01/07/2010 | Релігія-БП

Сьогодні Різдво святкують не тільки православні, а й греко-католики. Предстоятель УГКЦ Любомир Гузар розповідає про Божий план, ловців людей, скромність, цензуру i єресь релятивізму...

Розмовляла: Наталія ЛЕБІДЬ (часопис "Сучасність")

- Блаженнійший, Старий і Новий Завіт, як на мене, – це дві абсолютно різні концепції світобачення, абсолютно різна філософія... Можливо, питання наївне, та все ж: як „уживаються” під однією обкладинкою Біблії ці тексти?

- Старий і Новий Завіт – це від початку й до кінця єдина книга. Від початку світу і до опису небесного Єрусалиму, від сотворіння і до завершення існування людського роду на землі. І треба її як таку і розуміти.

Не можна її ділити на Старий Завіт, де якесь одне поняття Бога, поняття людини, і на Новий Завіт, коли пізніше – після народження Ісуса Христа – нібито виникло інше поняття Бога.

Це книга, в якій починається процес виховання людства, де Господь Бог крок за кроком здійснює свій план – приведення людини до вічного щастя з ним. Але все це представлено на дуже широкому екрані.

- Гаразд, але як бути з Еклєзіастом, з „Піснею над піснями”? Перший – з його твердженням про те, наприклад, що день смерті кращий за день народження – впадає у гріх зневіри, який засуджує християнство. А „Пісня” прославляє плотське кохання, що також не в’яжеться з традиційною мораллю церкви...

- Це все широкий образ того, що є важливим для людської природи та існування. Можу навести за приклад молитву тих полонених, що їх вавілоняни виводять з Єрусалиму в далеку чужину.

Вони моляться, щоб їхніх дітей було кинуто об скелю та розбито.

Хтось скаже: як таке може бути у Святому Письмі? А це є дуже реалістичний опис людської природи. В нашому житті бувають моменти відчаю, страшного збурення... Святе Письмо – то не є казки, ідеалізування, а лише представлення того, з чого складається наше життя.

...

- Наскільки буквально слід розуміти те, що записано у Новому Завіті? Ось Євангеліє від Матвія: „Хто більше, як мене, любить батька чи матір...”, і – в наступному реченні – „...сина чи дочку, той не достойний мене...”. Ісус вчив апостолів і народ притчами, а в даному уривку, як на мене, якась метафора. Чи то пак гіпербола...

- Тут про що йдеться... Людський автор вживає слова, питомі для своїх часів. Так, тут певною мірою – я б сказав – східна гіпербола. Але як це сприймати? Бога слід ставити на перший план.

Якщо хтось відмовляється заради ближнього свого від Бога, той не сповняє свого релігійного покликання. Візьмемо класичний примір – Авраама, який готовий був пожертвувати Богові свого єдиного сина. І це йому зараховано як велика заслуга, хоч це не означає, що ми не повинні любити своїх кревних. Ці любові одна одну доповнюють, але вони мають свій певний порядок.

Чому я люблю свого батька? Бо я люблю Бога.

Чому я люблю свою батьківщину? Бо я люблю Бога.

Зрештою, батьківщина – це Божий дар... Тут не йдеться про те, щоб щось чомусь протиставити. На початку стоїть любов до Бога, і задля Бога я люблю всіх інших.

- Християнська церква існує вже понад двадцять століть. Але перші десять віків – рівно половину цього величезного терміну – вона фактично виживала, боролась за існування у тогочасній Європі. Чому ідея Бога і його вчення, що нібито має бути симпатичною багатьом, так тяжко адаптувалась, так довго прокладала собі шлях?

- А чому це мало бути скорше? Ми живемо собі, і нам чомусь здається, що десять віків – це довго. Але ми живемо зараз вже у третьому тисячолітті, а все так само далекі від Божої цілі.

Ми не знаємо напевно, скільки століть в нас ще попереду. Скільки часу пройшло від сотворіння людини? Хто це може виміряти?

Насправді немає ніякого поспіху. Все йде одне за одним, все – у свій час...

Дивіться, зараз третє тисячоліття, а є ще не Землі люди, які про Христа навіть і не чули...

Значить, у цьому всьому є Божий план, який нам складно зрозуміти. Але нема сумніву у тому, що щось таки діється, хтось це все провадить, є володар Всесвіту, який усім керує згідно Божого плану. Дивіться, християни в Україні чомусь поділені, розділені на конфесії...



Любомир Гузар. Фото ТСН
Чи не гарно було б, якби всі ми були єдині? Але Господь Бог чомусь допускає нашу неміч, а чому він це робить – нам те тяжко зрозуміти. Може, він це робить для того, аби ми, здійснивши втечу з рідного дому, якнайскоріше до нього повернулися?

- За часів затвердження християнської церкви – на порубіжжі між першим та другим тисячоліттям – в історії Європи один похмурий період заміняв інший. Були хрестові походи, полювання на відьом, нищення перших паростків наукової думки. Що вам імпонує найменше за все?

- День сьогоднішній. Ми маємо нині поважну кризу. І те, що ми сьогодні робимо, є жахливим. Чи було щось гірше в історії, я не знаю. Скільки зараз роблять абортів – скільки то загублених життів!

Або коли ми добиваємо тих, що ще не вмерли – робимо евтаназію... Благословляємо одностатеві шлюби і думаємо, що робимо комусь послугу...

Звісно, коли палили відьом, то було страшне...

Ісус Христос казав про те у Святому Письмі: настануть такі часи, коли люди вбиватимуть одне одного і думатимуть, що роблять тим прислугу Богу. Але й комуністи винищували „єретиків” до кореня – їм мало було знищити одну людину, треба було й всю родину.

І це ще на нашій пам’яті. А скільки людей загинуло у концентраційних таборах... Певно, що в усі часи бували і ліпші, і гірші моменти, але чи є щось страшніше за сьогодні, за двадцяте століття, я не знаю.

- До речі, про єретиків у мене також є питання. Знову таки, повертаючись у ранньохристиянські часи. Течія маніхеїв вважала Бога та Сатану рівновеликими началами, а катари заперечували інститут церкви як такий. Перелік прикладів можна продовжувати до нескінченності... Але скажіть, будь ласка, зараз поняття єресі втратило актуальність? Скажімо, свідки Єгови з точки зору традиційної церкви є єретиками?

- Бачите, сьогодні є інші форми єресі. Приміром, так званий релятивізм. Це підривання авторитету Божого, заперечення, що Бог встановив певні речі.

Коли ми намагаємось усе виправдати сьогодні, знайти якесь пояснення, говорячи, що немає нічого певного, немає нічого тривалого. „Тобі – твоє, мені – моє, це твоя правда, це моя правда, у кожного правда своя...”. Оце і є релятивізм.

Він не є офіційно визначений як єресь, як відступлення від конкретної церковної догми, але це страшна річ, бо підточує цілий фундамент людського життя.

- В одному зі своїх інтерв’ю Ви казали, що священиків сьогодні має бути більше. Гадаєте, „попит” на них більше, ніж його забезпечують духовні учбові заклади тощо?

- У добрих священиках таки є потреба. Якби ми мали більше священнослужителів, які справді вміють проповідувати Боже слово, ми б більшу кількість людей провадили б до Бога, до Божої правди, і допомагали б їм зі святою молитвою досягати єдність з Богом.

Але мусимо зараз задовольнятися тим, що є, і виховувати свої „кадри”. Не знаю, чи бували такі часи, коли можна було б сказати, що священиків – вже досить, і більше не потрібно. Творці добра завжди потрібні.

- Ісус Христос, звертаючись до апостолів Петра та Андрія, наказав їм кидати риболовлю, бо він зробить із них „ловців людей”. Вам таке визначення священнослужителя припадає до душі? Які ваші вимоги до священика?

- Ловець – то не означає „хват”. Рибі, очевидно, не дуже подобається, коли її ловлять, тож тут слово „ловець” не треба розуміти в якомусь підступному значенні.

Ісус Христос мав на увазі, що тепер, замість займатися риболовлею, апостоли творитимуть добро.

Людину ми не ловимо вудкою чи сіткою – це не гідно людини, щоб її ловили у такий спосіб. Людина сама зробить свій вибір, але над її наверненням, над духовним добром і працюватимуть апостоли.

- Чому в традиціях церкви так склалося, що службу Божу відправляють виключно чоловіки? У деяких середньовічних єретичних течіях, про які ми вже говорили, жінка також могла виконувати роль священика...

- Так звіддавна повелося... Бачите, Ісус Христос не висвятив на священика свою матір. В традиціях не лише християнської, але й інших церков так заведено, що саме мужчина є священнослужителем.

Як батько у родині, який провадить молитву, коли вся сім’я стає до столу. Так вже Господь Бог сотворив світ...

Протестанти подекуди дійсно по-своєму трактують ідею рівності чоловіка та жінки, тобто те, що і чоловік, і жінка можуть однакові речі робити. От тільки проблему народження дітей ще не розв’язали...

- Вже розв’язали. Був чоловік з пересадженою маткою – фактично транссексуал – який народив дитину. Про це багато говорили десь із рік тому...

- Але ж є закони природи, закони Божі, хай вони нам навіть не зовсім зрозумілі... Ми ще дуже багато речей не знаємо. Я думаю, нам потрібно буде ще багато часу для того, щоб зрозуміти, чому все діється саме так, як діється.

Не думаю, що вже скоро – кінець світу, ми ще на початку, а не в кінці...

Ще багато таємниць, які нам слід відкрити та збагнути. Господь Бог не дає нам всього відразу, він вчить нас, дає нам розум, який ми постійно поглиблюємо...

...

- Ми згадали священиків, давайте тепер поговоримо про інститут монашества. Колись монастирі бодай розповсюджували книжки, переписуючи їх та ілюструючи. Яке прикладне значення мають монастирі сьогодні? До речі, такий відхід від світу не згаданий, не „рекомендований” Біблією...

- Церква має різних членів. Більшість iз них живе в родинах, але ж церква – це єдність. Ми не маємо бути фізично присутніми біля наших рідних, ми духовно з ними зв’язані. Ми за них молимось...

Є люди, які відокремлені від спільноти і живуть, молячись за увесь світ, пізнавши силу такої молитви. Візьміть науковця, який сидить у своїй лабораторії і працює задля людства, відгороджений від усіх, а люди про те навіть і не знають...

- Поговоримо про церкву і про бідність. Скільки коштів мусить церква вкладати у зовнішній антураж своїх відправ, у золоті бані абощо? Згадані вами протестанти (баптисти зокрема) віддають перевагу „скромним” церквам...

- Не є суттєвим, бідна церква чи багата. Чому будували такі прекрасні храми – з найкращих різновидів каменя, з найкращими іконами, з золотими банями? Це бажання людини прославити Бога. Що ви оглядаєте в першу чергу, приїжджаючи до іншої країни як турист? Святині.

Так повелося, що людська спільнота вкладає у святині найдорожчі плоди своєї культури: архітектуру, скульптуру, музику – самі вершки. Хоча тут є небезпека. Замало поставити щось дуже гарне на честь Бога. Ми нерідко забуваємо про храми наших душ. Наймиліше Богу, якщо ми намагатимемось стати святими людьми.

Завжди є спокуса перейнятися зовнішніми речами більше, ніж духовністю. Можливо, то є парадокс, але переслідуваній церкві в цьому плані краще: не маючи можливості дбати про зовнішнє, вона мусить звертатися до внутрішніх вартостей.

- Якби Ви були цензором з правом накладати табу на будь-які речі, що б Ви заборонили у сучасному українському житті?

- Боже милостивий, я зовсім не хотів би такої ролі. Цензура є дуже делікатна справа. Візьмемо батька та матір, які хочуть для своєї дитини кращого і стають для неї цензорами: не допускають якоїсь брудної літератури, поганого товариства, наркотиків.

Але, як на мене, краще не усувати такі небезпеки штучно, а виховати дитину так, щоб вона сама від них тікала.

Вкласти в неї розуміння, що алкоголь – небезпечна річ, споживацтво – небезпечна річ тощо. Ідеально було б зробити людину настільки сильною внутрішньо, щоб вона могла собі дати раду з будь-якою небезпекою.

Але відгороджувати її від цієї небезпеки також є природним... Хоча більш конкретно я не можу вам відповісти – ніколи не замислювався над такими речами.

- А я підготувала Вам іще одне провокативне питання, яке також починається зі слів „якби...”. Якби Ви були реформатором, яку революцію Ви б здійснили? Що поміняли б у першу чергу?

- Самого себе.

- А що з Вами не так?

- Ну, не все у мене добре... Треба не намагатися поміняти світ, а починати з самого себе.

- Якими ж своїми рисами Ви не задоволені?

- Про це можна багато говорити (сміється). Я хотів би багато чого робити краще, ніж я це вмію робити. Отут і треба робити революцію, а не накидати щось людям.

Це завжди була велика спокуса – накинути своє... Звідси і сталіни, і гітлери...

- Є речі, про які Ви шкодуєте?

- Думаю, що я в своєму житті змарнував багато часу, який можна було б краще використати.

...

- Назвіть основні риси, які мають бути властиві справжній людині...

- Треба бути собою, бути свідомим своєї гідності людської... Користати зі свого покликання, своїх талантів, служити ближнім... Насправді це складне питання...

Бачите, на землі багато нас є, але дуже мало людей. Пам’ятаєте Діогена, який зі свічкою шукав людину? В тому є велика гірка правда. Дуже мало таких людей, від яких ти відходиш, ставши кращим.

Ми мало стараємося. Ми живемо собі з дня на день, а от щоб використати все те, що дав нам Господь, – над цим мало хто працює.

- Якби Ви могли поставити якесь питання Богу, що б це було за питання?

- Не хочу, щоб моя відповідь прозвучала якось пусто... Це дуже складно...

Найбільше питання, яке мене цікавить, це те, за що мене Бог любить?

Божа любов є велика містерія...

- А я, чесно кажучи, думала, що Ви відповісте інакше. Що Вам буде цікаво дізнатись, що там у нас попереду...

- Та яка різниця, що попереду... То не є цікавим, не є суттєвим. Життя йде вперед. І його треба використати...

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Повністю інтерв`ю з Любомиром Гузаром читайте у часописі "Сучасність" (№12 за 2009 рік).