто, 1998 – с. 435): «Згодом Мирослав запросив нових друзів, членів Групи, на свій день народження в Боярку [насправді у Васильків. – М.М.], де тоді мешкав. Там я познайомився з його матір’ю. Найбільше мене вразило, як вона дякувала за те, що ми прийняли її сина в Гельсінкську групу – мовляв, виявили йому довіру. То була справді щира подяка, хоч, на мій погляд, було б значно природніше для матері сварити нас за це, а не дякувати. Та це знов-таки мірка з іншої родини: мати Мирослава – галицька інтелігентка, а це те середовище, яке було мені зовсім невідоме».
      Моя Мати була звичайною людиною, а тому боялася КГБ. Вона не раз мені признавалася, що завжди, коли чула чиїсь кроки в коридорі, серце її зіщулювалося зі страху. Таким був слід «золотого вересня», який пройшовся по нашій родині кривавим чоботом і липким страхом. Тому тим більше значущими для мене є мужність, з якою Мати прийняла моє рішення стати членом УГГ і згодом вістку про мій арешт. Вона невимовно боялася за мене, але водночас і гордилася мною.
      Те саме можна сказати і про мою сестру Надію Маринович, яка на час мого арешту працювала вчителькою англійської мови в СШ №15 м. Рівного. Їй часто погрожували виключенням з роботи, від чого її могло б оберегти засудження моєї діяльності. Але сестра жодного разу не погодилася на це. З уст обох моїх рідних я жодного разу не почув слів докору – навпаки, всі ці роки позбавлення волі вони самовіддано підтримували мене. Я певен, що в очах Бога це навіть більший подвиг, ніж самому бути членом УГГ та арештантом.
  • 2010.03.24 | Михайло Карпатський

    Які методи використовувало КДБ під час своїх допитів?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.03.24 | Іван Губка

      Я пройшов допити в кінці сорокових років

      Я пройшов допити в кінці сорокових років, за що мені відміряли 25 років концтаборів. То був час, коли юридично і практично діяв «совєтський» закон « фізіческого воздействія», тобто офіційно дозволялося знущання над арештантом. Слідчий мав одне завдання: примусити підписати протокол обвинувачення, який в майбутньому послужить йому вироком. Комуністи поспішали – ïм була потрібна даремна робоча сила.
      В 60-х рр. ХХ ст. часи змінилися. Слідчі не поспішали ( маю на увазі політичні справи), навпаки, вони «шанували» роботу, і зовсім не тому, що хотіли віднайти глибшу справедливість, а було обмаль пацієнтів.
      Не дивлячись, що совєтська правова система прейшла свою реорганізацію, але сутність залишилася незмінною: вимагали зізнання арештованого, а не розслідування, по суті, самого злочину. Залишився традиційний принцип: «лише б людина, справа знайдеться». Звичайно, коли людина отримувала політичну статтю, тим все сказано, то найбільш неприємне, що могло бути в совєтській системі, як і колись в Московщині, ніколи не прощали будь-якого гріха, навіть незначного, вона автоматично потрапляла в групу «державних злочинів», яким ніщо не прощалося.
      Арештований усвідомлював, тепер всі працюють проти нього: прокурор, слідчий, адвокат і суддя. Всі вони комуністи, а не «вороги народу», а рішення, яке йому оприділяють вирішують в партійних кабінетах.
      Звичайно, після смерті московського «Різника», настала політична відлига, яка вплинула на роботу КДБ. Вже минули «палачі» часи, а допити в основному мали психологічний характер. Не проводилися нічні допити, хоча московська брехня та підступництво залишилися надалі.
    • 2010.03.24 | Василь Овсієнко

      У 70-80-х роках уже не били, принаймні мене

      У 70-80-х роках уже не били, принаймні мене. Декого таки молотили – руками карних в`язнів. Чинили психологічний тиск. Шантажували і дурили на допитах. Вони ж на брехню школу кінчали! Слідчі часом могли підвести тебе до думки, що вони це вже знають, що хтось у цьому вже зізнався і тобі нема сенсу відмагатися, тільки погіршиш своє становище. Одна справа іти в бій у складі військового підрозділу, інша – не кажу, що важча, але психологічно зовсім інша – витикатися проти цілої Імперії Зла одному з мільйона. А потім сам-на-сам місяцями тримати кругову оборону. А здогадуєшся, що й у камері напевно маєш «стукача».
      То був час розквіту совітської каральної психіятрії. Приблизно півтора місяця після арешту (5 березня 1973) я намагався не давати слідству ніяких зізнань, лише дещо пояснював. Тоді слідчий КГБ Київської области Микола Павлович Цімох сказав мені сакраментальні слова: «Людині властиво захищатися. Ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу». А я вже знав, що за відмову давати зізнання запроторили до «психіятрички» Бориса Ковгара, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, знав, чому написав ганебну «покаянну» Микола Холодний... Переді мною виростала біла стіна жаху: потрапити до «психіятрички» у свої 24 роки, де з тебе зроблять людиноподібну істоту, здавалося страшнішим смерти. І я почав поступатися. Сказав, від кого одержував і кому давав читати самвидав. Нікого через мене не ув’язнили, але дехто з моїх друзів постраждав.
      Коли я згодом думав, за що на мою долю випало так багато лихоліття, то дійшов висновку: за цей гріх. Люди начебто мені простили, але визначити міру гріха і покути може тільки Сам Господь: можливо, мені, окрім 13,5 року неволі, ще належиться за той гріх мільйон років чистилища? Звичайно, більше гріха на тому, хто ставив мене перед таким вибором. Але мій гріх – на мені.
      Тоді я ціною гріха – зізнання і лукавого визнання вини – викараскався з біди і ожив душею, потрапивши до сприятливого середовища політв’язнів, де я був не один такий. Під час другого і третього слідства і суду я тримався гідно.
    • 2010.03.30 | Мирослав Маринович

      Підхід був дуже індивідуальний

      Підхід був дуже індивідуальний. Так, скажімо, у моєму випадку КГБ дуже розраховувало на те, що я врешті-решт «розколюся», а тому не застосовувало щодо мене під час допитів найбрутальніших методів. Натомість уже мій посправник, Микола Матусевич, мав інший досвід. Якось, сидячи в камері в тюрмі КГБ на вул. Володимирській у Києві, я почув з коридору крик Миколи: «Мирославе, б’ють!» Я негайно почав гатити руками об двері своєї камери і відразу ж оголосив голодівку. Наступного дня до мене прийшов прокурор і запитав, як довго я планую тримати голодівку. І коли я відповів: «Три дні», у нього вихопилося: «О, наче змовилися». Звідси я зробив висновок, що Микола так само оголосив триденну голодівку.
      Також одного разу під час тюремної прогулянки я почув вигуки політв’язня Гелія Снєгірьова, який хотів повідомити інших в’язнів, які в це час прогулювалися, що він став об’єктом катувань.
      Це свідчення, які я можу дати зі свого особистого досвіду. Звідси я роблю два висновки:
       методи КГБ у брежнєвський час уже були не такі брутальні, якими вони були в час сталінський;
       проте, коли цього вимагала практична доцільність, КГБ легко могло дати санкцію на застосування фізичної сили та катувань.

      Після засудження з нами уже особливо не панькались, але це вже інша історія – Ви ж запитали лише про допити.
  • 2010.03.30 | Зеник

    Хто, на Вашу думку, був лідером дисидентського руху в Україні?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.11 | Мирослав Маринович

      ...дисидентський рух був дуже неоднорідним

      На це питання важко відповісти, бо дисидентський рух був дуже неоднорідним. Нас об’єднувало неприйняття тодішніх реалій, тоді як на питання «як треба» всі відповідали по-різному. Але спробую все-таки відповісти.
      «Хресним батьком» українських дисидентів вважався письменник Борис Антоненко-Давидович – колишній в’язень ще сталінських концтаборів. До нього йшли, щоб «напитися» чистих спогадів про українське відродження (згодом розстріляне) і набратися духу нескореного українства.
      Якщо говорити про політично зорієнтованих дисидентів, то тут виразним лідером був Вячеслав Чорновіл. Його політичні формули були найдосконаліші і найуспішніші. Він умів блискавично знайти належний відгук на якусь проблему. Недарма за ним іще в той час закріпилось звання «зеківський генерал».
      Якщо ж говорити про духовне лідерство, то для мене таким лідером вочевидь був і є Євген Сверстюк. Це людина високої віри та органічного відчуття релігійної традиції. Він відігравав роль морального орієнтира.
      Епіцентром довколалітературного життя був Іван Світличний. Він об’єднував довкола себе всю київську дисидентську «тусовку». У таборі, кажуть, він також був епіцентром українського життя і став близьким і високим авторитетом для багатьох людей (скажімо, для Зеновія Антонюка та Семена Глузмана).
      Лідерство в націоналістичному русі визначити ще важче. Деякий час воно належало (принаймні у публічному вимірі) Валентинові Морозу. Проте для мене Зеновій Красівський все-таки більше відповідав вимогам, які висуваються до образу націоналістичного провідника.
      Лідерська майка Української Гельсінкської Групи природно належала її голові, письменнику Миколі Руденку.
    • 2010.04.11 | Василь Овсієнко

      У 60-х роках центральною особою в українському русі опору був...

      У 60-х роках центральною особою в українському русі опору був Іван Світличний. Він залишався таким і в таборах до кінця 70-х років. Поруч із ним – Іван Дзюба (у середині 60-х), Євген Сверстюк. Видатними організаторами руху опору були Михайло Горинь та В’ячеслав Чорновіл, правозахисного руху – Микола Руденко та Оксана Мешко.
    • 2010.04.23 | Іван Губка

      На мою думку, дисидентського руху на Украïні не було...

      На мою думку, дисидентського руху на Украïні не було. Слово «дисидент» в перекладі з латини означає «незгодний» і трактується як особа, погляди якоï розходяться з догматам пануючоï церкви. В Украïні був національно-визвольний рух, який у своєму змагу використовував слово – правові постулати.
      Назвати лідера національно-визвольного руху важко. Лідер в моєму розумінні, повинен бути безкорисливий, чесний, рішучий, зрівноважений, жертовний, бути вірний ідеï націï. Зрозуміло, повинен мати побудови украïнськоï держави і на найближчу перспективу методів боротьби. На той час в Украïні було кілька десятків свідомих українців, які власноруч вносили свою лепту до відродження украïнськоï націï.
  • 2010.03.31 | Марта Плішило

    ..."слово", а не "меч"?

    Чому дисидентський рух своєю зброєю проти радянської влади обрав саме "слово", а не "меч"?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.11 | Мирослав Маринович

      Оскільки дисидентський рух був неоднорідний...

      Оскільки дисидентський рух був неоднорідний, то відповісти на це питання одним реченням важко. Скажімо, для націоналістичної частини дисидентського руху протистояння між цими поняттями не було: «меч» було замінено на «слово», тому що цього вимагали конкретні обставини часу, але не тому, що варіант «меча» став принципово неприйнятним. Натомість, скажімо, у моєму випадку елемент опозиції між «словом» і «мечем» уже з’явився. Мало того, мене ніколи не приваблювала підпільна діяльність – ідея Української Гельсінкської Групи мені сподобалась саме тим, що це була спроба відкритої організації, яка публічно задекларувала свою людинозахисну і народозахисну мету.
      Для мене було також важливо, що, скажімо, Українська Гельсінкська Група була українським відгуком на загальносвітовий рух прав людини, який тоді набув якраз певної кульмінації. Цей рух принципово відмежовувався від застосування збройної сили.
      Крім того, така моя (і не тільки моя) позиція випливала з певного розуміння природи комунізму. Поясню словами Конрада Аденауера (у вільному переказі): «Комунізм не подолати ні воєнним, ні будь-яким іншим шляхом. Комунізм можна подолати лише переконаним християнством». Іншими словами, комунізм був квазі-релігією, яку можна було подолати не збройною силою (вона його лише загартовувала), а переконаною силою християнського духу.
      Цікаво, що те саме питання турбувало і …кримінальників, хоча, звичайно ж, в іншому ракурсі. Під час одного етапу мене завели в камеру до кримінальних злочинців. Ті почули мою 62-гу статтю («ага, политик»!) і запросили сісти в коло до найбільш авторитетних «злодіїв у законі». Пригостили мене чіфіром і попросили розказати, за що мене посадили. Після моєї розповіді один із кримінальних вигукнув: «Ну, то, что против советской власти, – это правильно. Но то, что «словом»... Да динамитом их надо!»
    • 2010.04.11 | Василь Овсієнко

      Покоління фізично вичерпалось...

      У 40 – 50-х роках Україна програла черговий тур збройної боротьби за незалежність. Покоління фізично вичерпалось. Першою Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958 – 1961, лідер Левко Лук’яненко) усвідомила, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, на силу права, зафіксованого в конституції і задекларованого в міжнародних правових документах. Покликаючись на ст. 14 Конституції УССР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СССР, зберігаючи існуючий соціяльний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Звичайно, ніхто з членів УРСС не був щирим марксистом-ленінцем і прихильником комунізму, тож проект її націонал-комуністичної проґрами писався як завідомо тактичний. Добре розуміла це і влада. “Конституція – для негрів і для таких дурнів, як ви”, – сказав слідчий заарештованому Іванові Кандибі, визнавши тим самим, що конституція є лише пропаґандивною фікцією. Проте ідея виходу України з СССР і встановлення правової держави ненасильницькими, правовими засобами була здійснена 1991 року.
      Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з'явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотального нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом. Це покоління дістало назву «шістдесятники». Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих особистостей тоталітарному колоніяльному режимові. У середовищі шістдесятництва панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а майбутня демократична українська державність уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.
      Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники не створювали документально оформлених організацій. У літературі самвидаву, яку інтенсивно виготовляли і розповсюджували шістдесятники, переважно не ставилось питання про зміну ладу і національну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво – це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу – завдала превентивного удару в 1965 році, потім у 1972 році.
      Влада була впевнена, що після “покосу” шістдесятників 1972 року з “українським буржуазним націоналізмом”, як вона йменувала все, що було пов'язане з проявами національної самосвідомости, не матиме ніякого клопоту років 10 – 15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож, щоб засвідчити свою життєздатність і волю продовжувати боротьбу, з’явилася у концтаборах і в'язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисники.
      Оскільки Прикінцевий акт Гельсінкської Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ, 1 серпня 1975 року) прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова. З ініціятиви професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані. Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.
      Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною!
    • 2010.04.23 | Іван Губка

      «Украïна завжди змагалася за волю»...

      «Украïна завжди змагалася за волю» - так говорив французький мислитель Вольтер.
      Георгій Санніков ц своїй книжці «Велике полювання» писав: «Ми виграли цю війну в Західній Украïні, але не перемогли».
      Збройна боротьба на державному рівні, потребує значноï і довговоï підготовки. То навіть не потрібно бути великим політиком, якщо у ворога явні переваги, то йти на його знищення не дозволено. Але треба міяти тактику, що і зробили свідомі українці: виховувати свідомих українців, і заразом розхитувати московсько-совєтську імперію, чекаючи підходящого моменту.
      Зовсім виправдано, коли національно-визвольний рух взяв на боротьбу з московською імперією, яка загарбала українське слово, і така тактика себе виправдала.
  • 2010.03.31 | Марта Гладка

    Як розповсбджувались самвидави, ким вони фінансувалисть?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.11 | Мирослав Маринович

      Як на мене, все виглядало так: людина отримувала...

      На жаль, на волі я не мав особливого досвіду з самвидавом. І я не чув про якесь спеціальне фінансування. Як на мене, все виглядало так: людина отримувала від своїх приятелів якийсь цікавий текст, передруковувала його в кількох примірниках на якійсь машинці (якщо мала доступ) або ж перефотографовувала його і так розповсюджувала його далі серед своїх приятелів. Всі витрати в цьому разі лягали на саму людину. Цілком можливо, що в разі ширшого розмноження текстів потрібні були якісь додаткові гроші, але особистого досвіду в цьому у мене не було. Знаю, що такий досвід був, скажімо, в Михайла Косіва та Ярослава Кендзьора. Також мені відомо, що в Україні вийшла друком книга Леся Обертаса «Самвидав» - це його докторська праця. Припускаю, там є повніші відповіді на Ваше запитання.
      У таборі я був причетний до регулярного літопису табірного життя. Ми фіксували події й факти переслідувань/покарань і таємними шляхами (як правило, через своїх рідних) передавали все до Москви, де велась «Хроника текущих событий».
    • 2010.05.14 | Василь Овсієнко

      Чув я, що деякі заможніші люди давали гроші на підтримку...

      Література самвидаву передавалася з рук у руки людям, яким довіряєш. А виготовлявся власним коштом і зусиллями. Чув я, що деякі заможніші люди давали гроші на підтримку самвидаву. Говорили про Олеся Гончара. Але, певно ж, ніхто з таких людей сам цього не сказав би ні прилюдно, ні на допиті.
  • 2010.03.31 | Боднарчук Марія

    Чи вважаєте Ви себе дисидентом?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Так. По-перше, я був ним формально...

      Так. По-перше, я був ним формально, і при цьому я не соромлюся цього слова. Я знаю, що чимало моїх колег зараз зневажливо ставляться до цього терміну, вважаючи його свідченням ідеологічної недостатності. Мовляв, дисиденти тільки «думали інакше», не були самостійними, бо «відраховували» себе від тих, хто думав, як влада наказала. Тому ті колеги воліють окреслювати себе як «політв’язні», «борці», тощо. Але для мене особисто це схоже на лінгвістичні викрутаси: суть не в слові, а в позиції. Впродовж усього терміну ув’язнення я гордився тим, що належу до категорії дисидентів. Отож не бачу тепер підстав, щоб соромитись цього тепер, на волі.
      По-друге, я до сьогодні ловлю себе на думці, що я постійно «думаю інакше», ніж інші. Так, коли Галичина ентузіастично святкувала підняття національного прапора, проголошення незалежності, я (звичайно ж вітаючи ці події) боровся з відчуттям тривоги, бо, як Касандра, передбачав подальші втрати і розчарування. Коли ж люди западають у зневіру (як-от весною 2004-го), я передчуваю майбутнє піднесення і сповнююся радісної надії.
    • 2010.05.14 | Василь Овсієнко

      Стараюся не вживати цього слова щодо себе з причин...

      Стараюся не вживати цього слова щодо себе з причин, викладених у преамбулі до відповідей. Але коли люди кажуть, то не заперечую.
  • 2010.03.31 | Ганусин Володя

    Які верстви українського суспільства...

    Які верстви українського суспільства найчастіше ставали дисидентами?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Передусім це були люди, які чутливо і трепетно ставилися до...

      Якщо під дисидентами розуміти вужчу групу тих, хто починав з лояльності до влади і з часом радикалізувався, то тут виразно можна сказати: вони походили з кола творчої інтелігенції – наприклад, із «шістдесятників» і ними заохочених людей. Передусім це були люди, які чутливо і трепетно ставилися до слова – взагалі до мистецького явища.
      Якщо ж говорити загалом про Рух опору, то виділити якусь верству, мабуть, буде неможливо. Скажімо, серед виразних націоналістів можна було натрапити і на селян, і на рафінованих інтелігентів.
      А загалом мені видавалося б дещо штучним аналізувати дисидентство чи загалом Рух опору в суто соціологічних категоріях. Бо це було явище передусім духовного плану – це був яскравий злет українського духу, який возносив угору всі без винятку соціальні верстви. Тобто будь-яку умоглядну соціологічну конструкцію можна розбити прикладами, які їй суперечитимуть.
    • 2010.05.14 | Василь Овсієнко

      Особистості, а не верстви населення...

      Був різний рівень «дисидентства»: полаяти бригадира чи обурюватися в черзі за хлібом чи тюлькою; розказати анекдот про комунізм чи про Брежнєва, за що влада не хвалила, але вже й не ув’язнювала; прочитати самвидавну статтю і зі страху спалити її; свідомо розмножувати самвидав і давати його читати іншим. На останнє зважувалися Особистості, а не верстви населення.
      Пам`ятаю, радіо «Свобода» передавало десь у кінці літа 1977 року заяву Гелія Снєгірьова у зв’язку з оприлюдненням на Заході його лірико-публіцистичного дослідження «Набої для розстрілу, або Нене моя, нене…». Він відмовлявся тією заявою від совєцького громадянства і був 22 вересня заарештований. То там сказано було, що «інакодумці» в СССР становлять величезну більшість населення: з ким не заговори – всі невдоволені. Навряд чи члени Політбюро ЦК КПСС вірили в комунізм, який пропагували.
      Справді, коли розпадався СССР, ніхто з «правовірних» комуністів не застрелився, не спалився на вогні, не вчинив харакірі, як самураї на площах Токіо, коли Японія капітулювала… Комуністична ідеологія згнила на пні.
      Щоправда, ходили чутки, що ніби член Політбюро Пуго (латиш) застрелився і маршал Ахрамєєв, начальник Генштабу Совєцької армії. Але, можливо, їм хтось допоміг.
  • 2010.04.06 | Вітрик Роман

    Чи були Ви учасником повстань у радянських концтаборах...

    Чи були Ви учасником повстань у радянських концтаборах, якщо так, то як вони організовувались?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.17 | Историк

      Re: Чи були Ви учасником повстань у радянських концтаборах...

      Вітрик Роман пише:
      > Чи були Ви учасником повстань у радянських концтаборах, якщо так, то як вони організовувались?
      Что Вам известно о роли участников украинского сопротивления (ОУН, УПА) в восстаниях, охвативших ГУЛАГ после смерти Сталина?
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Наскільки мені відомо, у брежнєвський час у політичних таборах..

      Наскільки мені відомо, у брежнєвський час у політичних таборах уже не було масових повстань. Такі повстання були характерні для сталінського періоду. Тому я не міг бути їхнім учасником.
      Натомість у брежнєвських «таборах праці» були інші масові протести: голодівки, страйки, колективні скарги до прокурорів чи «відкриті листи» на Захід тощо. У них я, звичайно ж, брав участь.
      Організовувались вони, як правило, спонтанно. У зоні за кожного складу політв’язнів завжди знаходились якісь неформальні лідери, до думки яких прислухалась більшість. Пропозиції провести якусь акцію могли виходити від будь-кого, але в обговоренні такої ідеї, як правило, перемагала думка досвідчених і авторитетних зеків. Прийняте рішення не було обов’язковим до виконання: будь-хто мав право відмовитися від участі. Це могло викликати чиєсь невдоволення, шепотіння за спиною, підозри, але не було радикального остракізму. Адже надто часто на кін було поставлено дуже багато, а учасникам загрожувало позбавлення побачення з рідними, втрата здоров’я, новий арешт, а то й узагалі смерть.
    • 2010.05.14 | Василь Овсієнко

      Але у моєму третьому вироці, 1981 року...

      Ні. Я ж 1949 року народження, ув’язнений уперше 1973 року. А повстання були до 1954 року.
      Але у моєму третьому вироці, 1981 року, записано, що я «підтримував бандерівців». Мабуть, я ліпив кулі з матеріялу, про який ви здогадуєтеся, і подавав їх бандерівцям, а вони стріляли тими кулями по большевиках.
  • 2010.04.06 | Михайло Карпатський

    Чи побутували в радянському дисидентському русі шовіністичні...

    Чи побутували в радянському дисидентському русі шовіністичні ідеї представників однієї нації стосовно іншої?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Я переконаний, що, скажімо, в позиції Московської...

      Я переконаний, що, скажімо, в позиції Московської Гельсінкської Групи у її ставленні до інших національних Груп шовінізму не було. Адже до неї входили кращі представники правозахисного руху, які за означенням не виступали проти національних прав тодішніх меншин. Радше навпаки, московські дисиденти стали опорою національним дисидентам – чи в тому, що сприяли нам у можливості зустрітися з західними дипломатами та журналістами; чи в тому, що самі виступали на захист заарештованих неросійських дисидентів (наприклад, Андрєй Сахаров); чи в тому, що московські дисидентські квартири стали «перевалочними пунктами» для родичів, скажімо, українських політв’язнів; чи в тому, що родичі українських політв’язнів були на списках тих, хто отримував посильну допомогу від Фонду Солженіцина. Уся ця допомога в той тяжкий час була просто неоціненною – і хай же якісь сучасні ідеологічні тіні не ляжуть на тодішню приязну співпрацю!
      Проте я був би нещирим, якби переконував Вас, що національне питання москвичі розуміли так само, як і інші «націонали». Для прикладу, уже в таборі Сергій Ковалев мені щиро зізнавався в тому, що він не може відчути національну проблематику так, як відчував її я та мої українські друзі. І я це прекрасно розумів. Мало того, на цьому тлі духовно навіть вищою ставала готовність російських дисидентів підтримати нас, хоч вони й не розуміли до глибин, а часом і мали застереження щодо «національної стурбованості» неросійських дисидентів.
    • 2010.05.14 | Василь Овсієнко

      Були й російські великодержавники, які хотіли відновити...

      Те, що ви називаєте «дисидентським рухом», ніколи не було цілісним і цілеспрямованим рухом. Можна визначати якісь напрямки: антикомунізм, критика комунізму, націоналізм, релігійні напрямки. Були й російські великодержавники, які хотіли відновити Російську імперію. Наприклад, «Всероссийский социал-христианский союз освобождения народа» (ВСХСОН, 1964-1967, засуджені в Ленінграді 26 осіб). В середовищі політв`язнів, однак, прояви національної нетерпимості були рідкісними і засуджувалися всіма.
  • 2010.04.08 | Ростик

    Розкажіть, будь ласка, якийсь цікавий випадок з Вашаго...

    Розкажіть, будь ласка, якийсь цікавий випадок з Вашаго "підпільного" життя. Дякую!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Якось у січні 1977 року я поїхав до Москви...

      Власне кажучи, «підпільного життя» як такого у мене не було, оскільки я не був у підпільній групі. Зате цікаві моменти, звичайно ж, були. Ось один із них. Якось у січні 1977 року я поїхав до Москви, щоб там зустрітись з генералом Григоренком, а потім до Таруси Московської обл., щоб зустрітись із Ніною Строкатою. Обох треба було ознайомити з проектами нових документів Української Гельсінкської Групи, членами якої вони обоє були. Мені вдалося зустрітись із обома, і ось я повертаюся з Таруси до Москви. Проміжна зупинка – у м. Серпухово. Стою на вокзалі, аж раптом до мене підходить міліцейський наряд і затримує мене, відвівши у міліцейський відділок. Там мені повідомили, що на вокзалі виявили групу …спекулянтів золотом, і свідки вказали на мене як одного зі спекулянтів. Ясна річ, я відразу зрозумів, що це провокація, і відмовився добровільно передати свої речі для обшуку. Мене чомусь довго вмовляли – мабуть, ніяк не могли дочекатися представника КГБ. Нарешті мені це набридло і я почав переживати, що через них я пропущу поїзд до Москви. Отож я спровокував їх, кажучи: «То що, стільки мужиків, і ви не можете обшукати одну людину?» Це їх розізлило, і вони накинулися на мене, відібравши усі папери, серед яких були і проекти нового меморандуму УГГ. Тут міліція розіграла велике здивування, викликала КГБ, представник якого вже відразу ж з’явився, і врешті всі папери у мене конфіскували, склавши відповідний протокол. Згодом цей протокол і папери фігурували на суді як речові докази мого «злочину», вчиненого на території Російської Федерації. Тому мене засудили не лише за ст. 62 КК УРСР, а й за її російським відповідником – ст. 70 КК РРСФР.
    • 2010.05.07 | Василь Овсієнко

      26 червня 1972 року за дорученням...

      Відсилаю Вас до моєї книжки
      Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл; Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. Додатковий наклад з виправленнями: 2007 року.
      Книжку можна знайти на сайті Харківської правозахисної групи:
      http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху), http://www.khpg.org .
      Можете набрати в пошуку google.com слова: «Історія правозахисного руху та політичних репресій в Україні» і там знайти її. Або просто наберіть: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика.
      Добре. Один епізод таки розкажу.
      У березні 2010 року я днів 10 працював з розсекреченими Головою СБУ Наливайченком і директором архіву СБУ Володимиром Вятровичем у листопаді – грудні 2009 року матеріялами БЛОКу. Це 771 документ середини 1971 – 1986 рр.. Список їх складає яких 40 сторінок. Можу надіслати цей список електронною поштою, хто попросить:
      BLOK-SBU ПЕРЕЛІК документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України щодо справи “Блок”, організованої органами КГБ проти представників українського національно-демократичного руху
      Це доповідні записки, інформаційні повідомлення КГБ при Раді міністрів УРСР у ЦК КПУ, як правило, В.Щербицькому. Підписував їх Голова КГБ при Раді міністрів УРСР Федорчук. Усе писалося російською мовою, що добре увиразнює, чия це була влада. Деякі цитати – українською. Ці повідомлення складалися на основі оперативних даних, допитів, доносів стукачів, у т. ч. камерних (імена їхні не називаються). Звичайно, найбільший інтерес у мене до своєї з Євгеном Пронюком і Василем Лісовим справи 1972-73 рр.
      Цікаво читати документи з такими, наприклад, назвами:
      391. 128 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 07.03.1973 р. щодо необхідності арешту В.В. Овсієнка.
      ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1976 р.). – Спр. 11. – Арк. – 135-140. Дело № 2, том 11
      668. 44/св Інформаційне повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ від 09.02.1979 р. щодо порушення кримінальної справи проти В.В. Овсієнка.
      ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 7 (1985 р.). – Спр. 43. – Арк. – 81, 86-87.
      747. 244/св Інформаційне повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ від 27.08.1981 р. щодо результатів судового процесу у справі на В.В. Овсієнка.
      ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 7 (1985 р.). – Спр. 64. – Арк. – 3, 5-6.
      Але сьогодні йдеться про документ:
      299. 676-1 Доповідна записка КДБ при Раді Міністрів УРСР до КДБ при РМ СРСР від 13.07.1972 р. щодо арешту Є.В. Пронюка та В.С. Лісового.
      ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр. 25. – Арк. – 149-158. Дело №7, том 9, с. 149-158.
      Але спершу те, що я знав до читання цього документа.
      26 червня 1972 року за дорученням Євгена Пронюка і Василя Лісового я поїхав до друкарки Раї на ст. Немішаєве під Києвом, привіз їй машинопис листа Василя Лісового на до членів ЦК на захист заарештованих 12 січня (22 сторінки), тоненький папір, копіювальний папір, гроші, конверти, адреси. І мав забрати готову продукцію 6 липня. Але я вже мусив вибиратися з Києва, зі студентського гуртожитку, бо якраз закінчив Київський університет. Кажу Лісовому, що я 6 липня приїду до друкарки зі свого села на Житомирщині, заберу все те додому, розберу, розкладу в конверти, приїду в Київ і розішлю з різних поштових відділень. – «Не треба, ми самі». Поїхав Пронюк, за яким ходили по п’ятах. Послати ж не було кого… І його на станції Святошин злапали 6 липня (Лісового тоді ж) з кипою машинопису (75 екземплярів)…
      Пронюк і Лісовий під час слідства вперто не називають друкарку. І я деякий час теж не називаю її (мене заарештували аж 5 березня 1973).
      А в цьому документі КГБ я читаю, що друкарка Рая в той же день, 26 червня, доповіла в КГБ про мій візит, назвала моє ім’я, і КГБ вирішив «не препятствовать изготовлению письма, чтобы взять с поличным». І та Рая називається в документі «агент Валя». І виявляється, що вона ще рік тому друкувала щось Євгенові Сверстюкові і теж здала…
      Певно, що не завжди з ідейних міркувань люди спрацьовували на КГБ, а здебільшого тому, що їм «прищемили хвіст»…
      Мені легше було б, якби мене заарештували тоді, 6 липня 1972 року. Бо до 5 березня 1973 року я тяжко переживав і понаписував у записниках такого, що мені дуже зашкодило: на підставі тих записів мені слідчий Цімох Микола Іванович погрожував запроторенням у психіатричну. І я через півтора місяця слідства здався… Гріхи мої тяжкі… Читайте про це в моїй книжці «Світло людей» на с. 37-38 і 132, книжка І.
      Але другу і третю справи (1979 і 1981 рр.) я вже витримав гідно.
  • 2010.04.09 | Мочульська Наталя

    Чому під час ув'язнення Василя Стуса

    Чому під час ув'язнення Василя Стуса, на початку 80-х років, в Україні не організовувались масові акції протесту? Адже ж можна було добитись визволення Стуса... Більшість з Вас була на волі, а Він продовжував гнити у таборах...
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.23 | Мирослав Маринович

      Ваше питання для мене засвідчує кілька речей...

      Ваше питання для мене засвідчує кілька речей. По-перше, Ви як молода людина більш ніж слабо уявляєте собі природу комуністичного ладу й атмосферу, яка тоді була в суспільстві. Я раджу Вам прочитати спогади багатьох дисидентів – їх тепер уже опубліковано чимало. Проте біда не в тому, що Ви чогось не знаєте, а в тому, що так розмашисто звинувачуєте, виходячи із цього незнання.
      По-друге, у Ваших словах мені вчувається стиль інтернетових форумів, у яких свобода рівнозначна «праву» зневажати того, з ким спілкуєшся. Як на мене, це не свобода, а стан внутрішнього рабства або щонайменше внутрішнього комплексу. Подумайте над цим! І якщо зможете переформулювати питання з повагою до співбесідника, я радо відповім на нього.
    • 2010.05.07 | Василь Овсієнко

      Галичани мають приказку: «Чоловіче, що ти кажеш?»

      Йой, дівчино… Галичани мають приказку: «Чоловіче, що ти кажеш?». Ви щасливі, що не знаєте, що таке «тоталітарний режим». Підчитайте трохи, що пишуть і розповідають колишні політв’язні хоч би на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху), http://www.khpg.org . Пошукайте хоч би мою статтю «Правозахисний рух в Україні», там щось 25 с. тексту. Ще: «Загибель Василя Стуса».
      Тільки поодинокі люди зважувалися тоді на протест. Практично всі члени Української Гельсінкської групи тоді були в ув’язнені чи на засланні, а хто не був ув’язнений, той перебував під адміністративним наглядом, як-от я в 1977 – 1979 рр. – без права виїздити за межі населеного пункту (за порушення режиму адміннагляду – 2 роки ув’язнення). Уявлена Вами «масова акція» тривала б кілька хвилин...
      Ось Вам розповідь Ірини Калинець про те, як засланці і в’язні домагалися влітку 1978 року дозволу Василеві Стусу поїхати до батька, який помирав у Донецьку (тоді Стус після 5 років ув’язнення перебував на засланні в Магаданській області, а Ірина теж після ув’язнення – на засланні в Забайкаллі). Стус мав право на відпуску, але її не надавали. Тоді він оголосив голодівку протесту:
      «Ірина Калинець: А на засланні було вже й листування, і розмови по телефону. Згадується мені, як Василь терміново викликає до телефону і каже, що він оголошує голодівку, бо його не пускають до хворого батька, який помирає, хоча телеграма прийшла, завірена лікарем. Я тут же кажу: "Добре, ми також". Тут же зателефонувала я Стефі [Шабатурі, на засланні в Кемеровській обл.], другий дзвінок В'ячеславові [Чорноволу, на засланні в Якутії], а В'ячеслав мав прямий вихід на зону. Таким чином, було охоплено всіх політв'язнів, не тільки тих, що на засланні, бо це вже пішло телефонами, а В'ячеслав безпосередньо. Не знаю, як йому це вдавалося, але на підтримку Василеві було оголошено голодівку всіма без винятку політв'язнями.
      В.О.: Це був 1978 рік, літо.
      І.К.: Мабуть, так, це в той час.
      В.О.: Василь приїхав у Донецьк і ще з батьком розмовляв, а завтра батько помер. (7 серпня. – В.О.).
      І.К.: Так, розмовляв, там йому ще трошки продовжили, бо давали відпустку на три дні. Я не можу зараз згадати, чи це був лист-заява, чи це була заява-телеграма, але там були такі рядки до [Романа] Руденка: "Поспішіть, Ґенеральний прокуроре, щоб і до Вашого смертного ложа не запізнилися Ваші сини". Я не знала, що тоді Руденко дійсно лежав при смерті. Я не знаю, як його сини чи його діти, але, думаю, що тоді політв'язні показали свою силу – Василя відпустили до батька.»
      Цю голодівку підтримав у Москві акад. Андрій Сахаров, він повідомив про неї іноземним журналістам, про неї говорило радіо «Свобода», тому вона була результативна. А якщо про акцію протесту не вдавалося повідомити на Захід – то вона, як правило, не була успішною.
  • 2010.04.11 | Добушовський Василь

    приклади співпраці окремих лідерів українського руху опору з КДБ

    Чи відомі Вам приклади співпраці окремих лідерів українського руху опору другої половини ХХ ст. з КДБ? Якщо так, то які? Дякую!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.05.07 | Василь Овсієнко

      щодо лідерів… Не могло бути такої співпраці.

      Щодо лідерів… Не могло бути такої співпраці.
      Хоча… Ви знаєте, скільки було учнів в Ісуса Христа? Дванадцять. Один виявився зрадником. В Українській Гельсінкській групі було 43 члени. На 5-му році ув’язнення (у 1985 р.) з покаянням у пресі виступив один – Олесь Бердник («Літературна Україна», 17 травня 1984 року). Самі можете визначити індекс якості кадрів Групи у порівнянні з «групою» Ісуса Христа. (Вибачте таке святотатство). Єдиний Бердник визнав себе винним і покаявся.
      Вам відомо, що в 1973 р. з покаянною заявою виступив Іван Дзюба («Літературна Україна», 9 листопада). Але він нікого не здав. Він тільки про свої «помилки» писав. Ну, були в 1972 році дуже погані заяви Миколи Холодного (його зламали погрозами запроторити в психіатричку – а то страшніше смерти). Зіновія Франко, Леонід Селезненко покаялися. В 1977 році – Василь Захарченко.
      У моєму нарисі про В.Стуса «Світло людей» є таке:
      «Іванові Дзюбі в 1973 р. присудили 5 років таборів суворого режиму, але до табору не повезли, випустили зі слідчого ізолятора – і він пропав для України на 10 років. Як і засуджені та посаджені до психіятричок.
      Мене ото звозили до Києва влітку 1976 р. і я привіз свіжі новини про Івана Дзюбу. Наш київський каґебістський наглядач Гончар подарував мені збірку Івана Драча «Київське небо», яка була відзначена Шевченківською премією, бо там було декілька віршів про Леніна. «А міг би й сидіти», – казав Гончар виважено. А ще дав прочитати нову книжечку Івана Дзюби «Грані кристала», де був один-єдиний «покаянний» абзац, а решта тексту – статті про письменників народів СРСР. І жодної – про українських. Отже, йому заказано писати про українську літературу. (Згодом під такою ж назвою вийшла груба книжка, у твердій обкладинці. Забігаючи наперед, скажу, що першою на українські теми – рівно через 10 років – з’явилася його стаття про Миколу Вінграновського в «Літературній Україні»).
      Як тепер бачу: стоїть Василь під бараком зі свіжим номером журналу «Вітчизна», перебігає очима Дзюбину статтю про якого-небудь Ювана Шесталова чи Юрія Ритхеу і мовить: «Бідний Іване, що з тебе зробили... Крейсер у калюжі...».
      Коли хто-небудь надто критично говорив про Іванову «покаянну», Василь якомога чемніше зупиняв: «Не знаєте ви, чого він зазнав під час слідства. Адже на нього, як на найзначнішу фіґуру, і тиск був найбільший». – «Але ж він був уже прапором, треба було вмерти, а не здатися, нехай хтось інший міг покаятися, але не він, що є автором такої епохальної праці». – «І все ж у мене язик не повертається осудити його. А хто тут не побував – той нехай про це й писнути не сміє».
      Цитата з моєї статті «Правозахисний рух в Україні», ідеться про другу половину 60-х рр., коли в політичні табори прийшли шістдесятники, потім правозисники:
      «Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши “покаянну” заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Сили духу в’язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діяспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв’язнів (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та багато інших), з якими молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених Росією народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.»
      Додам. Треба віддати належне КГБ: у наш час він ретельно добирав кадри в концтабори. Це не 20-50 роки, коли діяли за принципом: «Вали кульом, там разберьом», коли знищувалися не окремі особи за конкретну «провину», а за приналежність до певної категорії населення («куркулі», «церковники» і т.п.). Але при цьому зазначу: наші страждання не йдуть ні в яке порівняння зі стражданнями, скажімо, партизанів УПА. Нас фізично не катували, не розстрілювали, не виморювали масово в концтаборах.
      Кожному поколінню – свої випробування. Не знати, що чекає вас, нині юних. Бо Російська імперія знову зазіхає на Україну, хоче зміцнитися нашою силою, щоб знову претендувати на світове панування. Донедавна я цитував свого старшого колеґу Петра Розумного з Січеславщини: «Наші батьки народили нас у рабстві. Ми вибилися з рабства і залишаємо вам вільну країну. Ради Бога, не втратьте її». Але після приходу до влади банди Януковича я не можу сказати, що Україна вільна. За неї ще треба буде битися.
    • 2010.05.12 | Мирослав Маринович

      Найбільш знаним випадком був випадок із Іваном Дзюбою...

      Найбільш знаним випадком був випадок із Іваном Дзюбою, автором епохальної книги «Інтернаціоналізм чи русифікація». Його книга зробила справжній переворот у свідомості багатьох українців, вихованих на творчості Леніна. КГБ розуміло, що шкода від неї величезна, а тому заарештувала Івана Дзюбу, схиляючи його до публічного каяття. Я ніколи не досліджував, які аргументи виявилися для Дзюби найпереконливіші (чув я колись, що це була позиція сім’ї, але не знаю, наскільки справедливо). Хоч там як, Іван Дзюба написав покаянного листа, згодом широко розрекламованого, а тоді написав навіть книгу «Грані кристала», яка цілком відповідала потребам КГБ. Зречення Дзюби було для всіх нас як для армії – втрата прапора. Але, попри те, Іван Дзюба є єдиною знаною мені особою, яка, пішовши на тимчасову співпрацю з КГБ, зберегла свій духовний та інтелектуальний потенціал. У 1990-ті роки він – визнаний авторитет, а сьогодні – тим більше.

      Іншим знаковим зреченням було зречення письменника і члена Української Гельсінкської Групи Олеся Бердника. Він уже відбував покарання у Кучинському таборі в Пермській області на особливому режимі. Припускаю, що йому, виразній та оригінальній особистості, дуже важко було співіснувати з такими ж потужними особистостями, якими були інші в’язні Кучино. Закінчилося усе тим, що Бердник написав покаянного листа, якого й було опубліковано в «Літературній Україні». Наш табірний кагебіст Суровцев бігав до нас, демонструючи цю статтю і переконуючи, що, якщо ми напишемо подібне каяття, нас також негайно ж звільнять. Коли мене перевезли на заслання до Казахстану, я якось побачив по телевізору передачу з Києва, у якій Бердник на схилах Дніпра говорив про те, що УГГ – це провокація Заходу, а бандурист у цей час награвав на бандурі щемливі українські пісні… Господь послав Олесеві Берднику дивне завершення життя: кілька останніх років він провів у мовчанні, оскільки йому …відняло мову. Так він і помер.
  • 2010.04.17 | Историк

    Мне известно, что в серии восстаний, прокатившихся по ГУЛАГу

    сразу после смерти Сталина, роль организаторов и застрельщиков часто играли участники украинского сопротивления. Размах этих восстаний был таков, что в Кремле (где как раз разгорелась борьба за власть) возникла паника. Против восставших были брошены регулярные войска, кое-где с танками. С другой стороны, было решено "спустить пар" - смягчить режим и провести массовую реабилитацию. Это и стало, в действительности, толчком к началу хрущевской "оттепели", включая ХХ съезд (отлучение от власти наиболее одиозных сталинистов) и т.д. Каково Ваше отношение к этой версии событий?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.05.12 | Мирослав Маринович

      Загалом я згоден, що незламність українських політв’язнів...

      Загалом я згоден, що незламність українських політв’язнів була причиною не одного головного болю в Кремлі. Повстання, скажімо, в Норільську чи в інших місцях ҐУЛАҐу були важливими сигналами для влади, що терпіння та інстинкт самозбереження в’язнів вичерпується. Проте в масштабах країни були й інші тенденції, які були тривожними для Кремля. Почала буксувати взагалі вся система мотивації і легітимації злочинів, а тому потрібно було щось міняти. Крім того, нові економічні завдання не могли бути реалізовані виключно на рабській праці. Влада мусила стати «респектабельнішою».
    • 2010.05.20 | Василь Овсієнко

      Я не належу до людей, які мають відповіді на всі питання...

      Я не належу до людей, які мають відповіді на всі питання. Тут потрібно фахових знань.
  • 2010.04.17 | Историк

    Вызволив режим (путем сокращения ГУЛАГа и других послаблений) и

    дорвавшись до власти, команда Хрущева стала решать двуединую задачу: 1. Сохранение собственной власти, для чего в то время требовалось препятствовать консолидации как сталинистского крыла в партии, так и генералитета. Отсюда - заигрывание с интеллигенцией (большая часть которой охотно пошла на сделки с режимом - суть феномена "шестидесятников" в его стандартном понимании), беспрерывные хаотичные "инициативы" (перетряхивания аппарата, построение "коммунизма" и др.), массовые сокращения в армии. 2. Продолжение внешней экспансии с перенесением ее в 3-й мир (по сути - продолжение глобальной стратегии Сталина-Молотова).
    Это противоречие - между сталинизмом вовне и играми в "либерализацию" внутри - выросло в прямую угрозу режиму, что и привело к свержению Хрущева, сворачиванию "оттепели" и постепенному возврату к сталинизму в несколько измененном, усовершенствованном виде. Последнее включало замену массового террора (сыгравшего свою историческую роль, т.е. обеспечившего необходимые деформации общества) на так наз. "профилактику" - систему тотального контроля со встроенным механизмом точечных (индивидуальных) репрессий. Главная причина - создание гигантского ВПК, развертывание программ современных вооружений, модернизация вооруженных сил. В лагерях и шарашках передовые технологии не родишь, кадры пришлось ценить. Технарей решили воспитывать, а не расстреливать (вдруг он новую бомбу изобретет? непорядок...), но крамолу искореняли радикально. Своей зрелости эта система достигла в начале 80-х гг. (как раз - разгром диссидентского движения) в связи с подготовкой к решающему глобальному столкновению с Западом...
    Был бы признателен за Ваше мнение.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.06.26 | Мирослав Маринович

      Вони часто помилялися, але назвати це «сделками с режимом»...

      Загалом я згоден з Вашими міркуваннями. Але відразу зазначу, що я би виправив фразу «часть которой охотно пошла на сделки с режимом». Ця фраза сформульована з анахронічної позиції судді-2010. Так, раннє шістдесятництво було пов’язано з сумнівами та ваганнями, з надіями, що система загалом добра, але в ній багато перегинів і хибної практики. Вони часто помилялися, але назвати це «сделками с режимом» - надто гостро, оскільки це означає «продаватися», «іти супроти своєї совісті». КГБ могло дурити шістдесятників, бо вміло грало на наївності добрих надій. Але прямих і свідомих зрадників було не так уже й багато.

      Цікаво, що вже після Горбачова чимало кагебістів і компартійних діячів лікті собі кусали, що вони не відділили економічну ефективність від демократичних свобод, як це згодом зробили в Китаї. Епоха Путіна-Мєдвєдєва – це спроба запровадити жорстку логіку економічної вигоди і водночас знову загнати в пляшку дух демократії.
    • 2010.07.12 | Василь Овсієнко

      Зауважу лише, що шістдесятництва як такого не існувало...

      Зауважу лише, що шістдесятництва як такого не існувало тоді, коли «команда Хрущова дорвалася до влади», тому воно ніяк не могло піти «на сделки с режимом». Термін «шістдесятництво», і то в лапках, почали вживати десь у середині 60-х років. Згодом цей термін утвердився і його вживають без лапок.
      З Вашого тексту випливає також, що інтелігенція і шістдесятництво – це ледве чи не одне й те ж саме. Це неправильно.
      А решта Ваших міркувань цілком логічна. Хрущовський режим справді був продовженням сталінського, але дещо ліберальнішим. Тому що вороги його – справжні й уявні – були вже знищені (це приблизно 20 млн. осіб, розстріляних і померлих у неволі).
      А ще Хрущов зрозумів, що повстання в’язнів, які почали вибухати в 1953-54 роках, можуть паралізувати, а то й зруйнувати імперію. В’язнів тоді було 15-17 млн. (Див.: Роберт Конквест: Сталінські чистки тридцятих років / Переклад з англійської Н.Волошинович, З Корабліної. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009 р. . 818. Ця книжка вперше вийшла в США 1973 року. Дуже раджу прочитати її. Виявляється, Захід знав практично все про совєцький режим, а тому «тримав порох сухим». Точніше, ядерну голоблю.)
  • 2010.04.17 | Юрій Зарицький

    Re: 60-ники: дисидентський рух чи національно-визвольна боротьба?


    Хто з шановних панів десидентів може відповісти на питання хто з "представників національно-патріотичних сил" рекомендував В. Чорноволу на посаду голови секретаріату Руху столяра одного з санаторіїв м. Трускавця Віктора Бурлакова,який в національно-патріотичному русі відзначився хіба тим, що будучи проректором по госпчастині Дрогобицького педінституту мав проблеми з законом і відбував у Трускавці кару. Як його, капітана КҐБ, влаштували головою секретаріату Руху? Цитата: "Життя розвіяло сумніви: Управління "Т"
    (спочатку воно називалося Управління "З"), яке
    захищає національну державність і бореться з
    тероризмом, було створене, і нині воно успішно
    функціонує. Його перший керівник Віктор
    Бурлаков, рекомендований на посаду представ1
    никами національно1патріотичних сил, в
    інтерв'ю "Урядовому кур'єру" (серпень 1993
    року) зазначав, що Управління "Т" і його
    підрозділи, які почали формуватися в серпні 1992"

    Чи була домовленість між КҐБ і нац-патріотичними силами?
    Адже не міг представник національно-дем. сил організувати відділ по
    боротьбі з тероризмом без спеціальної освіти?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.04.17 | Историк

      Вообще, отдельная тема - МАССОВАЯ манипуляция диссидентским

      движением, в котором крайне сложно выявить "аутентичное" ядро, не возникшее в результате компромисса с режимом или даже его прямыми усилиями...
    • 2010.06.26 | Мирослав Маринович

      ...пережили кризу і так чи інакше покинули лави СБУ.

      Боюсь, ці питання не до мене, бо я не належав до тих дисидентів, які пішли у владу. Віктора Бурлакова я знав особисто (хоч я і не належав до активістів Руху). Я пригадую, яким шоком для більшості рухівців Дрогобиччини була вістка про те, що п. Бурлаков є кадровим офіцером КГБ-СБУ. Проте справедливості ради слід відзначити, що якби не діловий хист п. Бурлакова, рухівський ланцюг на Дрогобиччині виглядав би значно бідніше. Про жодні домовленості між КГБ і національно-патріотичними силами я не знаю, хоча не здивуюся, якщо виявиться, що були. Зокрема, пригадую, що свого часу до цих сил публічно зверталися з закликом, щоб національно-зорієнтовані сили посилали свої кадри поповнювати СБУ і працювати на інтереси України. Чув я, що тоді чимало молодих людей відгукнулися на цю пропозицію, хоч багато з них потім розчарувалися, пережили кризу і так чи інакше покинули лави СБУ.
    • 2010.07.12 | Василь Овсієнко

      можу скерувати Вас до інтерв’ю з Михайлом Горинем...

      Пане Юрію,
      У Вашому запитанні я попідкреслював помилки. Мене вчили нічого не випускати з рук, не перечитавши уважно...
      На початку 90-х років ми разом із Віктрором Бурлаковим робили деякі справи, і я маю позитивні враження від нього. Не там Ви шукаєте ворога. Доволі в нас ворогів справжніх.
      Я мало чого знаю про Сергія Бурлакова. Але можу скерувати Вас до інтерв’ю з Михайлом Горинем від 7 та 19 грудня 1999 року, яке є на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org у розділі «Інтерв’ю».

      Вахтанґ Кіпіані: Якщо дозволите, я запитаю, чи були в Русі люди, які спалахували великою активністю, а потім якось так зникали?
      М.Горинь: Так ось, Бурлаков. Він був головою Руху міста Трускавця. 1991 року в Трускавці я оголосив, що відмовляюся від головування в Секретаріяті Руху – мені є затяжко. Не знаю, хто – по-моєму, Микола Поровський – запропонував Бурлакова. Бурлаков був членом Ради Руху. Він добрий організатор. Я кажу: "То прошу дуже. Я не заперечую". Бурлакова обрали головою секретаріату. А тут президентські вибори. А тут референдум. А тут солідна допомога діаспори. Я вам хочу сказати, що ми отримали десятки комп'ютерів, кілька ксероксів – то багато техніки. Наш ксерокс стояв у Спілці письменників.
      На з’їзді 1992 року Бурлаков підійшов до мене і сказав: "Я підтримую вас". Мене трошки турбувало його російське прізвище. Бо Кіпіані – то є наш чоловік, він з національних меншин імперії... Але, думаю, яке це має значення: Донцов теж мав російське прізвище.
      Отже, ми стали керувати тріумвіратом: Драч, Чорновіл і я. Бурлаков залишився Головою секретаріату…
      Я був великим прихильником того, щоби наші люди йшли в новостворювану СБУ. Пан Овсієнко то знає, я то не раз говорив: коли я був головою секретаріату НРУ, то послав в обласні організації листа, щоб виділили по десятку людей з вищою освіту, яких можна було б направити в Інститут СБУ в Києві.
      В.Кіпіані: Пригадую, й мене туди записували. Був такий лист.
      М.Горинь: Я зустрівся з директором цього Інституту СБУ, полковником, прізвище якого вже не пригадую. Ми сіли собі біля Золотих Воріт. Він каже: "Я набираю 600 чоловік на короткочасні курси і 600 чоловік на п'ятирічне навчання". Тобто ти закінчуєш середню школу, п'ять років навчаєшся в Інституті, а хто має вищу освіту – навчається один рік чи півроку. Отже, потрібно 600 чоловік. А в них суворий добір: вони роблять діагноз фізичного стану здоров'я, бо така людина має бути витривала. Далі психічне здоров'я, пам'ять, орієнтація. Відбирають одного з десяти-дванадцяти. Боже мій, то це треба якихось 8000 кандидатів! Думаю собі: хоч би сто. Сто помножити на дванадцять – тисячу двісті. Значить, я повинен мати 1200 кандидатів. Розіслали ті листи. Наші люди були безнадійно сліпі і недалекоглядні – з того нічого не вийшло. Думаю: ви не розумієте, ви боїтеся, щоби хтось не сказав, що ти в СБУ вчишся, чорт би тебе взяв. Ми зібрали всього кілька десятків кандидатів...
      В.Кіпіані: Це було до незалежності чи вже після?
      М.Горинь: То було після проголошення незалежності. То був час, коли я від Верховної Ради був у комісії з ліквідації КГБ. І що вийшло? Обласні організації НРУ прислали чоловік сто. 12 з них справді пішли працювати в СБУ. Одного з них я зустрічав недавно. А інші всі не пішли… Знаючи, що треба українізувати КГБ, я говорив із Марчуком під цим кутом зору.
      Але перед тим приїхав Чорновіл зі Львова і каже: "Михайле, я хочу, щоби твій брат Микола пішов начальником СБУ у Львові". – "І Микола дав згоду?" – "Дав". – "Добре, давай домовимося з Марчуком". Коли відбувалася реорганізація КГБ, я до Марчука міг зайти в будь-який час, до 9 години вечора.
      Я подзвонив увечері Миколі й кажу: "Миколо, ти хочеш?" – "Так". – "Ти собі уявляєш? Вони тебе зімнуть. Якщо ти хочеш іти в СБУ, то повинен вести за собою сотню – сотню людей, яких ти повинен розставити на місцях. Ти хочеш працювати зі старими кадрами?" – "Ні, я наведу порядок".
      Ну, йдемо з Чорноволом до Марчука. Чорновіл пропонує кандидатуру. Євген Кирилович відповідає майже дослівно так: "Ви знову хочете робити так, як робив ЦК компартії: присилали в СБУ людину, яка не має абсолютно ніякого досвіду, її треба 5 років учити? Ми повинні мати фахівця. Я проти того, щоб Миколу Гориня призначати начальником СБУ Львівської області". Я кажу: "Євгене Кириловичу, не тому що йдеться про мого брата... Мова йде про інше: я не вважаю, що начальник СБУ такої області повинен бути фахівцем. Начальник СБУ Львівської області повинен бути грамотним політиком, визначати напрям роботи установи, яка має кілька тисяч фахівців. То справа політика, а не фахівця! А як це робити – він буде мати заступників, які розроблять технологію".
      Не вийшло по-нашому. Потім звернувся до нас іще один чоловік – голова Івано-Франківської обласної адміністрації, депутат Верховної Ради Степан Волковецький. Я хотів, щоби Степан ішов першим заступником голови Служби безпеки України по кадрах. Питання кадрів там було на першому місці. Зі Степаном теж нічого не вийшло, крім дискусій і розмов з Марчуком.
      На початку березня 1992 року група депутатів Верховної Ради – членів Народної Ради рекомендувала Бурлакова до Служби Безпеки України. Іду до Марчука (а я був тоді вже головою Політичної Ради НРУ): "Євгене Кириловичу, от є у нас голова секретаріату Бурлаков. Я би просив вас подумати, чи не міг би він працювати в СБУ. Він хлопець розумний, уміє писати документи, вміє організовувати. Він би міг бути корисним українській Службі безпеки". Марчук каже: "Треба подумати, треба багато перевірити. На це піде півроку". – "Що, будете перевіряти до десятого коліна?" Так я жартую. Але через кілька місяців Віктора приймають у Службу безпеки. Спочатку, здається, заступником начальника П’ятого управління (було таке – це як політична поліція, потім воно, здається, називалося "управління захисту Конституції"). Це мінімум полковницька посада, а то й ґенеральська – начальник Управління…
      Він тривалий час працював у Службі безпеки. Згодом він, здається, був радником у голови СБУ ґенерал-полковника Радченка Володимира Івановича. Тепер, по-моєму, він пішов зі Служби безпеки.
      В.Овсієнко: Я чув, що він тепер пише дисертацію.
      М.Горинь: Він дуже добре пише, статті його гарні.
      В.Кіпіані: Спасибі, пане Михайле, але мушу я бігти: завтра виходить номер газети.
      М.Горинь: А яка ґазета?
      В.Кіпіані: Я працюю в "Киевских ведомостях".
      М.М.Горинь: Слухайте, то там Олесь Бузина опублікував пасквіль “Вурдалака Шевченка”? Два дні тому в мене поцупили ґазету, де Бузина написав про Мазепу, що то був звичайний п'яниця, а про нього кажуть, що він знав багато мов. А він напився після Полтавської поразки і не міг слова вимовити. Це про людину, про яку навіть Петро I говорив із величезним пієтетом... Бузина знає тільки те, що Мазепа напився після поразки (це я цілком допускаю). Але Мазепа не був пройдисвітом, а інтеліґентом, на тлі якого Петро I був нікчемою. Мазепа вмів обводити того Петра кругом пальця, як дурника. Петро до останнього моменту вірив Мазепі. А Бузина примітив лише, що він пив горілку! Думаю собі про того Олеся: а чому ж ти шукаєш тільки такі факти?
      В.Кіпіані: Хтось займається літературними провокаціями, хтось політичними – він займається журналістськими провокаціями. Я розумію, що патріотичним українцям це боляче сприймати, особливо коли це стосується Шевченка. На це мусить бути адекватна полеміка – не на рівні "Літературної України"...
  • 2010.05.12 | Левицький Мирон

    Чи брали Ви участь у революційних подіях кінця 80-х?

    Чи брали Ви участь у революційних подіях кінця 80-х? Якщо так, то яка була Ваша роль на цьому відрізку історії?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.05.12 | Мирослав Маринович

      Я ще в таборі зрозумів, що я не маю потягу до політики...

      Ні, я не брав активної участі в партійно-революційній діяльності. Я ще в таборі зрозумів, що я не маю потягу до політики, а тому, живучи у Дрогобичі, я виразно сторонився мітингової активності. Багато людей сприймало це як страх, але я про це не дбав, бо згоден із Сковородою, що кожен має знайти свій «сродний труд». До речі, під час путчу 1991 року багато мітингових говорунів принишкло, проте у дрогобицькій газеті «Галицька зоря» у ці дні вийшли три мої безкомпромісні антикомуністичні статті. Тому моя роль на цьому відрізку історії зводилась до активної публіцистичної та правозахисної діяльності.
    • 2010.05.20 | Василь Овсієнко

      Ще вночі я був на нарах Пермської тюрми – і от...

      Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року про помилування мене, Миколи Горбаля та Івана Кандиби, 21 серпня мене привезли спеціальним конвоєм (офіцер і два солдати) з Пермі в Житомир і звільнили (до Києва везли літаком, до Житомира воронком). Десь пів на дев'яту вечора я вже був у селі Леніно (Ставки) Радомишльського району Житомирської області, у рідній хаті, з матір’ю на самоті... Ще вночі я був на нарах Пермської тюрми – і от, як казав Тарас, "із тьми, зі смрада, із неволі", менше, ніж за добу, я опинився в раю… Це справді було диво Господнє. Це був грандіозний психологічний перепад.
      За добу я оговтався і вже 23 серпня поїхав до Києва і того вечора вперше побував на зборах Українського культурологічного клубу на Олегівській, 10, у Дмитра Федоріва. За наступного приїзду, 3 вересня, я мав у тому Культурологічному клубі свій перший публічний, справді вільний виступ. Це був переддень роковин загибелі Юрія Литвина і Василя Стуса – вони померли в один день, з різницею в рік, Литвин 1984, а Стус 1985 року. То я розповідав про них, читав з пам’яті Стусові вірші. Тоді Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, який ще був на засланні в Якутії, сказала, що моє читання нагадує їй Стусове. Справді, я якоюсь мірою імітував автора, бо чув і бачив, як він читає.
      У Києві мені назбирали щось із 300 рублів допомоги, то я купив дещо з одягу, а ще надійшло щось пакунком від української діяспори. То я тим коштом у вересні з’їздив на Донеччину до сестри та братів. А також до Львова. Три доби жив у Чорновола на вулиці Левітана, а він дома не сидів, усе кудись їздив. Морочитися зі мною нікому було: мені завдавали напрямок і я сам ходив “незнаним Львовом” (В.Симоненко). У Львові люди ходять поміж машин, як поміж овець. Знайшов я Картинну галерею і вислухав блискучу екскурсію Богдана Гориня.
      Власне, я їхав до Львова, щоб якось порятувати свого краянина політв’язня Дмитра Мазура, який гинув у неволі. У Львові вже діяла Робоча група захисту українських політв’язнів, яку створив Михайло Горинь. Михайло сказав мені: “Оскільки ви знаєте про Мазура найбільше, то сідайте і пишіть телеґраму Ґорбачову і відсилайте її від імені Робочої групи. А ми її розповсюдимо”. Це була телеґрама на цілу рукописну сторінку, вона так і посилалися в рукопису. Про Мазура стало говорити радіо “Свобода”. Очевидно, це подіяло: Ґорбачов “помилував” Дмитра Мазура, Левка Лук’яненка та Юрія Бадзя одним указом, від 8 грудня 1988 року.
      На Житомирщині не було жодного члена Української Гельсінської групи, окрім мене. Як відомо, Група відновила свою діяльність ще в кінці 1987 року, а 7 липня 1988 року оприлюднила на мітинзі у Львові свої нові документи вже як Українська Гельсінкська Спілка. Це були розроблені Горинями та Чорноволом Програмні і Статутні принципи УГС.
      Щомісяця мене кликали до Києва на засідання Координаційної Ради УГС. Ця Рада уповноважила мене створити філію УГС на Житомирщині. Але треба зібрати не менше десятьох осіб. До кого йти? Я знав, що в Житомирі є дві живі людини: Анатолій Шевчук та Євген Концевич. Перший – політв’язень набору 1965 року, а другий не сидів тільки тому, що інвалід, лежить з 17-ти своїх років. “Адресу” Анатолія я знав із творів його брата Валерія: Шевчуки жили там, де річечка Кам’янка впадає в Тетерів. Пішов туди, допитався. Це Чуднівський провулок. Анатолій прийняв мене без тіні підозри: зек зека пізнає здалека. Він розповів мені, що в Житомирі діє “Гражданский фронт содействия перестройке” (ГФСП). Лідер Яків Зайко, білорус, журналіст. Активісти – два економісти, Віталій Мельничук та Олександр Сугоняко. Але найпопулярніша особа – Алла Ярошинська, журналістка. Вони порушують соціяльні проблеми, національного питання уникають. Російськомовні, але проґресивно настроєні. В їхньому середовищі чи біля них крутиться багато активних людей, там і слід пошукати потрібних для УГС.
      Але насамперед я попросив Анатолія Шевчука повести мене до Євгена Концевича. Бо то було осердя українського духа в Житомирі. Мені в Житомирі назвали прізвища молодих журналістів Василя Врублевського, Володимира Даниленка, Михайла Сидоржевського, Святослава Васильчука. Того дня я відвідав Якова Зайка. Він сидів у своєму помешканні, що неподалік автовокзалу, завалений паперами. Виявилося, що нормально розмовляє українською. Але свої листівки ГФСПівці “шмаляють” російською. Себто продовжують “обрусєніє края”. Згодом Зайко видавав газету “Голос громадянина”. Вона вже була переважно україномовною. Дізнався я прізвища лікаря Валерія Івасюка та Анатолія Маляренка. В наступні приїзди познайомився з цими людьми. Івасюк та Маляренко навіть бували в Києві на зборах УГС та Культурологічного клубу. Але за всю зиму нам не вдалося зібрати потрібний десяток людей, щоб створити Житомирську філію.
      Та ось навесні 1989 року на зборах УГС у Києві щось повідомляє Валерій Колосівський… з Житомира! Я зрадів, що знайшовся такий славний та розумний хлопець. Він капітан, полишив військову кар’єру, повернувся з Москви до своєї мами... От саме Валерієві впродовж декількох місяців вдалося зібрати 11 чоловік і ми 16 липня 1989 року провели Установчі збори Житомирської філії Української Гельсінської Спілки. На них приїхав з Києва Микола Горбаль, тоді вже виконавчий секретар УГС. Мене там обрали головою філії, а Валерія заступником. Правду кажучи, фактично філією керував Валерій Колосівський. На відміну від мене, він мав організаторський хист, жив у самісінькім центрі міста, а я ж – у селі за яких 80 км.
      Не забуваймо, що в моєї матері було 60 соток городу, була якась живність (корову ми вже не заводили). То тяжка щоденна праця. А мати звикли все робити не абияк, а найкращим чином. То й я мушу робити так, як мати кажуть. Скільки тієї землі селянин мусить перевернути!
      Через три місяці після звільнення я мусив іти на роботу в колгосп. Мене знову прийняли художником-оформлювачем. Але майже кожної суботи й неділі я кудись їхав – чи до Києва, чи до Житомира. Це було, звичайно, обтяжливо, але перебратися кудись я не міг, бо шкода було залишати матір. До речі, ще до початку навчального року я поспішив відбути формальність: подав до Радомишльського райвно заяву, щоб мене взяли на роботу за фахом, учителем української мови та літератури. Пішов з нею до заврайвно. Прізвище, здається, Петровський. “Як ми вас можемо допустити до виховання дітей, як ви закликали різати й вішати комуністів?”. Я завбачливо мав з собою два останні вироки і запропонував знайти в них таке звинувачення. Заврайвно нічого такого не знайшов, тому сказав, що штати в них уже укомплектовані, мені нема місця в жодній школі району.
      Наступного навчального року, 1989/1990, вакансія відкрилася в моєму селі: вчителька-україністка пішла “в декрет”. Я знову подав заяву, але її уроки віддали русистові, він деякий час працював головою сільради, а це повернувся до школи виховувати діток у комуністичному дусі. А я мусив працювати колгоспним “богомазом”: вивіски, соціалістичні зобов’язання, надої, таблички на поля, номери на машинах… Керував мною парторг Іван Олександрович Овсієнко. Час був непевний, тому голова колгоспу Олег Леонідович Білозерський і парторг про всяк випадок уже не тиснули на мене. Бо на них ніхто не тиснув.
      А я – хотів чи не хотів, воно само собою так складалося – розгорнув “бурхливу діяльність”. Але не в своєму селі. Бо тут не було з ким. Я прожив у Ставках півтора року, а не зібрав докупи трьох чоловік, щоб створити осередок Товариства української мови, не то що Народного руху чи УГС. П’яні до мене підходили, а тверезі обминали. Навіщо осередок п’яниць? Хіба щоб випити. А я ж не пив. Принципово.
      Я ледве не щосуботи їздив як не до Києва, то до Житомира: запрошували мене в УГС, УКК, ТУМ, на мітинги. Я старався не порушувати колгоспної трудової дисципліни. Завжди мав з собою ліхтарика і ножика. Не скажу, що не боявся йти в темряві з Радомишля додому, але ж ходив. Часом голосно співав, щоби страх відгонити. А коли їхала машина – ховався за дерева. Я знав, що мені треба остерігатися: де люди вдень ходять від машини за два метри, там я за чотири.
      У селі я не зажив популярности. Більшості людей до мене було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. Адже мною тут 15 років людей лякали!
      Ось показові факти, хоча сталися вони трохи пізніше, коли я вже в Києві жив. Якраз нафтова криза, Росія перекрила нам краника, бензину нема, автобуси на села не ходять. Іду з Радомишля до матері пішки. Якийсь землячок із-за паркана: “А що, за самостійної України пішки ходиш?” – “Краще мені самостійно ходити пішки, куди я хочу, ніж кататися у “воронку”, куди я не хотів”.
      Або ще один заздрісник почув, що я реабілітований: “О, він компенсацію получив!” – “Єсть же люде, що і моїй завидують долі”, – казав Шевченко. Чом би й вам було не відсидіти та не одержати компенсацію?”. А я, пам’ятаю, той “Закон про реабілітацію” від 17 квітня 1991 року читав у трамваї їдучи. Певно, що тішився. Але коли дочитав до розмірів компенсації, то так гірко стало, що я не пішов її одержувати. За ту компенсацію в той час я міг купити… портативну югославську друкарську машинку “UNIS”. Це за 13 з половиною років ув’язнення!
      Отже, весна 1989 року. Наближаються вибори до Верховної Ради СРСР. Від нашого округу призначили депутатом (я не помилився, таки призначили!) нового голову КГБ УРСР Галушка. Його щойно як кота в мішку привезли в Київ з Казахстану – і вже він представлятиме нас у Верховній Раді! Дізнався я, що кандидат приїде в наше село, зустріч буде на тваринницькому комплексі. Я на велосипед – і туди. Певно, що начальство не зраділо моїй появі. Галушко говорив звичайні для совка речі. Запитань у доярок і телятниць, звичайно, не було. То в мене знайшлося декілька: чи міг би він, не знаючи французької мови, поїхати у Францію і стати там міністром або депутатом? Або хоч би водієм автобуса? Чи має він намір домагатися перегляду справ репресованих? А як бути з тими, хто фабрикував нам кримінальні справи, зокрема, мені? Чи знає він, що в нашому селі 1933 року вмерло з голоду 346 душ – у війну загинуло менше, 220? Мене за цю правду судили, а як буде з тими, хто забрав у селян хліб і організував цей голод? Галушко відповідав чемно, але не конкретно. Я би ще питав, але якась партєйна доярка засичала на мене. Звичайно, Галушко став депутатом, а після проголошення незалежности пограбував архів КГБ УРСР і втік з ним до Москви. Так що Москва знає про нас усе, що їй треба.
      У Житомирі до Верховної Ради СРСР через трудові колективи ГФСП висунув журналістку Аллу Ярошинську. Як голосувати “за” чи “проти” Галушка, то я взяв відкріплення зі своєї дільниці і поїхав до Житомира голосувати за Ярошинську. Вона тріумфально перемогла “кавуністів” (Василь Кавун – перший секретар обкому КПУ). Брала вона соціяльними гаслами: відібрати у злодіїв і поділити. Вона тоді розкрила зловживання партійного начальства з розподілом квартир. Але щойно Ярошинська увійшла в смак союзного депутатства, як Союз розпався. Алла погрожувала повернутися з Москви… президентом України. “Хіба що на російських танках”, – сказав я. Вона влаштувалася в Росії радником Єльцина і до Житомира вже не повернулася. Розчарування житомирян було велике і далекосяжне за наслідками: “Всі вони такі…”
      Довелося мені в квітні 1989 року поїхати в Естонію разом з Левком Лук'яненком і Євгеном Пронюком на Нараду демократичних і національно-визвольних рухів народів СРСР.
      Десь у червні чи на початку липня 1989 року мене покликав до Києва Михайло Горинь. Тоді в Україні стали говорити, що треба перевезти з Уралу на батьківщину тлінні рештки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Я єдиний з колишніх політв’язнів-кучинців їздив на Урал з першою і з другою експедиціями. Ці поїздки детальніше описані в моєму нарисі про Василя Стуса.
      Навесні 1990 року я їздив з Іваном Сокульським у Вірменію, але там нарада демократичних і національно-визвольних рухів народів СССР не відбулася, тому що було дуже напружене політичне становище.
      Жаль, що я не вів тоді щоденника… Бо ще ж остерігався КГБ! Приїздив до мене один кагебіст із Житомира. Високий такий, от не пригадаю прізвища. Схоже на Хорошковський. Приїхав раз в обід та матір мені злякав. Після того перестрівав мене по дорозі на роботу. Тепер моє робоче місце було в тракторному парку, в полі біля ліска. От їду велосипедом, а він виходить з легкової машини, зупиняє мене, пропонує піти в ліс “гриби збирати”. Я пам’ятав про небезпеку, але чомусь не боявся, що мене вкрадуть чи вб’ють. Та й не хотів загострювати стосунки з КГБ. Звичайно, я не висловлював радощів з приводу зустрічі, ба, виявляв невдоволення: “Дайте мені, нарешті, спокій!” Але й не відмовлявся категорично від розмов. Хоча зводив їх нанівець. Кагебістів тоді дуже турбував “екстремізм” у середовищі “неформалів”. Цей “кидав мені лаща”: “Ми знаємо, що ви поміркована людина, а от той і той…”. Я відповідав, що керуюся зеківським правилом: знай тільки своє ім’я. Хоч кагебіст просив нікому про ці зустрічі не розказувати, я вважав потрібним поставити до відома Левка Лукיяненка, щоб мене не запідозрили в співпраці. Левко поставився до того спокійно: чого б це я, пройшовши табори, раптом на волі – заламався?
      Справді, ми відчували, як сміливіші люди горнуться до нас, недавніх політв’язнів, як нас шанують, як опадає страх, як наростає в суспільстві піднесення, створюється критична маса для рішучого наступу. Нам не можна було поступатися, бо на нас дивилися люди. Я виступав на зборах Товариства української мови в Житомирі, на зборах польської і єврейської громад (євреїв дуже підкупила згадка про “самольотчиків” і Михайла Хейфеца, з якими я сидів), я розповідав про Василя Стуса в бібліотеках, в обласному відділенні Спілки письменників, виступав на мітингах, зокрема, дуже гостро виступив на установчих зборах ГФСП. Цей виступ Надія Світлична зачитала по радіо “Свобода”. Але мене не заносило на “екстремізм”, ба, згодом разом з Вячеславом Васильчуком та Олегом Ігамбердиєвим (ми були кандидати до Верховної Ради УРСР від трьох житомирських округів) нам доводилося стримувати деяких ГФСПістів, які закликали йти на штурм обкому КПУ.
      Взимку 1989-90 рр. у Житомирі ходили чутки, що “екстремісти” готують єврейські погроми. Ми виготовили нарукавні пов’язки, пішли до міліції і заявили, що будемо разом з нею патрулювати місто. Звичайно, ніяких погромів ніхто не готував, але ця демонстрація додала нам доброї репутації.
      Які славні люди прийшли в нашу Житомирську філію УГС! Я їх досі люблю: Валерій Колосівський, Анатолій Тимошенко, Олександр Зазимко (він загинув в автокатастрофі), Ігор Лукיянчук, Ярослав Гончар, Олександр Батанов, Олександр Циганок, Олександр Прищепа, Наталка і Олександр Харчуки, Іван Лавриненко, Ольга Нессен, Юрій Балабан… Прийшов такий талановитий юнак, 10-класник Максим Банников – ми його до 16-ти років прийняли в УГС. Неповнолітні Сашко Сухачов і Євген Наумов. (Чомусь у Житомирі найзапекліші “українські націоналісти” мали російські прізвища). Ми їх не “втягували в злочинну діяльність” – вони самі тягнулися до діяльности. Сашко Сухачов казав, що не клеїв листівок хіба що на літаках, бо високо літають, та на кораблях, бо їх у Житомирі немає. Максим Банников самотужки видавав накладом 50 штук таку дотепну газетку “Поліська Січ”. Одного разу він приїхав зі мною до Радомишля, розмовляв з учнями профтехучилища. Я не міг надивуватися, звідки цей хлопець так багато знає і вміє дати лад тим знанням? Я його рекомендував делеґатом на Установчий зיїзд УГС і він там навіть виступив та домагався членства в партії з 16 років, хоч закон дозволяв з 18.
      На час виборів у березні 1990 року в Житомирській філії УГС було 28 членів, 18 з них у Житомирі. І ми взяли участь у виборах до Верховної Ради УРСР. Щоправда, “неформальна” УГС не могла бути суб’єктом виборів – ми висувалися через уже зареєстроване Товариство української мови. Усі сходилися на думці, що треба висувати мене. Хоч мені було трохи лячно, як циганові в колгоспі. Я, щиро кажучи, ніколи не хотів політикувати. Мені б у бібліотеку, за купу книг, мені б за кафедру…
      Висунули мене ТУМ і два трудові колективи: заводу “Вулкан” і ще одного. На зборах “Вулкану” довелося позмагатися з молодим комуністом Василем Кравченком – і ми взяли гору. Правду кажучи, найглибші тези виступу мені підказав Дмитро Мазур – що то за мудрий чоловік! Він знає потреби народу зсередини.
      Виборча комісія довго зволікала з реєстрацією висунення. Я їздив до Центральної виборчої комісії і з допомогою Дмитра Павличка в останні дні ми таки домоглися реєстрації. Звичайно, ми втратили багато часу. Мабуть, найдійовішими нашими листівками були моя біоґрафічна довідка та вироки. Рецидивіста – до Верховної Ради! (Я ж іще не був реабілітований). Це інтриґувало. Окрім Валерія Колосівського, ми взяли довіреними особами викладача Віктора Горностая, активіста єврейського товариства Йосипа Корецького. На зустрічах з виборцями я ставав усе впевненішим. Ми розуміли, що не переможемо, але ми ставили собі мету провести потужну агітацію за демократизацію суспільства і за незалежність. Ми це зробили. Ми утвердили в Житомирі жовто-синій прапор. Житомирська міськрада підняла його першою по цей бік Збруча, 24 травня 1990 року, набагато раніше від Києва.
      Ось 21 січня 1990 року. Ланцюг єднання. Я в Житомирі був керівником оргкомітету. Та ми підняли на ноги все місто! Відомо ж, що деякі організації не вірили в успіх “ланцюга” і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ Михайло Горинь насилу переміг песимістів. А коли Ігор Лукיянчук виїхав своїм автомобілем на вулиці Житомира з двома величезними прапорами (він сам зробив металеві гнізда на древка), а я гукав з машини у мегафон гасла – це був тріумф! Приїхали галичани, на стадіоні “Спартак” зустрічаю повстанців, з якими сидів у Мордовії, Романа Семенюка (28 років ув’язнення) та Дмитра Синяка (20 років). Пан Дмитро стояв і плакав серед того розмаїття прапорів: “Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших прапорів! Я ж тут лісами ходив з боївкою…”
      На виборах ми набрали 6,5 тисяч голосів і зайняли поміж дев’ятьох кандидатів третє місце. Перше зайняв економіст Олександр Сугоняко з Громадянського фронту, друге – перший секретар міськкому КПУ Микола Журба. У другому турі Сугоняко переміг комуніста. Це під нашим впливом Сугоняко за час виборів став українцем, а починав же кампанію “общою” мовою. Тепер це одна з найяскравіших в Україні особистостей.
      Отже, я був членом Координаційної ради Української Гельсінської Спілки, а коли йшлося про створення на її основі політичної партії, то не було мені де діватися: Левко Лук'яненко наполіг, щоб я ставав одним із секретарів Української Республіканської партії і перебирався до Києва. Це було на Установчому з'їзді УГС 29 – 30 квітня 1990 року, де більшість делеґатів вирішили створити на основі УГС Українську Республіканську партію. Рада УРП, що зібралася під час обідньої перерви, послала мене й Валерія Колосівського в коридор порадитися, хто з нас, житомирян, піде в Київ секретарем. Бо і він не хотів, і я не хотів. У нього були свої плани в Житомирі (одружуватися і заводити фермерське господарство в селі Левків під Житомиром), а в мене в Ставках не було ніяких перспектив. Єдине: я не хотів залишати матір саму. Я погодився, і коли обережно сказав про це матері, то вони сказали те саме: “Тут, у селі, ти нічого не доб’єшся, тут тебе і вчителем у школу не візьмуть. Іди, куди тебе беруть”.
      УРП наймала однокімнатну квартиру мені та секретареві Петрові Розумному з Дніпропетровщини. Одну на двох. Він уже самотній, а я ще парубок. Кращого “співкамерника” я в житті не мав! Він теж колишній зек, член УГГ. Я працював секретарем УРП аж до 14 жовтня 1996 року – шість з половиною років. В основному, я вів видавничі справи. Ми видавали Інформбюлетень УРП, який ледве чи не першим в Україні був введений в інтернет, видавали майже щотижневий Обіжник Секретаріату, видавалася ґазета "Самостійна Україна”. Я готував до друку матеріяли всіх зיїздів УРП, засідань Ради, секретаріяту. Під моїм редаґуванням вийшло чимало корисних на той час брошур. Зокрема, я підготував брошури “Оксана Мешко, козацька матір”, “Свідчу” (її автобіографічна розповідь), “Добром нагріте серце” (про Івана Бенедиктовича Бровка), свою книжечку (моїм коштом, але на обладнанні УРП!) “Світло людей”. УРП тоді була сильною і перспективною партією.
      У листопаді 1990 року ми відновили могилу 359 вояків, розстріляних більшовиками під містечком Базар. Це Житомирська організація УРП робила. Там мене побили… Ніщо не дається без зусиль. Та про це є моя стаття “Базарська трагедія”.
      У листопаді 1991 року хрести і таблиці з іменами були поставлені. Це вже було напередодні референдуму 1 грудня. Я тоді був представником кандидата в Президенти Левка Лук’яненка. Ми працювали одержимо. Левко казав: “Ви можете не обирати мене Президентом. Але я прошу вас проголосувати за незалежність!” (Див. статтю “Доля України – його доля”).
      Я був співголовою Українського Комітету "Гельсінкі-90". Справа в тому, що після створення партії (УРП) на основі УГС у нас не стало неполітичної правозахисної гельсінкської організації. Тож Оксана Яківна Мешко наполягла, щоб її створили люди, причетні до гельсінкського руху попереднього періоду. Або ж це місце займуть інші люди. Установчі збори відбулися 19 червня 1990 року – тому й назва: Український комітет "Гельсінкі-90" (УКГ-90). Головою спочатку був обраний Василь Лісовий, а потім обрали трьох співголів – Василя Лісового, Юрія Мурашова і мене. То й ці справи я вів, але згодом занедбав їх. Побачив, що тепер інший характер порушень прав людини, тож хай цим займаються інші, юридично кваліфіковані люди.
      У Всеукраїнському товаристві політичних в’язнів та репресованих я не займав ніяких посад, але доводилося й там багато чого робити.
      Сумні події в Українській Республіканській партії розпочалися ще 1995 року, коли за наполяганням Левка Лук'яненка було змінене керівництво партії. Тобто усунутий Михайло Горинь. Я бачив негаразди партії і час від часу виступав з критикою скоріше не діяльності, а бездіяльності нового керівництва на чолі з Богданом Ярошинським та Олегом Павлишиним. А це їм не сподобалося. Зокрема, на засіданні Ради УРП 13 жовтня 1996 року я виступив з доволі різкою критикою керівництва як бездіяльного і такого, що неодноразово порушувало Статут, відступається від Проґрами. Так розпочалася дискусія в партії. Звичайно, що після Сьомого з'їзду, який відбувся 14-15 грудня 1996 року, мене вже на жодні посади не пропонували. Я викрив шахраювання під час виборів керівництва, то 19 лютого 1997 року мене виключили з УРП. За моєї відсутності. Отак. А 15 березня було виключено із УРП також Михайла Гориня, Миколу Горбаля, Миколу Поровського, Богдана Гориня, Олеся Шевченка. Ще раніше зупинив своє членство в УРП Левко Горохівський. Таким чином, із членів-засновників в УРП залишилися тільки Левко Лук'яненко та Євген Пронюк... Та це вже інша справа.
      Я трохи попрацював у «Меморіялі», трохи в Республіканській Християнській партії, а з 1998 року працюю координатором програми Харківської правозахисної групи.
      Я не жалкую, що мене звільнено з партійних посад. Я власне не є політик – я філолог, і навіть у політиці я працював як філолог. А партійну, політичну чи державну кар’єру я й не збирався робити. Свого часу була така необхідність – політикувати. У політику мене втягнули кагебісти ще замолоду, і я сумлінно політикував… Але насправді головне, що мені було потрібне – це свобода занять і свобода слова. Якби не колоніяльний гніт, я був би сумлінним науковцем, може, викладачем. Але доки не вирішене національне питання – воно відтягує всі національні сили. Це мені сказав Василь Лісовий ще 1969 року.
      Я, як умів, виконав свою політичну місію. Може, на моєму місці хтось зумів би краще, але карта випала мені, з моїми вадами і слабинами.
      Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, каже Микола Руденко.
      Оскільки я самотній, особистих справ у мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70 – 80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох політв’язнів, насамперед про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Оксану Мешко. Про Соловки, Сандармох, Біломорканал. На цім поприщі я маю намір працювати й далі.
      А вам, молодим , я скажу, що відсутність політичних амбіцій – це не чеснота, а вада.
  • 2010.05.14 | Костомаров

    Які були сутєві відмінності дисидентського визвольного руху

    Які були сутєві відмінності дисидентського визвольного руху в різних містах України? Якщо можна, то наведіть приклади. Дякую!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.05.20 | Василь Овсієнко

      Найсильніша течія – український національно-визвольний рух у...

      Цей термін «дисидентство» весь час заважає мені. Радше б говорити про рух опору.
      Найсильніша течія – український національно-визвольний рух у Києві, у Галичині, на Волині.
      В Одесі були сильні середовища української інтелігенції (Святослав Караванський, Ніна Строката, Василь Барладяну, Олекса Різників, Ганна Михайленко, Галина Могильницька, Леонід Тимчук, Марія Овдієнко), російської та єврейської опозиційної інтелігенції (Ганна Голумбієвська, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник).
      У Харкові переважав загальнодемократичний рух, зорієнтований на московських правозахисників (Генріх Алтунян, Володимир Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін, Євген Захаров), але було й українське середовище (Анатолій Здоровий, Ігор Кравців, Юрій Дзюба та ін.).
      Сильне українське середовище було на Січеславщині (Дніпропетровщині): Іван Сокульський, Микола Кульчинський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз, Василь Білоус).
      Про більшість цих осіб детальніше дивіться в «Музеї дисидентського руху».
      Поміж цими середовищами ніколи не виникало ніякої ворожнечі, бо тоді всім однаково потрібна була свобода слова. А здобувати її треба було разом.
    • 2010.06.26 | Мирослав Маринович

      Більшість додисиденстських підпільних організацій ...

      Більшість додисиденстських підпільних організацій (за винятком, мабуть, профспілкових) так чи інакше ставили питання про зміну державного ладу. Тому розкриття такого підпілля автоматично вело до ув’язнення членів таких організацій як ворогів радянської влади. Дисидентські культурологічні організації (як-от поетичні клуби) взагалі не ставили питання про зміну влади – вони говорили про свободу слова і творчого самовираження в рамках існуючої системи. Навіть пізніші дисидентські організації, як-от Українська Гельсінкська Група, говорили про дотримання прав людини, про злочинний характер переслідувань інтелігенції за їхню творчість, про культурні та релігійні права, але офіційно не торкалися питання про зміну державного ладу. Такі організації принципово не бажали бути підпільними.
    • 2010.07.12 | Василь Овсієнко

      В Одесі були сильні середовища української інтелігенції...

      Цей термін «дисидентство» весь час заважає мені. Радше б говорити про рух опору.
      Найсильніша течія – український національно-визвольний рух у Києві, у Галичині, на Волині.
      В Одесі були сильні середовища української інтелігенції (Святослав Караванський, Ніна Строката, Василь Барладяну, Олекса Різників, Ганна Михайленко, Галина Могильницька, Леонід Тимчук, Марія Овдієнко), російської та єврейської опозиційної інтелігенції (Ганна Голумбієвська, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник).
      У Харкові переважав загальнодемократичний рух, зорієнтований на московських правозахисників (Генріх Алтунян, Володимир Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін, Євген Захаров), але було й українське середовище (Анатолій Здоровий, Ігор Кравців, Юрій Дзюба та ін.).
      Сильне українське середовище було на Січеславщині (Дніпропетровщині): Іван Сокульський, Микола Кульчинський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз, Білоус).
      Про більшість цих осіб детальніше дивіться в «Музеї дисидентського руху».
      Поміж цими середовищами ніколи не виникало ніякої ворожнечі, бо тоді всім однаково потрібна була свобода слова. А здобувати її треба було разом.
  • 2010.05.14 | Кашуба

    "Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу...

    "Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад". Як Ви ставиесь до постаті Василя Стуса? Який Він?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.08.06 | Мирослав Маринович

      Думка передає іронію долі усього поміркованого дисидентства...

      Я дещо розгублений, бо не зовсім зрозумів, як наведена цитата поєднана з Василем Стусом. Припускаю, що Ви цитуєте самого Стуса (хоч я цієї цитати не пам’ятаю). Думка передає іронію долі усього поміркованого дисидентства: антирадянщиками їх робило саме КГБ. Кадебістському начальству треба було вислужитись перед верхами, довести свою «бдітєльность», а тому політичні справи заводились часом на людей, які були дуже далекі від політики. А ще я вдячний КГБ, що він суто моральну опозицію щодо зловживань владою перевів у політичну опозицію щодо влади як такої. Бо це прискорило падіння системи.
      Стус не був політиком, хоча, без сумніву, розумівся на політиці. Але як поет, чутливий до людського болю, він перебував в одвічній моральній опозиції до тих, хто цей біль спричиняє. І тому аморальна влада зробила його своїм ворогом. Я не знав Василя особисто, а з розповідей знаю, що це була дуже ранима душа, якій – попри всі зусилля – ніяк не вдавалося захистити себе від світу. Його поезія – це як перлина, яку молюск нарощує довкола піщинки, щоб зменшити больове подразнення. Його поетичний талант – сучасний (але не епігонський щодо західних зразків) і променистий. Він був реальним кандидатом на Нобелівську премію в галузі літератури, і я певен, що саме це стало для нього смертним вироком. Бо влада не могла допустити, щоб український народ, якому призначено було гнутися під тягарем почуття меншовартості, раптом отримав нобелівського лауреата. Проте для мене важливішою навіть є його моральна постава. Те, що є глупотою для світу, насправді той світ тримає на собі. Жертва Стуса стала важливою опорою духовної України. Тому велика літера, яку Ви поставили у слові «Він» – хоч вона звично ставиться лише для означення Бога – у цьому сенсі є доречною, оскільки його мучеництво і його духовний подвиг справді були великими.
    • 2010.08.23 | Василь Овсієнко

      Мене вчили і я вчив...

      Мене вчили і я вчив: перше ніж випускати з рук якийсь написаний тобою текст – уважно прочитай його. Щоб не було помилок. Бо видаватися неграмотним – соромно.
      Перше Ваше речення – не запитання, а твердження. Щодо Стуса – відсилаю Вас до мого нарису «Світло людей». Він опублікований у моїх книжках:
      Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл.; на сторінках 129 – 236.
      Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. – Полтава, 2007. – 192 с.
      Цей нарис є на сайті Харківської правозахисної групи : http://www.khpg.org , далі: Дисидентський рух, відкриється список, знайдете Спогади Стус Василь Семенович.
      Можна шукати через http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).
      Також: Книга 1. zip-file (409.424 kb)
      А найпростіше – наберіть у google: Овсієнко Василь Світло людей.
  • 2010.06.24 | Андрій

    Який самвидав був найпопулярніший

    Який самвидав був найпопулярніший в колі шестдисятників, Української Гельсінської Групи та неформальних об’єднань кінця 80-х?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.08.06 | Мирослав Маринович

      Пригадую, мені було однаково цікаво читати як російськомовний...

      Мені важко відповісти на Ваше запитання фахово. З київським видавництвом «Смолоскип» співпрацює Лесь Обертас, який написав дисертацію на тему «Самвидаву». Припускаю, він міг би відповісти науково грамотно. Я ж передам своє власне відчуття. Пригадую, мені було однаково цікаво читати як російськомовний «Самиздат», так і україномовний «Самвидав». Причина проста: мені було цікаво й важливо читати будь-яке слово правди. У цьому сенсі я був «всеядний». На мене справляли враження як розповіді про конкретні випадки порушення громадянських, національних і релігійних прав, так і аналітичні статті, які викривали ґанджі самої комуністичної системи. Гадаю, читачі «Самвидаву» політизувалися в міру політизації самого «Самвидаву».
    • 2010.08.23 | Василь Овсієнко

      Добре було б видати Проспект українського самвидаву...

      Українською – «шістдесятники».
      Добре було б видати Проспект українського самвидаву. З кваліфікованими коментарями. Це склало б кілька томів. Або хоча б Антологію. Я маю далеко не повний, такий собі робочий список, у приблизному хронологічному порядку. Найважливіші речі, які справді поширювалися, виділяю жирним шрифтом. Далеко не все тоді справді встигло набути поширення в самвидаві, як опинялося під арештом:

      Проспект українського самвидаву. Причинки до проекту В.Овсієнка
      Павличко Дмитро: вірші (“Помер тиран – лишилася тюрма”, 1956)
      Лук’яненко Левко. Проґрама УРСС (1960)
      Костенко Ліна: вірші про Богдана Хмельницького, про Шевченка
      Драч Іван, вірші: “Куди йдемо?” (1962), “Ода чесному боягузові”
      Горська Алла, Симоненко Василь, Танюк Лесь: (Меморандум до Київради з щодо поховань у Биківні, 1962?)
      Лобко Василь. Виступ на науково-практичній конференції з проблем культури української мови (Київ, лютий 1963 р., див.: Русначенко А. Нац.-визв. рух..., с. 122, с. 146)
      Вінграновський Микола: (“Коли народ мій числиться формально...”, прочитав на нараді активу творчої інтеліґенції та ідеологічних працівників 8 квітня 1963 – див.: Касьянов Г., с. 24)
      Симоненко Василь: “Щоденник” (1963), вірші: “Гранітні обеліски...”
      Світличний Іван. Виступ на вечорі пам’яті Василя Симоненко в Київському медінституті в грудні 1963 року (Укр. вісник, 1971, вип. 4. Лондон 1971
      Тельнюк Станіслав: вірш “Забувайте українську мову”, 1963 ? (див.: Русначенко А. Нац-визв. рух..., с. 147)
      Заливаха Панас, картини:
      Горська Алла, Заливаха Панас, Зубченко Галина, Севрук Галина: вітраж в КДУ, знищений 8 березня 1964. Фраґменти.
      “Український національний фронт” – ж. “Воля і Батьківщина”, 1964-1966, 16 випусків, уже видано у Львові
      Коробань Андрій. Економічний лад. 1964, (Русн., 156)
      Масютко Михайло: “Сучасний імперіалізм” (1964)
      Відповідь матері В.Симоненка, 1964 (Русн., 154)
      Радянізація П.Тичини, 1964 (Русн. 154),
      Що таке соціалізм? 1964 (Русн. 155)
      Потрібна книга, 1964 (Русн. 155)
      Нарада у верхах, 1964 (Русн. 155)
      Про ставлення до індиків у перехідний період від соціалізму до комунізму, 1964 (Русн. 155)
      Фасолі – зелену вулицю, 1964 (Русн. 155)
      Песимістична комедія, 1964 (Русн. 155)
      Уроки історії, 1964 (Русн.. 162)
      Кубійович В., Маркусь В. Дві Українські енциклопедії, 1964 (Русн., с. 154)
      Масютко Михайло: “Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства” (1964)
      Кузнєцова Євгенія. “Націоналіст?” 1964 (Русн., 163)
      Кутинський Михайло. Лист до “Літературної України” (щодо мови, 1964?, див.: Русначенко А. Нац-визв. рух..., с. 148). Архів Управління СБУ по Львівській обл., спр. 26250 фп., т. 4, арк. 19-24
      (Кошелівець Іван: “Сучасна література в УРСР”, 1964, вид. у США)
      Пронюк Євген: “Стан і завдання українського визвольного руху” (варіянти назви: “Про сучасне і майбутнє України”, “Думки комуніста про сучасне й майбутнє українського народу”, “Про сучасне і майбутнє України”, 1965?)
      Холодний Микола, вірші: “Сьогодні”, “Привид” та ін. (біля 1965 р.).
      Горинь Михайло “ Українська освіта в шовіністичному зашморгу”, 1965
      Караванський Святослав: Клопотання про порушення справи проти міністра освіти УРСР Ю.М.Даденкова, 1965 та ін. (У складі: “Лихо з розуму”).
      Дзюба Іван: виступ на вечорі, присвяченому 30-річчю з дня народження Василя Симоненка (8 січня 1965 р.);
      Дзюба Іван: виступ у Бабиному Яру у вересні 1965;
      Дзюба Іван: “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (грудень 1965)
      Відповіді діячів культури Америки і Канади на лист діячів культури УРСР (біля 1966 р.) (див.: Русначенко А. Нац-визв. рух..., с. 122)
      Думки і роздуми збентеженого читача (біля 1966 р., див.: Русначенко А. Нац-визв. рух..., с. 122)
      Брайчевський Михайло: “Приєднання чи возз’єданання?”, літо 1966 (Г.Касьянов, с. 116)
      Горинь Михайло „Листи з-за ґрат” 1966-71
      Чорновіл Вячеслав: “12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство” “Правосуддя чи рецидиви терору?” (1966), “Що і як захищає Б.Стенчук, або 66 запитань і зауваг інтернаціоналістові” (1966:
      Скочок Павло, Чорновіл Вячеслав, Шереметьєва Людмила: лист до журналу “Перець” на захист І.Дзюби, 1966
      Ступак Ярослав: оповідання “Гординя”, ж. “Вітчизна”, №12, 1966
      Мороз Валентин: “Репортаж із заповідника імені Берії” (1967)
      Чорновіл Вячеслав: “Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців” (закінчив 20.04. 1967)
      Стус Василь: статті: До президії СПУ (на захист В.Чорновола, 1967?) та ін.
      Дзюба Іван, Костенко Ліна, Коцюбинська Михайлина, Некрасов Віктор, Сверстюк Євген: відкритий лист до “Літературної України” на захист В.Чорновола (1967)
      Кандиба Іван. Першому секретареві ЦК КП України Шелестові П.Ю (Сучасність, 1967, ч. 12)
      Сверстюк Євген: На свято жінки” (1968?)
      Гончар Олесь. Слово на вечорі 3 квітня 1968 року. Укр. вісник, 1987, № 8.
      Олійник Борис: поема “Дорога” – була опублікована 1968 ?
      Лист 139 (1968) на захист заарештованих у 1965 р.
      Сверстюк Євген: “Собор у риштованні”, серпень 1968
      Сверстюк Євген: “Іван Котляревський сміється”, 1969
      Сокульський Іван: Лист творчої молоді Дніпропетровська (1969). Сучасність, 1969, ч. 2.
      Осадчий Михайло: роман ”Більмо”, 1969?
      Калинець Ігор, збірки 1967-71 рр. “Відчинення вертепу”, “Коронування опудала”, “Спогад про світ”, “Підсумовуючи мовчання”, “Вино для княжни”
      Антін Коваль (Лісовий Василь). Відкритий лист до депутатів Рад УРСР, квітень 1969 (див.: Касьянов Г., с. 111)
      Світличний Іван. Українська інтелігенція перед судом КГБ. Сучасність, 1970 (Про УРСС)
      Гель Іван: “Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз” (1970 р., 12 стор.);
      Стус Василь: вірші: “Ярій, душе!” (1970) та інші.
      Стус Василь. Феномен доби (про П.Тичину, 1970-71)
      Холодний Микола: (біля 1970) Заява поета Миколи Холодного на ім’я секретаря ЦК КПУ Ф.Овчаренка та голови СПУ О.Гончара. Український вісник, 1972, № 6. Париж, Балтимор, березень, 1972.
      “Український вісник”: вип. 1-5 (1970-71); два випуски 1972 р. № 6 (київський Є.Пронюка і В.Лісового; львівський Я.Кендзьора, М.Косіва і А.Пашко); випуски 7-8 С.Хмари, О.Шевченка, В.Шевченка 1974 року; випуски УВ №№ 7 – 16 В.Чорновола 1987-90 рр. (тепер видані у його 10-томнику: Чорновіл Вячеслав. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006, – 976 с.: іл.. В Інтернеті, на жаль, ще не виставлені.
      Мороз Валентин: “Мойсей і Датан”, “Хроніка опору”, “Серед снігів”, “Замість останнього слова” (1970-1971)
      Лупиніс Анатолій: вірш про матір, який він читав біля пам’ятника Т.Шевченку 1971 року
      (Строката-Караванська Ніна). Бюлетень Громадського комітету на захист Н.Строкатої-Караванської, грудень 1971 (Стасів-Калинець Ірина, Стус Василь, Тимчук Леонід, Чорновіл Вячеслав, Якір Петро)
      Тихий Олекса. “Думки про рідний Донецький край” та ін. (1972 – 1977)
      Попадюк Зорян, Микитко Яромир та ін.: журнал “Поступ”, до березня 1973
      Марченко Валерій, статті:
      Хмара Степан: “Етноцид українців в СРСР”, “Генеральний погром”, “Голос з пекла” (УВ № 7-8, 1974)
      Руденко Микола. Економічні монологи (1975?) – є опубліковані
      Снєгірьов Гелій. Набої для розстрілу (“Ненько моя, ненько...”)”, 1976, заява про зречення громадянства, 1977. Треба перевидати окремою книжкою
      Гель Іван “Грані культури”. Закінчено 1976 р. в ув’язненні. 70 стор.. Перше вид.: Степан Говерля. Грані культури. – Лондон, Українська видавнича спілка, 1984. Перевидано у Львові 1993 р.
      Українська Гельсінкська Група, 1976-1988 – уже видано 4-томник.
      Плющ Леонід. На карнавалі історії. Сучасність, 1978, Франція.
      Бадзьо Юрій: “Право жити” (1972 – 1979). Видано 1996 р.
      Бердник Олесь (1979, Російщення України, с. 365-370)
      Лук’яненко Левко. Заява 18-х політв’язнів, 1979
      Іван Гель. Дисидентство (деякі завваги до суспільного явища). 23 стор. Перше вид. 1984, написано ... ...р.; Про “дерево національних задач”. 15 стор. Написано.... Перше видання 1984 р. Перевидано 1993 у Львові.
      Документи Української Гельсінкської Групи практично не ходили в самвидаві: вони передавалися за кордон і звідти читалися по радіо «Свобода». Основні видання: і
      Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1978. 478 с.;
      Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Випуски: ч. 1, 1978 р.; ч. 2, 1978 р.; безномерний, березень 1979 р.; ч. 1, 1980 р.; ч. 2, 1980 р. Упорядкував Осип Зінкевич. Післяслово Ніни Строкатої. Комітет Гельсінкських ґарантій для України. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор, 1981. 200 с.;
      Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упорядкував і зредагував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1983. 1000 с.
      Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров, В.В. Овсієнко.
      А вже про кінець 80-х – початок 90-х я не маю списку. Найбільша колекція самвидаву цього часу є у Вахтанґа Кіпіані. Кілька тисяч видань. Він почав її збирати з 1984 року (народився 1971). Загляньте на його сайт «Самвидав».
  • 2010.07.12 | Сергій

    На Вашу думку, чому "розвалився" Радянський Союз?

    На Вашу думку, чому "розвалився" Радянський Союз?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.10.05 | Мирослав Маринович

      Головним суперником СРСР комуністична пропаганда визнала...

      Головним суперником СРСР комуністична пропаганда визнала так звану капіталістичну систему. Отже, з неї варто почати перелік причин розпаду СРСР. Змагання двох систем СРСР таки програв, а його економіка не витримала гонки озброєнь та конкуренції. Крім того, зваби капіталізму послужили надійними цвяхами в домовину комуністичної ідеології.
      Важливими причинами розвалу СРСР були національно-визвольні рухи в країнах так званого соціалістичного табору: у Польщі (1948), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968) і знову в Польщі (1981-1989). Вони розвіювали міф про добровільність соціалістичного блоку і змушували СРСР застосовувати військову силу, що дискредитувало його в очах як світових демократій, так і власного народу (згадати бодай протести всередині СРСР проти введення військ у Чехословаччину). Та чи не найбільше підірвала легітимацію радянського режиму польська “Солідарність”, від перемоги якої радянська пропаганда так і не оговталася.
      Важливою причиною розпаду СРСР була внутрішня опозиція в Радянському Союзі, зокрема в Україні. Дисидентський рух, будучи для України та інших неросійських народів логічним «рукавом» визвольного руху, в новітніх геополітичних умовах набув якісно нових ознак. Він врахував тенденції розвитку світової цивілізації і поставив у центр своєї уваги людину, яка, будучи членом спільноти, все ж не нівелюється в ній. Дисидентський рух став для комуністичної пропаганди дуже дошкульним, оскільки дощенту руйнував її засадничі міти – наприклад, про “одностайність схвалення політики партії”, про “комунізм як найдемократичніший лад у світі” тощо.
      Останньою в цьому переліку я назвав би Церкву – інституцію, яку більшовики з насолодою принижували, натхненно нищили, заганяли в ҐУЛАҐ чи підпілля. Спочатку “немічність” цієї інституції видавалась войовничим безбожникам очевидною, а то й комічною (згадати хоча б знамените зневажливе запитання Сталіна про те, скільки танків на озброєнні у Ватикану). Проте минав час, і Церкву вже намагались узяти в союзники, точніше – використати як інструмент своєї власної політики. Згодом настав час “Міланського едикту” Горбачова, який визнав силу Церкви й мало не урівняв її з язичницькою державною ідеологією в правах на уми і серця громадян. Але було вже надто пізно: віра в Бога розквітла, а безбожний режим розвалився.
      Багато людей слушно вважає, що СРСР занепав під тягарем власних проблем. І це правильно у тому сенсі, що більшість перелічених мною причин розпаду комуністичної держави стосується не стільки економіки, скільки внутрішньої легітимації влади. За Сталіна більшість громадян СРСР жили значно бідніше, але бачили «світло в кінці тунелю». Чимало з них вважали, що економічні негаразди та людські втрати є необхідною жертвою, яку треба заплатити задля кращого життя у майбутньому. Коли ж стало очевидно, що ця надія є лише пропагандистською «булькою», яка ось-ось лусне, народ фактично відмовився обстоювати такі невиправдано громіздкі й репресивні структури, як Радянський Союз.
    • 2010.10.11 | Василь Овсієнко

      Моральна криза комунізму. Навіть самі члени КПСС не вірили у...

      СССР розвалила Правда. Попри «глушилки», на які витрачалося стільки електроенергії, скільки її виробляла вся Куйбишевська ГЕС на Волзі, правдива інформація приникала через західні радіостанції. А творилася ця Правда, найбільшою мірою, авторами самвидаву. Насамперед, це правда про злочини комунізму і російського імперіалізму (репресії проти прихильників інших ідеологій, віруючих, проти інакодумців, правда про голодомори, про переслідування за національною ознакою, тотальна русифікація).
      Міжнаціональні протиріччя. Ідея створення «нової історичної спільноти – єдиного совєцького народу» – викликала спротив національної інтелігенції поневолених народів.
      Моральна криза комунізму. Навіть самі члени КПСС не вірили у можливість виконання 20-річної Програми побудови комунізму, яка була прийнята на ХХІІ з’їзді КПСС у 1961 році. Виразний показник моральної кризи – хіронтократія (влада старих).
      Авторитарний характер комуністичного режиму спричинив винищення талановитих людей, стримував творчу думку, що призвело до застою в економіці. Нестача продуктів харчування, найнеобхідніших товарів, низька їхня якість у порівнянні з закордонними («совєцьке» = «низької якості»).
      Поразка в економічному й воєнному змаганні з Заходом. Економіка СССР працювала не на підвищення добробут народу, а на вироблення ядерної та іншої зброї, яка згодом виявилася непотрібною.
      «Підтримка світового комуністичного і робітничого руху», на яку витрачалися величезні кошти, насправді була задоволенням імперських амбіцій Росії, яка ніколи не відмовлялася (і не відмовиться, доки існуватиме!) від ідеї «розширення», світового панування. Придушення Угорщини в 1956 році, Чехословаччини в 1968, інспіровані Москвою комуністичні путчі в Чилі 1976, в Ірані 1980, придушення робітничого руху в Польщі в 1981 рр., Афганська війна 1979-1989 рр. оголили імперську сутність СССР в очах народів світу і самого «совєцького народу».
      Чорнобильська катастрофа, низка техногенних катастроф, інформація про які приховувалася.
      Спроба М.Горбачова лише частково вивільнити енергію народу, щоб поліпшити економічне становище, не зачіпаючи питань ідеології, національного питання, обернулася крахом усієї потворної будівлі.
      Путч 19 серпня був приреченим на поразку: ніхто з 17 мільйонів членів КПСС не кинувся захищати комунізм (в УРСР таких липових комуністів було 3 млн.).
      СССР міг би розпастися ще в 70-х роках, але арабо-ізраїльські війни на Близькому Сході обмежили видобуток нафти, так потрібної Заходу. СССР почав інтенсивно будувати газо- і нафтопроводи в країни Заходу і на продажі цих природних багатство протримався ще до 1991 року.
  • 2010.07.21 | Микола

    Як співпрацювали українські політв'язні з Прибалтикою?

    Як співпрацювали українські політв'язні з Прибалтикою?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.08.06 | Мирослав Маринович

      За віком я опинився якраз у міжчасі...

      За віком я опинився якраз у міжчасі: я особисто вже не застав контактів, що їх мали шістдесятники, і через ув’язнення не брав участь у тих контактах з Прибалтикою, що їх мали опозиціонери пізніх 1980-х років. Проте дивним чином я увійшов у такий контакт …на засланні. Історія така. У Кучинському таборі № 36 якийсь час я перебував разом із литовським римо-католицьким священиком Альфонсасом Сварінскасом. Це був духовний лідер опозиційно налаштованих римо-католиків Литви (зокрема Каунаса), які не бажали миритися з радянськими реаліями. Якимось чином ці люди дізналися, що мене перевезли на заслання у селище Саралжин в Актюбінській області Казахстану, і одна віруюча-католичка наважилася приїхати до мене в це казахське село. Вона розшукала мене, щоб розпитати про головне: як почувається о. Альфонсас? як його здоров’я? чи потребує він допомоги, а якщо так, то якої? Така вірність своєму духовному провідникові мене тоді просто приголомшила (хоч, я певен, у випадку литовців релігійний опір був тісно пов’язаний з опором національним). Вона привезла мені в подарунок розп’яття, яке мені дуже дороге, – воно й до сьогодні висить на стіні у мене в головах.
    • 2010.08.23 | Василь Овсієнко

      Справді, найближчими українці в таборах були з литовцями ...

      Справді, найближчими українці в таборах були з литовцями – як повстанці і лісові брати, так і антирадянщики 60 – 80-х років. Бо ми схожі історичною долею, характерами. Це участь у повстаннях, потім у спільних протестах. Підчитайте
      Леся Бондарук. Михайло Сорока: До 90-річчя від дня народження і 30-ліття від дня смерті (27.03.1911 – 16.06.1971). – Дрогобич: Видавнича фірма „Відродження”, 2001. – 294 с., 40 л. іл.
      Я особисто маю друзів-литовців: Відмантас Повіліоніс, Баліс Ґаяускас, Майґоніс Равіньш (помер), естонці Март Ніклус, Енн Тарто, латиш Ґунар Астра (помер).
      Для мене найяскравіший епізод:
      Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у вересні 1982 році, бо одні її члени були ув’язнені, інші викинуті за кордон. Були розгромлені Грузинська, Литовська й інші групи. Українським же правозахисникам був один шлях – у російські концтабори. Майже всі будучи в неволі, вони твердо вирішили не здаватися. У цю найтяжчу годину політв’язні естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус вступили в УГГ як іноземні члени.
  • 2010.07.27 | Rocer

    Коли, як, чому і за яких обставин відбулась Ваша перша зустріч з

    Коли, як, чому і за яких обставин відбулась Ваша перша зустріч з КДБ?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.08.23 | Василь Овсієнко

      Як правило, кагебісти викликали на бесіду і попереджували...

      Як правило, кагебісти викликали на бесіду і попереджували, в порядку «профілактики», за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року про кримінальну відповідальність за дії, яких допустився «об’єкт стеження». Я доволі інтенсивно поширював самвидав з весни 1968 року, а в поле зору КГБ потрапив аж на початку 1972. Отже, поводився обережно. Я мав тест: якщо людина непорядна у дрібницях, то не можна довіряти їй щось велике. Навіть коли велася справа Євгена Пронюка та Василя Лісового (заар. 6 липня 1972 року) і вже моє ім’я виразно фіґурувало в справі, мене не викликали і не попереджували. Але стежили, щоб виявити зв’язки. Як це було – описано в моєму інтерв’ю «Мої університети» (див. у книжці «Світло людей» і на сайт ХПГ у розділі «Інтерв’ю». Втім, ставлю його сюди.

      «Настала середина серпня. Поїхав я працювати вчителем у село Ташань. Цей період був для мене досить тяжкий. Перший рік у школі кожному молодому вчителеві важкий, а тут оце постійне очікування арешту...
      Про цей період я на прохання мого колишнього школярика Миколи Левченка в 1996 році написав цілого окремого нариса.
      Микола Левченко, з сусіднього села Шевченкового, був 1972-73 навчального року учнем випускного 10-го класу Ташанської школи. Я в 10-х класах викладав українську літературу місяця півтора, коли їхня вчителька Ганна Савівна Гальчук була на курсах. Микола був на всі боки талановитим учнем. Незадовго до мого арешту я дав йому прочитати роман “Собор” Олеся Гончара в журналі “Вітчизна”, № 1 1968 року та збірку віршів Івана Драча “Балади буднів” (1967 р.). Так вони в нього й залишилися. Микола лише кілька років тому розшукав мене і повернув ці видання. Тепер ми з Миколою приятелі: чи не кожного 5 березня його машиною їздимо в Ташанську школу та Переяславський педуніверситет, проводимо уроки та лекції про Василя Стуса та про правозахисний рух.

      20-А РІЧНИЦЯ СМЕРТИ ВЕЛИКОГО ДЕСПОТА
      Уся зима 1972-73 року на Переяславщині була безсніжна, та насамкінець трохи припорошило. Тож хоч у понеділок уранці 5 березня після вчорашніх мандрів до Києва вставалося неохоче, та сніжок підбадьорював. По дорозі до школи думалося: треба було сховати в погрібник рукопис, над яким сидів допізна. Полінувався. Та невже так-таки сьогодні й прийдуть? А, Бог з ним, увечері все одно діставати – чого слід залишати до тайника.
      Сніжок поскрипував, і добре думалося про вчорашні пригоди. Чому це мене, вчителя, отак посеред навчального року надумали брати на місячну військову перепідготовку, а директор не обстає за мною? Хто ж вестиме мої уроки? Якось дивно: у військкоматі днями сказали, що мене візьмуть до Києва. Якщо так, розміркував я, то треба наперед завезти свої рукописи до Києва, щоб потім дати їх комусь надійному або при нагоді завезти звідти до батьків на Житомирщину: тільки там можна надійно сховати. Тому поспішив начисто переписати статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятництва” та й завіз оце вчора до сестри Надії, сховав під шухлядою в столі, де досі зберігаються мої книжки. Сестра й не знає про це.
      Тривожило одне: коли в суботу на автостанції в Переяславі брав квитка в касі, то мені дістався останній. А той старший чоловік, що стояв у черзі за мною (у добротному кожусі), доброю російською мовою цікавився, куди я їду, чи не до Києва? Може, йому вдасться дістати квитки, якщо не візьму сам. А потім він виявився посеред автобуса. Ще й оглянувся, коли рушали, усміхнувся до мене, як до знайомого. Від автостанції “Дарниця” в Києві теж їхали трамваєм разом (тоді ще не було станцій метро “Чернігівська” та “Лісова”). Надто вже примітний у нього, майже білий, кожух. Та й навіщо він заговорював до мене? Про всяк випадок, я майже механічно, за звичкою, набутою ще в студентські часи, став при самих дверях і, ніби в останній момент щось згадавши, вискочив на якійсь станції метро в останній момент, коли вже пролунало: “Обережно, двері зачиняються”. Він стояв у наступних дверях того ж вагона. Я ще стиг побачити його здивовані очі за дверима поїзда, що рушив. Хотілося задерикувато помахати йому рукою, але стримався: чого дарма собак дратувати. Хай думає, що це сталося випадково.
      Подамся до університету, може, на філологічному факультеті побачу когось знайомого. У жовтому корпусі, що на бульварі Тараса Шевченка, здибав Лесю Шевченко (я Лесі самвидаву не давав). Виявляється, вона зараз улаштовується до аспірантури на кафедру стилістики, до Алли Петрівни Коваль. А мене до кафедри української мови не допустили, хоча завідувач професор Ілля Корнійович Кучеренко хотів узяти саме мене. Він був чи не єдиний позапартійний завкафедрою на весь університет. Мені вліпили трійку на державному екзамені з наукового комунізму, щоб не микався до аспірантури принаймні найближчі два роки, доки стажу зароблю. А на те місце прийняли Ярослава, сина Михайла Стельмаха, хоча він учився не в нас, а в Інституті іноземних мов. Де мені, селянській дитині, борюкатися зі Стельмахами... Для надійності рецензенткою моєї дипломної роботи призначили Ларису Кадомцеву, яка саме Стельмахові протеґувала. Лариса Йванівна чулася переді мною незручно: “Звичайно, ваша робота буде оцінена на “відмінно”, але без відзнаки, бо у вас трійка з наукового комунізму. Як то ви так...” А так, що це мої кпини над науковим комунізмом боком вилізли. Або КГБ вже щось знало. Наприклад, ще як були ми на другому курсі, у коридорі підійшов до нас, групи хлопців, парторг філологічного факультету Мусієнко:
      – Пора, хлопці, думати про вступ у партію.
      – У яку? – по-дурнуватому спитав я.
      Більше до мене з такими пропозиціями не підходили.
      Гаразд, треба їхати до гуртожитку, на вулицю Ломоносова. У листопаді я передав там Вікторові Положію через Фаїну Форкун мій рукопис “Відкритого листа членам ЦК КПУ та депутатам Верховної Ради” заарештованого 6 липня 1972 року Василя Лісового. Треба спитати, чи все гаразд. Та Віктора знову нема.
      – Не треба було давати листа Вікторові. Йому не до того, в нього свої проблеми, – сказала Фаїна.
      – А що це Іван Сем’янів так шпарить у коридорі “по-общому”? “Даби усєм било понятно”? – у стилі Проні Прокоповни спитав я Фаїну, яка любила колись зі мною так дражнитися, знаючи мою ревність до чистоти мови.
      – А він тепер уже Ваня Сємйонов. Перевівся на російський відділ. Каже, що українська мова неперспективна.
      Цього хлопця зі Снятина я знав ще десятикласником: він був переможцем філологічного конкурсу, що його проводила газета “Молодь України”, а ми, філологи-старшокурсники, допомагали редакції відбирати переможців. Таке прищувате хлоп’я було, все в зеленці. А тепер вилюднів і, бач, “приобщился к великой русской культуре”. Недарма я так і не зважився дати йому щось із самвидаву. І правильно зробив. У мене був непомильний тест: якщо людина непорядна в малому, то не довіряй їй великого. П’ять років я носив у портфелі самвидав, давав його читати десяткам людей – а ніхто мене не видав. З цим Іваном якось їхав я автобусом, розмовляємо. І раптом Іван: “Передайте, пожалуйста, на билетик”. – “Що, – кажу, по-українському “какось неудобно”? – “Та хочу навчитися добре по-російському розмовляти”, – каже мій Іван. – “Гнилизна в тобі”, – подумав я тоді, а сказав: – “Що ж ми за філологи? На кому ж українська мова триматиметься, якщо й ми будемо мати її лише за фах?”
      Отже, тепер Іванові українська мова вже навіть не фах. І не тільки в ньому була ця гнилизна. Бути в Києві послідовно україномовним – то треба бути подвижником. Скільки разів я наривався на: “Колхозник! Деревня! Да говори же ты по-человечески!”
      Фаїна:
      – Тут, Василю, така мертвечина настала, відколи ваш курс випустили...
      – Не в нас справа, Фаїно. Знаєш же, що вся верхівка шістдесятництва під арештом. У всьому Києві нема до кого живого слова сказати.
      Зайшов ще до кількох кімнат, де жили молодші філологи: нічого нового. Через Валентину Штинько передавав вітання комусь так: “Скажіть, що я поки що живий”.
      Ночував у сестри Надії на Празькій вулиці і заклав оту “бомбу”, за яку мені досі на душі маркітно. До Віри Павлівни Лісової на цей раз не піду: якось зі служби вирвуся, не все ж мене в казармі триматимуть. Як то вона бідує з двома дітками, друге з яких народилося через два тижні після арешту чоловіка?
      Уранці зайшов до куми Галини Клименко, яка мешкала біля теперішньої станції метро “Чернігівська” – “хвостів” ніби нема. Та й навіщо: і так знають, де я ночую, куди піду, коли виїду з Києва. Добре, що вчора “одірвав хвоста”.
      На автостанції “Дарниця” першим впав мені в око син мого завуча Петрашенка Олег. Сидить із якимось не відомим мені чоловіком і не знайомить мене з ним. То мусив я відійти від них та й читати собі щось. І в дорозі мовчали. А він же друг найкращого мого учня Івана Стіпахна. Раніше ніколи не мовчав до мене, хоч не був моїм учнем: минулорічний випускник. Дев’ятикласникові Іванові першому в Ташані я дав дещо прочитати, розповідав про арешти в Києві. А потім дав листа Василя Лісового. Мій Іванко прийшов якось увечері блідий, з круглими від страху сірими оченятами під своїми шовковими віями. Боже, це я хлопця на смерть перелякав! Навіщо було давати йому того листа, воно ж іще дитина...
      – Щось сталося?
      – Та ні, нічого, – сказав Іван і поспішив піти.
      (Згодом виявилося, що Іван показав рукопис листа Лісового завучеві Петрашенку, а той доніс у КГБ).
      ...Мої спогади обірвав окрик:
      – Василю Васильовичу, зачекайте-но.
      О, це я вже на вигоні. До мене наближаються два чоловіки років тридцяти. Якісь непримітно-однакові, ніби стандартні.
      – У нас машина застряла, допоможіть-но штовхнути.
      Справді, на тім боці вигону, ліворуч, стоїть машина ГАЗ-69. Де б вона застряла: снігу й по ґульки не буде. А баюри замерзли. Та й стоїть машина на висипаній щебенем дорозі. І дітей он скільки йде до школи. Їм тільки скажи – за виграшку штовхнуть.
      А чоловіки в мент стали обіруч мене і вже тримають за лікті:
      – Ми з КГБ. Спокійно.
      – Та бачу, що ви з КГБ, – напрочуд спокійно відповідаю.
      – Що, чекали? Ходімо в машину.
      Оббиваю сніг, перше ніж заходити, а вони підштовхують. І це на очах моїх учнів.
      Далі все як у кіно. 30 км з Ташані до Переяслава подолали за кілька хвилин. Я намагався щось говорити до них нейтральне, та вони відповідали однослівно. Видно, що це тупі оперативники, які своє завдання вже виконали. Крім того, навряд чи вміють вони говорити українською. А засвічувати свою російськість їм не велено.
      У Переяславі завели мене на горішній поверх райвідділення міліції: там виявилася кімната КГБ. Мавп’якуватий азіят років п’ятдесяти (ходив так м'яко, як мавпа) назвався старшим слідчим КГБ УРСР полковником Каравановим. Пропонує видати антирадянську літературу, яка, як йому відомо, в мене є. Це, мовляв, полегшить мою долю.
      – Такої в мене нема, – кажу.
      – Поїдемо побачимо, – з трудом добираючи українських слів, каже Караванов.
      Мене висадили біля школи і пішли ми з Каравановим до хати Полічів, де я винаймав квартиру. Голосно вітаюся з зустрічними, ніби нічого не сталося. Бо пам’ятаю, як мене тут одного разу вибештала сусідка, яку проминув не привітавшись, коли вона поралася в городі:
      – Бач, гордий який. І добридень не скаже. А ще вчитель...
      На душі дивний спокій. Так ніби все раптом стало на свої місця. Скінчились мої невідступні тривоги, тяжке чекання, буденні клопоти. Розв’язалися всі проблеми: зі школою, з аспірантурою і найскладніша – з моєю… Ні, вже не моєю дівчиною. Головне ж – покінчено з цим затяжним чеканням, що спопеляло мою душу. Щоправда, з нового року я вже почав від нього відходити, довіривши свою душевну кризу паперові. А тепер ось вони все це заберуть, бо ж я полінувався вранці віднести рукопис до погрібника... Пізніше я збагнув, що творча натура завжди має вихід із кризи: перетворити її в творчий задум, виносити і народити мистецький твір, як мати дитину. Залишишся спустошеним, але вивільнишся від своєї муки.
      Коли ми з Каравановим ішли до хати, він усе пускав мене поперед себе – певно, щоб я не втік... У дворі сновигали такі ж дебелі безликі чоловіки. Стояла – чомусь простоволоса – баба Ганна Поліч, моя господиня. Пильно подивилася на мене, ніби з докором, так гейби я вчинив щось недобре. Авжеж, біду приніс їй у хату. А вона була добра до мене і довірлива. Навіть про голод 1933 року розказувала.
      Караванов ще раз запропонував мені видати антирадянські документи. Робити було нічого, я дістав із-під ліжка валізу, вийняв білу течку:
      – Ось це, можливо, вас зацікавить.
      Одначе вони взялися перебирати й трусити мої речі. Я сидів собі з обрушеною душею і нічого не сприймав близько до серця. Так ніби це відбувається не зі мною і не всерйоз. Ніби в кіно. Однак розум підказує: треба б вирвати з маленького записничка деякі аркушики з адресами й телефонами друзів, щоб їх не чіпали. Прошуся до виходку. Пускають... Потім знову сиджу в другій кімнаті й кошу оком, чи не знайдуть рукописи статті “Кінець шістдесятників”, які я заклеїв у пачку з вермішеллю. Не видно. Кажу: “Хочу щось з’їсти, бо вранці не снідав”. Пускають мене до першої кімнати. Беру двоє яєць, хліб і сіль. Одне яйце випив, друге, відчуваю, не піде. Тим часом бачу, що пачки з вермішеллю переставляють туди-сюди, але не розпечатують. Чи то я такий хитрий, чи вони такі дурні? Тут, у Ташані взявся я написати статтю про останні події під назвою "Добош і опришки", інша назва "Кінець шістдесятників". Хотів осмислити те, що сталося 1972 року в нашому суспільстві. Текст вийшов доволі примітивний, хіба що назва добра. Правильна. (Цю статтю Анатолій Русначенко опублікував у книжці “Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років”. Київ, вид-во ім. Олени Теліги, 1998. С. 543-550. Він переписував статтю з моєї кримінальної справи і наробив помилок. Не міг же я написати “шестидесятники” – тільки “шістдесятники”. І дату поставлено “Січень – лютий 1987 р.”. Коли ж то було на початку 1973 року). Рукопис я ховав у погрібнику, де мав відро картоплі. Але мене оце сполошили, що ніби до війська на перепідготовку візьмуть, то я завіз рукопис до Києва та залишив у сестриній квартирі.
      – Ось, – хваляться шмональники, – ми вам книги склали, а то порядку у вас не було.
      Таки не було, бо не мав я шафи: лежали книги на ґазетах уздовж стіни на долівці. Розмотують рулон шпалери. Ага, йдеться про конверти, які я мав намір зробити зі шпалери і розіслати в них лист Лісового... Знімають зі стіни, скручують у трубку і запаковують стенд про Григорія Сковороду. І там крамола? Ну, тут уже без директора Родіона Васильовича Коломійця і завуча Віктора Йосиповича Петрашенка не обійшлося. Я намалював цей стенд на двох склеєних ватманських аркушах до 250-річчя Сковороди, що відзначалося 2 листопада 1972 року, вивісив його в кабінеті літератури, а директор через якийсь час зняв стенд. Присилає якось до мене ввечері шкільного сторожа Чуя, щоб я негайно прийшов до школи. Чвакаю болотом. Там є обидва завучі: Петрашенко та Шевченко Микола Антонович.
      – Що це ти понамальовував тут? Ось хрест, ось тризуб...
      – А як же церкву малювати, з серпом і молотом? І Біблію. А тризуб – де він тут?
      Ага, це вони трипалий підсвічник витлумачили як тризуб. Я й не думав так, малюючи. Бачив такого підсвічника в Лісових, то й намалював. Так само, мабуть, і Микола Зеров написав про Київ з лівого берега: “Ця золотом цвяхована блакить” – та й загримів на Соловки.
      Завуч Шевченко намагається захищати мене, але Петрашенко наступає: за колядки і щедрівки, що я перед Новим роком почав розучувати зі своїми дев’ятикласниками в себе вдома. Усього двічі зібралися – і раптом перестали мої школярики приходити. Он воно звідки холодний вітер подув... Завуч Петрашенко, на відміну від директора Коломійця, партійний, тому проявив більшу пильність. Директора не приймали в партію, бо він під німецькою окупацією був. Злі язики може й брехали, що молоко німцям у людей збирав. Одна жінка не здавала молока, казала, корова не доїться. То він сховався в яслах під сіно (невеличкий сам). От жінка увійшла до хліва: цірк, цірк у дійничку. А Родіон Васильович гульк із ясел, як Пилип з конопель:
      – Ага, ти казала, що корова не доїться! А німецьким солдатам молочка треба!
      Їй-Богу не брешу, кажучи, що Родіон Васильович бив себе в груди:
      – Я безпартійний комуніст!
      ... Намагаюся захищатися:
      – Та що ви мені тут допит улаштували, ніби якомусь “ворогові народу”?
      – Ти не пригай, не пригай. Ми тобі добра хочемо. Треба навчальну програму виконувати, а ти націоналізм пропагуєш.
      – Колядки – націоналізм?
      – Програмою колядки не передбачені. Це релігія. Треба програму КПРС пропагувати, а ти колядки. Речення для граматичного розбору з доповідей Леоніда Ілліча Брежнєва брати, а ти зі свого Симоненка.
      – Кожен робить своє: я вчу дітей мови, а ви на уроках історії та суспільствознавства вивчайте програму КПРС. Хто що може, те й піднімає: один брилу, другий соломину.
      Згодом у селі поширилася чутка, що я намалював ікону і хотів вивісити її в школі, а директор не дав. І що я вчив дітей молитов: “Богородице Діво, радуйся, благодатная Маріє...” Мабуть, отой сторож Чуй під дверима підслуховував і оце таке вибрехав та пустив селом.
      – А чого це ти моїх синів в опозицію записав? – питає Коломієць.
      Його старший син Володимир видав кілька книжок віршів. А молодший, Олег, навчався зі мною двома курсами пізніше. Ми в літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ!) здружилися. То Олег зізнався мені, що в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району, яке я вже вибрав на розподілі, директорує його батько. То кому ж це я казав про опозицію? Може, говорив про яку-небудь позицію в якомусь питанні? З ким же я розмовляю в Ташані – тільки зі своїми учнями та вчителями. На інших людей часу нема.
      – Казав, казав, не крути. Іванові Івановичу та Анатолієві Миколайовичу.
      – Хто це? Не знайомий з такими.
      – Учні улюблені твої, Стіпахно та Шевченко, яким ти націоналізм проповідуєш.
      Це мене вразило. Цих хлопців (другий – син завуча) я справді виділяв як найздібніших, тільки не перед класом, звичайно, але хіба це сховаєш? Я мав їх за друзів, адже вони всього на 8 років молодші за мене. Виходить, моїх школяриків уже допитують. Навряд щоб зі власної ініціятиви вони це сказали... Пригадалося, як Іван мені повідомив був (перелякані сірі оченята): “Петрашенко сказав, що ви в нас уже довго не будете...” Йокнуло тоді мені під серцем, але я не подав виду.
      А ще згадав я, як директор одного разу викликав мене до свого кабінету і став аналізувати мій урок, на якому він не був.
      – А я під дверима стояв, щоб не впливати своєю присутністю на хід уроку.
      – То це у вас такий педагогічний метод?
      Декілька разів після того я підходив до дверей і різко відчиняв їх – з розрахунком ударити підслухача. Не вдалося. Петрашенко вичитував мені, що зайве розказую про Володимира Сосюру (ага, таки цитував я в 10-му класі: “І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було”. Розповідав, як більшовики розстріляли і закопали Сосюру, а він вижив). Що підтримую націоналізм Івана Нечуя-Левицького, згадую про голод і репресії.
      – А хіба голоду й репресій не було? По-моєму, дурити дітей – то найтяжчий гріх.
      – Голод був через неврожай, а в 1937 році репресовано було всього 62 тисячі комуністів.
      – А до 37-го, після 37-го і крім комуністів – скільки?
      Розмова тоді ні до чого не привела, хіба до висновку, що хмари наді мною густішають. Слава Богу, що ніхто не доніс, як я поза уроком підкоротив знаменитого вірша Павла Тичини:
      – Всіх до 'дної ями партія веде!
      ...Годині о п’ятнадцятій Караванов велів мені роздягнутися. Прикликали сусіда оглянути мене.
      – А ви чому тут?
      – Це пойнятий. Так положено.
      Велять збиратися.
      – Що брати?
      – Нічого. Ви завтра повернетеся. Можете взяти рушник, мило, зубну щітку.
      На задньому сидінні мене саджають посередині між двох своїх. Щоб я не вискочив. Зупинилися на хвильку біля школи. У дворі шарварок, як біля розтривоженого вулика. Оце завдав я школі клопоту! Тепер дістанеться “трудовому колективу”, що не виховав мене. Буде їм ідеологічна лазня. А що найгірше – тепер вибиватимуть із моїх школяриків – із найздібніших насамперед, кого найбільше любив, – оті зернятка добра, які я сіяв півроку. Чи залишиться після тої потолочі хоч що-небудь у їхніх душах? Прощайте, мої дев’ятикласники, мої шестикласники, мої четвертокласники... Перші мої й останні мої учні.
      Чомусь зупинялися в Переяславі біля міліції/КГБ, потім помчали мене як великого пана до Києва, в обласне КГБ, що на вулиці Рози Люксембурґ. (Тепер Пилипа Орлика. Там Фонд культури, яким відає Борис Олійник. Об такі назви – Рози Люксембург, Карла Лібкнехта, Сакко і Ванцетті, Пальміро Тольятті – вся Україна язики ламає). Довго тримали мене в залі з телевізором та наглядачем у цивільному. Показували якийсь романтичний, про море, фільм, аж я зацікавився. Пізно ввечері посадили мене поміж двох чоловіків у чорну “Волгу”, привезли на Володимирську, 33. З Ірининської вулички відчинилися ворота – і вони охоче проковтнули нас.
      Великий порожній двір зі самотньою яблунею, що сиротою тулиться при стіні. Заводять мене в боксик метр на метр, зі вмурованою лавкою. Десь після півночі ведуть у камеру зі столом. Старий таранькуватий наглядач у чині прапорщика робить обшук. Вражає і дивує його майстерність: вийняв шнурки з черевиків, зняв металеві наконечники і вивернув шнурки: я б ніколи не додумався, що так можна. Що він там шукав? Дав гребінця:
      – Расчешись. Продуй нос. Растопырь пальцы.
      Заглядає у вуха, в рот, стукає мені зуби олівцем. Ніби циган коня купує.
      – Повернись. Нагнись. Раздвинь ягодицы.
      – О, ви як вухо-горло-ніс, – пригадав я жарт Василя Рубана з його самвидавської повісті “Помирав, уражений проліском, сніг”.
      – Поговори мне, поговори...
      Справді, ліпше помовчати.
      – Повернись. Подними яйца. Покажи головку. Одевайся.
      Шнурків до черевиків, паска, краватки не віддає. Мабуть, щоб я не повісився на них. Ведуть до камери, побрязкуючи ключами, майстерно та гучно клацаючи пальцями. Велять мені тримати руки назад. Іду як великий пан: переді мною і за мною відчиняють і зачиняють двері. Але зсередини в тих дверях ручок нема. Завели на третій поверх, у крайню південно-східну камеру. Здається, 52. Холодно, бо кватирка відчинена. Нари з металевих штаб. У головах підвищення. Матрац, білизна, ковдра. У кутку велика каструля. Мабуть, це і є параша. Укрився додатково своїм синім благеньким ще студентським пальтечком – і як потонув.
      ...Чую як у тумані, що мене хтось душить! Доки дійшов тями – з камери виходить наглядач, гримнув дверима, залишивши сатанинський перегар тютюну та горілки.
      Як завтра з’ясувалось у начальника тюрми підполковника Сапожникова, це наглядач не міг мене добудитися, то зайшов подивитися, чи я живий. Спати треба ногами до дверей, з відкритим обличчям, щоб його “гражданину контрольору” було видно у вічко. Що я живий.
      У заґратованій ніші над дверима – дві лампочки: сильніша на день і слабша – на ніч. Довго я вчився спати при світлі, що б’є в очі, аж доки не здогадався складати хустину смужкою вчетверо і накривати нею очі – цього не боронили.
      Отакий був мені день 20-річчя смерти Сталіна.
    • 2010.10.05 | Мирослав Маринович

      Мені врешті запропонували добре подумати...

      Моя перша зустріч із КГБ (вибачте, я вперто використовую російську абревіатуру, хоч і розумію, що українською це КДБ) відбулася 1969/70 навчального року, коли я навчався на третьому курсі політехнічного інституту у Львові. Виявилося, що мій однокурсник, який жив в одному гуртожитку зі мною, був інформатором КГБ і доносив у цю службу, про що я веду бесіди в гуртожитку. У кожнім разі, мені в КГБ назвали два мої «злочини». По-перше, я «поширював націоналістичні вигадки і паплюжив національну політику КПРС, твердячи, що Київ – не столиця України, бо там розмовляють російською мовою». По-друге, я «дискредитував чесне ім’я комуніста» (насправді голосно бунтував, коли єдиний комуніст на нашому курсі «прославився» на цілий інститут тим, що вкрав у свого однокурсника його курсову роботу з креслення).

      На першій зустрічі в КГБ мені повідомили, що за таку підривну антирадянську й націоналістичну діяльність мене будуть звільнювати з інституту. Признаюся, що для молодого й недосвідченого хлопця, яким я тоді був, ця вістка була приголомшливою. Ясна річ, я налякався. Мені врешті запропонували добре подумати і зважити, що в мене є шанс виправити становище, якщо я доведу свою відданість радянській державі й буду інформувати КДБ про «ворогів радянського ладу».

      Отож повертаюсь я до гуртожитку, а там сидять мої товариші за пляшкою вина і якраз «взяли в оборот» ім’я Брежнєва. Сів я біля них і думаю: «Так оце тепер мені би треба було записувати, хто що сказав, і передавати в КГБ?!» Ця думка струсонула мною, і я сказав хлопцям: «Сьогодні мене викликали до КГБ і схиляли до інформаторства. Я буду старатися якось уникнути цього, але поки що не говоріть при мені нічого політично важливого». Хлопці, здавалося, не надали цьому значення, кинули мені щось типу: «Та добре, не переживай» і заходилися далі критикувати Брежнєва.

      Радився я і з одним своїм старшим родичем. Той твердо сказав: «Не кажи їм ні ‘так’, ні ‘ні’. Грай із себе дурничка». Це мені тоді видалося мудрим, і я почав «грати дурничка». Проте КГБ бачило таких дурничків чимало і вміло заганяти їх у глухі кути. Зокрема, щоб покарати мене за «небажання співпрацювати», мене було виключено з військової кафедри (так що після закінчення інституту я пішов до війська простим солдатом, а не так, як мої колеги – офіцерами). Проте паралельно й міцніла в мені якась упертість, і я казав «нічого не бачив, нічого не чув» уже значно сміливіше. А вже на 5-му курсі, на щастя, я познайомився з українцями-киянами, які не приховували свого патріотизму і вміли «тримати удар» КГБ. Тепер уже й мови не могло бути, щоб я «грав дурничка».

      КГБ змінило тактику, і якось запропонувало мені, в обмін на мою згоду співпрацювати з ними, залишити мене після 5-го курсу на аспірантурі й дати у Львові житло. Але тепер я уже чув лікоть своїх нових друзів і міг твердо сказати «ні».

      Мене знову покарали тим, що дали обмежений «допуск» до таємниць режимного підприємства (на таких підприємствах працювали ми, фахівці з напівпровідникових приладів і матеріалів); згодом мене не пустили за кордон на виставку приладів івано-франківського заводу «Позитрон», де я працював, а також відмовили моїй начальниці, яка клопоталася про те, щоб мені як важливому їм спеціалісту відтермінували військову службу.

      Вирішальною була остання розмова зі співробітником заводського 1-го відділу КГБ. У переддень цієї розмови, а саме: 22 травня 1973 року я був у відрядженні в Києві і заодно пішов зі своїми друзями до пам’ятника Шевченку з квітами. Проте для КГБ це було однаково, що розписатися у своєму націоналізмі: вшановувати Шевченка у річницю його перепоховання в Україні закликала українців наша діаспора). Отож міліція за годину після покладання квітів затримала мене в аеропорту «Жуляни» і обшукала, допитуючись: «С какой целью ходили к памятнику Шевченко?» Цього для КГБ було вже занадто. Мене зразу ж викликав мій «куратор» із КГБ в Івано-Франківську і попередив: «Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас». І я тоді вже мав силу гордо і навіть дещо задерикувато відповісти: «Добре, я буду проти вас!».

      На цьому й завершився перший етап мого «знайомства» з КГБ – схиляння мене до інформаторства. Подальші зустрічі вже були підготовкою до арешту…
  • 2010.08.06 | Копач

    Як співпрацювали політв*язні з іноземними ЗМІ

    Як співпрацювали політв*язні з іноземними ЗМІ(особливо цікавить Радіо "Свобода")?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.10.05 | Мирослав Маринович

      ...зокрема до радіо «Свобода», «Бі-Бі-Сі» й «Голос Америки».

      Власне, безпосередньої співпраці не було – яке вже там радіо «Свобода», коли найменший списаний папірець треба було в таборі ретельно ховати від обшуку! А «шмонали» в’язнів щоденно: вранці при переході в робочу зону і ввечері при поверненні в житлову... І все ж політв’язням вдавалося таємними шляхами передавати на «велику зону» багато матеріалів, зокрема інформацію про життя табору для «Хроники текущих событий», а також найрізноманітніші петиції, заяви, протести. Все це згодом різними «струмочками» стікалося до московських дисидентів, які передавали їх дипломатам і західним журналістам, акредитованим у Москві. Останні, у свою чергу, передавали ці тексти до західних медій, зокрема до радіо «Свобода», «Бі-Бі-Сі» й «Голос Америки». Вони й були тими рупорами, через які увесь Союз дізнавався про діяльність дисидентів. Їхня допомога була неоціненною – саме тому їх так ненавидів і глушив радянський режим. А вже оригінали цих повідомлень збирала у себе Бібліотека американського Конгресу, де вони зараз і зберігаються.
    • 2010.10.11 | Василь Овсієнко

      У 1988-91 рр. працював на радіо «Свобода»...

      Іноземних журналістів в Україну пускали тільки на певні події, їм суворо визначали маршрут поїздки. Так що доводилося возити інформацію в Москву, де режим був м’якший. Але траплялося, що в дорозі кур'єра обшукували, арештовували або елементарно обкрадали…
      Щоб оголосити про створення УГГ, Микола Руденко поїхав у Москву. Олександр Гінзбурґ скликав 9 листопада 1976 року прес-конференцію у себе в квартирі. Того ж вечора під Києвом у Кончі-Заспі в помешкання Руденків на другому поверсі полетіло багато цеглин. Там ночували дружина Раїса Руденко і Оксана Мешко. Жінки затулялися подушками, але О.Мешко таки була поранена цеглиною в плече.
      У 70-х роках «суверенна» УРСР мала лише три консульства в Києві: США, Великобританії та, здається, Німеччини. Консули сиділи в готелі «Москва» (нині «Україна». Доступитися до них було важко. Та й інформацію від Української Гельсінкської Групи брав лише консул США. Розповідали, що член УГГ Петро Вінс (22 роки) було напхав за пояс паперів і пішов до консула США. Міліціонери вхопили його за піджак, а він вилузнувся з піджака і таки прорвався… Коли виходив – його побили. Посадили на 15 діб. Петро оголосив голодівку. Додали ще 15 діб. Голодував усі 30 діб. Згодом йому сфабрикували справу про «дармоїдство» – 1 рік криміналу…
      Член УГГ письменник Олесь Бердник теж проривався в консульство США.
      12 жовтня 1978 сталося диво: недавня політв’язенка Надія Світлична виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Іван-Павло ІІ, а 08.11 того ж року вона прибула у США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства. Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті. З 1980 Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 Світлична реґулярно видавала "Вісник репресій в Україні" (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. працювала в Українській редакції Радіо "Свобода”. Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв'язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові Іванові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи. Вела радіожурнал для жінок „Журнал надії”, до якого крізь шум глушителів прислухалася вся Україна. 12 років розповідала про найкращих – репресованих – людей України.
      На радіо «Свобода» працював деякий час Віктор Боровський, родом з Коростишева, студент Слов’янського педінституту, якому теж дивом удалося виїхати.
      У 1988-91 рр. працював на радіо «Свобода» і Микола Руденко.
      Осип Зінкевич розповідає, що він тривалий час був єдиним з українців-еміґрантів членом Міжнародної асоціації спортивної преси з осідком у Мілані (Італія), мав акредитацію на міжнародні спортивні ігри – на Олімпійські (Мехіко-68, Мюнхен-72, Монреаль-77), на універсіади в Канаді, в Японії, на міжнародні спортивні чемпіонати в Німеччині, Греції, Фінляндії. Зустрічався зі спортсменами і журналістами, які привозили самвидавні матеріяли з України і везли їх в Україну. Це робили також українські моряки радянських кораблів, які часто припливали до Копенгаґену в Данії. Книжки в Україну передавали через туристів. Не гребували скористатися послугами українських комуністів Канади, щоправда, без їхнього відома: через своїх людей підкладали самвидавні матеріали в багаж Петра Кравчука, голови ЦК Комуністичної партії Канади, бо його не обшукували. П. Кравчук, довідавшись про це вже в час Незалежності, обурювався з цього приводу. Так група молодих людей долала „залізну завісу”. У кожному випадку це був ризик. „Я вважаю, що всі наші способи були чесними і, хоч би хто що казав, ми доклали своїх зусиль, щоб Україна стала незалежною”, – вважає Зінкевич.
  • 2010.08.06 | Копач

    Як передавалась інформація, самвидав, листи, звернення

    Як передавалась інформація, самвидав, листи, звернення... з радянських таборів на волю?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.10.11 | Василь Овсієнко

      Чи не передчасно розкривати ці таємниці?...

      Чи не передчасно розкривати ці таємниці?
      Зашифрувати інформацію в листі можна було, лише наперед домовившись із адресатом про той шифр. Наприклад, що адресат читатиме на 2-й сторінці з такого-то рядка починаючи, кожну, скажімо, 12-у літеру. Або це має бути друга літера в кожному 9-му слові. Можна було домовитися про цілі слова чи частини слів (скажімо, читати кожне 14-е слово до розриву між літерами). Адресант (автор) мусив добре потрудитися над складанням такого листа, бо ж мав бути якийсь пристойний зміст, щоб цензор (оперативник) не запідозрив «умовностей у тексті» і не конфіскував листа. У такому листі можна було розмістити хіба два-три речення.
      У листі можна було між рядками написати текст розчиненою у воді содою чи якимись ліками. Адресат мав пропрасувати листа – і таємний текст проступав. Але сода все ж таки блищить на доброму світлі. Було, що нечистоплотна цензорка накрила зеківським листом горнятко з завареним чаєм – і проступив текст!
      Звільняючись, можна було вивезти написані содою тексти у вирізках із журналів, у книжках.
      З місць ув'язнення передати інформацію можна було усно на побаченні. Але на суворому режимі побачення належалося одне на рік, до трьох діб, у кімнаті побачень і одне на рік через стіл у присутності наглядачів – до трьох годин. У тюрмі – тільки через стіл на півгодини. Адміністрація старалася позбавляти побачень – за завданням КГБ. Наприклад, Василь Стус мав одне побачення за 5 років першого ув'язнення і одне за 5 років другого ув'язнення.
      Крім того, у кімнатах побачень установлювалися підслушки.
      На побаченні заборонені були папір, олівець, ручка. В'язень, було, насипав борошна на стіл і писав по ньому сірником, а родичі читали і запам'ятовували.
      Інформація писалася на цигарковому (ще ліпше на конденсаторному) папері дуже дрібними літерами, загостреним олівцем. Папірець скручувався в трубочку, обгортався целофаном і запаювався на вогні. Так накладалося кілька шарів захисту. Таку цидулку (контейнер) можна було – без сорому казка – сховати тільки в собі, бо ж в’язня перед побаченням переодягали в зовсім інший одяг. Втім, перед побаченням в’язневі, а після побачення родичам могли влаштувати обшук – заглянути в рот, у ніс, у задній прохід чи в піхву. Для цього мали жінок-наглядачок.
      «Раскрой рот. Продуй нос. Покажи п’ятки. Раздвинь ягодицы. Покажи головку…» Василь Рубан при такому обшуку пожартував був: «О, ви як вухо-горло-ніс!» – «Поговори мне, поговори!».
      Надійніше було зробити контейнер у вигляді кульки і проковтнути його. Кулька виходила приблизно через півтори доби. У той же спосіб родич мусив виносити контейнер на волю.
      Дехто виносив по кілька контейнерів при звільненні. Але в’язня могли несподівано взяти на етап за два-три тижні до закінчення терміну, завезли його в обласний центр і тримали там до дня звільнення. (Це щоб не заїхав у Москві і щоб йому там московські правозахисники не влаштували прес-конференцію). Якщо вдавалося «завантажитися» контейнерами, то в’язень мусив проробляти цю неприємну процедуру з контейнерами багато разів. А це ж треба було мати целофан і сірники, треба було ховатися від співкамерників… А «параша» (туалет) у камері часом нічим не відгороджена… Сидиш, як на п’єдесталі… Доводилося утримувався від їжі на етапі.
      Декому вдавалося домовитися з кимось із наглядачів або майстрів, щоб вони виносили інформацію і відсилали її на певну адресу. Платню вони одержували від родичів. А з цим теж треба було ховатися. Було багато провалів: інформацію брали і здавали… Винні йшли в кримінал.
      А один в’язень нечисленної в СССР нації почув, що конвоїр на вишці наспівує пісню його рідною мовою… Порозумілися – і в’язень через кілька днів перекинув через «запретку» цілий пакет. Усе дійшло.
      Ось два епізоди про передачу інформації.

      Михайло ГОРИНЬ. Запалити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Художн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – 328 с, фотоіл. Див. с. 59-62:
      «ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО
      Нам хотілося вискочити поза межі можливого. Не знаю, чи ви це відчували, але в мене постійно був потяг вирватися за межі отих мурів, дати про себе якусь звістку. Тож коли одного разу політв’язні запротестували проти борщу, в якому були черв'яки, то нас порозкидали в різні корпуси. Українців – це Кандиба, Лук'яненко і я, деколи й Красівський – нас кинули на лікарняний корпус, але в підвал. Жахливий корпус. Чи то там був грибок, чи що. Тільки принесуть хліб – до вечора він уже покрився цвіллю, вже їсти не можна. А сушити нема де. То влітку ми свій хліб на прогулянку брали і він трішки підсушувався на осонні. Або ж треба було з'їдати всю пайку за раз, напихати той живіт, а вже другий-третій раз їсти без хліба.
      Будучи в цій камері, я запропонував таку ідею: давайте напишемо заяву в ООН про те, що тут робиться. Левко каже: "Ти знаєш що – я думаю, що нас труять. Нам треба остерігатися отруєння. З нас хочуть зробити інтелектуальних калік". Я того не відчував, але коли Левко так сказав, то я відповів: "Левку, це дуже небезпечно – гратися в таку гру. Коли ти думаєш, що тебе хочуть звести зі світу – це означає дати підставу оголосити тебе божевільним. Я якщо навіть отруюся, не буду говорити про це. Я не буду про це думати, не хочу того думати. То дуже небезпечно".
      Я відсидів півтерміну, три роки – маю право на першу посилку. Оля присилає мені посилку, 5 кілограмів. П'ять кілограмів меду, в який вона нафаршувала з півкілограма перемолотих вітамінів. То була унікальна річ! Покуштували ми. Левко каже, що то треба викинути – то вони нас труять. Кажу: "Левку, я не вірю цьому. Я буду їсти." Але коли співкамерники відмовилися, ну то як я буду їсти? Я буду їсти мед, а вони будуть дивитися на мене? Як ти себе морально почуватимеш, тим паче в тюрмі такий делікатес? Коли я побачив, що співкамерники наполягають на цьому, я взяв тих 5 кг меду і викинув у коридор.
      Отже, ідея написати заяву в ООН. Я кажу: "Хлопці, я маю ідею. Як передати? Через поцілунок". Я запропонував таку ідею: приходить моя дружина на побачення – а вона приїздить у день мого народження, 17 червня, – і я через поцілунок передаю заяву в ООН".
      Завдання полягає в тому, щоб написати компактний текст, щоб за обсягом був не більший однієї сторінки густого машинопису через інтервал, або через півтора інтервала дві сторінки, щоб це помістилося на цигарковому папірці. Моє завдання – навчитися тримати кульку в роті, Іванове завдання – навчитися дрібно писати (бо він великий педант), а Левку завдання – за той час написати добру заяву, щоб ми всі перевірили, обсмоктали її.
      Взялися за це діло. Я зробив собі кульку – ще заяви нема, а я зробив собі кульку, як вирваний зуб. Там я її тримав.
      В.Овсієнко: А кулька з чого?
      М.Горинь: З хліба кулька. А кулька яка? Ви знаєте, як робиться клей із хліба? Розжовуєш хліб зі слиною, а потім витискуєш через якусь шматину – то капітальний клей. Я клеїв собі книжки, я пізніше Стусові склеїв декілька томів. Я почав учитися. Ви знаєте – унікальні можливості людського тіла! Ви спробуйте зараз свій язик послати аж туди... Я десь тижнів зо два не міг послати язик далі – отут він у мене зупинявся, а далі вже не йде. Через місяць мій язик уже був тут – знаєте, унікальне явище! Того, може, й наука не знає, але я на самому собі переконався.
      Левко написав добру заяву. Іван навчився писати. Нам удалося знайти половину бритвочки, леза, щоб застругувати олівець. Писати чорнилом не можна, бо розходиться. Писати слід олівцем, але олівець мав бути тонкий, як голка. Іван то зробив унікально. Згорнули ми папірець у такий чотирикутничок – півтора сантиметра на півтора.. Узяли целофану шматок, сірником його запаяли, а тоді зверху я його обклеїв станійолевою обгорткою з цукерка (фольгою) і зробив таку грудочку. Та грудочка справді була така десь, як ніготь. А як її зберігати? Ми домовилися, що я весь час буду сидіти спиною до дверей і тримати кульку в руці. Один із нас чергує і коли бачить, що наглядач довго дивиться в прозурку, то він робить легкий постук. Це означає, що я змінюю позу і легенько кладу кульку в рот. Не можна її весь час у роті тримати, щоб не розкисала.
      І так воно дійшло до 17 червня. Якраз випадає нам у лазню йти. Питаю хлопців: “Брати ту кульку чи ні?” – “Та не треба, тебе не візьмуть з лазні”. Але виявилося, що взяли саме з лазні. І дуже добре, що я взяв її з собою. Коли ми прощалися, то так один одному переможно глянули в вічі – значить, все в порядку.
      Повели мене на побачення. Приїхали тато, Оля і Оксанка. Оксанці було три роки, вона привезла з собою плитку шоколаду і так суне мені ту шоколаду по столі. А наглядач відкинув. Не дозволив узяти. Дитина, яка має три роки, Василю, бере відламує один сеґментик сантиметр на сантиметр тої шоколадки і суне мені! Наглядач не забороняє – але вже я не хочу! Думаю собі, як же мені передати кульку? Якщо я поцілуюся з Олею зразу, як вона зайде, то вона не зможе говорити. Це я навчився говорити з кулькою в роті, мені то не заважає. Значить, треба передати в той момент, коли будемо прощатися. Сиджу і весь час працюю ногами, щоб я підскочив, як на пружині, вхопив Олю за шию і поцілував.
      І це вдалося! Дружина зауважила, що я дивлюся на неї змовником – щось є. Але ще не знає, що є. Я кидаюся через стіл, цілую її і передаю кульку з рота в рот. Ми попрощалися, пішли. Тільки вийшли вони в коридор (я вам казав, що тато безстрашний, то унікальна людина була, і жаль, що вони його так швидко звели зі світу), чую, як тато кричить: "Татари! Татари! Що ви вчепилися до дитини? Татари!" Він так кричав "Татари!", може, одну хвилину або півтори, що вони махнули рукою. (Батько, Микола Горинь, помер у 1988 р., на 83-му життя). – В.О.). І вона так вивезла кульку. Заява побачила світ.
      В.Овсієнко: То це сталося якого року на день народження?
      М.Горинь: Зараз я вам скажу... Це було 17 червня 1968 року, Оксані було вже чотири роки.
      В.Овсієнко: А я, пане Михайле, ту заяву почув по радіо “Свобода”. Від тих пір я запам’ятав ваше прізвище, Лук'яненка і Кандиби.
      М.Горинь: От бачите як! Цікаво. Ну, я вам скажу, минув певний час, і Оля робить ту саму помилку, що й Ніна Строката. Вона їде до Москви і зупиняється у "начальства". Мабуть, у Ніни Лісовської. Була така кандидат математичних наук, дуже солідна жінка. Я не пригадую точно, але у когось вона зупиняється, передає текст. Через місяць-півтора викликає мене кагебіст капітан Обрубов Микола. Він навчався разом з Левком Лук'яненком у Московському університеті. Здається, вони обидва навіть були на "Доске почета". Словом, він добре вчився. Обрубов так серйозно мені каже: "Слухайте, я маю завдання переказати вам: якщо розкажете, як ви передали ту заяву, то вийдете з тюрми, вас звільнять". А я кажу, що не передавав. "Як не передавали – там же ваше прізвище є?" – "Та то прізвище". – "То ви не писали? Може, то хтось вас підписав?" – "Ні, я писав, але я не передавав". – “А хто писав – ви, Лук'яненко чи Кандиба?" – "Я не знаю, як вони, але я писав". Бо ми так домовилися: визнаємо, що ми писали, а хто передав – не кажемо, бо той, хто передав, буде сидіти.
      Так Обрубов нічого й не добився. Але через півроку Оля приїжджає на побачення – то вже 1969 рік – стіл уже розділений надвоє: велика пластикова перегородка висотою десь, може 80 або 90 см над столом. І вже розмовляємо ми по телефону. Отже, вони поставили точний діагноз, як це сталося.
      До речі, коли я вийшов з тюрми і приїхав до Києва, то перше, що мене запитав Іван Дзюба: "Ти мені скажи: як ти то передав?" Але ж то був 1971 рік, розповідати було небезпечно. Ми ходили вулицями, я йому розповів. Була така пікантна історія в тому Володимирі...»

      Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. (Додатковий наклад – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, 2007). Див. с. 291-293:
      «3 – 6 жовтня 2000 року Пермський “Меморіял” запросив мене до участі в конференції “Музеї і виставки “Меморіалу”. У готелі в місті Чусовой Пермської області зустрівся я з колишнім своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.
      Партизан Баліс Ґаяускас відбув 25 років ув'язнення (1947 – 1972). Вдруге заарештований 20 квітня 1977 року, 12 – 14 квітня 1978 року засуджений за так звану “антирадянську агітацію і пропаганду” ще до 10 років ув'язнення та 5 років заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. У неволі він оволодів дуже багатьма мовами. Принаймні читає практично всіма европейськими. Бідкався, що призабув корейську, японську, китайську: давно нічого не читав, ні з ким не розмовляв. Звільнений з заслання 1988 року. Був обраний депутатом Сейму, очолював комісію з розслідування діяльності КГБ, був міністром внутрішніх справ Литви. Це після 36 років неволі!
      Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса, який у книжках публікується під назвою “З таборового зошита”. Пані Ірена сказала:
      – Це ж я винесла...
      Баліс Ґаяускас пояснив. У першій половині 1983 року ми сиділи з Василем Стусом у 20-й камері. Мені передбачалося побачення. Ці аркушики я взяв у нього, скрутив разом зі своїми папірцями і сховав. Я не знав, що в них. Та й не було часу і можливості дивитися. Я припускав, що це вірші. І разом зі своїми текстами передав їх на побаченні своїй дружині.
      Ірена Ґаяускене. Пакетик був тонкий, як спиця, тому що папір був дуже тонкий. Такий папір я купувала Балісові в Каунасі в аптеці.
      Це було влітку 1983 року – у червні чи липні. Я після побачення заїхала в Москву і віддала цей пакетик московським дисидентам. Приїхавши додому, я написала листа Балісові, що в мене все гаразд. Тому що в мене в потязі могли зробити обшук. Москвичок, які йшли на побачення, обшукували і перед побаченням, і після нього. Але мене чомусь не обшукали.
      Це, до речі, було наше останнє побачення в Кучино. У наступному році на свою заяву, коли можу одержати побачення, я одержала відповідь, що за порушення режиму Баліс позбавлений права на чергове побачення і на посилку. Тоді мати Баліса занедужала і через місяць померла. А Баліс сидів у карцері. Три роки після цього Балісові не дозволяли ні побачень, ні посилок.
      Б.Ґ. Я завжди під своїми статтями ставив своє прізвище, указував дату і місце. Остання моя стаття, написана в Кучино, називалася «Окупована Литва»... Ні, остання – «Про становище робітників у Радянському Союзі». Вона була дуже довга: 50 таких аркушиків. Я її писав дуже довго, тому що було дуже важко писати. Іноді тижнями не було можливості нічого записати. Увесь час дивляться у вічко. Та й від деяких співкамерників треба було ховатися. У мене вся стаття була в голові, до дрібниць. Після цієї статті я подумав: «Усе, більше не буду писати. Уже не можу витримати такого напруження. Ризик дуже великий». Тут приїхали два кагебісти з Литви і показали мені цю статтю, надруковану в закордонному журналі. «Ти знаєш, що це?» – «Ні, не знаю». – «Подивися». – «Ну і що тут такого?» – «Ти добре знаєш, що це означає новий термін».
      Я не відмовився від статті, але й не підтвердив авторства. Я з ними взагалі мало розмовляв. Але після цього я вже остаточно вирішив, що до кінця терміну не буду писати. Після опублікування цієї статті мене неодноразово саджали в карцер, а в березні 1986 року, коли залишалося менше року терміну ув’язнення, вони зробили спробу вбити мене. Тоді співкамерник, колишній кримінальник, а тепер політв'язень Борис Ромашов, завдав мені кілька поранень механічною викруткою по голові і в область серця. Я упав під стіл і викрутка пішла навскіс – до серця не дістала... (Тоді Баліс Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова кагебісти могли послати вбити Спуса. Він міг це зробити з почуття ненависти до Стуса, з шовіністичних своїх переконань, з корисливих мотивів, у силу своїх психічних відхилень).
      Якщо один папірець – я можу його при небезпеці проковтнути. Але мене іноді зненацька переводили в іншу камеру – і папірці залишилися. Я й зараз пам'ятаю, де сховав їх на безкамерному режимі в туалеті. Я вчора подивився: ті дірки вже забетоновані. Мої папірці не знайшли, очевидно, там просто робили ремонт. (…).
      В.О. Я зі Стусом був в одній камері (у 18-й) півтора місяця, у лютому – березні 1984 року. Один раз він сказав мені: «У мене звідси було два-три виходи». Тобто 2 – 3 рази він зумів відправити з Кучино інформацію. Тепер я знаю, що один раз це було через Вас. Цей пакетик потрапив у Німеччину до члена Української Гельсінкської групи Володимира Малинковича, який працював тоді на радіо «Свобода». Він передав його до Нью-Йорка Надії Світличній. Вона пізніше розповідала мені, що прочитала тоді цей текст навіть без лупи, хоча він був дуже дрібний. Тепер я знаю, хто прислужився цій справі.
      І.Ґ. У 1978 році я разом з документами Баліса вивезла з зони Сосновка в Мордовії текст Івана Геля.
      В.О. Він написав там книгу «Грані культури». Можливо, це була вона.
      І.Ґ. Це було вперше. Я тоді привезла Балісові чистий тонкий папір. І щораз привозила чистий, а вивозила з текстами.
      Б.Ґ. У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».
      …Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту. (Див.: Василь Стус. Вікна в позапростір. К.: Веселка, 1992. С. 208 – 226; Василь Стус. Твори. Том 4. Львів: Просвіта, 1994. С. 485 – 502).
      Друга причина – намір висунути його творчість на здобуття Нобелівської премії. Кремлівська банда знала, що цю премію, згідно з її статутом, присуджують тільки живим, тому заздалегідь розвיязалася з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы»…

      Додаю відбиток цього рукопису Василя Стуса.
  • 2010.11.12 | Леонтій Мочульський

    Чи співпрацювали Ви, особисто, з підпільною церковою?

    Чи співпрацювали Ви, особисто, з підпільною церковою? Якщо так, то як це було...?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.11.26 | Мирослав Маринович

      Безпосередньої співпраці у мене особисто не було. Натомість ...

      Безпосередньої співпраці у мене особисто не було. Натомість у мене та в інших членів Української Гельсінкської Групи була велика симпатія до переслідуваної Церкви та її мучеників. Тому вже в першому Меморандумі Групи ми підняли питання про незаконність переслідування цієї Церкви і виступили на її захист.
      Весною 1977 року (вже після арешту Миколи Руденка й Олекси Тихого) до нас із Миколою Матусевичем у Києві приїхав на зустріч Йосип Тереля. Ми з Миколою чули про нього як про активіста руху за відродження УГКЦ і прийняли його. Проте розмова викликала змішані почуття. Тереля розповідав майже неймовірні історії, так густо перемішані з містикою, що в них неможливо було повірити. У кожнім разі, ці історії не могли потрапити в наші документи в тому вигляді, в якому їх було розказано. Отож розповідь про переслідування Йосипа Терелі у Меморандумах УГГ є, але ми мали великий клопіт із тим, як подати її у вірогідному ключі.
      Згадаю тут про ще один факт, який згодом викликав у мене душевну хвилю великої вдячності. Уже після мого звільнення моя Мати розповіла мені, що одного разу її перестрів на вулиці у Дрогобичі якийсь старший чоловік і стишеним голосом сказав, що дрогобицькі підпільні греко-католики зібрали невелику суму для підтримки родини Мирослава Мариновича. Мати подякувала і взяла ці гроші, а чоловік швиденько «розчинився» поміж людьми. Я не пригадую, якою була сума, але це вочевидь євангельська ситуація, коли неоціненною є навіть вдовина лепта. Хай Бог воздасть добрим людям добром за вчинене ними добро!
  • 2010.11.12 | Леонтій Мочульський

    В історіографії, іноді, вашому руху докоряють у відсутності...

    В історіографії, іноді, вашому руху докоряють у відсутності сформульованої виразної політичної програми? Що Ви скажите на свій захист?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.11.26 | Мирослав Маринович

      Українська Гельсінкська Група була не політичною партією, а...

      Власне, щось говорити на свій захист мені немає потреби, бо я не чуюся підсудним. Такі закиди роблять люди, які мислять по-кабінетному і не мають розуміння й відчуття того часу. Певні прообрази політичної програми були, як правило, в підпільних націоналістичних осередках, а також у групи Левка Лук’яненка. Здобуття незалежності було головним пунктом програми – інші її пункти були, на мою думку, ситуативними й відображали рівень політичної ерудиції їхніх авторів.
      Українська Гельсінкська Група була не політичною партією, а правозахисною групою. У своїх документах її члени свідомо оминали тему державного устрою, бо виступили публічно (з називанням своїх прізвищ та адрес) на захист осіб, яких переслідували з порушенням Гельсінкських угод. Наша програма була окреслена дуже чітко: збирати інформацію про порушення в Україні Гельсінкських угод, підписаних радянським керівництвом, та інформувати про ці факти уряди інших країн-підписантів.
      Така програма ввела владу в чималий клопіт, бо якби в нашій Декларації була ота «політична програма», якої тепер так бракує кабінетним аналітикам, то нас би заарештували у перший же день. Натомість легальна (у сенсі непідпільності) й суто правозахисна діяльність була безпрецедентною для того часу, отож влада вагалася три місяці, перш ніж вдатися до арештів.
  • 2010.11.12 | Михайло Мочульський

    В суспільстві побутує гіпотеза, що радянською владою...

    В суспільстві побутує гіпотеза, що радянською владою був виданий наказ замордувати Василя Стуса до присудження Нобелівських премі. Наскільки Ви це підтвердите чи спростуєте. І яке значення мала б присуджена премія для тогочасних подій? Дякую за відповідь!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.11.26 | Мирослав Маринович

      Пропагандистські втрати від того факту, що Нобелівський лауреат

      Я не маю підтвердження цій гіпотезі, але для мене вона є цілком правдивою. Пропагандистські втрати від того факту, що Нобелівський лауреат (до того ж поет) сидить у в’язниці, були б для радянської влади величезні. Мало того, лауреатом уперше став би українець, тоді як по суті своїй імперська влада пильно дбала про те, щоб українці не могли вийти зі свого комплексу вторинності – комплексу малоросійськості. Тому, як і Володимир Івасюк, Василь Стус був приречений.
      Щодо значення… Пригадуєте, яке важливий вплив на психологічний стан народу мала перемога Руслани на конкурсі Євробачення? Тепер помножте цей ефект у кілька разів і матимете можливий ефект від присудження Василеві Стусу Нобелівської премії. Психологічна опора для гнаного народу була неймовірною! Тому комуністичні злочинці знали, що робили, знищуючи Поета!
  • 2011.11.03 | Yaroslaw

    Чому дисиденти не боролись за незалежність, а тільки за права людини?

    .


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua