Трохи роздумів про фільми Фелліні
10/22/2006 | Георгій
Ми з дружиною недавно відкрили для себе американську фірму "Нетфлікс," яка дозволяє замовити додому поштою практично будь-який художній фільм, що був колись поставлений на нашій планеті.
Хочу трохи поділитися враженнями про фільми італійського режисера Федеріко Фелліні, які ми останнім часом, дякуючи "Нетфліксові," подивилися і які нам надзвичайно сподобалися.
"Ночі Кабірії" (кінець 1950-х років). Головну роль грає дружина режисера, чудова актриса Джульєтта Мазіна. Фільм про надзвичайно добру, щиру і абсолютно невлаштовану в житті жінку, яка шукає романтичного кохання, а натомість знаходить людську брехливість, брутальність, черствість. У фіналі Кабірія губить всі ті жалюгідні крихти того "матеріального," що вона мала в житті (гроші, будиночок, рештки людської поваги), але знаходить щось дуже по-своєму "духовне" - бродячий цирк.
"Солодке життя" (1960) (у головній ролі Марчелло Мастроянні). Дуже довгий і неймовірно складний фільм. Мабуть найсерйозніший і найбільш заплутаний фільм Фелліні, незважаючи на його загалом комедійний жанр. Фільм розповідає про своєрідний "чоловічий аналог" Кабірії - людину, яка шукає любові і тепла, хоча при цьому носить маску світського лева. На протязі більш як трьох годин у фільмі переплітаються кілька окремих сюжетних ліній, з яких деякі нагадують "Фієсту" Гемінгвея, а деякі ближчі до підкреслено інтелектуальних, філософських, символічних мотивів "Гри в бісер" Германа Гессе. У фіналі герой, здається, знаходить те, що йому потрібне, але "консумація," виповнення його мрії залишається "поза дужками" - останні кадри фільму показують Мастроянні все ще відділеного від своєї знайденої мрії хвилями припливу на морському пляжі.
"Амаркорд" (1974). Ностальгічні спогади про дитинство режисера в невеличкому провінційному італійському місті 1930-х років. Лейтмотив той самий: пошуки людиною любові; але, на відміну від "Ночей Кабірії" і "Солодкого життя," в "Амаркорді" діє не індивід-герой, а ціла група персонажів, які ВСІ водночас надзвичайно милі і надзвичайно гротескні. Можна навіть сказати, що "Амаркорд" показує велику психіатричну палату. Також на відміну від "Ночей Кабірії" і "Солодкого життя," в "Амаркорді" взагалі нема фіналу. Він геть "циклічний," без розвитку, без "прогресу," без "кульмінації," і дуже нагадує знамените еклезіастівське "що було, те й буде, що робилося, те і робитиметься..."
Цікаво, що в усіх трьох фільмах Фелліні дуже помітнo фігурує Римо-Католицька церква. В "Ночах Кабірії" представники церкви добрі, людяні, смішні, - але людський натовп, що чекає католицького "чуда," змальований в досить "готичних," страшних тонах. У "Солодкому житті" представників церкви майже не видно, тоді як мотив фанатично налаштованого натовпу стає ще жахливішим, просто моторошним. Нарешті, в "Амаркорді" досягається певний синтез: тут і церковники, і віруючі змальовані як частина "добра," а не "зла" - м"яко-іронічно, дещо з абсурдистською "перчинкою," але зовсім не страшно і без відрази або відчуження. Також мотив бродячого цирку, який в "Ночах Кабірії" і в "Солодкому житті" є певним антагоністом мотивові Церкви і людської віри, в "Амаркорді" перестає бути цим антагоністом.
Цікаво, що шановне членство цього форуму думає про Фелліні. Дуже, дуже раджу... і сподіваюся, що його фільми зараз доступні молодому поколінню в Україні. (Правда, без особливої надії сподіваюсь, як сказала б Леся Українка... )
Хочу трохи поділитися враженнями про фільми італійського режисера Федеріко Фелліні, які ми останнім часом, дякуючи "Нетфліксові," подивилися і які нам надзвичайно сподобалися."Ночі Кабірії" (кінець 1950-х років). Головну роль грає дружина режисера, чудова актриса Джульєтта Мазіна. Фільм про надзвичайно добру, щиру і абсолютно невлаштовану в житті жінку, яка шукає романтичного кохання, а натомість знаходить людську брехливість, брутальність, черствість. У фіналі Кабірія губить всі ті жалюгідні крихти того "матеріального," що вона мала в житті (гроші, будиночок, рештки людської поваги), але знаходить щось дуже по-своєму "духовне" - бродячий цирк.
"Солодке життя" (1960) (у головній ролі Марчелло Мастроянні). Дуже довгий і неймовірно складний фільм. Мабуть найсерйозніший і найбільш заплутаний фільм Фелліні, незважаючи на його загалом комедійний жанр. Фільм розповідає про своєрідний "чоловічий аналог" Кабірії - людину, яка шукає любові і тепла, хоча при цьому носить маску світського лева. На протязі більш як трьох годин у фільмі переплітаються кілька окремих сюжетних ліній, з яких деякі нагадують "Фієсту" Гемінгвея, а деякі ближчі до підкреслено інтелектуальних, філософських, символічних мотивів "Гри в бісер" Германа Гессе. У фіналі герой, здається, знаходить те, що йому потрібне, але "консумація," виповнення його мрії залишається "поза дужками" - останні кадри фільму показують Мастроянні все ще відділеного від своєї знайденої мрії хвилями припливу на морському пляжі.
"Амаркорд" (1974). Ностальгічні спогади про дитинство режисера в невеличкому провінційному італійському місті 1930-х років. Лейтмотив той самий: пошуки людиною любові; але, на відміну від "Ночей Кабірії" і "Солодкого життя," в "Амаркорді" діє не індивід-герой, а ціла група персонажів, які ВСІ водночас надзвичайно милі і надзвичайно гротескні. Можна навіть сказати, що "Амаркорд" показує велику психіатричну палату.
Також на відміну від "Ночей Кабірії" і "Солодкого життя," в "Амаркорді" взагалі нема фіналу. Він геть "циклічний," без розвитку, без "прогресу," без "кульмінації," і дуже нагадує знамените еклезіастівське "що було, те й буде, що робилося, те і робитиметься..."Цікаво, що в усіх трьох фільмах Фелліні дуже помітнo фігурує Римо-Католицька церква. В "Ночах Кабірії" представники церкви добрі, людяні, смішні, - але людський натовп, що чекає католицького "чуда," змальований в досить "готичних," страшних тонах. У "Солодкому житті" представників церкви майже не видно, тоді як мотив фанатично налаштованого натовпу стає ще жахливішим, просто моторошним. Нарешті, в "Амаркорді" досягається певний синтез: тут і церковники, і віруючі змальовані як частина "добра," а не "зла" - м"яко-іронічно, дещо з абсурдистською "перчинкою," але зовсім не страшно і без відрази або відчуження. Також мотив бродячого цирку, який в "Ночах Кабірії" і в "Солодкому житті" є певним антагоністом мотивові Церкви і людської віри, в "Амаркорді" перестає бути цим антагоністом.
Цікаво, що шановне членство цього форуму думає про Фелліні. Дуже, дуже раджу... і сподіваюся, що його фільми зараз доступні молодому поколінню в Україні. (Правда, без особливої надії сподіваюсь, як сказала б Леся Українка...
)
Відповіді
2006.10.24 | SpokusXalepniy
Попробуйте найти его телевизионный фильм...
... "Репетиция оркестра". Он показывался в советских КИНОТЕАТРАХ, но, конечно, вторым экраном.Музыка, как и обычно в фильмах Феллини, - Нино Рота (!!!).
Этот фильм глубокий, но смотрится очень легко. За счет традиционного феллиневского юмора в том числе. Он короткий - один час.
Поставлен во времена, когда в Европе, а особенно - в Италии, было "татарское нашествие" профсоюзного движения.
Но самый ценный смысл этого фильма - попытка распознать грань между свободой и авторитаризмом. Раскручивается "последоваельность" от необузданной демократии к единоначалию. Обратите внимание на фоновые восклицания, звучащие под завершающую музыку, когда фильм... уже кончился
Фильм 70-х. Самое смешное то, что он имеет одну особенность - чем дальше от года съёмки, тем он более актуален.
2006.10.25 | Георгій
Дякую, обов"язково знайду
2006.10.24 | Вільнодум
NETFLIX
Про Нетфлікс знаємо більше року.Рекомендую фільми, які мені сподобались останнім часом:
* ROME (5 parts)
* Genghis Blues
* OR
* The Corporation
* Body Without Soul
* Osama
2006.11.05 | Георгій
Ще
"8 1/2" (1963). Дуже сильний фільм; в якійсь мірі продовження "Солодкого життя" - в головній ролі теж Марчелло Мастроянні, і є багато майже ідентичних сцен і майже ідентичого музично-танцювального фону. Але тоді як "Солодке життя" поставлене у досить традиційному романтичному, хоча і досить складному і заплутаному стилі, "8 1/2" вже очевидно постмодерністський фільм, де все зміщене в гротеск.Герой Мастроянні - кінорежисер на ім"я Гвідо, який у своєму "переламному" мід-лайф-крайзисному віці 43 років ставить якийсь дуже серйозний фільм про сенс життя і Бога. Йому важко: його життя, схоже, іде шкереберть. Він свариться зі своєю "емансипованою" дружиною Луїзою, яка палить одну цигарку за іншою, лягає спати в окреме ліжко, і відмовляється вірити хоча б одному його слову. Він має коханку, яка осипає його телячими ніжностями і разом з тим дає йому знати, що все це тільки заради того, щоби Гвідо дав роль у своєму фільмі її чоловікові. Він до холєри втомлений від свого друга-інтелектуала, який нав"язливо розповідає йому, що ж "насправді" означають його фільми. Нарешті, він гірко розчарований у Римо-Католицькій церкві: він іде до високопоставленого ієрарха-кардинала з проханням дізнатися, що ж Церква думає про його фільм, але кардинал, замість того, щоби говорити з Гвідо по суті справи, починає читати йому лекцію про те, що насправді означає спів пташок...
Далі фільм містить низку спогадів Гвідо про його дитинство, про його гірку і безнадійну боротьбу за визнання своєї "добрості" в очах батьків і вчителів (монахів католицької школи), а також низку сюрреалістичних мрій Гвідо про визнання в очах жінок (які навіть у світі мрій кінчаються повним крахом) і про романтичне кохання (де з"являється ефемерна Клаудіа Кардінале). Фінал фільму теж, як і всі ті сюр-мрії, нагадує мильну бульбашку: Гвідо - чи то насправді, чи то у мрії - іде на прес-конференцію, де він мусить щось сказати про свій фільм, але він не знаходить слів. Замість раціонально-словесного агітпропу, йому маряться фігури його матері, батька (його грає той самий актор, що грав батька героя в "Солодкому житті"), вчителів-монахів, друзів, ворогів, жінок, проституток, вуличних бродяг і взагалі найрізноманітніших ЛЮДЕЙ, одягнутих у білі одежі. Гвідо тікає від журналістів, критиків, друга-інтелектуала, і робить це дуже гротескно і дуже по-феллінієвськи - лізе під стіл і повзе кудись під довжелезною низкою столів. Наприкінці він нібито вбиває себе (лунає постріл і він лежить нерухомо), але в наступному кадрі він, цілий і непошкоджений, виходить з-під столу на свіже повітря і приєднується до бродячого цирку (ще один постійний мотив Фелліні, мотив ДОБРА!), бере за руку свою дружину Луїзу, встроюється разом з нею в низку танцюючих циркачів, акторів, критиків, батьків, братів, сестер, кардиналів, людей взагалі... і всі вони просуваються в своєму чудернацькому танці кудись - ми не знаємо куди, але відчуваємо, силою феллінієвського мистецтва, що ГЕТь від зла, брехні, агресії, зиску, страждання, смерті.
Чудовий фільм. На початку я був трохи спантеличений (дуже багато розмов у неймовірно швидкому італійському темпі, ми з дружиною не встигали прочитувати англійські субтитри), але в кінці враження колосальне. Дуже рекомендую українському глядачеві.
2006.11.05 | SpokusXalepniy
Куда вы подевали во всех этих фильмах...
... музыку !!!Это ж же-жжж Нино Рота!!!
2006.11.05 | Георгій
Так, Ви праві - але не тільки Ніно Рота
У "8 1/2" дуже складний саундтрек, там дійсно є оригінальні мелодії Ніно Рота, але також Россіні, Чайковський, Хачатурян, якісь американські джазові і "соул"-мелодії. "Солодке життя" і "8 1/2" наскрізь пронизані однією мелодією (трохи іноді з модифікаціями) у дуже характерному двохдольному ритмі - мелодія комедії, легкого, розслабленого танцю, цирку. Я не знаю, чи це Ніно Рота - мабуть так.2006.11.19 | Георгій
"Репетиція оркестру"
Ще один чудовий, складний, глибокий фільм великого майстра. Знятий, на відміну від інших фільмів Фелліні, для телебачення, у 1978 році. Досить короткий - іде тільки приблизно годину і десять хвилин. Продовжує традиційні феллінієвські теми пошуків тепла і любові, страждання людини, яка не здатна знайти добро, сенс, гармонію в цьому поламаному світі. Як і в попередніх фільмах Фелліні, і навіть більше, дуже велику роль у композиції фільму грає саундтрек. Музику для "Репетиції оркестру" написав Ніно Рота. Це останній фільм, де Рота і Фелліні співпрацювали; Рота помер чедрез кілька днів після завершення з"омок цієї стрічки.Як і інші фільми Фелліні, "Репетиція оркестру" - швидкий, рвучкий, заплутаний потік алегорій. На початку ми бачимо нібито тривіальну картину: в закинутому старому приміщенні, де колись була церква і яке зараз готується до зносу, збирається для репетиції симфонічний оркестр. Але з плином кадрів тривіальна картина раптом набуває всіх ознак кошмару. Цей кошмар у тому, що ніякого "оркестру" насправді нема: є група людей, де кожна людина абсолютно сама по собі. Кожний оркестрант говорить тільки про себе і нікого не слухає. Люди всі різні: є старі, є молоді, є консервативні, є ліваки-хіпі-бунтарі, є чоловіки, є жінки, є гарні, є огидні. Але нема абсолютно ніякого прагнення людей хоча б у чомусь порозумітися, знайти б хоч якісь спільні точки, хоч щось, що лежить за межами кожного окремого "я." Малюючи цю картину "ховання у шкарлупки," Фелліні вдається до крайнього гротеску: один з оркестрантів, гравець на кларнеті, згадує, як до нього колись звернувся і похвалив його великий маестро Тосканіні, і повторює одні і ті самі слова шість чи сім разів, незважаючи на те, що жодній живій душі його розповідь не цікава. І не дивно, що коли оркестранти починають грати, музика в їх виконанні звучить розірвано і нав"язливо, все більш загрозливо.
Далі камера переключається на диригента. Фелліні робить його не-італійцем (він німець і навіть говорить італійською мовою з німецькою гаркавістю), і дуже холодною, суворою, якоюсь нелюдяною фігурою. Але в цій другій частині фільму, де диригент показаний наодинці, у своїй маленькій окремій кімнатці з тапчанчиком, і де він промовляє довгий монолог, ми раптом бачимо зовсім іншу персону. Так, він худий, заморений, висушений, на відміну від своїх корпулентно-жовіальних музикантів-італійців, але на відміну від них, від раптом заговорює про - сюрприз, сюрприз! - МУЗИКУ. Його хвилює саме музика, а не скільки разів його чи когось іншого похвалив Тосканіні чи на яку заробітну платню треба згоджуватися у співпраці з представниками профспілки. Він раптом, несподівано, заговорює про диригента як священика, який священнодіє. Монолог, як це часто буває у Фелліні, дуже швидкий, зовсім не "театральний" і не "логічний," його важко повністю зрозуміти, але через карколомний конфлікт між цим монологом і попереднім театром абсурду в загальній кімнаті створюється враження чогось серйозного і страшного. Це враження ще підсилюється, коли поруч з кімнаткою диригента, в коридорі, старенький копіювальник нот раптом починає ностальгічно згадувати попереднього диригента, який тримав оркестр під залізною дисципліною, кричав на оркестрантів і навіть бив їх паличкою по руках. "Оце були старі, добрі часи."
Наростання тривожного почуття кульмінує в третій частині фільму, де раптом оркестр починає справжню війну проти нібито диригента, хоча насправді не зрозуміло, проти чого - чи не проти взагалі всього свого існування з його обмеженістю, контролем небажаних контролерів, репресіями, комплексами..? Оркестранти гамселять одне одного, розписують стіни приміщення революційними лозунгами, скандують (у ритмі "El Pueblo Unido Hama Sera Vencido") революційні лозунги з вимогами смерті диригентові, а під шумок молодь влаштовує діонісійську оргію з сексом і розпиванням віскі. Вся ця фієста нібито застряє в часі. Геть незрозуміло, чим це все закінчується.
І от, нарешті, все закінчується. Чутки про те, що будівлю зносять, раптом підтверджуються: оргію оркестрантів припиняє могутній удар підвісного тарана, який ламає стіну і обрушує на "оргіантів" стелю. Як це і належить, під уламками стелі гине зовсім ні в чому не винна людина - підстаркувата самотня дивачка-арфістка, яка до того всім розповідала про свої дивацькі самотні сновидіння. Оргія моментально вщухає. I тут на авансцену владно виходить диригент.
Він просто випромінює спокійну силу, впевненість. Він нагадує оркестрантам про їх високе покикання, про те святе, чому вони служать. Він стає на свій подіум і починає репетицію. І отут музика Ноіно Рота нарешті звучить не розірвано-загрозливо, а чудово, нагадуючи саундтрек з "Ночей Кабірії," "Солодкого життя" і "8 1/2." Ми чуємо мелодію бродячого цирку, оту саму тему Добра, Любові, Тепла, яку Фелліні разом з нами шукає в усій своїй творчості.
Але не все так просто. Диригент-"священнодій" раптом, під самісіньку завісу, знову стає холодним критиканом-диктатором. Він припиняє музику і знову починає "розпікати" оркестрантів за те, що вони оте і оте роблять не так. Він навіть за якісь секунди до кінця, коли гасне світло і екран стає просто темною плямою, переходить на німецьку мову, і ми чуємо щось дуже німецько-єфрейторське, щось мало не таке, що нагадує Гітлера. Невже отого Бродячого Цирку, отого Добра, отієї Любові, отого Тепла, що його великий майстер Федеріко Фелліні спонукає нас шукати своїми фільмами, просто нема?
Не знаю, як пан Спокус, але я не побачив у фільмі відповіді на це питання. Проте там є все, що дає нам можливість продовжувати наш пошук. Там є чудовий типово феллінієвський ансамбль диваків, майстерна гра світла, тіні і гриму (завдяки якій, наприклад, обличчя Диригента міняється у фільмі від страшного, старечого, висушеного, холодного, жорстоко-тиранічного до абсолютно прекрасного, натхненого обличчя генія - але чи надовго?), і там є музика.
Дуже, дуже, дуже рекомендую всім. Знову ж таки, застерігаю проти перегляду дубльованого варіанту чи варіанту з синхронним перекладом, який руйнує саундтрек. Тільки субтитри.
2006.11.20 | SpokusXalepniy
Можно я буду считать вашу версию фильма... репетицией оркестра?
Если я изложу свою версию главной мысли Феллини, покритикуете меня?А то - неинтересно писать.
2006.12.23 | Георгій
Дуже цікава книжка про Фелліні
Моя донька подарувала мені книжку під назвою "Я - вроджений брехун" ("I'm a Born Liar," compiled by Damian Pettigrew, Harry N. Abrams, Inc., New York, NY, 2003, 175 pp., ISBN 0-8109-4617-3). Це збірка висловлювань великого майстра світового кінематографу на найрізноманітніші теми, зокрема про свої фільми і про людей - акторів, режисерів, композиторів, сценаристів і т.д. - з якими Фелліні зустрічався. Упорядкував цю книжку Деміен Петтігру, а фотографії (більше 100) зібрали Петтігру і Олів"є Галь.Ось кілька цитат:
"Я думаю, ми весь час живемо в суперечливому стані, де слова швидше маскують реальність, ніж розкривають її. Вони як туман, який покриває маяк. Слова інфікують реальність, псують її, роблять її хворою. З іншого боку, художні образи зроблені зі світла. Через який би бруд вони не проходили б, вони залишаються чистими. Кінець-кінцем, Мойсей не почув з палаючого куща голос Сесілла Б. Де Мілла (американського актора, який читав текст книги Виходу за Бога в голівудському фільмі "Десять Заповідей" -ГП). До нього "говорили" вогонь, і Божа присутність у цьому вогні. У середовищі кінофільму людина піходить дуже близько до цієї "присутності Слова." Хороші приклади цього - фільми Тарковського чи Бергмана. Хоча тут також є трансформація реальності у вигадку, а це є одним з різновидів забавляння, розважання самого себе, я все-таки думаю, що фільм - це і щось більше, зокрема більше за слова. Я маю цікавість до сновидінь, зокрема саме тому що в них відбувається концентрація образів, незалежних від слів."
"Я жорстокий сатирик, але я не лицемір. Я ніколи не суджу вчинки інших людей. Я не політик, не священик, не цензор. Я також не філософ і не психіатр. Я ніколи не намагаюся аналізувати або позбуватися від моїх власних страхів і неврозів. Якби я тільки почав це робити, в мене б одразу зникло бажання знімати кіно. Працювати кінорежисером - це, і тільки це, є все моє самолікування, моя "целулоїдна терапія.""
"Найсуттєвіший компонент кінофільму - образ... Він виражає думку, почуття, атмосферу, спогад, і він (образ) каже глядачеві щось не просто про певного актора, а й про самого цього глядача... Все в кіно - це світло. Без світла нема образу, а без образу, нема кінематографу. Світло містить в собі ідеологію, емоції, колір, глибину, стиль. Воно може змалювати, розповісти, описати. Якщо правильно оволодіти світлом, найогидніше обличчя може засвітитися красою, а найбільш ідіотський вираз обличчя може змінитися на такий, що випромінює розум. В моїй особистій роботі, діалог має значно меншу роль, ніж світло і образ."
"Джульєтта (Мазіна - дружина режисера і актриса, яка виконала головні ролі в його фільмах "Дорога," "Ночі Кабірії," і ін. -ГП) для мене завжди буде втіленням пораненої невинності, яка в кінці одержує перемогу."
"В якійсь мірі кіно - це як релігія, воно є системою душевного зцілення хворої людини. Справжній майстер кіно не розважає публіку - він міняє людей, чинить в них, людях, надзвичайно глибокі зміни тим, що змушує їх поставити під запитання реальність тих часів, в які вони живуть. Кінематограф не займається вихованням людей "доставкою" їм, людям, готових "правильних" ідей. Натомість кінематограф ставить питання. Його кінцева мета принципово сократівська. Я думаю, все це можна зрозуміти, коли подивитися фільми тих майстрів, на фундаменті яких будуть робити свої картини наступні покоління кінематографістів: фільми Бунюеля, Кубріка, Бергмана і Куросави."
"У політиці я трішечки лівіший за Данте і трішечки правіший за Аріосто."
"Питаєте, як зробити хороший фільм? Ось Вам рецепт: зробіть дуже хороший початок і дуже хороший кінець. А все, що між ними, зробіть дуже, дуже коротким."