Інтерв"ю Патр. Філарета для газети "Віче" (/)
05/01/2009 | Георгій
Хто виконує церковні обряди, але продовжує грішне життя, користі не матиме
У відносинах із Церквою держава нині дедалі більше відходить від радянської моделі жорсткої сепарації і переходить на партнерську модель. Зрозуміло, що без потенціалу Церкви вкрай важко розв’язувати чимало соціальних проблем. Висловити авторитетну думку з цього приводу редакція попросила Патріарха Київського і всієї Руси-України Святійшого Філарета.
– За Конституцією Церква в Україні відокремлена від держави. Але вона не може бути відокремлена від суспільства, бо громадяни держави і віруючі – це одні й ті самі люди. Тому Церква не втручається у суто державні питання, як і держава не втручається у питання внутрішнього життя Церкви. Проте ні Церква, ні держава не можуть ігнорувати проблеми та потреби одна одної. Ми повинні разом виконувати свою місію в суспільстві: Церква – вести людей до духовного відродження й спасіння, держава – забезпечувати реалізацію прав і свобод людини, безпеку та належний рівень добробуту. У цьому я і бачу партнерську модель церковно-державних відносин.
Ми можемо бути партнерами практично в усіх сферах суспільної діяльності. Усюди, де є духовний, моральний бік діяльності людини, є сфера відповідальності Церкви. Але ми не повинні забувати, що головне призначення Церкви – вести людей до спасіння, до Царства Небесного. Це те, чого не може виконати жодна інша суспільна інституція. Усі інші напрями роботи Церкви є похідними від її головного призначення і не повинні підміняти його. Бо є багато тих, хто вважає, що завдання Церкви – матеріально допомагати бідним або якась інша благодійна діяльність. Усе це потрібно, і Церква цим займається в міру своїх можливостей. Але це не може бути головною метою церковної діяльності. Адже справа ця хоч і важлива, але тимчасова, а Церква веде людей до вічності з Богом.
– В Україні станом на 1 січня нинішнього року існує 55 віросповідних напрямів, у межах яких діють 34465 релігійних організацій. Серед них 17071 парафія, або 51,6 відсотка від загальної кількості, належить до православ’я. Якщо уважно проаналізувати ці своєрідні показники, то бачимо, що кількість православних віруючих щорік зменшується. Яке пояснення цього?
– Я з цим не можу погодитися, адже наведена статистика не відображає справжньої кількості віруючих людей. Ці цифри свідчать про те, скільки в Україні зареєстровано статутів релігійних громад. Щоб зареєструвати статут, потрібна лише заява десяти осіб. Таким чином, і кафедральний Володимирський собор у столиці, куди приходять тисячі людей, і громаду, яка зареєстрована у селі, але не має приміщення та існує тільки на папері, у статистиці відображено однаково. Тому ми не можемо вважати кількість зареєстрованих державою статутів громад визначним показником, який повноцінно свідчив би про належність людей до тієї чи іншої релігії або конфесії.
У цьому питанні ми орієнтуємося на дані різноманітних соціологічних опитувань, які регулярно проводяться в Україні. Їхні цифри приблизно однакові: понад 30% вірян відносять себе до Київського патріархату, близько 20% – до Московського патріархату, майже 25% називають себе християнами, але не відносять себе до якоїсь конкретної конфесії. Це ті люди, які були охрещені в Православній Церкві, але не живуть церковним життям. Проте вони в переважній більшості належать до православної традиції. І в майбутньому вони можуть воцерковитися, стати повноцінними віруючими. Отже, понад 50% наших співгромадян – це більш свідомі православні віруючі, ще 25% – ті, які ближчі до православ’я, ніж до інших конфесій. Для порівняння можу сказати, що до всіх протестантських конфесій себе відносить близько 3% громадян.
Тому зменшується не кількість православних віруючих, а частка зареєстрованих громад. Нові для України конфесії реєструють багато статутів, але кількість їхніх послідовників залишається не такою вже й значною.
– Ваша Святість, чи не бере на себе великий гріх той, хто хрестився в Церкві, ходив сюди на поклони й молитву, а потім із якихось причин перейшов в іншу релігійну організацію, скажімо, до «Свідків Єгови»?
– Відхід від Церкви – це відхід від Істини. Бо главою Церкви є Сам Бог – Господь Ісус Христос, який каже про Себе: «Я є Істина, і Путь, і Життя». Як єдиний є Христос, так і Церква Його є єдина. Ми так і кажемо у Символі Віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву».
Нині багато хто каже: «Всі релігії ведуть до одного Бога, тому між ними немає різниці». Це – неправда. Різниця є, і суттєва. Бог є один, Істина теж є одна. Тому як можуть вести до одного Бога всі релігії, якщо вони мають різне вчення? У буддизмі, наприклад, узагалі немає вчення про особистісного Бога! Як можна вести до Бога, не визнаючи Його існування?
Ви згадали про «Свідків Єгови». Вони не визнають Трійці, не визнають, що Ісус Христос – Син Божий, у всьому рівний Отцю. То як їхнє вчення може бути однаковим з ученням Православної Церкви? Так і з іншими релігіями чи християнськими конфесіями.
Ми не кажемо, що у них все хибне або погане. Ні, у них є і добре. Це те, що є однакове для всіх релігій, те, що походить від Бога: любов, бажання миру, справедливості тощо. Те, що світською мовою називають «загальнолюдськими цінностями». Але якщо людина з Православної Церкви вийде та піде в іншу релігію чи конфесію, це буде неправильно.
Це не означає ворожнечі з віруючими інших конфесій чи релігій. Ми не повинні ворогувати, а повинні виявляти за заповіддю Христа любов до всіх. Проте це не повинно означати, що ми маємо погоджуватися з тим, що не є Істиною.
– Сьогодні значна кількість представників ділових кіл узяла мало не за моду освячувати офіси, автомобілі... Проте віри в Бога переважна більшість із них не має. Як Православна Церква розцінює це?
– Не можна всі ці випадки оцінювати однаково. Для когось це може бути і даниною моді, а для когось – початком шляху до Бога. Віра, духовне життя – невидимий, таємничий процес у душі людини, і тільки Бог бачить, чи щиро людина приходить до Нього. Але якщо хтось виконує церковні обряди і продовжує грішне життя, такий нехай не сподівається, що це принесе йому багато користі. Бо люди дивляться на зовнішнє, а Бог знає все.
– У православному монастирі Святої Катерини в Єгипті вражають дерев’яні ікони, мальовані ще в 14–16 століттях. Від них наче сходить Дух Святий. З дитинства пригадуються старовинні образи в дідівській хаті. Прикро, але нині твори народних майстрів-іконописців із більшості помешкань українців витіснила дешева друкована продукція...
– Іконопис – це не тільки мистецтво, бо не може написати гарну ікону людина, яка не вірить у Бога. В давнину всі іконописці були віруючими, тому на нас таке враження справляють древні ікони. Сьогодні віруючих іконописців зовсім небагато. За роки державного атеїзму були знищені іконописні школи, втрачені навики іконопису. Все це відродиться, але потрібні час і праця.
Водночас на початку 90-х років багато людей навернулося до віри. Ікони, які раніше викидалися з осель, знову стали потрібними, а іконописців майже не було. Тому ми вживаємо і друковані ікони, бо краще друкована копія з православної ікони, ніж намальована невіруючою людиною. Слід також врахувати й те, що написана на дошці ікона є дорогою і не всі можуть дозволити її собі придбати.
Хотів би звернути увагу на те, що ми молимося перед іконами, але не до ікони, а до Бога. Ми повинні шанувати ікони, але Дух Святий походить не від самої ікони. Дух Святий – це третя Особа Пресвятої Трійці, це Бог. Тому через шанування ікон ми вшановуємо Бога, як, наприклад, через вшанування Державних прапора, гімну, герба ми вшановуємо державу. І Дух Святий діє на людину незалежно від того, перед написаною чи надрукованою іконою вона молиться. Головне, щоб молилися щиро.
– Святійший Владико, питання створення єдиної Помісної Української Православної Церкви й досі залишається відкритим. На Вашу думку, чи є підстави сподіватися на краще, зокрема й у стосунках із РПЦ з обранням 16-го Патріарха Московського і всієї Русі Кирила?
– На жаль, поки що таких підстав немає. Напередодні Собору РПЦ ми звернулися до нього з листом, в якому виклали конструктивні пропозиції і наше бачення шляху подолання розділення Української Церкви. Цей лист навіть не розглянули, і ніякої відповіді ми не одержали. Після інтронізації Патріарха Кирила я надіслав йому привітання, в якому повторив ці пропозиції, – і знову не було жодної реакції. Проте у своїх промовах він указує на посилення єдності Російської Церкви. Ми не проти єдності Російської Церкви, але якщо ця єдність вибудовується за рахунок розділення Церкви в Україні, то для нас таке бачення неприйнятне.
Ми хочемо жити з Російською Церквою, як братні Церкви, а в РПЦ нам відмовляють у самому праві на існування. Якщо Патріарх змінить свої погляди, тоді зміни на краще будуть. Ми багато разів закликали до діалогу Московський Патріархат, про те, щоб в Україні була єдина Помісна Церква. З того боку позитивної відповіді немає.
Але хоча такої відповіді немає, ми робимо те, що маємо робити, – розбудовуємо Українську Церкву. І рано чи пізно відбудеться і діалог, і визнання, бо така логіка історичного процесу. Є Українська держава – є й буде Українська Церква.
– Наближається світлий день Воскресіння Христового – свята, яке завжди переповнює серця вірян духовною радістю, додає бадьорості й сили. Що Ви хотіли б сказати людям у цей нелегкий для України та й для всього світу час, на кого й на що покладатися, аби не втратити віри в добро та справедливість?
– Цьогоріч християни святкують Воскресіння Христове в умовах світової фінансової кризи. Гнів Божий відчули на собі всі країни, в тому числі й Україна. Як нам радіти пасхальною радістю, коли скорбота прокотилася по всьому світу і торкнулася сердець безлічі людей? Чи треба нам радіти в таких умовах? Не просто треба, але й необхідно!
Учні Ісуса Христа плакали й ридали, коли їхнього Учителя розіп’яли і Він помер на хресті. Їхня скорбота була набагато глибшою й тяжчою, ніж наші теперішні біди. Але апостоли зраділи, побачивши воскреслого Господа. І справдилося те, що обіцяв їм Спаситель перед Своїми стражданнями: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас».
Якою слабкою не була б наша віра, Церква не перестає нагадувати нам про те, що Воскресіння Христове є джерелом життя і миру, руйнуванням смерті й пекла. Воно дає нам благодатну силу перемагати всі труднощі й скорботи. Кончина людини для християн уже є не смертю, а упокоєнням і сном. Бо Бог наш не є Бог мертвих, а – живих, і всі ми – живі діти Отця небесного.
Дорогі браття і сестри! Сердечно вітаю вас з великим святом Пасхи Христової. Молитовно бажаю від Воскреслого Христа великих і багатих милостей усім благочестивим християнам, які з любов’ю беруть участь у житті Церкви.
Нехай Воскреслий Господь Своєю благодаттю зміцнить наші зусилля – жити і працювати на благо Церкви і нашої Української держави, берегти православну віру, бути терплячими у випробуваннях, прагнути миру й злагоди і, згідно з ученням апостола Павла, носити тягарі одне одного.
Світло Воскресіння Христового нехай надає нам благодатної сили перебороти всі труднощі, які випали на нашу долю, щоб усім нам стати спільниками вічного життя і завжди прославляти Спасителя нашого Ісуса Христа!
Джерело: Віче.
http://www.cerkva.info/2009/04/29/filaret.html
У відносинах із Церквою держава нині дедалі більше відходить від радянської моделі жорсткої сепарації і переходить на партнерську модель. Зрозуміло, що без потенціалу Церкви вкрай важко розв’язувати чимало соціальних проблем. Висловити авторитетну думку з цього приводу редакція попросила Патріарха Київського і всієї Руси-України Святійшого Філарета.
– За Конституцією Церква в Україні відокремлена від держави. Але вона не може бути відокремлена від суспільства, бо громадяни держави і віруючі – це одні й ті самі люди. Тому Церква не втручається у суто державні питання, як і держава не втручається у питання внутрішнього життя Церкви. Проте ні Церква, ні держава не можуть ігнорувати проблеми та потреби одна одної. Ми повинні разом виконувати свою місію в суспільстві: Церква – вести людей до духовного відродження й спасіння, держава – забезпечувати реалізацію прав і свобод людини, безпеку та належний рівень добробуту. У цьому я і бачу партнерську модель церковно-державних відносин.
Ми можемо бути партнерами практично в усіх сферах суспільної діяльності. Усюди, де є духовний, моральний бік діяльності людини, є сфера відповідальності Церкви. Але ми не повинні забувати, що головне призначення Церкви – вести людей до спасіння, до Царства Небесного. Це те, чого не може виконати жодна інша суспільна інституція. Усі інші напрями роботи Церкви є похідними від її головного призначення і не повинні підміняти його. Бо є багато тих, хто вважає, що завдання Церкви – матеріально допомагати бідним або якась інша благодійна діяльність. Усе це потрібно, і Церква цим займається в міру своїх можливостей. Але це не може бути головною метою церковної діяльності. Адже справа ця хоч і важлива, але тимчасова, а Церква веде людей до вічності з Богом.
– В Україні станом на 1 січня нинішнього року існує 55 віросповідних напрямів, у межах яких діють 34465 релігійних організацій. Серед них 17071 парафія, або 51,6 відсотка від загальної кількості, належить до православ’я. Якщо уважно проаналізувати ці своєрідні показники, то бачимо, що кількість православних віруючих щорік зменшується. Яке пояснення цього?
– Я з цим не можу погодитися, адже наведена статистика не відображає справжньої кількості віруючих людей. Ці цифри свідчать про те, скільки в Україні зареєстровано статутів релігійних громад. Щоб зареєструвати статут, потрібна лише заява десяти осіб. Таким чином, і кафедральний Володимирський собор у столиці, куди приходять тисячі людей, і громаду, яка зареєстрована у селі, але не має приміщення та існує тільки на папері, у статистиці відображено однаково. Тому ми не можемо вважати кількість зареєстрованих державою статутів громад визначним показником, який повноцінно свідчив би про належність людей до тієї чи іншої релігії або конфесії.
У цьому питанні ми орієнтуємося на дані різноманітних соціологічних опитувань, які регулярно проводяться в Україні. Їхні цифри приблизно однакові: понад 30% вірян відносять себе до Київського патріархату, близько 20% – до Московського патріархату, майже 25% називають себе християнами, але не відносять себе до якоїсь конкретної конфесії. Це ті люди, які були охрещені в Православній Церкві, але не живуть церковним життям. Проте вони в переважній більшості належать до православної традиції. І в майбутньому вони можуть воцерковитися, стати повноцінними віруючими. Отже, понад 50% наших співгромадян – це більш свідомі православні віруючі, ще 25% – ті, які ближчі до православ’я, ніж до інших конфесій. Для порівняння можу сказати, що до всіх протестантських конфесій себе відносить близько 3% громадян.
Тому зменшується не кількість православних віруючих, а частка зареєстрованих громад. Нові для України конфесії реєструють багато статутів, але кількість їхніх послідовників залишається не такою вже й значною.
– Ваша Святість, чи не бере на себе великий гріх той, хто хрестився в Церкві, ходив сюди на поклони й молитву, а потім із якихось причин перейшов в іншу релігійну організацію, скажімо, до «Свідків Єгови»?
– Відхід від Церкви – це відхід від Істини. Бо главою Церкви є Сам Бог – Господь Ісус Христос, який каже про Себе: «Я є Істина, і Путь, і Життя». Як єдиний є Христос, так і Церква Його є єдина. Ми так і кажемо у Символі Віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву».
Нині багато хто каже: «Всі релігії ведуть до одного Бога, тому між ними немає різниці». Це – неправда. Різниця є, і суттєва. Бог є один, Істина теж є одна. Тому як можуть вести до одного Бога всі релігії, якщо вони мають різне вчення? У буддизмі, наприклад, узагалі немає вчення про особистісного Бога! Як можна вести до Бога, не визнаючи Його існування?
Ви згадали про «Свідків Єгови». Вони не визнають Трійці, не визнають, що Ісус Христос – Син Божий, у всьому рівний Отцю. То як їхнє вчення може бути однаковим з ученням Православної Церкви? Так і з іншими релігіями чи християнськими конфесіями.
Ми не кажемо, що у них все хибне або погане. Ні, у них є і добре. Це те, що є однакове для всіх релігій, те, що походить від Бога: любов, бажання миру, справедливості тощо. Те, що світською мовою називають «загальнолюдськими цінностями». Але якщо людина з Православної Церкви вийде та піде в іншу релігію чи конфесію, це буде неправильно.
Це не означає ворожнечі з віруючими інших конфесій чи релігій. Ми не повинні ворогувати, а повинні виявляти за заповіддю Христа любов до всіх. Проте це не повинно означати, що ми маємо погоджуватися з тим, що не є Істиною.
– Сьогодні значна кількість представників ділових кіл узяла мало не за моду освячувати офіси, автомобілі... Проте віри в Бога переважна більшість із них не має. Як Православна Церква розцінює це?
– Не можна всі ці випадки оцінювати однаково. Для когось це може бути і даниною моді, а для когось – початком шляху до Бога. Віра, духовне життя – невидимий, таємничий процес у душі людини, і тільки Бог бачить, чи щиро людина приходить до Нього. Але якщо хтось виконує церковні обряди і продовжує грішне життя, такий нехай не сподівається, що це принесе йому багато користі. Бо люди дивляться на зовнішнє, а Бог знає все.
– У православному монастирі Святої Катерини в Єгипті вражають дерев’яні ікони, мальовані ще в 14–16 століттях. Від них наче сходить Дух Святий. З дитинства пригадуються старовинні образи в дідівській хаті. Прикро, але нині твори народних майстрів-іконописців із більшості помешкань українців витіснила дешева друкована продукція...
– Іконопис – це не тільки мистецтво, бо не може написати гарну ікону людина, яка не вірить у Бога. В давнину всі іконописці були віруючими, тому на нас таке враження справляють древні ікони. Сьогодні віруючих іконописців зовсім небагато. За роки державного атеїзму були знищені іконописні школи, втрачені навики іконопису. Все це відродиться, але потрібні час і праця.
Водночас на початку 90-х років багато людей навернулося до віри. Ікони, які раніше викидалися з осель, знову стали потрібними, а іконописців майже не було. Тому ми вживаємо і друковані ікони, бо краще друкована копія з православної ікони, ніж намальована невіруючою людиною. Слід також врахувати й те, що написана на дошці ікона є дорогою і не всі можуть дозволити її собі придбати.
Хотів би звернути увагу на те, що ми молимося перед іконами, але не до ікони, а до Бога. Ми повинні шанувати ікони, але Дух Святий походить не від самої ікони. Дух Святий – це третя Особа Пресвятої Трійці, це Бог. Тому через шанування ікон ми вшановуємо Бога, як, наприклад, через вшанування Державних прапора, гімну, герба ми вшановуємо державу. І Дух Святий діє на людину незалежно від того, перед написаною чи надрукованою іконою вона молиться. Головне, щоб молилися щиро.
– Святійший Владико, питання створення єдиної Помісної Української Православної Церкви й досі залишається відкритим. На Вашу думку, чи є підстави сподіватися на краще, зокрема й у стосунках із РПЦ з обранням 16-го Патріарха Московського і всієї Русі Кирила?
– На жаль, поки що таких підстав немає. Напередодні Собору РПЦ ми звернулися до нього з листом, в якому виклали конструктивні пропозиції і наше бачення шляху подолання розділення Української Церкви. Цей лист навіть не розглянули, і ніякої відповіді ми не одержали. Після інтронізації Патріарха Кирила я надіслав йому привітання, в якому повторив ці пропозиції, – і знову не було жодної реакції. Проте у своїх промовах він указує на посилення єдності Російської Церкви. Ми не проти єдності Російської Церкви, але якщо ця єдність вибудовується за рахунок розділення Церкви в Україні, то для нас таке бачення неприйнятне.
Ми хочемо жити з Російською Церквою, як братні Церкви, а в РПЦ нам відмовляють у самому праві на існування. Якщо Патріарх змінить свої погляди, тоді зміни на краще будуть. Ми багато разів закликали до діалогу Московський Патріархат, про те, щоб в Україні була єдина Помісна Церква. З того боку позитивної відповіді немає.
Але хоча такої відповіді немає, ми робимо те, що маємо робити, – розбудовуємо Українську Церкву. І рано чи пізно відбудеться і діалог, і визнання, бо така логіка історичного процесу. Є Українська держава – є й буде Українська Церква.
– Наближається світлий день Воскресіння Христового – свята, яке завжди переповнює серця вірян духовною радістю, додає бадьорості й сили. Що Ви хотіли б сказати людям у цей нелегкий для України та й для всього світу час, на кого й на що покладатися, аби не втратити віри в добро та справедливість?
– Цьогоріч християни святкують Воскресіння Христове в умовах світової фінансової кризи. Гнів Божий відчули на собі всі країни, в тому числі й Україна. Як нам радіти пасхальною радістю, коли скорбота прокотилася по всьому світу і торкнулася сердець безлічі людей? Чи треба нам радіти в таких умовах? Не просто треба, але й необхідно!
Учні Ісуса Христа плакали й ридали, коли їхнього Учителя розіп’яли і Він помер на хресті. Їхня скорбота була набагато глибшою й тяжчою, ніж наші теперішні біди. Але апостоли зраділи, побачивши воскреслого Господа. І справдилося те, що обіцяв їм Спаситель перед Своїми стражданнями: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас».
Якою слабкою не була б наша віра, Церква не перестає нагадувати нам про те, що Воскресіння Христове є джерелом життя і миру, руйнуванням смерті й пекла. Воно дає нам благодатну силу перемагати всі труднощі й скорботи. Кончина людини для християн уже є не смертю, а упокоєнням і сном. Бо Бог наш не є Бог мертвих, а – живих, і всі ми – живі діти Отця небесного.
Дорогі браття і сестри! Сердечно вітаю вас з великим святом Пасхи Христової. Молитовно бажаю від Воскреслого Христа великих і багатих милостей усім благочестивим християнам, які з любов’ю беруть участь у житті Церкви.
Нехай Воскреслий Господь Своєю благодаттю зміцнить наші зусилля – жити і працювати на благо Церкви і нашої Української держави, берегти православну віру, бути терплячими у випробуваннях, прагнути миру й злагоди і, згідно з ученням апостола Павла, носити тягарі одне одного.
Світло Воскресіння Христового нехай надає нам благодатної сили перебороти всі труднощі, які випали на нашу долю, щоб усім нам стати спільниками вічного життя і завжди прославляти Спасителя нашого Ісуса Христа!
Джерело: Віче.
http://www.cerkva.info/2009/04/29/filaret.html