12/02/2009 | Філософія-БП

Петер Слотердайк стверджує, що сьогодні класова боротьба відбувається не між капіталістами і трударями, а між тими, хто платить податки, і людьми, які живуть з допомоги. Він лише описує реальність чи ще й пропагує "расизм середнього класу"?
Не одного може здивувати дискусія, що триває в Німеччині і яку миттєво охрестили "суперечкою філософів" про податки та соціальну державу. Якщо напружити пам’ять, то найзапекліші німецькі інтелектуальні полеміки стосувалися минулого. Від славетної "суперечки істориків" про винятковість Голокосту в середині 1980-х років аж до нещодавніх дебатів про вигнання, злочини Вермахту і "грубу риску" – всі інтелектуальні битви зосереджувалися навколо спадку Третього Рейху, і навіть останні дискусії з приводу 40-ї річниці бунту 1968 р. були позначені його всюдисущою тінню. Сьогодні інтелектуальну енергію скеровують уже не на вівісекцію німецької провини і відповідальності. Повоєнний період минув. У цьогорічній "суперечці філософів" можна помітити новий дух часу, а також лінії поділу, навколо яких точитиметься боротьба за духовне лідерство в берлінській республіці.

Те, що головна роль у цій баталії належить Петерові Слотердайку, нікого не дивує. З того часу, як 35-літній доктор германістики опублікував 1983 р. грубу книжку "Критика цинічного розуму", одні вважають його enfant terrible, інші – найоригінальнішим мислителем у німецькому малому інтелектуальному світі. У цій донині найважливішій у його творчому доробку праці він ґрунтовно розправився з традицією Просвітництва. На його думку, у сучасному світі ідеали Просвітництва – віра в поступ, науку та раціональність – виродилися, а їх місце зайняла цинічна позиція. Якщо мислителі періоду Просвітництва та їхні продовжувачі обіцяли визволення людини та реалізацію вимог рівності й справедливості, то нині, надто після досвіду тоталітаризму XX ст., відомо, що це – фікція. Тим часом важливою рисою сучасності є те, що життя цієї фікції постійно підтримують. "Дії всупереч доступним кращим знанням стали нині загальним законом", – писав Слотердайк. Цей притаманний нашій культурі цинізм він визначає як "просвітницьку фальшиву свідомість". Це її носії – "панівний (постійно) клас", якому можна протиставити себе тільки за допомогою провокацій, нахабства й інтелектуальної анархії.

Текст Слотердайка, нині ректора Вищої школи прекрасних мистецтв у Карлсруе, який у червні з’явився на шпальтах Frankfurter Allgemeine Zeitung і спровокував "суперечку філософів", є черговою спробою надгризти "цинічний" консенсус сучасності. Саме тоді, коли капіталізм перебуває під обстрілом, Слотердайк вирішив оголити брехню про реальність: "Ми не живемо «за капіталізму» – як останнім часом переконує в цьому безглузда й істерична риторика, – а за такого ладу, який нагадує «напівсоціалізм» і який застосовує методи фіскальної держави". На його думку, сучасна держава є, по суті, клептократією, а міністр фінансів – це Робін Гуд, який присягнув на конституції. Упродовж одного століття вона набула вигляду "потвори небачених розмірів, що висмоктує гроші та плює ними", а утримує її "жменька найефективніших", які платять податки за прогресивною шкалою, що є синонімом соціалістичної експропріації. Злочинна начебто природа капіталізму є міфом, стверджує Слотердайк. Справжня проблема – це експлуатація продуктивної частини суспільства тими, хто живе за її кошт. Держава по вуха в боргах. Її "рука, що бере" на шкоду наступним поколінням, здійснює на наших очах "грабунок майбутнього". Єдиний спосіб спротиву їй – "революція руки, що дає", тобто тих, хто фінансує нинішню систему. Вона означала б винайдення суспільства наново – скасування примусових податків і перетворення їх на подарунки для загального блага.


Дух часу відправляє сигнали
Минуло декілька місяців, перш ніж інтелектуальні опоненти Слотердайка помітили, який вибуховий матеріал містить його аналіз. Першим відповів йому Aксель Гоннет [Axel Honneth], представник так званої франкфуртської школи (у 1920-х роках її створили Maкс Горкгаймер і Теодор Адорно), сучасним метром якої є Юрґен Габермас. У довгому есе, опублікованому в Die Zeit, він не обмежився полемікою з тезами Слотердайка, але й здійснив нещадний аналіз усіх праць Слотердайка, закидаючи йому поверховість, брак знань недавно виданої наукової літератури, а також надмірну гнучкість поглядів. Натомість його червневий текст з FAZ він прочитав як "бойовий заклик, скерований заможним і багатим, щоб вони викликали антифіскальну громадянську війну". Слотердайк обслуговує сентименти вищого прошарку, виражаючи в такий спосіб інтелектуальну боротьбу класів – виніс вирок Гоннет, якому незабаром прийшов на допомогу колега з університету у Франкфурті, філософ Крістіан Менке [Christian Menke]. Обидва виступили із запальним захистом перерозподілу доходів, що випливає з гарантованого конституційно принципу рівності шансів усіх громадян.
Це не випадково, що обов’язок висловитися відчули саме мислителі зі стайні Габермаса. Власне франкфуртській школі приписують закладення інтелектуального підґрунтя німецької повоєнної політичної культури. І цей її найвидатніший живий авторитет багато років на мушці в усіх, в кого викликають огиду канони політичної коректності, скептичне ставлення до народу, просвітницький догматизм і ліві погляди. Це Габермас був головним актором "суперечки істориків", у якій його опір "апологетичним (націоналістичним) тенденціям" у німецькій історіографії здобув безсумнівний тріумф. Таким чином він визначив параметри публічного дискурсу про минуле, популяризуючи водночас концепцію конституційного патріотизму – громадянської ідентичності німців, що акцентує на універсальних цінностях Заходу, а не на національній гордості. Флагманом франкфуртської школи є так звана критична теорія суспільства, що має марксистське коріння, на думку Габермаса, вона інтелектуально обґрунтовує соціальну державу. Отже, нічого дивного, що атаку Слотердайка проти неї зрозуміли як кинуту рукавичку послідовникам Горкгаймера й Адорно, які давно вже відіграють роль "духовних лідерів".

Це вже другий приклад відкритої конфронтації між ними. Десять років тому причиною сутичок була інша провокаційна думка Слотердайка. Тоді він оголосив про кінець гуманізму, що спирався на культуру писаного слова: коли вона занепадає в сучасному суспільстві, необхідно шукати інший спосіб цивілізувати деструктивні потяги людини. Традиційна освіта вже не гарантує цього. Звернувшись до Платона та Ніцше, Слотердайк запропонував владу, яку здійснювали б філософи і яка спиралася б на методи відбору й генетичної інженерії. Виступ під знаменним заголовком "Правила людського парку" викликав скандал, а критики позбавили Слотердайка честі та віри, наголошуючи на його духовній спорідненості з фашизмом. Він сам у відкритому листі звинуватив Габермаса в інспірації цькування й вихлюпнув із себе: "Епоха гіперморальних синів нацистських батьків [батько Габермаса був у NSDAP] минає з плином часу. Приходить покоління вільніших людей, для яких культура підозр і звинувачень означає вже мало що". Слотердайк оголосив про смерть критичної теорії, тому що її головний представник протестував, на його думку, проти власних принципів – замість відкрито полемізувати з опонентом (в теорії Габермаса діалог є суттю демократичного суспільства), намагався начебто закрити йому рот за допомогою поплічників.

Але в цьогорічній "суперечці філософів" не йдеться про черговий езотеричний конфлікт за місце на верхівці вежі зі слонячої кістки. Він, мабуть, є важливим симптомом переоцінок, які відбуваються в німецькому громадському просторі. "Дух часу відправляє нові сигнали. Було б фатально, якби ми не захотіли отримати їх", – написав Слотердайк у листопадовому номері консервативного щомісячника Cicero, у якому розвинув свої тези з червневої статті у FAZ. Редакція елітарного видання середнього класу додала до його великого есе заголовок "Міщанський маніфест", недвозначно припускаючи, що він повинен оголосити про кінець лівосоціальної епохи. "Міщанською" називають коаліцію християнських демократів і лібералів, яка здобула владу в Німеччині. На думку Слотердайка, ці вибори – це справжня цезура. Їх моральними переможцями виявилися партії, що представляють протилежні частини політичного спектру та групи громадян – вільноринкові ліберали (ВДП) і популісти з партії "Ліві". Напруження між ними, пише Слотердайк, "є вирішальними для майбутнього, тому що в ньому розкривається в небачених раніше масштабах систематично приховувана доти поляризація суспільства".

На його думку, це свідчить про класовий конфлікт нового виду. Донині ми вважали (за Марксом), що ключове напруження виникає між тими, хто володіє засобами виробництва, і трударями. Але в соціальній державі все більше осіб не беруть участі в процесі виробництва, живуть за рахунок держави (або платників податків). Висновок Слотердайка простий: сьогодні по протилежні боки фронту стоять не капіталізм і працівники, а спонсори соціальних витрат (електорат ВДП) і їх одержувачі (електорат "Лівих"). І на цій осі відбуватиметься бій за нову модель суспільства.


Хто працює, той дурень
Соціологи вже давно вказують на явища, які чудово пасують до тез Слотердайка. Ті, хто зі своїх податків і внесків фінансують соціальну державу, все частіше доходять висновку, що вона служить не їм, а множині громадян, що живуть її чи їхнім коштом. Рівень послуг, які надає держава: освіта, охорона здоров’я чи опіка у старості – поганий і не сповнює очікувань заможніших людей, які витрачають грубі гроші. Якщо ж сенс соціальної держави має полягати лише в утриманні нижчих прошарків суспільства, то, з погляду її спонсорів, тобто платників податків (у Німеччині тільки половина громадян платить податок з власних доходів), він стає дуже сумнівним. Наприклад, у Берліні половина громадян залежить від соціальних виплат. "Хто працює, той дурень", – так звучить назва виданої цьогоріч книжки журналіста тижневика Der Spiegel Міхаеля Сауґі, у якій він показує, як держава здійснює систематичну "експлуатацію середнього класу". Такими публікаціями можна заповнити цілу полицю.
Суперечка про перерозподіл доходів між багатими та бідними може видаватися давнім явищем, як і сучасна держава, що тримається на внесках громадян. Проте останніми роками вона набула гостроти, а на кону в ній уже не лише податкові ставки чи мінімуми, а гідність і визнання. Доки інтеграція суспільства відбувалася через найману працю, доти заможні сприймали слабших і бідніших без проблем, а не як зайців чи паразитів – пояснив недавно соціолог Вольфґанґ Енґлєр на шпальтах Die Zeit. Але це змінюється. Знаком нашого часу, про що писав соціолог Ганс Буде у виданій минулого року гучній книжці "Виключені", є тривала маргіналізація все більшої групи громадян (він оцінює її у 10% суспільства). Це люди, які не стільки не мають роботи, скільки випадають із суспільства з багатьох інших причин: діти з бідних сімей, які не мають грошей навіть на зоопарк; жінки, що самі виховують дітей; молодь без освіти, яка отримує тільки випадкову роботу чи іммігранти, що не в стані надолужити дистанцію, що відділяє їх від решти суспільства. "Ці два світи мають усе менше спільного між собою, – казав мені нещодавно знаний політолог Вольфґанґ Меркель. – Якщо в минулому представники вищих прошарків мали елементарну повагу до тих, хто залишається нижче в суспільній ієрархії, то нині вони все більше ізолюються від них як від узурпаторів соціальних трансфертів".

Майже одночасно із "суперечкою філософів" у Німеччині відбувалася дискусія, яка досконало ілюструє це явище. Її спричинила заява Тіло Зарацціна [Thilo Sarazzin], донедавна політика берлінської СДПН, тепер члена правління Бундесбанку. В інтерв’ю елітарному виданню Lettre International він, не стримуючись, розповідав про суспільний підклас, який лінується, користуючись державною допомогою. Найбільше перепало іммігрантам: "Я не мушу поважати нікого, хто живе за рахунок держави, відкидає цю державу, не дбає про добру освіту для своїх дітей і невпинно продукує нових дівчаток у хустках". Зараццін наразився на гостру критику з боку медіа, але він також здобув багато голосів підтримки за мужність висловити те, що багатьом лежало на серці. Сотні коментарів в інтернеті публіцист Die Zeit Йорґ Ляу [Jörg Lau] визначив як "прогресивний расизм середнього класу". Цей раптовий, серединний вибух сказу та презирства щодо суспільних низів важко визнати випадковим. Це, власне, симптом нового класового конфлікту, сформулювати який узявся Слотердайк, сконцентровуючи на собі блискавки з боку захисників моделі суспільства, що спирається на принципи солідарності і рівності. Утім, хіба атака на нього не є спробою вбити посланця, який приносить недобру новину?

Філософ не обмежується самим описом реальності, його заяви йдуть далі. Ідея ліквідації податків – це тільки провокація, за яку схопилися його опоненти. Важливішою є думка, яку він розвинув на шпальтах Cicero – нове визначення центрального суспільного конфлікту має потягнути за собою зміни не стільки інституційні, скільки зміни в нашому мисленні про реальність. Донині предметом нашої моральної турботи були ті слабкі, ті, кого утискають капіталісти, що живуть з найманої праці, і держава, яка служить їхнім цілям (так писали творці критичної теорії). За Слотердайком зараз ключовим завданням є переоцінити роль тих, хто на своїх плечах несе тягар соціальної держави. Не тільки у фіскальному сенсі шляхом зниження податків, але, перш за все, у моральному сенсі: необхідна глибока культурна зміна, яка замість плачу через несправедливість приведе до гордості за продуктивність і ефективність, що є центральною етичною категорією.

Тут йдеться про фундаментальні цінності, а не про відсоткові стовпчики, здається, стверджує Слотердайк. Це важливий сигнал для його лівих опонентів – оце невміння говорити такою мовою є однією з причин інтелектуальної кризи цієї формації, про яку свідчить, зокрема, історична поразка СДПН на останніх виборах. У цьому сенсі Слотердайк має рацію: інтелектуальні ліві, які здобули духовне лідерство в суперечках про минуле, не мають захопливих, підкріплених сучасною інтерпретацією цінностей, як-от справедливість і рівність, бачення суспільства. А власне на цьому полі віднині відбуватиметься інтелектуальна битва. Поляризація, що насувається і про яку пише Слотердайк, – не фантом, а факт. Але рецепти, які він пропонує, можуть викликати сумніви.

Чи не є популяризація "культури гордості" цих "продуктивних" першим кроком до фіксації поділу? Не лише реакції на заяви Зарацціна, якого Слотердайк, до речі, публічно підтримав, засвідчують, що поділ громадян на кращих і гірших має достатньо багато прихильників. У ситуації, коли серед "адресатів соціальних виплат" – не тільки нероби та лінюхи, але все більше тих, кому, власне, підвернулася нога і вони вже не в стані надолужити відстані, їх моральне протиставлення один одному не служить нічому доброму. Зокрема, виклик для лівих – віднайти таку мову, за допомогою якої можна було б описати суспільство як цілісність, а не тільки як суму частин, що розпадаються. Слотердайк укинув до їхнього саду чималий камінчик.


Так каже Слотердайк
"Вересневі вибори показали, що ми маємо справу з радикальним поворотом. Якщо дух часу є не тільки літературним фантомом, а насправді вектором психологічно-політичного характеру, то він вказує на мобілізацію, унаслідок якої група тих громадян, що платять податки, у невідомій донині мірі усвідомить власне значення і відповідальність за перебіг подій".
"Жаргоном теорії фінансів продуктивні – це 25 мільйонів, які платять податки, які наразі ще погоджуються на те, щоб жити в Німеччині, а також на те, щоб з їхніх доходів і сплачуваних ними внесків походило, по суті, все, що підтримує при житті 82-мільйонне населення цієї країни".

"Кажуть про «порожні каси» й описують таким чином державу, яка з року в рік отримує та розподіляє 1000 мільярдів євро. Ця сліпота щодо держави в Німеччині зачепила верстви, що активно дискутують, а на їх чолі – певне число «критичних» соціологів, у Франкфурті та деінде, які десятиліттями пропагують начебто розумну тезу, що ми живемо під батогом неолібералізму і «економічного жахіття»".

"Йдеться про створення нової семантики, яка задовольняла б продуктивних, тобто тих, хто платить за решту".

Peter Sloterdijk, "Aufbruch der Lesitungsträger", "Cicero", November, 2009.

Автор: Пьотр Бурас [Piotr Buras]
http://wyborcza.pl/1,76842,7306364,Bunt_filozofa__bunt_mieszczan.html