Смерть, безсмертя, щастя
06/08/2007 | Георгій
Недавні суперечки з паном Р.М. навели мене на думку: що ж воно дійсно таке, оте "безсмертя," вічність, і чи безсмертя, невмирущість, вічність є тією метою, до якої ми, християни прагнемо (і зокрема до якої я сам прагну)?
Людині притамана боязнь смерті. Всі релігії світу так чи інакше торкаються проблеми смерті, уникнення смерті, переходу зі стану смертності чи смерті у стан безсмертя і вічного життя. В давніх примітивних релігіях вічне життя змальовується як просто дуже довге, незкінченне перебування в якомусь "гарному місці" (наприклад, вікінги, які після смері потрапляють до Валгалли, кожного дня збираються біля величезного вогнища і разом з богами їдять здоровенну смажену на вогнищі свиню, яка ніколи не закінчується). В більш "витончених" релігіях з"являються ідеї екстемпоральності, "виривання" зі звичного нам світу з його вимірами простору і часу в "інший" світ, де цих вимірів просто нема.
Ми не можемо уявити собі вічність чи екстемпоральність, "безвимірність." Наш мозок мислить виключно категоріями світу, який має виміри. Тому про такі речі, як вічність, безкінечність, незкінченність (безсмертя), "нетлінність" тощо ми здатні мислити виключно "апофатичним" чином - ПРОТИСТАВЛЮЮЧИ їх звичним нам категоріям "кінечності" і "смертності." А оскільки в нашому реальному світі все "тлінне" дає нам привід думати про себе в категоріях "зла" (тіло болить, смердить, розкладається; все хороше закінчується і приносить гірке та болюче розчарування; смерть родичів і друзів б"є по нас і змушує гризтися питаннями, "чому" і "за що?" - і т.д.) - про ПРОТИЛЕЖНІСТь усьому цьому ми думаємо в категоріях добра: добре перейти у вічність; добре ніколи не закінчитися; добре взагалі подолати виміри нашого часово-просторового світу, і т.д.
Проте все-таки мета життя християнина, християнська НАДІЯ - не в цьому.
Святе Письмо дійсно багато говорить про майбутнє "інше" життя, де "смерть, головний ворог" буде преможена і скасована, де людська душа, людина не помиратиме, а житиме "у віках" (грецьке "зоін айоніон" - життя у віках або з віку в вік, "вік од віку"), не маючи досвіду кінця, смерті. Проте це життя вік од віку може бути і пекельними муками, коли "черв"як їх не вмирає і вогонь їх не гасне." Тобто ми не прагнемо "безкінечності ради безкінечності." Взагалі безкінечність, екстемпоральність, поза-просторовість і поза-часовість не має ніякого сенсу без того, що є дійсно важливим: любовного єднання з Богом в Його Царстві. Хоча ми не можемо мати зараз чіткої уяви про деталі (знову ж таки, нас теперешній мозок не мислить категоріями вічності), "смак" цього єднання, його суть дається нам в Євхаристії, у Святому Таїнстві Причастя. Під час цього Таїнства, ми, люди, "підносимо вгору серця," тобто перестаємо піклуватися про себе, свої маленькі людські "проблеми," "потреби" і т.д., а натомість стаємо співучасниками ("причасниками") СПІЛьНОГО життя, де все є Любов, де кожний індивід сконцентований на "іншому," а не на собі. Недарма сам наш Бог є Трійця, тобто спільнота, де не хтось один стоїть собі на п"єдесталі, а вічно існують ОсобИ (множина), Кожна з Яких "спрямована" на Іншу - Отець любить Сина, Син любить Отця і виконує Його волю, Отець (а за "західним" богослов"ям також і Син) "посилають" Святого Духа, і т.д. Іншими словами, наша мета не безсмертя чи безкінечність як такі, а оце "включення" у вічну, базисну, неймовірно більшу ніж світ, Любов Осіб Святої, Одноістотної і Нероздільної Трійці.
Полюбімо один одного - по-справжньому, сильно, "діяльно" (а не словесно), жертвенно, усією нашої істотою - і ми "там," незалежно від того, чи ми "в тілі" (і в "якому"), чи ми "на землі" чи "на небі" (адже "земля" і "небо" все рівно мають кінець-кінцем бути з"єднані у щось "одне," де Бог "буде все в усьому"), чи ми маємо "плоть," чи ні. Заважає нам мати цю спасаючу любов не земля, не час, не простір і не "плоть," а наша воля, наше власне хотіння, бажання, воління бути "окремими" від інших і від Бога, бути такими собі "божками" самим собі. Це нехороше, недобре воління нам треба вчитися долати, і вчить нась цьому наше життя в "тілі Христовому," в Його Церкві.
Ось такі мої дві копійки, буду вдячний за коментарі.
Людині притамана боязнь смерті. Всі релігії світу так чи інакше торкаються проблеми смерті, уникнення смерті, переходу зі стану смертності чи смерті у стан безсмертя і вічного життя. В давніх примітивних релігіях вічне життя змальовується як просто дуже довге, незкінченне перебування в якомусь "гарному місці" (наприклад, вікінги, які після смері потрапляють до Валгалли, кожного дня збираються біля величезного вогнища і разом з богами їдять здоровенну смажену на вогнищі свиню, яка ніколи не закінчується). В більш "витончених" релігіях з"являються ідеї екстемпоральності, "виривання" зі звичного нам світу з його вимірами простору і часу в "інший" світ, де цих вимірів просто нема.
Ми не можемо уявити собі вічність чи екстемпоральність, "безвимірність." Наш мозок мислить виключно категоріями світу, який має виміри. Тому про такі речі, як вічність, безкінечність, незкінченність (безсмертя), "нетлінність" тощо ми здатні мислити виключно "апофатичним" чином - ПРОТИСТАВЛЮЮЧИ їх звичним нам категоріям "кінечності" і "смертності." А оскільки в нашому реальному світі все "тлінне" дає нам привід думати про себе в категоріях "зла" (тіло болить, смердить, розкладається; все хороше закінчується і приносить гірке та болюче розчарування; смерть родичів і друзів б"є по нас і змушує гризтися питаннями, "чому" і "за що?" - і т.д.) - про ПРОТИЛЕЖНІСТь усьому цьому ми думаємо в категоріях добра: добре перейти у вічність; добре ніколи не закінчитися; добре взагалі подолати виміри нашого часово-просторового світу, і т.д.
Проте все-таки мета життя християнина, християнська НАДІЯ - не в цьому.
Святе Письмо дійсно багато говорить про майбутнє "інше" життя, де "смерть, головний ворог" буде преможена і скасована, де людська душа, людина не помиратиме, а житиме "у віках" (грецьке "зоін айоніон" - життя у віках або з віку в вік, "вік од віку"), не маючи досвіду кінця, смерті. Проте це життя вік од віку може бути і пекельними муками, коли "черв"як їх не вмирає і вогонь їх не гасне." Тобто ми не прагнемо "безкінечності ради безкінечності." Взагалі безкінечність, екстемпоральність, поза-просторовість і поза-часовість не має ніякого сенсу без того, що є дійсно важливим: любовного єднання з Богом в Його Царстві. Хоча ми не можемо мати зараз чіткої уяви про деталі (знову ж таки, нас теперешній мозок не мислить категоріями вічності), "смак" цього єднання, його суть дається нам в Євхаристії, у Святому Таїнстві Причастя. Під час цього Таїнства, ми, люди, "підносимо вгору серця," тобто перестаємо піклуватися про себе, свої маленькі людські "проблеми," "потреби" і т.д., а натомість стаємо співучасниками ("причасниками") СПІЛьНОГО життя, де все є Любов, де кожний індивід сконцентований на "іншому," а не на собі. Недарма сам наш Бог є Трійця, тобто спільнота, де не хтось один стоїть собі на п"єдесталі, а вічно існують ОсобИ (множина), Кожна з Яких "спрямована" на Іншу - Отець любить Сина, Син любить Отця і виконує Його волю, Отець (а за "західним" богослов"ям також і Син) "посилають" Святого Духа, і т.д. Іншими словами, наша мета не безсмертя чи безкінечність як такі, а оце "включення" у вічну, базисну, неймовірно більшу ніж світ, Любов Осіб Святої, Одноістотної і Нероздільної Трійці.
Полюбімо один одного - по-справжньому, сильно, "діяльно" (а не словесно), жертвенно, усією нашої істотою - і ми "там," незалежно від того, чи ми "в тілі" (і в "якому"), чи ми "на землі" чи "на небі" (адже "земля" і "небо" все рівно мають кінець-кінцем бути з"єднані у щось "одне," де Бог "буде все в усьому"), чи ми маємо "плоть," чи ні. Заважає нам мати цю спасаючу любов не земля, не час, не простір і не "плоть," а наша воля, наше власне хотіння, бажання, воління бути "окремими" від інших і від Бога, бути такими собі "божками" самим собі. Це нехороше, недобре воління нам треба вчитися долати, і вчить нась цьому наше життя в "тілі Христовому," в Його Церкві.
Ось такі мої дві копійки, буду вдячний за коментарі.
Відповіді