"Маленька місс Сонечко"
01/13/2007 | Георгій
Дуже цікавий фільм американських режисерів Джонатана Дейтона і Валері Феріс, за сценарієм Майкла Арндта. Зроблений в класичному жанрі комедії подорожей ("roadside comedy"), але має глибокий філософський підтекст і наводить на роздуми.
Колективний герой фільму - досить типова сучасна розбита, дисфункціональна американська сім"я. Тато, Річард Гувер (його грає дуже хороший американський актор Грег Кіннеар, який особливо прославився як партнер Джека Ніколсона у фільмі "Так добре, як тільки може бути" -"As Good As It Gets") - очманілий прожектер-банкрут, зациклений на утрованій, доведеній до абсурду ідеї виповнення "американської мрії," успіху, одержимий планом стати зіркою телевізійної передачі про "секрет успіху." Мама, Шеріл (чудова британська (шотландська) актриса Тоні Колетт, одна з моїх найулюбленіших жінок сучасного британського, австралійського і американського кіно, відома ролями у фільмах "Шосте почуття," "Оксамитово-золоте джерело," "Японська історія," і ін.) - бідолашна затюкана кошмарним життям жіночка, яка щосили намагається, всупереч деструктивному ідіотизмові свого чоловіка, тримати разом свою родину. Дідусь (тато Річарда) (відомий комедійний актор Алан Аркін) - постарілий гіппі, татуйований від голови до п"ят наркоман і похабник. Брат Шеріл, Френк (Стів Карелл) - бунтар-інтелектуал, гей, який на початку фільму виписується з лікарні після невдалої спроби самогубства на ліричному грунті. І нарешті, діти. старший син Річарда і Шеріл, Двейн (Пол Дейно) - п"ятнадцятирічний невротик, соціопат, схибнутий на Ніцше і на ідеї, що він ненавидить абсолютно всіх і тому не повинен говорити вголос (спілкується тільки писанням слів на папері); таємно мріє закінчити військову авіаційну академію і стати льотчиком. Молодша дочка, Олів (Абігайл Бреслін) - дитя років восьми-дев"яти, трішки недолуге і дещо опецькувате, з круглим обличчям, добрими короткозорими очками і мрією стати танцюристкою і переможцем конкурсу краси.
І ось, за законами жанру, ця чудо-сім"я таки їде на дитячий конкурс краси під назвою "Маленька місс Сонечко," де Олів виконуватиме танцювальний номер. Знову ж таки, цілком за законами жанру, в дорозі з Гуверами трапляються різноманітні пригоди. Раптово помирає дідусь - і Френк, цей гей-бунтар, зненацька поставлений перед необхідністю пояснювати Олів, що таке "небо." Також цілком несподівано Двейн дізнається, що він дальтоник, і що йому ніколи не стати льотчиком. Він геть вбитий і тільки й може, що мовчки сидіти в кюветі, відчуженим від усього світу; але його рятує Олів, яка без жодного слова просто підходить до нього і кладе йому голівку на плече. Мене в цьому фільмі дуже вразили саме оці мотиви смерті/кінця надій і "спасіння"/поновлення надії.
Розв"язка фільму дещо сентиментальна і, на мою думку, трішки не дотягує до його загальної тональності, але і там є цікаві мотиви. ПРОТИ законів голівудського комедійного жанру, Олів не виграє конкурсу. Навпаки, зненацька виявляється, що вона була під впливом свого покійного дідуся, який навчив її всім технічним прийомам танцю дівчат-стріперів, і вона демонструє свою "виучку," за що всю сім"ю Гуверів заарештовують. Але вся сіль в тому, що ті "пристойні" дівчата, які демонструють свої танцювальні номери, насправді значно гірші за Олів - вони фальшиві, і в них справжня нездорова, недитяча сенсуальність "замальована," замаскована квазі-"дитячою" статурою і антуражем. У фіналі Гуверів відпускають з умовою, що вони більше ніколи не братимуть участь в дитячих конкурсах краси штату Каліфорнія. І тут настає момент істини: коли Річард чує цей вирок, він нарешті "прозріває і каже, "ну і слава Богу!"
Як я вже написав, фільм дає грунт для думок. Що є в світі справжнім? Де воно, те справжнє? Нібито ясно, що справжнє - це сім"я, діти, наша любов до них, їх щастя. Але чому ми так легко губимо почуття реальності, наш справжній контакт з дітьми і одне з одним, нашу людську єдність, нашу любов, до якої нас кличе Бог? Чому ми женемося за хімерами? В американському суспільстві, очевидно, відповідь на ці питання частково лежить в історії. Найстарший Гувер, дідусь - дитя "революції" 1960-х років, який навіть на старості не може позбутися від нюхання "травички," матюкання і розмов про те, як важливо перетрахати якомога більше жінок. Річард Гувер - наступне покоління і реакція на безхребетність, безцільність стилю життя гіппі; він навпаки нібито зібраний, сконцетрований, сфокусований, "творчий," але він насправді точно такий самий, як і його тато, тому що і він одержимий дурнею, ідіотизмом, тим, що не є справжнім і вартим. А чим будуть Двейн і Олів? Чим вони МОЖУТь бути, стати?
Чудовий фільм, дуже рекомендую всім, як матимете нагоду.
Колективний герой фільму - досить типова сучасна розбита, дисфункціональна американська сім"я. Тато, Річард Гувер (його грає дуже хороший американський актор Грег Кіннеар, який особливо прославився як партнер Джека Ніколсона у фільмі "Так добре, як тільки може бути" -"As Good As It Gets") - очманілий прожектер-банкрут, зациклений на утрованій, доведеній до абсурду ідеї виповнення "американської мрії," успіху, одержимий планом стати зіркою телевізійної передачі про "секрет успіху." Мама, Шеріл (чудова британська (шотландська) актриса Тоні Колетт, одна з моїх найулюбленіших жінок сучасного британського, австралійського і американського кіно, відома ролями у фільмах "Шосте почуття," "Оксамитово-золоте джерело," "Японська історія," і ін.) - бідолашна затюкана кошмарним життям жіночка, яка щосили намагається, всупереч деструктивному ідіотизмові свого чоловіка, тримати разом свою родину. Дідусь (тато Річарда) (відомий комедійний актор Алан Аркін) - постарілий гіппі, татуйований від голови до п"ят наркоман і похабник. Брат Шеріл, Френк (Стів Карелл) - бунтар-інтелектуал, гей, який на початку фільму виписується з лікарні після невдалої спроби самогубства на ліричному грунті. І нарешті, діти. старший син Річарда і Шеріл, Двейн (Пол Дейно) - п"ятнадцятирічний невротик, соціопат, схибнутий на Ніцше і на ідеї, що він ненавидить абсолютно всіх і тому не повинен говорити вголос (спілкується тільки писанням слів на папері); таємно мріє закінчити військову авіаційну академію і стати льотчиком. Молодша дочка, Олів (Абігайл Бреслін) - дитя років восьми-дев"яти, трішки недолуге і дещо опецькувате, з круглим обличчям, добрими короткозорими очками і мрією стати танцюристкою і переможцем конкурсу краси.
І ось, за законами жанру, ця чудо-сім"я таки їде на дитячий конкурс краси під назвою "Маленька місс Сонечко," де Олів виконуватиме танцювальний номер. Знову ж таки, цілком за законами жанру, в дорозі з Гуверами трапляються різноманітні пригоди. Раптово помирає дідусь - і Френк, цей гей-бунтар, зненацька поставлений перед необхідністю пояснювати Олів, що таке "небо." Також цілком несподівано Двейн дізнається, що він дальтоник, і що йому ніколи не стати льотчиком. Він геть вбитий і тільки й може, що мовчки сидіти в кюветі, відчуженим від усього світу; але його рятує Олів, яка без жодного слова просто підходить до нього і кладе йому голівку на плече. Мене в цьому фільмі дуже вразили саме оці мотиви смерті/кінця надій і "спасіння"/поновлення надії.
Розв"язка фільму дещо сентиментальна і, на мою думку, трішки не дотягує до його загальної тональності, але і там є цікаві мотиви. ПРОТИ законів голівудського комедійного жанру, Олів не виграє конкурсу. Навпаки, зненацька виявляється, що вона була під впливом свого покійного дідуся, який навчив її всім технічним прийомам танцю дівчат-стріперів, і вона демонструє свою "виучку," за що всю сім"ю Гуверів заарештовують. Але вся сіль в тому, що ті "пристойні" дівчата, які демонструють свої танцювальні номери, насправді значно гірші за Олів - вони фальшиві, і в них справжня нездорова, недитяча сенсуальність "замальована," замаскована квазі-"дитячою" статурою і антуражем. У фіналі Гуверів відпускають з умовою, що вони більше ніколи не братимуть участь в дитячих конкурсах краси штату Каліфорнія. І тут настає момент істини: коли Річард чує цей вирок, він нарешті "прозріває і каже, "ну і слава Богу!"
Як я вже написав, фільм дає грунт для думок. Що є в світі справжнім? Де воно, те справжнє? Нібито ясно, що справжнє - це сім"я, діти, наша любов до них, їх щастя. Але чому ми так легко губимо почуття реальності, наш справжній контакт з дітьми і одне з одним, нашу людську єдність, нашу любов, до якої нас кличе Бог? Чому ми женемося за хімерами? В американському суспільстві, очевидно, відповідь на ці питання частково лежить в історії. Найстарший Гувер, дідусь - дитя "революції" 1960-х років, який навіть на старості не може позбутися від нюхання "травички," матюкання і розмов про те, як важливо перетрахати якомога більше жінок. Річард Гувер - наступне покоління і реакція на безхребетність, безцільність стилю життя гіппі; він навпаки нібито зібраний, сконцетрований, сфокусований, "творчий," але він насправді точно такий самий, як і його тато, тому що і він одержимий дурнею, ідіотизмом, тим, що не є справжнім і вартим. А чим будуть Двейн і Олів? Чим вони МОЖУТь бути, стати?
Чудовий фільм, дуже рекомендую всім, як матимете нагоду.