МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави

11/03/2011 | admin

Сайт “Майдан” спільно з Інститутом історії Церкви УКУ починає новий проект із запитаннями та відповідями:

Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави”

Відповіді на ваші запитання даватимуть працівники Інституту історії Церкви УКУ та через них - люди, які в умовах, коли сама лише приналежність до недозволеної державою Церкви каралася, зберегли церковні традиції, ієрархію, передали спадкоємність молодшим поколінням. Часом на ваші запитання можуть відповісти люди, яких уже немає серед живих — але їх відповіді на питання, подібні до ваших, є в архівах Інституту історії Церкви — і тоді Ви станете учасником такого незвичайного діалогу. Від Інституту історії Церкви у проекті беруть участь: о.д-р. Андрій Михалейко, директор Інституту Історії Церкви, викладач кафедри церковної історії УКУ о. Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ Світлана Гуркіна, викладач кафедри церковної історії УКУ Ірина Коломиєць, менеджер пасторальної праці Інституту Історії Церкви, завідувач музею Патріарха Йосифа Сліпого Надія Заблоцька, методист кафедри церковної історії УКУ Лідія Губич, молодший науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ

Щоб задати запитання, ідіть за лінком: http://www2.maidanua.org/news/post.php3?bn=maidan_pressk&trs=-1&key=1320330028&site=maidan

Відповіді

  • 2011.11.03 | Ярослав

    Якою була мотивація тих, хто йшов у підпільні монастирі?

    Чому людина обирала підпільне монашество, і як виглядала ця підпільна діяльність на практиці?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2011.12.12 | о.Тарас Бублик

      Re: Якою була мотивація тих, хто йшов у підпільні монастирі?

      Монастирі в підпіллі

      Особливу і важливу роль у історії християнства в Україні відігравало чернецтво. В очах християнського загалу люди, які посвятилися монашим ідеалам служінню Богові, виступали певним мірилом релігійного життя. Монастир завжди залишався головним рушієм розвитку Церкви.

      Протягом століть від прийняття князем Володимиром Великим християнства на Русі монаше життя динамічно розвивалося, перебуваючи то на вершині свого розвитку, то падаючи у глибоку кризу. Так після Берестейської унії (1596 р.) з ініціативи митрополита Велямина Рутського в 1617 р. було реформовано чернече життя (утворено конгрегацію Пр. Тройці Чину Святого Василія Великого) на кшталт західних орденів (затверджено папою Урбаном VIII в 1631 р.). Після таких кроків церковної влади унійне, тепер вже «василіянське», монашество піднялося на дуже високий рівень, про що свідчить практика обирати на єпископські престоли представників ЧСВВ. Однак після поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на території України, яка увійшла до Російської імперії, унійні монастирі були знищені, а під Австрією внаслідок йосифінських реформ (за розпорядженням австрійської влади багато монастирів було закрито) до кін. XIX ст. ЧСВВ перебував у глибокій кризі.

      У 1882 р. на прохання протоігумена василіян о. Климентія Дарницького Апостольська Столиця провела реформу Чину в Галичині під проводом отців єзуїтів (т. зв. Добромильська реформа ). Реформа ЧСВВ також вплинула на духовні зацікавлення серед вірних ГКЦ і під впливом оновленого чернецтва почали створюватися нові інституційні форми посвяченого життя в Церкві:

      • 1892 р. в с. Жужелі засноване Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії з ініціативи о. Єремії Ломницького ЧСВВ та о. Кирила Селецького. Головною метою заснування було уможливити богопосвятне життя жінкам, котрі не мали великого посагу для вступу до монастиря, та щоб допомогти парафіяльному священству в душпастирстві .

      • 1898 року у с. Циблів утворено Згромадження сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії для праці з дітьми і молоддю.

      • У 1898 на хуторі Новий Двір біля Кристинополя було відкрито новіціат для монахів-студитів, які мали відродити в УГКЦ духовні традиції східного монашества, на основі Студійського уставу (керувалися уставом написаним св. Теодором Студитом для монастиря Студіон в Константинополі в IX ст.), яким керувалися ще перші монахи на Русі. Для потреб студитів з ініціативи митрополита Андрея було опрацьовано правила монашого життя – Типікон (1906 р.). Створення Студитського монастиря уможливило долучитися незаможному українському селянству до чернечого життя. В 1919 році митрополит А. Шептицький передав їм свою резиденцію в Уневі. У міжвоєнний період студитськими монастирями керував рідний брат митрополита Андрея – Климентій (Казимир).

      • У 1906 р. в Канаді о.Ахілем Ділярій було засновано східну вітку Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи) для місійної праці серед українських емігрантів, яка з 1913 року почала свою діяльність і в Галичині. Спочатку вони розмістилися в Уневі, але згодом перенеслися до Львова (Голоско); у Збоїщах біля Львова було створено школу-ювенат.

      • У 1910 р. створено Товариство мироносиць для опіки над сиротами і літніми людьми, яке в 1914 р. реорганізоване в Згромадження сестер мироносиць під покровом св. Магдалини.

      • У 1911-1912 рр. створилося Згромадження сестер Пресвятої Родини, покликане проводити катехизацію дітей і молоді на парохіях, утримувати сиротинці, а також доглядати й облаштовувати храми.

      • У 1914 р. в Галичині відновилося Згромадження сестер св. Свщнмч. Йосафата, початковою місією якого було опікуватися мощами святого, а згодом катехизацією і місійною працею.

      • У 1922 р. митрополит Андрей запросив на Галичину сестер милосердя св.Вікентія для заснування східної вітки. В 1926 р. було засновано перший їхній монастир в Україні.

      1939 р.

      Чоловічі:
      ЧСВВ: 18 монастирів
      ЧНІ: 5 монастирів (чоловічих)
      Студити: 8 монастирів (чоловічих)

      Жіночі:
      ЧСВВ: 11 монастирів
      Студитки: 1 монастир (без врахування 6 монаших домів)
      ЗССНДМ: 89 монастирів

      Згромадження сестер Пресвятої Родини: 8 монастирів
      Згромадження сестер св. свщнмч. Йосафата: 5 монастирів
      Згромадження сестер милосердя св. Вікентія: 1 монастир
      Згромадження сестер св. Йосифа Обручника: 16 монастирів

      Усього станом на 1939 р. у Галицькій греко-католицькій митрополії нараховувалося 31 чоловічий та 121 жіночий монастирі і чернечих доми, у яких перебувало 143 єромонахи, 315 братів-монахів і 932 монахинь. У Мукачівський єпархії перед приходом радянських військ у 1944 р. було 5 василіянських чоловічих і 3 жіночих монастирів з 48 ченцями і 50 черницями .

      З початком ІІ Світової війни і приходом в Західну Україну радянської влади першочерговий удар атеїстичного режиму був спрямований проти монаших спільнот. Так було націоналізовано майно монастирів, усунуто їх від освітньої діяльності, здебільшого монахинь присилувано до світської праці. Церковний провід протестував проти такого насильства супроти греко-католицького чернецтва, намагався вирішити це питання, наприклад, через активне залучення єромонахів до парафіяльного служіння. З приходом німецької влади ситуація дещо покращилася, однак вже не повернулася до міжвоєнного стану. Вже у другій половині 1944 р. монахам і монахиням довелося пристосовуватися до нових умов існування. Митрополит Андрей, намагаючись домовитися з радянською владою про status quo УГКЦ, сформував низку пропозицій, згідно котрих мала існувати Церква в СРСР. Так щодо чернецтва він просив:

      • Звільнити частину прибутків від оподаткування, як це є у службовців.

      • Мати право на харчові талони як всі громадяни.

      • Звільнити монахів від військової служби та інших повинностей, несумісних з їхнім покликанням.

      • Забезпечити арештованим монахам захист, який належиться їм за чином.

      • Залишити монастирям у володінні й користуванні їхнє нерухоме майно.

      Першочерговий удар радянської влади був спрямований проти греко-католицької єрархії (арешт єпископів 11 квітня 1945 р. у Львові та Станіславові; Перемишльських єпископів – 26 червня 1946 р.) та парафіяльного духовенства (організація «Ініціативної групи по возз’єднанню ГКЦ з РПЦ», яка ініціювала перехід на православ’я здебільшого серед «світського» духовенства ). Щодо чернецтва, яке вважалося «гвардією Ватикану», було використано тактику поступової ізоляції та маргіналізації .

      По-перше, радянські спецоргани намагалися отримати якнайточнішу інформацію про монастирі (особливо це стосувалося про можливу співпрацю з національно-визвольним рухом).

      По-друге, нова влада прагнула через податковий тиск та матеріальні навантаження обезкровити монастирі і тим самим обмежити вплив на населення.

      По-третє, почали втілювати план «укрупнення», тобто перенесення монахів з центральних міст на периферію і формування певного роду «концентраційних таборів». Так, до липня 1948 р. у Львівській області залишилося 3 чоловічих та 3 жіночих монастирів (ще напочатку 1946 р. було 11 і 18 відповідно).

      По-четверте, останнім кроком боротьби з «уніатським черенцтвом» стала остаточна ліквідація всіх монастирів: керівництво монастирів було арештовано і засуджено, старших за віком поміщено в будинки інвалідів, молодших – або на військову службу, або «повернення» до родини, або «заохочення» до переходу на світську працю.

      Так, 27 березня 1950 р. був закритий останній чоловічий монастир у Гошеві, якого у своїх звітах П. Вільховий, уповноважений Ради у справах релігійних культів в УРСР, називав «гніздом концентрації реакційно-націоналістичного духовентсва» . А з жіночих монастирів найдовше протрималася василіянська обитель у Суховолі – закрита в 1952 р.

      Передбачаючи можливі переслідування греко-католицька єрархія напередодні своїх арештів видала таємні рекомендації для духовенства та чернецтва про їхню діяльність в умовах переслідування (митрополит Йосиф Сліпий видав брошуру «Церква в катакомбах», а єп. Григорій Хомишин, наприклад, передав сестрам ЧСВВ настанову звільнення від обітів послуху і убожества, затримуючи обіт чистоти ).

      Греко-католицькі монастирі були ліквідовані. Так впродовж 1945-1950 рр. зазнали репресій 98 єромонахів і 19 братів Галицької провінції ЧСВВ (41 і 9 відповідно було засуджено на 25 років тюрми) і лише 3 вийшли з Чину . Віце-провінціала ЧНІ о. Йосифа де Вохта в грудні 1948 р. було депортовано до Бельгії. За рік до того архимандрит студитів о. Климентій Шептицький був арештований і засуджений до восьми років ув’язнення. Аналогічних переслідувань зазнали і монахині: с. Моніка Полянська ЧСВВ, ігуменя в Підмихайлівцях (засуджена до 10 р. каторги); с. Віра Слободян ЧСВВ, ігуменя у Львові (10 р. за співпрацю з «підпіллям») та ін. Слід зауважити, що твердість і переконаність у своїх християнських принципах саме серед представників греко-католицького монашества дозволило не тільки вистояти в час сталінських репресій, але вже після смерті «генералісимуса» і в час хрущовської відлиги активно взяти участь у розбудові Церкви в катакомбах .

      Монаше життя в підпіллі.

      Умови постійних переслідувань і контролю з боку радянських органів влади зумовили специфічні форми існування «підпільних монастирів». Переважно це були невеликі групи людей (2-3 осіб), які мешкали у приватних помешканнях, – більші спільноти практично одразу потрапляли під нагляд місцевих органів влади. Також неможливе було вживання монашого одягу. Монахи і монахині працездатного віку мусили працювати на світських роботах, оскільки необхідно було себе утримувати і за «тунеядство» могли притягти до адміністративної, а навіть і кримінальної відповідальності. Слід зауважити, що чоловічі монастирі в умовах катакомб зосередили свою увагу на священичому служінні, оскільки УГКЦ потребувала перш за все душпастирів. Для цього кожен Чин мав свої навчальні групи (т. зв. Підпільні семінарії), у яких монахи (навіть ті, які у передвоєнний період не збиралися посвятитися священичому служінню) отримували духовну освіту; таке навчання могло відбуватися і приватно, коли за окремим кандидатом на священика закріплювався «вчитель».

      Жіночі монастирі зосередили свою увагу на катехитичній праці (підготовка до Першої сповіді та Причастя, молодят до Тайни подружжя, апостолят мирян) та харитативній діяльності (допомога немічним та хворим; саме монахині опікувалися арештованими священиками і єпископами, надсилаючи їм передачі). Також сестри часто були важливим зв’язковою ланкою між вірними та священиком (організація підпільних богослужень).

      У другій половині 1960-х рр. згідно статистики, складеної єп. Василем Величковським, в Галичині та Закарпатті у 14 таємних монастирях було близько 240 сестер-василіянок, майже стільки ж сестер-служебниць. Також продовжували діяти менші групи сестер Пресвятої Родини, св. Йосифа, св. Йосафата, Милосердя та ін. Щодо чоловічих монастирів, то василіяни мали 59 священиків і бл. 50 братів, студити – 62 і редемптористи – 54 . Окрім цього за період переслідувань і перебування в катакомбах було засновано ще 2 нових жіночих згромадження: Згромадження сестер Непорочного Серця Марії (засноване в Станіславові в 1945 р. о. Романом Бахталовським ЧНІ та затверджене вл. Величковським в 1968 р.) та Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії (започатковане о. Іваном Більом з дозволу вл. Миколая Чарнецького в 1957 р., апробоване вл. Стернюком в 1970 р.) .

      Мотиви вступу в монастир

      У підпіллі покликання до монашого життя розвивалося на підставі внутрішніх релігійних переживань: можна сказати, що спільною рисою всіх тих, які прийшли до підпільного монастиря, було бажання «служити Богові» в умовах переслідувань.

      Першим і важливим етапом формування покликання до чернецтва було релігійне виховання в родині. Так, о. Теодозій Майкович ЧСВВ, описуючи свій шлях до священства і монашества, згадував:

      "Такі початки християнського виховання… дали батьки, тому що самі від важкої праці на землі, в колгоспі, клякали до молитви, чи зранку розпочинали день також з молитви. Їхній особистий приклад спонукував і мене не чинити того бунту, бути покірним і клякати на молитву і молитися… Завдячую таки батькові і матері за те, що нині я є священиком і що можу нині іншим людям допомогти в духовному поступі" .

      Також часто, незважаючи на сильну атеїстичну пропаганду серед населення, особливо серед учнівської та студентської молоді, відсутність релігійної літератури, молоді люди задумувалися над сенсом буття, шукали відповіді на питання релігійного характеру. Так, владика Михаїл Сабрига ЧНІ, розповідаючи про формування свого покликання до монашого життя, згадував про смерть його однокласниці, що дуже вплинуло на нього, і саме тоді він вперше і дуже серйозно задумався над сенсом людського буття. Пізніше, зустрівши підпільного єпископа Василя Величковського, отримав від нього благословення на вступ до монастиря ЧНІ у Львові на вул. Лісній. Цій зустрічі передувала сповідь у ще одного дуже побожного і харизматичного священика – о. Євстахія Смаля, з яким він познайомився через свого товариша . Можна сказати, що духовні провідники Церкви в катакомбах власним прикладом і самопожертвою притягували нове покоління кандидатів до монастиря.

      Також подібна ситуація з покликанням склалася з представником монастиря Студійського уставу – о. Севастьяном Дмитрухом. Він мав можливість спілкуватися з єромонахом-студитом Василем Вороновським, а також досвідчити приклад відданості Христовій Церкві з боку колишнього парафіяльного священика с. Добряни Городоцького району о. Богдана Сенети, який 25 років відбував покарання за небажання «возз’єднатися» з РПЦ .

      "Церква була закрита, але підпільно відкривали люди собі і ходили до церкви молитися…. І так час від часу приїжджав отець Володимир Вороновський (його монаше ім’я), то дуже гарне враження справляв як добрий і ревний священик. І коли я молодим був, якось на мене то впливало дуже позитивно і такий давало заряд, чи як кажуть, плекало в мені з того часу покликання".

      Його бажання стати монахом прийшло внаслідок рішення стати неодруженим священиком:

      "Цілий час в мене така думка була, щоб неодруженим. Чому? Бо знаючи з того часу, що переслідували, арештували. то йшлося, може, можна так сказати, на таку підпільну працю, як-то партизанка. І думаю собі: дійсно, можуть мене десь там злапати, заарештувати. Невідомо ще скільки Церква буде переслідувана, а хочеться таки як вже працювати, то працювати - цілковито віддати себе на повну жертву, на повну службу Господу Богу і людям. А та служба вимагала на той час жертви. Що могло в любий час статися таке: чи закінчиться смертю, чи тюрмою. то не було невідоме. І щоб не справляти комусь якогось терпіння, прикростей, то я не хотів одружуватися і щоб також, можна сказати, можна було більше віддати себе цій праці. Щоб не поділяти себе. Але коли я довідався, що є монастирі… Тоді вже від владики Юліана я довідався, що є монастирі. І якось думаю, як є монастирі, то таки краще в спільноті бути. І я почав думати про монастир. Звичайно, тих два роки в радянській армії, то я мав до роздумів про священиче життя і про монастир. І якось за тих два роки в мене ще більше... побачив і відчув, що маю то покликання, що хочу бути, якось так очікував щоденно. Очікував, щоб звільнитися вже з того війська і прийти додому і дійсно щоб вже піти. І якось так відчував таку ревність ще більше і молився багато. Бо військова частина моя стояла в лісі і я так в ліс ходив і молився завжди на самоті".

      Цікаво, що рішення стати священиком у катакомбній УГКЦ привело до монашества також і співбрата о. Севастьяна Дмитруха – о. Олександра Приліпа. Він через кількох знайомих потоваришував з с. Юлітою Похудай (студитка), яка давала йому релігійну літературу і, коли той заговорив про бажання вчитися у підпільній семінарії, то вона порекомендувала зустрітися з вл. Юліаном Вороновським:

      "І зустрів я владику Юліана Вороновського. Він довго мені розповідав про студитів. То було десь зранку до обіду, я перший раз почув про студитів. По радіо «Ватикан» я чув, що є василіяни отці, вони відправляли. А про студитів, так мені не сподобалася назва, така назва, думаю «Що то?» Але така думка була, коли Господь вже привів мене сюди, то значить так треба. І я внутрішньо був згідний, що він мені скаже. А він каже: «Ну як, Ви згідні вступити до нас?» Я кажу: «Згідний». Так я погодився вступити до монастиря, хоча наперед не думав про монастир, не думав я, що буду монахом, я просто хотів вчитися на священика, але так обставини склалися і я згодився".

      Наприклад, о. Микола Куць ЧНІ ствердив, що він перш за все хотів бути священиком і довший час вагався у виборі між василіянами і редемптористами, але через ряд обставин (він став свідком наростання в умовах підпілля розходжень серед греко-католицького духовенства в обрядових та ін. питаннях ) пішов до ЧНІ:

      "В мене так склалися такі обставини, що я відчуваю – чим дальше, тим ясніше відчуваю, що як я…. В мене так склалися такі обставини, що я мушу бути або василіянином, або редемптористом. Я фактично до чину редемптористів пішов не з особливого такого покликання до монастирського життя, але просто, що я іншого способу не бачив одержати священство. Якось так було, знаєте: вже василіяни готували для себе, редемптористи для себе…. Я тоді повертаюся ще раз до о. Михаїла Винницького, знов підкреслюю – вже з конечності, бо я зрозумів, що не стану священиком, якщо не вступлю в якийсь чин. Оскільки василіяни абсолютно мені по-моєму світогляду не підходили, а редемптористи – більш такі, що підходили".

      Ще будучи мирянином, о. Куць почав задумуватися про важливість праці з молоддю, оскільки, на його думку, лише тоді Церква могла мати майбутнє. І коли він став священиком в 1975 р., то почав гуртувати навколо себе молодь, з якої вийшло 10 священиків, зокрема, редемптористи вл. Ярослав Приріз, о. Михайло Волошин, о. Петро Мірчук та ін.

      Важливим місцем для «пошуку» кандидатів на монашество і священство став римо-католицький кафедральний собор у м. Львові, де греко-католицькі монахині і побожні жінки «приглядалися» до молодих прихожан (більшість з яких були українцями і походили з греко-католицьких родин), часто присутніх на богослужіннях, і тоді пропонували їм посвятитися служінню в УГКЦ. Так, наприклад, о. Методій Костюк (студит) саме завдяки тому, що практично щодня приходив до костелу, був помічений монахинею, яка там катехизувала, і мирянкою Катериною Солотвінською, які йому й запропонували вступити у підпільну семінарію і монастир . Ясно, що це був лише перший крок у довгому і тернистому шляху до його служіння як єромонаха в умовах переслідування.

      Цікавим фактом було те, що інколи до монастирів зголошувалися і кандидати-священики. Такими були о. Віталій Дуткевич, який пройшов священичий вишкіл і в 1975 р. був рукоположений архиєпископом Володимиром Стернюком. Отець Віталій склав вічні обіти в 1988 р. на руки о. Єроніма Тимчука ЧСВВ . Також прийшов до оо. Василіян о. Мар’ян Фарміга, який до 1939 р. був капеланом сестер-василіянок у Підмихайлівцях, та о. Матей Гаврилів, який отримав вишкіл у Ленінградській богословській семінарії та академії.

      Важливим моментом впливу на вибір монашого стану в умовах переслідування були мирянські молитовні групи – т. зв. «Третій чин», які переважно організовували священики василіяни або редемптористи. Так, наприклад, визначальний вплив на вибір монашества у житті с. Герарди Крупи мали її мама Анастасія Крупа та мирянка Надія Рогуля, які були активними членами Третього чину.

      Цікаву історію свого вступу в монастир пережила с. Юліта Похудай (сестри Студійського уставу). Працюючи в Тернополі, вона познайомилася з однією старшою монахинею, з якою постійно спілувалася на тему чернечого життя. Опісля вона отримала змогу поїхати до Польщі і за порадою сестри відвідала сестер-служебниць у Варшаві. Саме тоді в монастирі відбувалися облечини сестер, і цей весь обряд дуже вплинув на її життєвий вибір:

      "Коли я була у Варшаві, я там мала ще більше можливість побачити вже справжнє монашество, яке було відкрите. Бо на той час в Польщі була свобода.... одна дівчинка Соломія, яка посвячувалася, брала перші облечини в цьому монастирі, де батько і мама були присутні. Я бачилавсю церемонію: як її водили в білій сукні зі свічкою, 2 сестри по боках, потім як її вдягали в монаший одяг. Це мені дуже впало до душі. Я мала можливість так це все віддзеркалити в своїй душі, що мені до сьогодні багато лишилося, що я можу молодим дівчатам то все розказати. То направду щось таке дивне, що Бог посилає для своїх вибраних".

      Для кандидатів немаловажним у їхньому виборі було бажання жити спільнотним життям, який відрізняв монаший спосіб життя від звичайного неодруженого священства. Однак умови підпілля накладали свої корективи. Оскільки через небезпеку арештів і репресій священики зводили своє спілкування до необхідного мінімуму, то зазвичай кандидат, проходячи новіціат і пізніші стадії монашого вишколу – аж до вічних обітів, найчастіше обмежувався до ближчого спілкуванням переважно зі своїм провідником або навіть після вступу в монастир продовжував жити у себе вдома з родиною . Наприклад, с. Йоанна Овсяник ЧСВВ протягом своєї кандидатури та новіціату лише особисто зустрічалася з с. Іриною Янович, яка на той час була і провінційною настоятелькою і магістрою новичок . У чоловічих монастирях монаша формація переважно йшло разом зі семінарійним навчанням, навіть подекуди настоятелі змушували братів вчитися на священиків, як це було з о. Антонієм Масюком ЧСВВ:

      "Та не будь смішний. Тепер не будем дивитися на освіту. Ті з освітою прийдуть до тебе, то вони більші неуки під релігійним оглядом, як ти був у першій клясі. Вони нічого не будуть знати. Першу поміч дасиш".

      Саме так промовисто «переконав» брата Антонія протоігумен о. Віталій Пахомій, який не хотів отримувати духовну освіту, оскільки мав закінчену лише початкову сільську школу .

      Сестра Тереса Сопінко ЗССНДМ, відповідаючи на питання про формування свого покликання, наголошувала, що:

      "Так не сталося в один день. Я так думаю, що випадковостей нема. Навіть всякі такі маленькі дрібнички мого життя… це було покликання, я не знала, що це саме є. я пішла до згромадження, вже маючи 25 років. Так що Господь дав побачити світ і у світі, труднощі і добро, навіть в нас вдома, бо старший брат і сестра вже були одружені, я бачили сім’ї, як то є трудно… і все ж я повертаюся до сестри Арсенії [Коломієць ЗССНДМ], вона мені відкривала завжди дорогу. Якби не вона, я б ніколи не знала, що є згромадження".

      Цікава історія була в с. Тетяни Головчак ЗССНДМ, яка, маючи певний нахил до чернечого життя, все таки мала намір одружитися. Однак після розмови і катехизації в о. Матея Гавриліва, до якого вона прийшла з проханням про уділення Тайни подружжя, вона зрозуміла, що понад усе хоче вступити до монастиря.

      "Я думаю, власне особа так допомогла якось запалити це полум’я, яке було, бо до того часу я якось так застановлялася над життям і так все себе питала, як я зможу реалізувати своє християнське життя у світі…. Коли воно так все крутилося довкола особи священика і Католицької Церкви, я ніби зустрілася зі сестрою Магдалиною [Чайківською ЗССНДМ] …. вона мене якось так так ввела у таємниці нашої монашої спільноти … познайомившися за кілька днів зі спільнотою сестер, ятоді відчула, що це є моє життя … друге діло, ішла боротьба, бо не так просто було якось згодитися вже на таке одиноке життя. Але Бог для мене мав якийсь такий спеціальний засіб і це все дуже швидко вирішилося…"

      За словами сестри Тетяни її вибір богопосвятного життя в умовах пропаганди атеїстичних та антирелігійних ідей надавав життю певного героїчного характеру:

      "Вони [підпільні священики] так завжди наставляли іти і свідчити, що ти є християнин, не боятися робити добрі вчинки і не боятися казати: «Тому, що я християнин…». Мені це дуже подобалося, я відчувала себе таким трошки вже героєм".

      Наприклад, с. Анатолія Дмитришин (згромадження сестер Пресвятої Родини) практично від 6 класу постійно їздила на вихідні в Долину до сестер і таким чином прийшла до вибору свого життєвого шляху. А все почалося зі знайомства з підпільним священиком о. Рафаїлом Процівим ЧСВВ, який і ввів дівчину у чернече життя:

      "Я як приїжджала [в Долину до підпільного монастиря Згромадження сестер Пр. Родини], то мені дуже сподобалося, що там і молодші були, і мого віку, і старенькі, і старші. Таке відношення, тиша, повага, молитва, мені так припало до серця, що я вже не могла дочекатися неділі, бо я кожної неділі їздила, щоб поїхати туди. Приїжджала навіть у понеділок вдосвіта, не у неділю ввечері, і так у школу ішла. А коли було щось таке неважне у школі, то я могла у школу не піти. Але тато про це нічого не знав".

      Також у ранньому віці свій вибір зробив о. Макарій Флячок ЧСВВ:

      "Ще малим хлопцем, в 10 років, святе Причастя приймав в Долині, де мешкали сестри Пресвятої Родини і о. Рафаїл Проців ЧСВВ, який, до речі, був моїм духовним наставником і вихователем у шкільному віці. Я завжди приїжджав на канікули до сестер і до о. Проціва на Богослужіння і духовні вправи, коли робили реколекції сестри… Мені дуже сподобалося життя монаше. І коли давав реколекції о. Макарій Грень ЧСВВ, то я завжди слухав його науки. Я хотів також йти його слідами. Навіть в шкільному віці я просився до нього, бо хотів бути, як він. А отець казали: «Ні, сину, то ще часи переслідувань. Я б тобі не радив ставати на таку дорогу. Пізніше. Трошки почекай. Підростеш, побачиш.» І коли я вже закінчив 8 класів, в 1977 р. я переїхав із села в Долину, там ходив до школи, одночасно в мене розпочалася тоді кандидатура. Що було цікаве? Коли я написав заяву, що хочу вступити до ЧСВВ, отець так сидів біля пічки, прочитав ту заяву, взяв відкрив кухню і кинув саму заяву, яку я написав, в кухню. Я спитав: «Що то, недобре я написав?» - «Ні, то щоб ніхто не знав, щоб КГБ не пішло по тому сліду. Пан Біг знає, я знаю, і ти знаєш – все. Ти є вже прийнятий на кандидатуру до ЧСВВ. Але я б тобі ще не радив, ще подумай». І вже відтоді почалося моє монаше життя".

      Вирішальний вплив у житті с. Йоанни Овсяник мала її сестра Марта (с. Маргарета ЧСВВ), яка була на той час вже підпільною монахинею (до речі, с. Йоанна на той час навіть не знала, що Марта монахиня). І врешті коли с. Йоанна почала перші несміливі кроки до монашества, то саме сестра допомогла зробити остаточний вибір:

      "Напевно, Ісус так покерував, і вона через Ісуса мене привела до монастиря. Звичайно, також своїм таким прикладом добрим, своїм життям, але потім і моя була свобідна воля, бо мене до того ніхто не примушував, але ж я зрозуміла і, видно, то є….що так сталося, що я пішла також такою дорогою. І то було в 1974 р."

      Висновки

      Після ліквідації Церкви в 1946 р. греко-католикам вдалося не тільки просто вижити, але насамперед організувати церковну структуру в умовах репресій з боку радянської влади. І важливою частиною Катакомбної Церкви були підпільні монастирі, які продовжували свою активну діяльність, зокрема, працюючи над пошуком і формуванням нових покликань серед молоді. Мотиви вступу у чернечу спільноту серед вже «радянських хлопців і дівчат» були різними, але на загал найбільше на такий життєвий вибір впливали релігійне виховання в родині, контакти з підпільним греко-католицьким середовищем, самостійний пошук у питаннях релігійного самовизначення, особиста побожність тощо. Насамкінець слід зауважити, що вступ до монастиря в таких умовах був однозначно геройським кроком, оскільки не віщував жодних матеріальних надбань, кар’єрного росту чи людської слави.

      Використана література:

      1. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989 рр.) // Ковчег. – Ч. 1. – Львів, 1993.
      2. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава. – Львів, 2005.
      3. Глистюк Я., Турій О. Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України // Ковчег. – Ч. 3. – Львів, 2001.
      4. Дипломна робота Полікарпа Марцелюка ЧСВВ «Діяльність Василіанського чину св. Йосафата в Галичині і Закарпатті». – Львів, 2006.
      5. Інтерв’ю з вл. Софроном Дмитерком від 26.11.1993 м. Івано-Франківськ // АІІЦ. – П-1-1-419.
      6. Інтерв’ю з владикою Михаїлом Сабригою // http://www.tze.org.ua/jeparhija/jepyskop/57.html
      7. Інтерв’ю з о. Антонієм Масюком ЧСВВ від 25-28 липня 1994, Львів // АІІЦ. – П-1-1-400.
      8. Інтерв’ю з о. Віталієм Дуткевичем від 06.02.1999, м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-946.
      9. Інтерв’ю з о. Макарієм Флячком ЧСВВ від 08.04.2002, м. Добромиль Львівської обл. // АІІЦ. – П-1-1-1369.
      10. Інтерв’ю з о. Миколою Куцем від 28.11.1992, м. Самбір // АІІЦ. – П-1-1-60.
      11. Інтерв’ю з о. Олександром Приліпом від 05.02.2000 м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-1262.
      12. Інтерв’ю з о. Севастьяном Дмитрухом від 21.03.2003, м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-69.
      13. Інтерв’ю з о. Теодозієм Майковичем від 21.03.1994, м. Бучач, Тернопільської обл. // АІІЦ. – П-1-1-323.
      14. Інтерв’ю з с. Герардою Крупою від 15.10.1992, м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-17.
      15. Інтерв’ю зі с. Анатолією Дмитришин (Згром. сестер Пр. Родини) від 06.11.1999, с. Гошів Івано-Франків. обл. // АІІЦ. – П-1-1-1005.
      16. Інтерв’ю зі с. Йоанною Овсяник ЧСВВ від 05.04.2001 м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-1282.
      17. Інтерв’ю зі с. Тересою Сопінко ЗССНДМ від 16.04.2001, м. Київ // АІІЦ. – П-1-1-1257.
      18. Інтерв’ю зі с. Тетяною Головчак ЗССНДМ від 13.05.2001, м. Жовкла // АІІЦ. – П-1-1-1284.
      19. Інтерв’ю зі с. Юлітою Похудай від 15.01.1994, м. Львів // АІІЦ. – П-1-1-78.
      20. Історія релігій в Україні. В 10-ти томах. – Т. 4. Католицизм / за ред.. П. Яроцького. – Київ, 2001.
      21. Студійське чернецтво. // http://studyty.org.ua/
      22. Тебе Бога хвалимо. Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії. Перше сторіччя. – Рим, 1992.
  • 2011.11.03 | Марія

    Як виглядав підпільний шлюб? Чи були оповіді та наука майбутнього подружжя, а якщо так, то

    як це відбувалося?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2011.11.18 | Ірина Коломиєць + єп. Филимон Курчаба

      Re: Як виглядав підпільний шлюб? Чи були оповіді та наука майбутнього подружжя, а якщо так, то

      У Катехизмі сьомою із Святих тайн є Тайна подружжя. Без Божого благословення не можна жити. Ця переконаність приводила молоді пари до складання присяги перед Богом.

      Взяти шлюб, для традиційно віруючих, в часи тоталітарного режиму означало - або йти до офіційно дозволеної церкви, або шукати можливості взяти шлюб у підпільних греко-католицьких священиків.

      Радянська влада прагнула тримати під контролем діяльність Православної Церкви і забороненої УГКЦ.

      Парафіяльні священики православних церков щомісячно писали звіт про проведені заходи в храмі. Зокрема в звіті зазначалось хто та які Таїнства отримав. Особлива увага приділялася хрещенню дітей і вінчанню молодих пар. Отже прізвища тих, хто прийняв цей обряд передавалися контролюючим органам. Звідти інформація надходила на місце праці молодих. 80% молоді були формальними членами ВЛКСМ, а будь-яка участь комсомольців в житті церкви (що суперечило Статутові ВЛКСМ) була категорично заборонена. Засобами впливу на непокірних були збори колективу (на яких бажано було «покаятися») або перенесення відпустки у менш сприятливий час, також - позбавлення грошових премій та інших пільг. А коли особа була особливо впертою в своїй «нерозкаяності», то її переводили на менш оплачувану чи непрестижну працю. Були випадки звільнення з керуючої посади. Це відлякувало молодих від церкви і поповнювало ряди тих, хто вибирав життя без шлюбу взагалі, щоб не переживати приниження, морального і матеріального.

      Випадок із п. Надею Кузицькою зі Львова. У 1971 році п. Надія, котра працювала на заводі телеграфної апаратури, взяла шлюб з своїм чоловіком в церкві Св. Юрія. Церква була недалеко від дому. Шлюб брали в час відпустки та в будний день. Коли ж п. Надя повернулась на роботу, її викликали на розмову з секретарем комсомольської організації цеху (Надя була секретарем комсомолу на своїй дільниці). Пізніше були комсомольські збори, на яких всі «осудили» її вчинок, а також - переведення на іншу дільницю.

      Молодь, котра дотримувалась греко-католицького обряду і відвідувала підпільні Богослуження, вирішувала питання із шлюбом через довірених осіб пов’язаних із підпільними священиками. Ці особи: монахині чи монахи, активісти підпільної УГКЦ, намагалися підготувати молодих до Таїнства шлюбу. Обов’язковими були знання катехизму та Сповідь. У визначений день приїжджав священик.

      От, як згадує про це єп. Филимон Курчаба:

      «Щоб не наражати священика тим, що він часто приходить і багато людей збираються - сестри монахині приготовляли до шлюбу. Катехизували, що то Сповідь, Причастя, та Правди віри, - оті основні речі без котрих саме шлюбування було б не важливе.»

      Ніяких оповідей при приготуванні до шлюбу в часі перебування УГКЦ в підпіллі не було. Про порядність пари поручалася особа, котра запрошувала отця, або ті, хто готував пару до шлюбу.

      Отець перед сповіддю екзаменував молодих і проводив з ними науку. Після Таїни сповіді відбувалася Свята Літургія, і тільки тоді обряд вінчання. Залежно від часу і місця молоді могли бути одягнені в традиційну шлюбну одежу, або в цивільну. Перстені були обов’язковими. Також, мусили бути свідки, найчастіше це була найближча рідня молодих.

      Бували випадки коли священик писав протокол шлюбу, але це була формальність: після написання урочистого протоколу і підпису молодих – його спалювали, або розривали, щоб він не потрапив у чужі руки.

      Згадує п. Когут Марта зі Львова: «Моїй доньці Оксані шлюб давав отець Роман Чолій в Зимній Воді. Пізно вночі зібралася найближча родина. Спочатку була Сповідь, (до якої ми всі приступили) а потім отець став писати протокол, випитуючи дані у молодих. Всі настрашилися, бо якби цей протокол потрапив в чужі руки, то Оксана мала б неприємності в інституті. Та отець, закінчивши протокол, наказав молодим підписатися під ним. Він казав всі формальності повинні бути належно виконані. А після Служби Божої спалив ті папери».

      Священик також нагадував про необхідність офіційно зареєструвати державний шлюб, який Церква вважала важливим, а також наголошував про нерозривність шлюбу в Греко-Католицькій Церкві.
      Згадує п.Катерина Радкевич зі Львова.

      «Наші діти були виховані по-релігійному, то знали, що беруть шлюб і присягають, і мають жити до смерті: чи буде ліпше, чи буде гірше. Вони мусили розуміти, що таке родинне гніздо. Що вони будуть мати дітей, будуть їх виховувати і що їм не вільно розходитися. Вони то мусили пам’ятати складаючи присягу вірності аж до смерти. В нас не вільно розводитися. Церква розводу не давала ніколи, і розводитись не можна. І добре знали, що Бог поблагословить, і вони з молитвою все витривають в добрім...»

      У випадку, коли шлюб брали молоді різних конфесій, отець Смаль ставив обов’язкову умову переходу на одну віру. Зміна конфесії мусіла бути підтверджена згодою батьків.

      У 1974 році брали шлюб п. Михайло К. і п. Ольга І. Ольга була з Хмельниччини, православна. Тільки після згоди її матері, що донька стає греко-католичкою – отець Смаль дав молодим шлюб.

      Також важливим було питання, чи охрещені. Були випадки, коли приїжджали родини з Казахстану чи з Сибіру, деколи навіть із Східної України. Тоді хрестили не тільки тих, хто одружувався, а часто і їхніх дітей.

      У випадку, як не було можливості знайти священика, щоб взяти шлюб, молоді давали собі взаємну присягу в присутності батьків перед образом. Коли ж все-таки була нагода зустрітися з греко-католицьким священиком, навіть через кілька років, – брали шлюб.

      На фото: отець Василь Вороновський дає шлюб у час підпілля УГКЦ
  • 2011.11.03 | Ольга

    Як виглядало навчання у підпільних семінаріях? Чи є дані, скільки таких семінарій існувало?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2011.11.08 | Світлана Гуркіна + о. Олег Говера

      Re: Як виглядало навчання у підпільних семінаріях? Чи є дані, скільки таких семінарій існувало?

      Навчання майбутніх священиків відбувалося індивідуально, в монаших спільнотах і в своєрідних «підпільних семінаріях» у різних місцевостях, зокрема: смт. Зимна Вода біля Львова (з 1956, єп. Микола Чарнецький, єп. Петро Козак, протоігумен Филимон Курчаба для редемптористів), с. Дора на Івано-Франківщині (з 1968 р., о. Михайло Косило), м. Тернопіль (з кін. 1970-х рр., о. Василь Семенюк, вихованець о. Косила), м. Івано-Франківськ (з 1980-х, єп. Павло Василик), с. Боржавське на Закарпатті (з поч. 1980-х рр., о. Іван Марґітич), м. Самбір (з сер. 1980-х рр., о. Микола Куць ЧНІ), м. Дрогобич (з кін. 1980-х рр., о. Мирон Бендик) і м. Львів (єп. Володимир Стернюк, о. Богдан Білинський та інші).

      Переважно навчання тривало досить довго та було індивідуальним. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за старшим освіченим священиком, який забезпечував їх довоєнними підручниками, диктованими перекладами з латини або інших мов і, водночас, доповнював їхню загальну освіту. Індивідуальний підхід до навчання був зумовлений ще й тим, що більшість підпільних семінаристів працювали і тому вчитися могли лише у свої вихідні дні. Іноді заняття проводилися семестрами, якщо на це дозволяв профіль роботи. Так, о. Григорій Канак працював мотористом на кораблі та 3 місяці був у рейсі (вчився сам з книжок, магнітофонних записів Служб Божих), а наступні 3 місяці мав відпочинок. У цей час він стаціонарно навчався в Івано-Франківській підпільній семінарії під керівництвом владики Павла Василика. Деколи наука затягувалася через службу в армії: о. Зиновій Гончарик вчився у о. Косила в Яремчі впродовж 1977-78 і 1980-84 рр . Бувало й таке, що підготовка починалася ще в шкільні роки, і тому навчання тривало дуже довго. Так, Олег Говера став семінаристом підпільної семінарії о. Василя Семенюка, будучи учнем 7 класу (14 років):

      "Я почав студіювати в досить ранньому віці. І через те мій курс був вже механічно розкладений... розтягнутий трохи на довший проміжок часу. За той час, поки я студіював, вже два випуски в семінарії були... І вік ще був досить молодий, так що я студіював довший час".

      Самі заняття один викладач міг проводити в різних місцях і з різною періодичністю. Отець О. Говера згадує, що він навчався "і в межах Франківська, було і поза Франківськом. Навіть часом були і в домі отця Василя біля Яремча. Часом там збиралися, часом в Делятині. Була в нас також квартира, якою могли користати. Фактично, в цілому зборі ми досить рідко збиралися, оскільки треба було певної конспірації, бо чим більше людей, тим більше замітно. Треба було зважати на те, що сусіди часом приглядалися, і навіть бувало таке, що повідомляли певні органи. Через те тут треба було діяти дуже обережно... Траплялись випадки, що викривали ті чи інші місця. Тому ми змушені були перебиратися в інші квартири...

      У підпільній семінарії була програма так розрахована, що збиралися студенти в певний час на лекції. То було, скажімо, раз на тиждень чи на два тижні. Пізніше давали додому [завдання]... Треба було підготувати лекції, чи навіть давали довідкову літературу, з якої треба було скористати... оскільки не було можливості щодня там збиратися, просто не було фізичної можливості. Фактично графіка такого стабільного — де, коли, в якому часі, в якому місці будуть навчання — не було, оскільки реґулювалися нам дні. Часом випадало швидше, часом пізніше".

      Зрозуміло, що навчальна програма була значно вужчою, ніж у колишніх регулярних семінаріях і включала лише найважливіші та найнеобхідніші предмети. До таких належали моральне і пасторальне богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, Церковна історія, а також етика та церковний спів . Найповніший перелік дисциплін маємо зі спогадів про «підпільну семінарію» о. М. Косила: катехизис (за підручником Ф. Шпіраґо у 3 томах, переклад Я. Левицького), моральне богослов’я (за підручником Нольґена в рукописному перекладі С. Лукача, пасторальне богослов’я (за підручником Юліана Пелеша), літургіка (за рукописним підручником «Обряди» о. С. Лукача), подружнє право (за підручником Мильницького та рукописним конспектом лекцій о. С. Лукача), канонічне право, герменевтика, патрологія (за підручником о. В. Лаби), апологетика, пасторальне право, історія Вселенської Церкви, філософія, історія України, церковнослов’янська мова, основи грецької та латинської мов, церковний спів (за підручниками Полотнюка і Дольницького), догматика, гомілетика, біблійна історія.

      Підпільні греко-католицькі богослови студіювали також православну літературу. Але і після закінчення навчання молоді священики, за їхніми інтерв’ю, досить часто відчували певний брак знань. У таких випадках допомагало спілкування зі старшими й досвідченими душпастирями та самоосвіта.

      (Відповідь на це питання взята із статті: Ks. Borys Gudziak, Switlana Hurkina, Oleh Turij "Hierarchia i ducchowienstwo ukrainskiego Kosciola greckokatolickiego w podziemiu" / Polska -Ukraina. 1000 lat sasiedztwa t. 4 (Przemysl 1998), яка також опублікована в: Історія релігії в Україні, т. 4: Католицизм / за ред. П. Яроцького, Київ 2001).
  • 2011.11.03 | Киянка

    Питання щодо виховання й передання світогляду - духовного й національного

    Підпільні священики причетні до того, що у батьків-західняків і в умовах сильного примусу совкової пропаганди виростали віруючі та національно свідомі діти.
    Тепер виховання таких нащадків для всіх українців ускладнене шаленим тиском агресивної попси та постколоніальної пропаганди.

    Чим може допомогти минулий успішний досвід, які конкретні поради можуть дати пастирі для того, щоб ті підростаючі діти, котрих батьки таки виховують українцями та здоровими духовно, були переконливішими для своїх однолітків, яким так не пощастило (чиї батьки зайняті лише виживанням чи гонитвою за гламуром)?
  • 2011.11.04 | DADDY

    Чи відомі факти

    поблажливого відношення сов"єтських функціонерів (комуністів, КДБшників) до виявлених підпільних парафій УГКЦ, їх панотців та парафіян? Тобто факти, коли їх з тих чи інших міркувань залишали без покарання та кримінального переслідування. Чим можна пояснити такі факти (звісно, якщо вони були)?
  • 2011.11.22 | пані Оксана

    Re: Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави

    Чи є якісь відомості про період ув'язнення Йосифа Сліпого? Чи в Інституті історії містяться якісь документи, спогади про це? Чи розкрита ця тема в наукових, популярних статтях? Розкажіть про це. Дякую
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.01.03 | о. Андрій Михалейко

      Чи є якісь відомості про період ув'язнення Йосифа Сліпого? ...

      В останніх десятиліттях з’явилась значна кількість наукової і науково-популярної літератури про Йосифа Сліпого (1892-1984), в якій висвітлюються окремі аспекти його діяльності як філософа, педагога, керівника важливих церковних інституцій (Львівської греко-католицької духовної семінарії, Греко-Католицької Богословської Академії, Богословського Наукового Товариства, Українського Католицького Університету у Римі), питання утвердження помісності та патріархату Української Греко-Католицької Церкви. Очевидно, що у дослідженнях історики та богослови не оминають увагою період ув’язнення та заслання багаторічного глави УГКЦ (1945-1963).

      Відомості про період ув’язнення та заслання Йосифа Сліпого черпаємо передусім зі «Споминів» Сліпого, які він написав в 1963-1964 роках у Римі після свого звільнення. Вони поки що не є опублікованими і знаходяться у Римському архіві при Церкві св. Софії.

      Інше джерело – збірка документів «”І ПІЗНАЄТЕ ПРАВДУ” (Йо. 8, 32) 1953-1963. ДОКУМЕНТИ, МАТЕРІАЛИ, СВІТЛИНИ. У 20-ТІ РОКОВИНИ З ДНЯ СМЕРТІ ІСПОВІДНИКА ВІРИ ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО», які було виявлено в 2002 році в архіві сестер св. Вінткентія у Львові та опубліковано в 2004 році. Йосиф Сліпий підтримував контакти зі сестрами і, завдячуючи їм, збереглися його пастирські послання із заслання (головно з Маклаково), особисті листи до сестер, а також кореспонденція з представниками влади, у якій митрополит неодноразово звертався з вимогою легалізації Церкви.

      На даний час доступними є також 12 томів кримінальної справи Йосифа Сліпого, оригінали яких знаходяться у Галузевому Державному Архіві Служби Безпеки України в Києві. За їх допомогою можна реконструювати період ув’язнення і заслання, а також одержати інформацію про перебіг допитів, свідків у справі Сліпого, обвинувачувальні вироки.

      Крім того варті уваги ряд публікацій, в яких проаналізовано зазначений період біографії Сліпого: Хома Іван. Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого / Bohoslovia 49 (1985), с. 89-149, Другий період каторги патріярха Йосифа 1953–1963 / Bohoslovia 56 (1992), с. 67-119; Мишанич Олекса. Митрополит Йосиф Сліпий перед „судом” КГБ (за архівними джерелами), Київ 1993.

      В архівах Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету є спомини очевидців, які мали нагоду зустрічатись з Й. Сліпим у тюрмах і таборах. Так, наприклад, отець Володимир Маргітич згадує про зустріч з митрополитом у 1959 році в четвертому таборі в Мордовії:

      «Всі прийшли, цікавилися, хто він такий, як він виглядає. Ось його приводять до нас, привезли у табір. Ми раділи, то така радість була, тому не треба було радіти, але ми раділи, що він прийшов до нас. Йому визначили місце, і десь через півтори години він виходить пройтися, то я підійшов до нього ще з одним, Мамчуром Степаном, із Києва… Ось ми підходимо до нього, до нашого митрополита, і я його поздоровив із Пасхою українською. Він подивився, згорбився трошки (він був високий ростом, з борідкою), подивився, заплакав, поставив мені на плече руку, каже: «Дякую, дякую» – три рази. Я бачив, що він трошки розгублений. – «Вибачте» – ми повернулися і пішли…»

      За свідченнями отця Маргітича, до митрополита з великою повагою ставилися також в’язні інших віросповідань. Отець Володимир розповідає про це:

      «По-перше, це людина, якщо на неї було подивитися, то заслуговувала великої поваги в усіх відношеннях. Я не хочу казати про підтягнутість ту його і скільки він уже пробув по таборах, і як він находився, як його мучили, скільки він на голові мав, бо відмовлявся від того, що влада йому нав’язувала. Силу волі велику мав. Людиною дуже великою був і дуже поважали його всі… Сама та постать і сама та поведінка його. Коли він пройшовся, то всі вставали, всі дивилися, всі віталися – бо це є митрополит. Не за те, що він митрополит, а за те, що це така людина, що і він міг би вдома сидіти, як всі інші сидять, а, може, десь у кабінеті собі, але він, бачите, вибрав собі таке місце як митрополит».

      Цікаві штрихи до портрету Сліпого як науковця в період заслання містить його багатотомна історія Церкви в Україні, яку він написав в період 1953-1957 рр., перебуваючи на засланні в будинку інвалідів у Маклаково. Варто зазначити, що першоієрарх УГКЦ за освітою не був істориком, а фахівцем у галузі догматичного богослов’я. Його, в міру можливостей, систематичне зацікавлення історією було майже виключно зумовлене історичними обставинами, в яких йому довелося керувати Церквою. Відбувши свій перший термін покарання, і після смерті Й. Сталіна (1953), Сліпий вперше починає систематично займатись історією своєї Церкви. Головним мотивом, що спонукав його до цього, стала політика Лаврентія Берії, який, прагнучи стати першим секретарем Компартії СРСР, мав намір дещо змінити зовнішню політику Радянського союзу, а в особі Сліпого він бачив того, хто міг би відіграти роль посередника між Ватиканом та СРСР. У цій справі Сліпий прибув у 1953 р. до Москви, і після кількох розмов з радянськими високопосадовцями йому було доручено написати нарис історії УКЦ і навіть дозволено протягом кількох місяців використовувати фонди історичної бібліотеки в Москві. У таких політичних обставинах, від 1953 до 1957 р., Сліпий працював над історією християнства на історичних українських землях та над історією УГКЦ – обидві з’явились друком в Українському Католицькому Університеті у Римі. Вони служать важливим ключем до розуміння того, як Сліпий бачив ідентичність своєї Церкви.

      Попри наявну кількість джерел і публікацій ця тема й надалі залишається актуальною і чекає на повне систематичне висвітлення з урахуванням нових доступних матеріалів.
  • 2011.11.25 | парафіянка

    Чи відомі факти навернення осіб зі спецслужб під впливом переслідуваних священиків?

  • 2011.12.27 | Taras

    Re: Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави

    Слава Ісусу Христу!
    Чи хтось з греко-католицьких священників від 1970 до 1988 перейшов з Греко-Католицької церкви до Російської Православної Церкви?
  • 2011.12.27 | Микола Іванович

    Чи брали участь підпільні священики в обрядах поховання вірних, якщо так - то яким чином?

  • 2011.12.27 | Євгенія

    Як відбувалося святкування Різдва у підпіллі? Чи можна було суміщати святкування в дозволеній

    Церкві та підпільній?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.01.04 | Ірина Коломиєць

      Радянській системі важко було боротися з святкування Різдвяних свят

      Різдвяні святкування - багаті своїми традиціями, повні радості від народження Божого Сина, співу і забав, одними заборонами важко було викоренити. Атеїстична влада використовувала для нищення різні методи: від грубої заборони до адаптації для своїх же цінностей. Згадує п. Ольга К: «На хорі ми співали «Нова рада стала… на новий лад…. над Москвою ясна зоря світу засіяла». Найчастіше перекручували «Добрий вечір, тобі, пане господарю». Там було, що новий рік народився… Ми з дівчатами тільки пирскали сміхом на такі перекручення коляди».

      Важко було зібратися родинам. На Різдво не було вихідних. Навпаки, старалися завантажити в ці дні особливими наднормовими роботами. Але люди не здавалися. Навіть пізно, повертаючись з роботи, в приміських поїздах лунали радісні коляди. Адже половина робітників з підприємств Львова доїжджали з сільської місцевості. Заборонити колядувати в транспорті не міг ніхто. Чим дальше від Львова, тим голосніше лунала коляда. В кожному населеному пункті святкування Різдва залежало від місцевого начальства: голови сільради, парторга і міліціонера. Часто для контролю залучали вчителів шкіл. Вони пильнували, щоб учні не відвідували церкву чи не ходили колядувати.

      В офіційних церквах відбувалися традиційні відправи. Батьки нечасто брали з собою дітей, бо вчителі, зловивши на гарячому, що дитина йде до церкви, проводили розправу над таким «злочинцем», викликаючи батьків до директора чи на збори, де «зловленого» мали критикувати його однокласники (часто щасливі від того, що не потрапили на очі вчителеві під церквою). Вчителі, крім деяких особливо патріотично настроєних до влади, часто соромились своїх функцій наглядачів і з нетерпінням чекали можливості піти додому, де, при зачинених вікнах, хтось із домашніх влаштовував домашню Святу вечерю.

      Вертепи були популярні, але небезпечні. Адже старше покоління були членами ВЛКСМ (комсомольцями), а це означало згідно уставу - атеїстами. Отже, участь у релігійних дійствах грозила: комсомольськими дисциплінарними зборами, виговором, а також різними неприємностями, включаючи позбавлення премії та інше. Вертепи бували переважно домашні - для найближчої родини і друзів.

      Глибоко віруючі на передодні свят старалися піти до сповіді, в час свят побувати на Службі Божій. Це стосувалося тих, для кого не було різниці до якої церкви йти, і тих, хто мав за щастя потрапити на відправу підпільного греко-католицького священика, часто долаючи багатокілометрові віддалі. Таємно збиралися в хаті довірених осіб і після Святої Літургії відзначали Свято спільною вечерею і колядою, прославляючи Новонародженого Христа.

      В місті Львові, при відсутності греко-католицького священика, йшли до латинського костелу. Там ялинка та різдвяні прекраси стояли і на наші свята. Тут можна було вислухати Службу Божу і купити просфору, котрою ділилися на Святвечір і котру пекли та розповсюджували греко-католицькі підпільні монахині. Часто в костелі лунала українська коляда. Греко-католики брали участь у реколекціях, які проводили в костелі.

      Не зважаючи на заборони, в центрі Львова люди збиралися біля ялинки і колядували, ризикуючи своїми посадами (міліція відловлювала особливо активних). Деколи збиралась велика громада людей і розганяти їх не ризикували навіть міліціонери. Згодом ялинку забрали з центру і перенесли в Парк культури імені Богдана Хмельницького. Там збирались не так масово, але теж гуділа коляда.

      Також хочу зауважити, що греко-католицькі священики і миряни намагалися святкувати Різдвяні свята навіть у таборах. Отець Михайло Кисіль в інтерв’ю для архіву ІІЦ розповідає про святкування Різдва на засланні: «На Свят Вечір обов’язково кутя була, бо хтось собі дістав кулачок пшениці в посилці, то присилали, днювальний був свій чоловік, дяк бувший з-під Станіславова. Наварив тої куті, більше води, аби стало кожному два - три зерна. Ми стелили чистими простирадлами стіл, спільно молилися, я брав кутю і до кожного підходив: "Дай Боже дочекати других свят вдома, з родиною святкувати". Також ми заспівали "Бог Предвічний"…»
  • 2011.12.27 | Євгенія

    Чи влаштовували підпільні віруючі вертепи, і як це відбувалося? Чи карала за це влада, якщо

    карала - то як?
  • 2011.12.30 | пані Тетяна

    Собор 1946 року

    Напишіть про собор 1946 року. Як насправді виглядала ситуація? Що змусило наших священиків підписати православ'я? Яка є позиція щодо особи Гавриїла Костельника?
  • 2011.12.30 | Петро

    Коли вже стало очевидно, що вихід УГКЦ є неминучим?

    Що найбільше допомогло Церкві вийти з підпілля?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.01.04 | о.Тарас Бублик

      Re: Коли вже стало очевидно, що вихід УГКЦ є неминучим?

      Необхідно вказати, що греко-католики (єпископи, священики і миряни), які відмовилися від насильницького «возз’єднання» своєї Церкви з Російською Православною Церквою, ніколи не визнали ліквідації УГКЦ. Вони зуміли вистояти протягом усього радянського періоду в умовах тотального переслідування. Вони мали своїх священиків, єпископів, подекуди функціонували підпільні парафії, а навіть семінарії, віруючі часто не згоджувалися зі своїм нелегальним статусом і домагалися від органів влади дозволу на реєстрацію громад УГКЦ. Також життєдіяльність УГКЦ у катакомбах підтримували миряни, котрі, користаючи з опіки підпільного клиру або відвідуючи чинні римо-католицькі храми, продовжували ідентифікувати себе як греко-католики. Назагал Західна Україна в Радянському Союзі навіть у часи тотальної атеїзації відзначалася високим рівнем релігійности населення. Також слід відзначити, що для православ’я в західному реґіоні України був характерний т. зв. «криптоуніатизм», тобто збереження офіційно «оправославленими» священиками і вірними греко-католицьких традицій і протидія їх повному ототожненню з одержавленим російським православ’ям. Крім внутрішніх чинників, важливе значення для виходу УГКЦ з підпілля мала міжнародна допомога: тут слід виокремити активну діяльність греко-католицької української діяспори, зокрема її провідників патріярхів Йосифа і Мирослава Івана, які напротивагу радянським речникам представляли об’єктивну інформацію про стан греко-католиків в Україні; підтримку Римських архиєреїв, а особливо папи Івана Павла ІІ та цілої Католицької Церкви, а також тиск на радянське керівництво західних політиків, правозахисного руху, широкої громадськости (особливо після підписання Радянським Союзом 1 серпня 1975 р. акту щодо прав людини у Гельсінкі). Переслідування цілої Церкви було явним порушенням цих прав, а тому в самому СРСР навіть ті політичні дисиденти, які були далекими від релігії взагалі, почали активно виступати на захист свободи сумління та вимагати визнання права на вільне сповідання своєї віри українським греко-католикам. Так політв’язні звільнені в 1986-1987 рр., за словами першого секретаря Львівського обкому партії В. Добрика, почали «блокуватися з уніатами-екстремістами».

      Важливий вплив на початок масштабної кампанії за легалізацію УГКЦ мали процеси демократизації та лібералізації радянського режиму розпочатого генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим у 1985 р. (т. зв. «перебудова»). Також слід згадати наступні події, а саме аварію на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), яка мала дуже сильний психологічний вплив, оскільки «радянські люди» все менше і менше довіряли радянському керівництву з його гаслами про «світле майбутнє» і серед населення ширилися апокаліптичні настрої (думки про швидкий кінець світу). Інша подія – це святкування 1000-ліття Хрещення Русі в 1988 р. Слід зауважити, що спочатку радянське керівництво намагалося представити як внутрішню справу Церкви, яка не могла бути інтеґрована у суспільне життя Радянського Союзу. Проте у руслі загального курсу на плюралізм і демократизацію неминучими були зміни у ставленні до релігії. Тому в процесі приготування святкувань ювілею вище керівництво Комуністичної Партії взяло активну участь у церковних заходах, акцентуючи важливий вплив християнства на життя народів СРСР і намагаючись отримати максимальні дивіденди від великої уваги з боку світової спільноти до цієї. З такої зміни настроїв радянських чиновників щодо релігійних питань, які щоправда далі твердили про свої атеїстичні переконання, найбільше скористала РПЦ.

      Незважаючи на «горбачовську перебудову», у другій половині 1980-х років Україна залишилася під контролем старої «брежнєвської» номенклатури на чолі з Володимиром Щербицьким. Республіканський партапарат уперто блокував демократичні зміни, які пропагувалися Москвою. Зі свого боку М. Горбачов не наполягав на впровадженні «плюралізму» і «нового мислення» в УРСР заради політичної стабільности у «найбільшій неросійській республіці СРСР», котра займала особливе місце на релігійній карті цілого СРСР, а, зокрема, це стосувалося Західної України.

      Однак з огляду на проголошення демократичних лозунгів у рамках «нової політики перебудови», проголошеної М. Горбачовим, греко-католики більше не бажали миритися з несправедливістю влади та коритися існуючій системі. Тому наприкінці 1980-х рр. вони активізували боротьбу за свої громадянські права. Так, провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення офіційно-декларативної заяви до папи Римського та Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова про вихід з підпілля групи священиків (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика, датованої 4 серпня 1987 р.

      Так згадував про написання заяви про вихід з «катакомб» її автор та натхенник (вл. П. Василик): «Надходить великий ювілей 1000-ліття Хрещення Київської Русі, напередодні, а саме 1986-го року святіший отець запитує: «Що думаємо ми робити з нагоди цього ювілею?» То таку новину нам передали і священики, і монахині, як вони твердили, що то від святішого отця. В нас на той час був заснований комітет по захисту українських греко-католиків у Радянському Союзі, який очолював пан Тереля Йосиф. Ми сходилися не раз обговорити ті всі справи. В 1987-му році ми зійшлися 4-го серпня у місті Львові на вулиці Угорській під номером 2/17, чи 17/2, вже не знаю, у моєї рідної сестри Литвин Емілії, вона замужем за Литвина Степана. Там ми врадили написати заяву: «Виходимо з підпілля», чи там Церква виходить з підпілля. Заява на ім'я папи, апелюючи через святішого Вітця до Горбачова».

      Вже наприкінці 1987 р. активні греко-католики утворили Комітет захисту Української Католицької Церкви (під головуванням колишнього політв’язня Івана Геля), який був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви» (під керівництвом Йосифа Терелі і Василя Кобрина), заснованої ще у 1982 р. Члени Комітету поставили перед собою єдину мету – легалізацію УГКЦ, яку планували здійснити через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю.

      Комітет почав мобілізувати населення завдяки перевіреній формі відстоювання своїх прав – збору підписів під заявою на підтримку офіційного визнання УГКЦ, які пізніше І. Гель офіційно передавав до вищих інстанцій СРСР, а також до міжнародних організацій (протягом 1988-1989 рр. було зібрано близько 120 тисяч підписів).

      Найбільш вдалим методом боротьби була організація членами Комітету «відкритих» богослужень у містах і селах Західної України, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом вони переросли у багатотисячні маніфестації, як, наприклад, святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 р. в с. Грушів та с. Зарваниці під проводом владики Павла Василика та його учнів і помічників о. Володимира Війтишина, о. Йосифа Мороза, о. Івана Сеньківа, о. Тараса Сеньківа, о. Григорія Сімкайла, о. Миколи Сімкайла та ін.; урочисте богослуження на честь святкування 175 років від дня народження Т. Шевченка у 1989 р. у Львові біля пам’ятника першодрукареві Іванові Федорову на вул. Підвальній, котре відслужили православний та греко-католицький священики (о. Михайло Нискогуз і о. Михайло Волошин відповідно); вшанування пам’яті о. Маркіяна Шашкевича у с. Підлисся 6 серпня 1989 р. Окрім Комітету захисту УКЦ великий вклад у справу легалізації УГКЦ зробили й інші мирянські релігійно-патріотичні організації, як наприклад, Марійське жіноче товариство «Милосердя», відроджене в 1988 р., котре також почало проводити чимало акцій на захист прав віруючих УГКЦ.

      Так вл. Павло Василик характеризував важливість офіційних богослужінь для легалізації Церкви: «Я все твердив, що леґалізація Церкви починається з кожного нашого офіційного богослуження, що ми відправляємо, тому не треба перед органами КГБ казати: «Я не правив». Правив. Тільки не кажи «де», якщо не знають, і не кажи, в кого ти правив, щоб не тягали людей. Але, що ми правимо. Я сам особисто сказав: «Ви б хотіли почути від мене слова, що я заперечив, що я правив. Ви того не почуєте, бо я правив і правити буду».

      Вже із травня 1989 р. у центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів босих, греко-католицькі священики розпочали щонеділі служити Літургії та молебні. Своєрідними «парохами гірки» стали декілька підпільних священиків, серед них о. Антоній Масюк ЧСВВ, о. Михайло Білик ЧНІ та о. Богдан Смук. Також у більших містах Західної України на міських цвинтарях часто проводилися багатолюдні панахиди на честь полеглих борців за волю України або українських патріотів, як, наприклад, у Львові на Личаківському та Янівському кладовищах на могилах січових стрільців та композитора Володимира Івасюка в 10 роковини його трагічної загибелі.

      У 1988-1989 рр. проблему забезпечення своїх релігійних прав греко-католики все частіше почали представляти перед іноземними журналістами, представниками закордонних дипломатичних служб і західними політиками (наприклад, І. Гель двічі зустрічався з представниками уряду США і говорив про проблеми греко-католиків), проводячи прес-конференції у приватних помешканнях або під час масових акцій. У червні 1988 р. у Москві відбулася зустріч підпільних владик (Филимона Курчаби і Павла Василика) з делегацією Ватикану на чолі з кардиналами Агостіно Казароллі та Йоаном Віллібрандсом.

      Голова Комітету І. Гель так згадував про вказану зустріч та її вплив на вихід УГКЦ з підпілля: «Всі поїхали вже відкрито, ніхто нас не ловив в 1988 році. Ніхто нас не ловив, ми поїхали до Москви цілою делегацією, 2 чи 3 купе було зайняті. Зупинилися всі в Миколи Муратова [представник Комітету в Москві – авт.]. Там велика квартира. Запросили туди агенства Рейтер, Францпрес, Юнайтедпрес, Бі-бі-сі, австрійське. Одним словом, я маю десь там візитівки, то я би Вам показав, не пригорща, а ціла папка цих візитівок. І відправили вони як члени делегації Святу Літургію на квартирі в Миколи. А кімната десь одна сягала понад 30 метрів, тобто було де розвернутися. Там було 2 або 4, може, й 5 відеокамер і ми, ті миряни, одночасно співаємо те і єпископи, і священики співають, але всі в ризах і то враження справило колосальне. Але то є офіційна делегація вже. Коли владика Филимон Курчаба прекрасною французькою мовою почав вільно розмовляти з французькими журналістами, то їм, в прямому розумінні цього слова, полізли очі на лоба, бо вони думали, що то задрипані якісь селюхи. [……] Спочатку знали, що повалиться імперія, а тільки десь в 1988 році відчули, що вона валиться, і проаналізували, і зрозуміли, що вона валиться […..]. Вони [православні – авт.] пішли потім від нас до Казароллі. А Казароллі змушений був підтвердити: “Що так, в програмі є його зустріч“. І ті написали з представниками, з духовенством, з ієрархами Української Греко-Католицької Церкви. […..] І як вони не відбивалися, вони частину нас не пустили, але зустріч відбулася. І то колосальний резонанс справило, бо кажу, як мінімум 5 камер, при чому це камери не те, що в нас львівська чи навіть київська їде, потім десь передає і там в останні вісті, а він передає і часом не вирізає, а йому час підходить передавати інформацію, він прямо зі студії там, зі своєї відеокамери через супутниковий зв’язок він передає на цілий світ і ми ще не встигали тут оговтатися навіть як там ті кореспонденти, вже в світі воно йде. […..] А в 1988 році оця зустріч з Казароллі, приїзд делегації духовенства і мирян в Москву і зустріч з Казароллі, то якась не тільки знакова подія, а етапна подія в цьому, бо світ почав говорити про Греко-Католицьку Церкву як про Церкву, не як про секту, не про якихось там кількох політиків типу Геля, націоналістів, що використовують боротьбу за Церкву з боротьбою за державу, як вони кажуть, чи там просто навіть з осадом. […..] Для нас це була, без сумніву, велика, я вже казав, знакова подія і моральна перемога. […..] І російська пропаганда світська і Московського патріархату то вони дуже чітко казали: “Ну 200 старих бєззубих бабок і 3-7 попов такіх же бєззубих“. А тут раптом є освічені європейські люди...».

      Важливим фактором інформаційної боротьби стало розповсюдження друкованих часописів Комітету захисту УКЦ «Християнський голос» на Заході за сприянням редакції «Вісті з Риму» та Української пресової служби.

      Безумовно окреме місце у подіях 1989 р. займає безпрецедентна акція голодування греко-католиків на захист своїх прав на Арбаті у Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в Секретаріаті Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 р., а вже пізніше це підтримали і продовжили духовенство і миряни, які змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі і світі та мало величезний вплив на радянських чиновників, які вже не могли твердити про «неіснування» УГКЦ в СРСР.

      Найбільш грандіозним за чисельністю та значенням став похід вулицями Львова до собору Св. Юра, який відбувся 17 вересня 1989 р. у 50-ту річницю «возз’єднання» Західної України з УРСР і який зібрав від 250 до 300 тисяч людей під гаслом свободи віросповідання для греко-католиків. Аналогічні походи за легалізацію відбувалися практично в усіх містах і селах Західної України. Вони засвідчили той факт, що греко-католики зуміли в цей період, подолавши страх перед тоталітарною системою та репресіями, організуватися в єдиний «фронт» боротьби за власну Церкву.

      Водночас, греко-католики не залишали надій і на офіційне визнання, зокрема й у зв’язку з тим, що 1 грудня 1989 р. мала відбутися зустріч Івана Павла ІІ з М. Горбачовим. З огляду на такий внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати право УГКЦ на свободу віросповідання і 28 листопада 1989 р. вийшла Заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно котрої греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».

      Іван Гель, говорячи про боротьбу греко-католиків за свої права та її головні моменти, стверджував, що у питанні виходу УГКЦ з підпільних умов існування слід говорити радше про «самолегалізацію», оскільки радянська влада ніколи не пішла на такий крок з власної ініціативи, а так була змушена активними діями цілої церковної спільноти:

      «Цілий ряд подій 1989 рік, я би вважав, тріумфальним виходом Української Греко-Католицької Церкви з катакомб, самолегалізацією. […..] Наступав 1989 рік і всюди вже говорилося про діяльність Комітету і про Українську Греко-Католицьку Церкву в контексті цих розмов, всієї політики, при чому великої політики супер держав, Сполучених Штатів і СРСР, СРСР і Святійшого Отця. Я потім... щоб не перескакувати, послідовно ми згадаємо за візит Горбачова в Італію і зустріч зі Святійшим Отцем. Коли вже Горбачов, повернувшись, дав дозвіл на реєстрацію громад Греко-Католицької Церкви, але нам вже цього не треба. Бо після цих походів всі церкви, храми, які ще були закритими, а сотні храмів, які були православними, повернулися в лоно нашої Церкви. Але такою знаковою подією було в 1989 році, то була підготовка й ідея проведення голодівки, перманентної голодівки в Москві.»

      Так після понад чотирьох десятиліть існування в катакомбах УГКЦ отримала свободу і право на розвиток власних структур.
  • 2012.01.03 | Юрій

    Чи судили в післясталінські часи священиків або монахів за причетність до УГКЦ? Якщо судили, то

    як доводили причетність до УГКЦ?
  • 2012.07.20 | Михайло

    Re: Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави

    Підкажіть будь ласка де можна знайти відомості на Теребовлянські села за часів 1930 - 40 і 1945 - 60 щиро дякую!


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua