08/23/2007 | Містер Ікс

Тема зв’язку між марксизмом і християнством або між марксизмом і релігією не нова. Багато разів різні автори висловлювали думку, що марксизм є свого паліативом релігії, світською есхатологією.

Власне, на мою думку марксизм слід порівнювати не з самим християнством, і тим більше не з якимось окремим відгалуженням християнства, а з релігіями спасіння як такими. Марксизм поділяє з ними бачення структури історії, що виглядає так: початковий ідеальний стан (первісне безкласове суспільство), гріхопадіння (приватна власність), історія (історія класових суспільств, соціальної нерівності, відчуження людини від власної сутності і продуктів своєї праці) та happy-end - повернення до ідеального, або навіть ще кращого стану, Царство боже (безкласове суспільство, комунізм як Царство розуму і свободи).

Марксизм - не єдина світська соціально-філософська теорія, що слідує цій схемі. Його безпосереднім попередником, у цьому відношенні було вчення Жана-Жака Руссо. (До речі, навряд чи випадково, що французькі революціонери-якобінці, що надихалися ідеями Руссо, були попередниками більшовиків, які керувалися ідеями Маркса, у справі керування суспільством за допомогою масового державного терору.)

Загалом, ця структура характерна не лише для монотеїстичних релігій іудейського коріння (іудаїзм, християнство, мусульманство), але й для інших давніх народів. Згадаймо легенду про золотий вік у Платона і його потуги реконструювати і відновити ідеальний суспільний порядок, характерний для цього віку. Тут навряд чи мова може йти про запозичення.

Подібно до релігій спасіння (і на відміну від Платона і Руссо) в марксизмі існує своєрідна інстанція, що гарантує настання нового золотого віку, - свого роду паліатив Бога - Історія, закони якої нібито відкрив Маркс. Закони історії роблять настання комуністичного Царства Розуму і Свободи так само невідворотнім, як і обітниця Бога - настання Царства Божого. Історія є для марксизму найвищим і єдиним авторитетом; а вимога діяти в руслі того напрямку, у якому рухається Історія заміняє собою мораль. В цьому марксизм теж уподібнюється до релігій спасіння, але є більш послідовним.

В релігіях спасіння має місце своєрідна роздвоєність, коливання між моральною свідомістю і волею Бога. Це твердження може видатися дивним, адже моральні норми містяться у релігії у формі заповідей Бога, тож, здавалося б, ніякої роздвоєності немає, а є єдина воля Бога, яка містить у собі і моральні норми. Проте, роздвоєність усе ж існує і має серйозні практичні наслідки.

Питання ось у чому: чи повинні люди діяти у певні способи, тому що ці способи є добрими, і уникати певних способів поведінки, тому що вони є поганими? А чи тому, що так наказав/заборонив діяти Бог? Чи є первинним, найбільш фундаментальним джерелом норм і заборон, яких ми маємо дотримуватися, об’єктивна сутність добра і зла, чи воля Бога?

Якщо ми обираємо перший варіант відповіді, то і вчинки і накази Бога ми маємо оцінювати з точки зору наших уявлень про добро і зло. І, звичайно, ми не повинні слідувати тим наказам Бога і прикладам, які він подає (якщо вірити священному писанню), які, з точки зору наших уявлень про добро і зло, видаються поганими.

Якщо другий - то ми повинні діяти згідно з наказами Бога, не замислюючись над тим, чи вони є поганими чи добрими. Воля Бога повинна замінити для нас мораль, як закони Історії замінюють її для марксиста.

Якщо я не помиляюсь, ані іудаїзм, ані мусульманство не дає чіткої відповіді на це питання. Не дають її і більшість християнських конфесій, хоча більшість теологів і християнських філософів, які висловлювалися щодо цього питання, схиляються все ж до первинності етичного. Зокрема, цю точку зору підтримує Тома Аквінський, філософію якого католицька Церква визнала точною інтерпретацією християнського віровчення. (Фома Аквінський розділяє незмінну вічну природу Бога, якою є добро, і волю Бога, яка, за Томою Аквінським, завжди відповідає природі Бога, тобто добру.) Так що позицію католицької Церкви з цього питання можна вважати, принаймні в теорії, відомою.

Проте, на практиці усе не так. Навіть якщо в теорії визнається первинність етичного, віруючі не повинні оцінювати дії і накази Бога з етичної точки зору. Вони повинні вірити, що усе, що наказує і робить Бог є добрим, хоча б їм і видавалося, що це, в тому чи іншому випадку, не так. Тобто, в теорії вони можуть визнавати первинність етичного, але на практиці мають керуватися не своїми етичними переконаннями, а волею Бога, як вона виражена у священному писанні.

А в священному писанні воля Бога аж ніяк не обмежується моральними заповідями “не убий”, “не вкради” і т.ін. В іудейському й християнському священному писанні Бог інколи проявляє свою волю в тому, що знищує маси народу без будь-якої їх провини (принаймні, священне писання про цю провину нічого не говорить, тож слід думати, що вона тут ні при чому, - прочитайте хоча б про сім кар на землю єгипетську), просто щоб продемонструвати свою могутність і особливе ставлення до обраного народу; він проявляє свою волю і в тому, що обіцяє, що усіх, хто не вірить у нього, очікує геєна вогнена і загибель. В мусульманському священному писанні Бог, крім того, обіцяє рай за війну з невірними (джихад). І т.д.

Тож не дивно, що віруючі релігій спасіння по різному розуміють волю Бога: одні - як таку, що виражається у моральних заповідях, інші - як таку, що вимагає, насамперед, поширювати істинну віру будь-якими засобами (а моральні заповіді - вже потім, у другу чергу, або тільки у відношенні до правовірних).

В марксизмі (принаймні в теорії) такої двоїстості немає - він відкидає мораль і чітко слідує зразку релігійного аморального авторитаризму, в якому Бога заміняє Історія.