10/07/2009 | Михайло Бриних

На прикладі власної родини я добре знаю, що священикам за радянської влади велося по-різному. Дуже по-різному. Якщо атеїстична пропаганда в деяких регіонах накульгувала на обидві ноги, то практика безпосереднього контролю за діяльністю священиків давала набагато кращі результати. Будь-якої миті до кожного настоятеля храму міг явитися гебешний «куратор» і круто змінити його долю. Загребти на допит, сфабрикувати справу, позбавити парафії або й просто знищити. Ну, це в тому випадку, якщо з тим чи іншим священиком не вдавалося «налагодити співпрацю».

Найпростіший метод, що дозволяв фактично кожного священика в одну мить перетворити на банального злочинця, забезпечувала звичайна фінансова перевірка. Безжальна арифметична логіка була проста: якщо протягом року в церкві відбулася така-то кількість хрестин - значить, було продано відповідну кількість хрестиків. Аналогічні підрахунки поширювалися на вінчання й похорони. Той факт, що принаймні до вінчання та хрещення люди готуються заздалегідь, і далеко не завжди купують все необхідне в останній момент, уже в церкві, до уваги ніхто не брав. Звісно, «кураторська» арифметика легко доводила, що священик привласнив частину коштів.

Не знаю, чи хтось колись зможе порахувати, скільки принципових панотців позбавили сану чи запроторили за ґрати за допомогою елементарних операцій додавання і множення. А втім, ці каральні операції проти окремих священиків відбувалися без зайвого галасу. Навіть якось дивно, чому тогочасна пропаганда не надавала таким сфабрикованим справам відповідного резонансу, обмежуючись натомість карикатурами на попів-п'яниць у журналі «Перець».

Ніколи не думав, що мені випаде нагода згадати родинні розповіді про цю антицерковну арифметику, ба навіть більше - стати свідком її застосування.

Звісно, змінилися й обставини, і мета. Теперішній «куратор» працює на телебаченні, у новинах, тож приходить і до священиків, і до мирян. Тож місія публічного розвінчування зажерливих, непорядних і корумпованих панотців за допомогою простих підрахунків, яку свого часу не виконала радянська система, сьогодні перетворилася на легку й доступну забавку. Чому в ефірі каналу «1+1» з'являється цикл антиклерикальних сюжетів під рубрикою «У Бога за пазухою» (в рамках ТСН), ще можна зрозуміти. Публіці завжди подобалися голі королі та осквернені святині. Суто європейська звичка виливати помиї на вулицю просто з вікна нікуди не поділася, ніякі цивілізаційні винаходи не здатні замінити комфорт смороду, - тільки він і дозволяє багатьом із нас почуватися людьми; мовляв, хто має право дорікнути мені якимось свинством, якщо навіть нагорі твориться казна-що і повсякчас звідти чути повискування та підрохкування.

Але одна справа, якщо новинарі згадують про церковне життя в Україні лише тоді, коли в Китаївському урочищі починаються православні мордобої, або ж коли п'яний диякон потрапляє в ДТП, й зовсім інша, коли для дискредитації церкви використовується неймовірна арифметика. Звісно, в людини, яка бодай двічі на рік переступає поріг храму, такі підрахунки можуть викликати лише подив. Але для створення атмосфери й загального враження годиться все, а цифри - передусім. І посипалося: вінчання - 600 гривень, хрещення - сто, пара свічок - п'ятдесят, ба навіть «благословення на спалах фотокамер коштує приблизно чверть сотні».

А щоб усе це не нагадувало спілкування зі стелею, ось вам і зйомки прихованою камерою, і зумисне підібрані невиразні, непереконливі коментарі очільників українських християнських конфесій. Додайте до цього ще низку «пізнавальних фактів» (собівартість звичайної свічки - 11 копійок, а пожертва на велике свято - 1500 гривень), і урочиста арифметична какофонія наближається до кульмінації - істинного тріумфу антицерковної арифметики, за допомогою якої «куратори» чітко встановили, скільки пересічний громадянин витрачає на церкву протягом життя. Не буду вас мучити послідовністю операцій додавання і множення, просто відтворю цю цифру: 33700 гривень! Бабло? Ще й яке! Я не полінувався, й за формулами працівників ТСН тут-таки спробував для себе з'ясувати, скільки «пересічний українець» витрачає протягом життя на алкоголь. Й одержав практичну таку ж суму. Ви уявіть тільки собі цього середнього українця, який бухає і молиться з однаковим ентузіазмом!

Мені б дуже хотілося, щоби така суто арифметична спроба поставити українське православ'я поруч із іншими фінансовими корпораціями, й отже шукати пояснення багатьох церковних проблем і конфліктів не в релігійній, і навіть не в політичній, а передусім у кримінальній площині, залишилася паскудним і недоречно розказаним анекдотом.

Адже тотальна втрата віри, яка визначає світогляд сьогоднішнього українця, тільки на перший погляд не має нічого спільного з міжконфесійними війнами, відстороненістю Церкви від громадського життя, внаслідок чого словосполучення «моральний авторитет» в останню чергу асоціюється з людиною в рясі.

Стоїцизм невігласа, який так ефективно плекають у сучасному суспільстві що «політичні еліти», що ЗМІ, потребує надмірного споживання негативної інформації, що хоч якось стосується простору віри. Звинувачення у брехні й аморальності просто не були б ефективні, якби поруч існував бодай острівець незрадливості та чистоти. Цим острівцем, безперечно, могла би бути Церква. І в такій ролі вона сьогодні не потрібна нікому: ані залученим до кругообігу взаємних звинувачень топ-політикам, ані суспільству, натренованому «проти всіх», хто лізе в душу з фальшивими обітницями.

«Дивіться, - твердять знавці додавання і віднімання, - вони ж нічим не відрізняються від усіх інших: теж не можуть поділити майно, так само ненавидять конкурентів і не здатні до порозуміння!». Для людей, давно збайдужілих до Церкви, це чудовий аргумент, щоб укріпитися у власній зневірі.