Відповіді

• 2010.06.27 | W.Scherbyna

  Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту...

  Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту, послання євреям і людям
  
  Частина 2
  
  Зрозуміло, що зображати Світло – складне завдання, архіскладне, над завдання. Куди простіше заглибитися в сюжетні і композиційні дебрі і молоти язиком про геніальні глибини. І саме тому термін художник в мене часто густо асоціюється з двома словами: худоба і нужник. Грубо і штучно, - скаже читач. Не поспішайте, послухайте.
  По-перше, метод: бере художник хвіст, мочить у краску, та й махає – ось вам і “картина”. А оскільки по нужді махає, бо продати треба, то й морочить усім голови, видає за шедевр.
  По-друге, зміст. Не так давно кияни в “Пінчук Арт центрі”, а українці на телеекранах “полюбувалися” на корову з розрізаним черевом і тельбухами. Звернемо увагу на інструмент художника – ніж. Зал автоматично перетворюється в скотобойню і нужник. І хто мені заборонить вважати подібний “шедевр” автопортретом худоби. І це ще не все: стадо баранів заходить на скотобойню, дивиться на автопортрет і щось мекає про креативність, а, можливо, і геніальність.
  Саме тому такий відомий, справедливо цілком, “Чорний квадрат” Малєвіча, бо являє собою декларацію, кредо, квінтесенцію анти живопису, філософію диявола і всіх його форм, аж до корови з тельбухами включно. Якщо вже комусь так хочеться займатися подібною тематикою – нехай собі, однак, слід знати, чим вони займаються, а людям – на що дивляться.
  Оце вам богомаз, живописець і художник. Якщо зупинишся перед Словом, почуєш його, то побачиш суть.
  Не тільки художники, але й митці інших жанрів заявляють, що вони, мовляв, відтворюють реальність, тому всі претензії до неї, а не змісту художнього твору. Так то воно так, але не зовсім. Не залежно від професії і рівня її творчості, творчий суб’єкт завжди і в першу чергу людина. Допускаю, що в ніжну, відкриту, раниму творчу душу реальність накидала багато бруду, сміття, пошлості, абсурду. Однак, я завжди дивувався: навіщо цей душевний смітник викидати на глядача, читача. Чому б спочатку не зайнятися своєю власною персоною, не очистити душу, зробити її просвітленою, а вже потім говорити і ділитися з людьми.
  Зображення процесу внутрішніх пошуків, боротьби був би високим мистецтвом. Саме цим характерна творчість Достоєвського і Толстого, яка вкрай суб’єктивна, однак глибина їх внутрішніх проблем, титанічне духовне напруження, масштаб особистості зробили пошуки і творчість актуальною, об’єктивною, геніальною.
  З самою проблемою геніальності ми безнадійно заплуталися. Я стверджую, що жодна людина тепер і будь-коли не є геніальною, оскільки земна істота. Праві древні греки, які говорили не про свою геніальність, а свого Генія, Ангела – небесних істот. Почути свого Генія, повірити в нього, чекати його, розуміти його – це справжня і надзвичайно тяжка духовна робота і, що дуже важливо – метод!
  Куди простіше оголосити себе генієм. Тут все стає просто: все що не робиться – геніально. Такий суб’єкт, вибачте, навіть пукає геніально. Сидить собі якесь чудо, людиноподібна істота з шоу бізнесу, дає інтерв’ю і заявляє, що серед її знайомих пару-трійко геніальних. У нас геніїв, як грязі, зате геніальних творінь – катма.
  Проблема ототожнення суб’єкта і об’єкта, людини і Генія, Отця і Сина, настільки важлива, що ми іще поговоримо про неї в контексті особистості Ісуса і інших видатних людей – основоположників релігій.
  Повернемося, однак, до нашого українського “царства”, яке розділене саме в собі і загрожує рухнути нам на голови. Автор стверджував, що американський народ і американська нація – одне поняття. Справа тут не в термінології, а в суті проблеми. У світі практично не існує однорідних мононаціональних держав. Тому поняття нація слід розширити і розрізняти – нація і національність. Український народ повинен усвідомити себе як єдина нація, яка складається з багатьох національностей. Ніякі законодавчі акти тут не допоможуть, оскільки дане усвідомлення повинно стати внутрішньою роботою душі кожного громадянина, її потребою.
  А основою має бути зовсім не титульна, українська національність, а рідна земля і мова рідної землі. Любов до рідної землі, її мови і історії містичне, істинно релігійне, святе поняття, а тому надзвичайно життєдайне, творче, конструктивне. Якби у кожного громадянина України була хоч крихта такої всеосяжної любові до української землі, такої жертовності, як у Шевченка, наше життя було б інше, значно краще. Маючи в серці любов до рідної української землі, її мови та історії ми б уникнули технологічного шляху, а розвивалися б на основі культури і духовності.
  Якщо так поставити питання, то стане зрозуміло, що в української титульної національності точнісінько такі ж проблеми, як і всіх інших національностей України. Вона також не усвідомила все значення синівського ставлення до рідної української землі; мало розмовляти українською, вона повинна стати не побутовою, а мовою душі, розрити містичні глибини мудрості української землі. Українськомовному автору знадобилося аж цілих п’ятдесят п’ять років, щоб не просто розмовляти українською, а вона заговорила зі мною.
  Я взагалі не сприймаю термін титульна нація – якийсь він канцелярський. Краще вже говорити – стовбурова нація. Не знаю, чи існує якась аналогія зі стовбуровими клітинами. Нація, український народ в мене асоціюється з деревом, коріння якого в рідній землі, а крона і квіти – в небі. Не зовсім коректно говорити і про корінну націю. Корінність, кореневість не слід сприймати як даність. Полюбити рідну землю, пустити коріння є щоразу проблема, внутрішня духовна робота окремої людини, яка родилася в Україні. Степінь усвідомлення, сила внутрішньої потреби залежить від глибини душі і культури кожного. Можна родитися в Україні, належати до української національності, а так і залишитися перекоти полем. Хто не пускає коріння в рідну українську землю, той, усвідомлює він це чи ні, - лишається паразитом на дереві української нації. Якщо паразитів багато на живому дереві, то воно гине, всихає і паразити гинуть разом з деревом.
  Можна дискутувати хоч до кінця віків, але глибинних фундаментальних законів не обійти, вони діють не залежно від того, усвідомлюємо ми їх чи ні. Погляньте на нинішню Україну, на самих себе і все стане зрозумілим.
  Тепер про нюанси. Як говорити, наприклад, про китайця, який народився в Україні і став її громадянином: він китаєць українського походження, чи українець китайського; що домінанта – нація чи національність? Кожен, звичайно, вирішує сам. Автор вважає, що головне – нація, а тому: китайський українець, єврейський українець, російський українець і т.д.
  Зберегти приналежність до своєї національності в самому широкому розумінні і у всіх формах – природно гідно і благородно, нічого крім поваги викликати не може – це аксіома.
  А от від терміну національна меншина неприємно попахує. Якщо ми заявляємо, що людина – цілий мікрокосмос, якість космічного масштабу, то тим більше національність. Тут справа не в кількості. Якщо національність складається навіть з кількох людей, то і тоді це неоціненне багатство загальнолюдське, вселенське, абсолютне.
  Тепер поведемо мову про мову українську, послухаємо її, щоб краще зрозуміти самих себе і значення слова, в якому є Слово.
  У людей все, насправді, почалося не зі слова, а зі звуків, які виривалися з душі, переповнюючи її, виражаючи важливі, фундаментальні стани, до яких, безумовно, відносяться подив, страх і радість. Не будемо говорити про побутову сторону життя, яка також мала відповідний звуковий і пластичний супровід. Звичайно, що згадані три не є повний спектр станів душі.
  Я стверджую, що людиноподібну тварину зробили людиною зовсім не знаряддя праці. Якісна зміна сталася з появою релігійного погляду на світ, природу, що відбулося геть у всіх племен і значно раніше, ніж цей погляд формалізувався у вигляді різного роду табу і ритуалів. Витоки релігії, її коріння в землі а не на небі.
  Категорично заперечую, що основним мотиваційним поштовхом до релігійного світосприймання був страх. Тварини, людиноподібні істоти – елемент природи і в якості таких прекрасно в ній почуваються. До того ж, перебувати в постійному страху, стресовому стані, нести негатив шкідливо для любої психіки, паралізує її, заважає в боротьбі за виживання. Витиснути страх, забути – мудрий механізм самозахисту психіки.
  Зовсім інше – радість і, особливо, подив. Невідомі пророки, які були в кожному стаді чи племені і є рівновеликими канонічним, відчули єдність природи в її живій буттєвості і – подивувалися! На сучасній мові свій стан, своє світобачення вони б виразили словами: “Дивні твої діла, Господи”. Однак, для такого всеохоплюючого синтезу і рівня абстракції мали пройти тисячі і тисячі років. Цей шлях не завершений і понині.
  Нашому слов’янському першопророку вистачило звуку “О”! Думаю, що його графіка надзвичайно символічна, зовсім не випадкова. Ключові звуки об’єктивізувалися і почали свою плідну місію по взаємодії суб’єкта і об’єктивної реальності, розвиваючи першого і пояснюючи другу. Відразу ж постала і фундаментальна проблема: звук-слово як посередник між суб’єктом і об’єктом саме стало об’єктом, його значення зростало, що могло привести до втрати безпосереднього сприйняття Реальності.
  Саме ця тенденція, на превеликій жаль, і перемогла: слово перетворилося в словоблуддя, його носії в брехунів, лицемірів і фарисеїв, що привело до майже повної втрати безпосереднього відчуття Реальності – основи світосприймання.
  Ми повинні зробити два фундаментальні висновки.
  Древні релігії всіх народів, язичників – принципово вірні, фундаментальна основа будь-яких наступних релігій і актуальні нині. Древні народи не знали Вернадського і його теорії Ноосфери, однак відносилися до природи як Ноосфери, абсолютно вірно і мудро. Сучасники слово знають, а от ставлення – варварське. Справа не в словах і назвах Богів чи Бога, а в релігійному стані душі. Всесторонній розвиток людини з необхідністю повинен привести до поглиблення і узагальнення релігійного світогляду, а не до заміни назви богів і ритуалів. Розвиток людини з необхідністю мусив привести до сприйняття не лише творіння, але й самого Творця в одному чи кількох його іпостасях – до релігійного монотеїзму.
  Той факт, що не природній розвиток первинних релігій, а насильне адміністративне насаджування монорелігійних поглядів, як це трапилося з багатьма нині християнськими народами, не могло не бути величезною трагедією, травмою для душі народу, комплексом, який мав важливе значення для його подальшої історії. Насильство приводить до надлому релігійності, релігійного світосприймання, стану душі – основи релігії, оскільки словесні і ритуальні оболонки завжди другорядні.
  Зникає безпосереднє сприйняття і, одночасно, з’являється необхідність осмислення нових понять і категорій – виникає сумнів і раціональне начало. Саме цим, схоже, можна пояснити раціоналізм і інтелектуальний підхід до релігії європейців – науковий світогляд переважно, а не релігійний і, як наслідок, до глобального дуалізму з неминуче катастрофічними наслідками.
  - Часів ланцюг, що зв’язує віки порвався! О, нащо я з’єднати мушу їх, - так Гамлет сформулював би суть проблеми. Зауважимо, що вона не у виборі, оскільки є усвідомлення необхідності свого доленосного шляху, а в титанічності зусиль, потрібних, щоб ним іти.
  Другий фундаментальний висновок: ключові звуки, фонетично-коренева основа слів прамови будь-якої, має сакральний, світоглядний, релігійний сенс. Почуйте слово і почуєте Слово! Ось чому з благоговійним трепетом слід відноситись до слова, рідної української мови.
  Не забудемо, що кореневі букви несуть не лише смислове навантаження; звучання, вібрація має самодостатню цінність, значення в Ноосфері і Музиці Сфер. Це прекрасно усвідомлюють маги.
  Звернемо увагу лише на два звуки – “р”, “і”, і побачимо, як багато вони про нас з вами розтолкують.
  Те, що основа, сутність людини богоподібна – вселенській закон, як і той факт, що в ній присутній тваринний компонент. Саме від братів наших менших запозичили р-р-р-ричиння, як прояв злості, люті і форму відношення до чогось зовнішнього, вкрай негативного, злого. Гігантський інтелектуальний синтез всього об’єктивно злого привів до всеохоплюючого поняття зла – чо-р-р-рт! Не можна вважати співзвучність р-р-ричання і чо-р-р-рт випадковим збігом. Цікаво зрозуміти, що в нас р-р-ричить – собака чи лев? Боюсь, що саме домашня тварина, оскільки дуже вже ми схожі не собаку на ланцюзі, який виляє хвостом і чекає гнилої похльобки від наших політиків. Потрібно зірватися з прив’язі, розірвати ланцюг, віднайти в собі народу українському велике благородне серце, доблесть і гідність царя звірів, яко лев р-р-рикаючий накинутись на зграю політичних шакалів.
  В англомовних народів поняття зла виражається словом ш-ш-шіт. А ще відомо – ш-ш-шайтан. Допускаю, що у них є жало мудрая змії.
  Ще більше проллє Світла на нашу сутність звук “і”. Ми цілком справедливо пишаємося своєю співочою, солов’їною мовою, забуваючи, що дана пташка, однак, належить до роду горобцеподібних. Горобець теж щось там собі цв-і-р-і-нькає, прекрасно пристосовується.
  Щоб зрозуміти звук “і” як звучання, вібрацію української душі, слід зробити екскурс в епоху так званого монголо-татарського нашестя. Пояснюючи і виправдовуючи стратегічну, рокову поразку Київської Русі, наслідки якої були катастрофічні і такі, що вплинули на всю нашу національну історію, в тому числі і нинішню, ми говоримо про навалу, тьму, іго, - обманюючи самих себе.
  Сама постать Чингізхана в нашій історії сприймається як жорстокий кровожерливий варвар – це брехня, як і всяка на пів правда. Його надзвичайна жорстокість була рівновелика мудрості. Жорстокість проявлялася в нетривалі періоди прямих військових дій; в мирний же період відношення до завойованих народів було мудро-конструктивне. Якщо поставити поряд Чингізхана і Македонського, то іще не відомо – масштаб особистості, історична велич кого більші.
  Часовий проміжок так званого іга в історичному масштабі був не такий вже й великий – інші нарди під ігом жили і довше, зберігши свою єдність, ідентичність і відновили згодом державність.
  Тьма – всього-на-всього тисяча-друга воїнів, а навала – передові загони, які взяли нас з мінімальним опором з нашого боку. Проблема не Чингізхан, монголо-татарська навала, іго, а стан Київської Русі в той час і в нас з вами. Держава лише проходила період становлення, а міжусобиці її страшенно підривали, обезкровили, виснажили. Всякі там боголюбські, долгорукі та інші князі без татар добряче повеселилися на руїнах і згарищах стольного града Києва. Сам київській княжий стіл був в значній на той час мірі символічним, а не реальною об’єднуючою політичною силою.
  Період монголо-татарського іга співпав з історично необхідним періодом становлення повноцінної монархії. Так ніколи і не дізнаємося, чи вистачило б у нас сили і розуму пройти цей надзвичайно жорстокий, кривавий, однак, підкреслимо, - історично необхідний етап. Ті народи, які його пройшли, утворили сильні монархії, держави, які і тепер з іншими формами правління прекрасно живуть. Гонор польської шляхти був сильніший від волі їх короля; в результаті – три історичні поділи Польщі. Цей же гонор, правда, дозволив зробити історичний прорив – побудувати європейську державу. З огляду на наш менталітет я схильний сумніватися, що і без монголо-татар наша історія була б похожа на французьку, що з’явився б у нас свій Ришельє, - скоріше на польську.
  А тепер я поясню до чого тут звук “і”, в чому суть впливу на нашу історію так званого іга. Наше княже дворянство не просто злякалося, а перелякалося страшенно і з перереляку втекло, розсипалось по периферії Київської Русі. Аристократія покинула свій народ, він лишився одинокий, стольний град Київ перетворився у провінційно-міщанський, яким він є і по нині. Наша благородна кров, яка могла дати помазаника, ніколи більше не повернулася в Україну. Єдиний виняток, напевно, - князі Острозькі, які, однак, не були в Києві.
  В таких історичних умовах нам і став конче потрібний звук “і”, значення якого народ вже давно зрозумів: з переляку ми стали за-і-і-і-катися і, що гірше, за-і-і-і-скувати. Тому то ми і тьохкаємо як солов’ї і щебечемо яко горобці, - не відомо чого більше.
  Нам іще потрібні гортані звуки, орлиний клекіт; шипіння мудрої змії і її жало. Вони є в древній нашій мові. Такі інтонації з’являться тоді, коли в душі народу і його лідерів поселиться мудрість, доблесть, благородство, гідність, воля.
  А як ми калічимо, добиваємо рідну мову тупою словотворчістю і запозиченнями – це якийсь жах. Можна подумати, що коли ми назвемо когось креативним, то він перестане бути кретином, а стане страшенно творчим; якщо пошлий аматорський комедійний клуб назвати “Камеді клаб” то він стане іншим.
  Навіть сліпий бачить в Україні жахливу, страшну соціальну нерівність; природно, що її хочеться зафіксувати словесно, канонізувати. От і з’явився монстр – VIP-персони. Якби остолопи розшифрували абревіатуру, то побачили б, що слово персони, люди сидить у літері Р, а тому – VI персони! Вірно – VIP ложа, або ложа для віпів. А для наших реалій дуже корисні поняття: VIP нагайка, камера, шнурок з петелькою, гільйотина. Почуйте музику – VIP гільйотина! Помилково думати, що в автора плебейсько-емоційне негативне ставлення до VI персон. Навпаки: всіма фібрами своєї душі прагну їх появлення, буду щасливий зустрітися з ними. Справа в тому, що для мене VI персони – це гідність, благородство, доблесть, честь, інтелігентність, совість, інтелект, мудрість і, обов’язково, жертовність по відношенню до свого народу і людства. Іншими словами: духовність в самому повному розумінні цього слова. До чого ж тут мішок набитий лайном і грошима, що являють собою наші віпи!?
  Хочу звернути увагу читача на безобідне, з першого погляду, слово “круто”. Воно, насправді, уособлює цілий світогляд і релігію, характерну для нинішнього людства. Той, хто його вживає свідомо чи машинально, заперечує, або не бажає сприймати протилежності, розрізняти добро і зло, світло і тьму, прекрасне і огидне, героя і злочінця, мудрого і дурня. Тобто, він або все пізнав, або принципово не бажає бачити Реальність. Підозрюю, що це слово найбільш повно характерізує теперішній стан людства, яке відмовляється, втратило надію пізнати Істину.
  Формальне вживання слів іноді приводить, по простоті душевній, до прямого богохульства. Зараз я звертаюся до російськомовних українців, не бажаючи, звичайно, їх образити і, тим більше, вважати, що вони свідомо грішать. Є в російській мові прекрасні, здавалося б, слова – благодарю, спасибо. Перше буквально складається з двох слів – Благо дарю. Зверніться до попа і він пояснить, що тільки Бог Всеблагий, Благо – Його атрибут, Він і тільки Він дарить Благо, від Нього – Благодарить. Той хто говорить благодарю, неявно стверждує, що він бог. Поміркуйте гарненько.
  Спасибо буквально – спаси Бог. Навіщо відкидати літеру, для чого тут стислість, економія; невже соромно говорити Бог? В любому випадку: що воно таке бо, як і кого воно спасає – не відаю.
  Міркуючи про націю українську, її долю не можна обійти проблему націоналізму. Скільки вже можна дискусувати, доки будемо дивитися на самих себе, свою історію і націю очима чужих імператорів, Сталіна, Андропова і Брежненва. Не будемо говорити про табачників і симоненків; їх паталогічне несприйняття всього українського не предмет дискусії,- це кліничний випадок. Велика біда в тому, що так сприймає і розуміє націоналізм значна частина українського народу.
  Націоналізм – активна форма патріотизму, проявляється і є основою національно-визвольної боротьби, особливо актуальний в історичні періоди відсутності, або загрози суверинітету держави. Український націоналізм не є вигадана, особливість лише нашої нації, характерний для практично кожної нації і держави періоду свого становлення. Інші народи мали і гордяться своїми Костюшками, Гарібальді, Ганді, Бісмарками – на кінець, лише українцям зась, не сміть. Та це ж повний ідіотизм. Якби у нас не було націоналізму, вождів національно-визвольних змагань масштабу Мазепи і Бендери ми б згинули як народ, навіки покрили себе позором перед історією. Що ви, як барани, вперлися в оту дивізію СС “Галичина”. Не забувайте, що війна, військові дії вимагають стратегії і тактики, допускають тактичні помилки. Були вони і в історії нашого націоналізму. Якщо хочете зрозуміти бендерівський рух – вивчайте історію життя і боротьби його вождя; ідеологічні, стратегічні засади і методи його.
  Хто більше дружив і співпрацював з Гітлером і фашизмом – Сталін чи Бандера? Об’єктивний, неупереджений погляд дасть однозначну відповідь – Сталін і комуністи. Це він, а не Бандера, запрошував Герінга в Україну, вчив його освоювати нові літаки, передавав технології і стратегічну сировину.
  Намагання подати величну героїчну боротьбу українськиї націоналістів всіх епох в іудівській, расистській і фашистській упаковці – повний ідіотизм, або свідомий злочин стосовно історії і долі української нації, боротьба з її майбутнім, заперечення його!
  На завершення теми України, української нації, її історії, менталітету, долі і майбутнього. Хай добре запам’ятають всі громадяни україни – українська нація і рідна українська земля, мова не повинні бути каменем спотикання, а наріжним каменем, основою, Джерелом життєдайної містичної енергії, мудрості. Бажання напитися з цього святого Джерела має стати внутрішньою потребою кожного громадянина, людини, українця. Любов до рідної землі і культури – ось основа, на якій тільки і можливо буде побудувати сучасну цивілізовану, високотехнологічну державу і щасливу долю свою. Інакше – пшик!, на сміх і радість іншим народам.
  Перед тим, як заглибитися в дебрі антисемітизму і глибоки теології, даю обіцяний коментар стосовно назви роботи. Слід розрізняти поняття син людський і Син Людський, оскільки вони - небо і земля. Бог зорить із неба на людських синів,- говорить Давид, розуміючи звичайних людей. Пс. 53.3. І коли автор говорить про себе, що сину людському не має де голови прихилить,- не потрібно жодних асоціацій, аналогій, оскільки йдеться про констатацію факту: живу в квартирі, в якій років 30 не робилося жодного ремонту, з поліетіленовою плівкою на вікнах замість скла, без прописки і бюджетом 400 гр. на члена сім’ї; характеризує це віднеошення влади до сільського вчителя – не більше.
  Христос, Месія, Син Людський і Син Божий – поняття тотожні і мать одинаковий теологічний сенс для іудеїв і християн.
  Євреїв називать просто людьми не коректно, це може їх образити, оскільки самі заявляють про себе як обраних людей, обраний народ. Вони самі з часів Авраама, ссилаючись на свого небесного співрозмовника, відокремили себе з поміж усіж інших людей землі. Мені можна закинуть хіба те, що назвав себе вчителем, оскільки Христос, звертаючись до учнів своїх сказав: “А ви вчителями не звіться,- бо один вам Учитель, а ви всі брати. І не називайте нікого отцем на землі,- бо один вам Отець, що на небі” Мт. 28.8; 23.9. Професія в мене така; якщо й согрішив, то не з власної вини. Фраза “один вам Отець, що на небі” має фундаментальне значення і стосується всіх людей планети: в цьому суть і, як побачимо, глобальна проблема. А от хто надоумив попів називать себе отцем Онуфрієм, отцем Паталеймоном і ін., це вже у них запитайте, оскільки прямо Христос заявив: “Не називайте нікого отцем на землі”. Особисто я вважаю, що священики спокусилися точнісенько та само як і люди зі словосполученням Благо дарю, однак,- по своїй простоті душевній.
  Назва роботи відповідає її змісту; разом з тим містить інтригуючий елемент, якій стимулює зацікавленість читача. Робоча назва автора – “Етюди про Реальність”. Оспови Реальності людству належить побудувати, якщо воно, звичайно, всерйоз прагне здійснити якісний еволюційний стрибок, інтоелектуально-духовний – справжній прорив у Вічність. Всі інші шляхі, включаючи нанотехнології і генну інженерію, ведуть в нікуди; ознаками їх хибності є втрата людиною індивідуальності, богоподібної сутності, поява віртуальної реальності – предтечі Хаосу, антропоморфним образом якого є Жах; останній не може бути ніяким іншім, як смертним. Таким чином, зустріч з Хаосом для всякого творіння божого означає абсолютне небуття, смерть. В порівнянні з ним Пекло можна вважати санаторієм.
  Хочу звернути увагу на термін спокуса. “Промовляє тоді їм Ісус: “Усі ви через мене спокуситесь ночі цієї.” Мт.26.30. А Петро відповів і сказав Йому: “Якби й усі спокусилися про тебе,- я не спокушуся ніколи.” Мт.26.33. “Говорить до Нього Петро: “Коли б мені навіть умерти з Тобою,- я не відречуся від Тебе” Мт.26.35. Отже спокуса – означає відречення, зречення, відступництво часткове чи повне. Це дуже важливо, оскільки спокуситися, відступитися можна лише в своїй душі; це є акт духовний. Наслідки відступництва, спокуси, зовнішні прояви – вчинки, - вже похідне, другорядне. Таким чином: суть гріха у стані душі, а не у вчинку. “Від спокус горе світові...” Мт.18.7. Ті хто чекає другого пришестя нехай собі це добре втямлять. Можливо попи і анульюють гріховні вчинки, але аж ніяк не змінять душу. Однак, і тут, думаю, вони спокусилися, оскільки сказано: “Але щоб ви знали, що прощати гріхи на землі має владу Син Людський.” Мт.9.6. Щось я не пам’ятаю, щоб Христос цю владу кому б то не було передавав; і хто надоумив її присвоювати – спитайте у них.
  Автор уже говорив і повторить, що основна проблема нинішньої цивілізації катастрофічний, нестерпний дуалізм, прірва між теологією і наукою.
  Є три варіанти. Якщо Бог “сущий на небесах”, а його творіння – матерія не несе в собі частину його сутності – Життя і Світла, то просто віра вченому моло допоможе, наука лишиться поза сферою впливу Творця. Це означає, що вона – наука, не є важливою, її можна вважати корисною і дуже цікавою інтелектуальною забавою для дорослих. Головне – спасти душу, дочекатися пришестя і отримати вічне життя. Коли ж Бог – гіпотеза лише, тоді хай попи бавляться в свої ритуали, а серйозні люди сконцентрують всі зусилля на науковому пізнанні. Автор вважає, що Бог не “сущій на небесах”, а Всюдисущий. Його творіння не поза Ним, зовні, а в Ньому, частина Його, яка несе в собі Життя і Світло і, що найважливіше,- піддається раціональному пізнанню, є об’єктом, який здатний побачити світлий розум. Такий підхід вимагає критичного ставлення, радикальної ревізії, розширення і поглиблення як релігійного, так і наукового світоглядів. Стосовно першого, то слід визнати рівноцінність геть усіх релігій, які не суперечать одна одній, а прекрасно доповнюють, говорять про Одного-Отця, в різних іпостасях і на різних етапах розвитку людини. Всі протиріччя – в голові людини, а не в Реальності, які, до того ж, свідомо загострюються попами різних релігій. Не забуваймо, що в якості людей влада для них – бажана спокуса.
  Не слід жодну святу, канонічну книгу будь-якої релігії вважати такою, що несе повну, безумовну і остаточну Істину. Основою – так, такою, що несе печать Духу Синів Людських – безумовно; однак, і сліди послідовників, перекладачів, тлумачів – людей. Жодна книга не є першоджерелом. Не існує першоджерела окрім Джерела. Всі ж книги – кращі чи гірші дороговкази на шляху до Нього.
  Якщо людству так конче потрібно мати непогрішиму особистість воплоті, то нехай цей тягар, на мою думку непосильний для жодної матеріальної істоти, несе Папа Римський.
  Проблема антисемізму мене зацікавила тому, що аналіз іудаїзму важливий для розуміння релігійного світогляду взагалі і християнства зокрема. Стосовно критичного ставлення, то жодні крики біотійців про антисемітизм не повинні бути перешкодою в пошуках Істини. Автор не бачить причин виносити іудаїзм за дужки теологічного аналізу.
  Існує інша причина, що лежить на поверхні, похідна від першої – побутово-політична. В нас вже з пів року затіяли мишину возню стосовно єврейства одного з кандидатів у президенти – гідного кандидата, який поступається хіба що Гриценко. “Квартал 95” в своїй останній постановці явно перемудрив з отим нещасним тазиком. Мене, наприклад, взагалі не цікавить націанальність Яценюка у вузькому сенсі, оскільки він гордість, національне надбання України; сподіваюсь його патріотизм, інтелектуальний потенціал розкриється в майбутньому повністю, послужить українській нації.
  Стосовно “Дев’яносто п’ятого кварталу” взагалі, то слід віддати належне прекрасному колективу, а його лідер єврей Зеленський – яскравий приклад творчого обдарованого представника української нації в широкому сенсі, подібних йому я називаю єврейськими українцями. Такі люди – багатство і гордість української нації.
  Існують різного роду тертя, непорозуміння, локальні індивідуальні і групові конфлікти у взаємовідносинах різних націй. Достатньо згадати, наприклад, “ніжно-любовно-палкі” стосунки хохлів з москалями. Є, однак, особливості у ставленні інших народів до євреїв – це факт, історія якого нараховує кілька тисяч років.
  В сучасному світі євреям, окрім в самому Ізраїлі, нічого не загрожує. Скоріше навпаки – скоро так званих антисемітів доведеться захищати від семітів. Явно кидається в очі одна обставина: як тільки заходить публічна розмова про євреїв, то починаються різного роду ужимочки, натяки, недомовки, кривляння, щось там мається на увазі. І такий стиль загальноприйнятий, від якого просто тошнить.
  Є і інша, значно важливіша обставина: неспівмірність, асиметрія так званого окремого факту антисемітизму і громоподібної реакції на нього з владних олімпів США і Ізраілю. Старушенція Західна Європа, звичайно, підспівує. Для автора не має сумніву, що мова йде привентивні міри.
  Пригадаю, що кілька років тому з парламенту Австрії виперли одного депутата лише за те, що він говорив про значну кількість і роль євреїв у оточенні Леніна, в Жовтневому перевороті.
  В мене перед очима стаття, надрукована в “Ексресі” від 10-17 грудня 2009 р. під назвою “Україна і євреї” в якій ведуть дискусію М.Бродський і С.Ратушняк.: “Євреї, маючи менше одного відсотка населення в Україні контролюють 90% влади і 85% капіталів та засобів виробництва”. Бродський не заперечував згадані цифри. Не знаю як контроль над владою можна вимірювать у відсотках і хто в Україні та інших країнах контролює владу – про це пізніше, а от стосовно власників капіталу і засобів виробництва, візьмемо цифри за основу; або ж нехай хтось їх спростує і наведе точніші. Вони, як і кількісна і якісна роль євреїв у Жовтневому перевороті говорять про очевидну невідповідність, асиметрію, аномалію, особливість, парадокс нарешті.
  Якщо довільне стадо переважно сірої, допустимо, масті, а його вожеки здебільшого рябі, то подібна особливість повинна зацікавити вченого біолога. І взагалі: любі аномалії, особливості, парадокси будять розум, стимулюють розвиток науки – це загальноприйнятий принцип. Згадані вище особливості повинні зацікавити вчених істориків, психологів, економістів, в тому числі і єврейських. В євреїв таки є особливості – це очевидно. Якщо ми живемо в справді цивілізованому суспільстві, в якому існує свобода думки, ясний розум і щирі помисли, то ці особливості потрібно вивчати істини ради і користі для всіх людей, а не кричати про антисемітизм. Якщо, звичайно всі учасники діалогу щирі, не грають крапленими картами, не мають якихось таємних стратегічних цілей.
  У згаданій статті наводиться думка Черчилля, який сказав: “Ми не вважаємо себе дурнішими за євреїв, тому в Англії антисемітизму немає”. Інтелектуальна вищість євреїв – міф, який вони про себе не без успіху розповсюджують. Безпідставна заздрість стосовно їх інтелекту і обгрунтована стосовно багатства – факт, однак, суть проблеми не в цьому, вона значно глибша, фундаментальніша. Семіти страшенно прагнуть лишити проблему на примітивному побутово-політичному рівні.
  Стосовно влади, хто і що її контролює в Україні та за її межами, то відповідь однозначна – капітал. Існує думка, що ті, хто контролює фінансові та інформаційні потоки, керують світом, з якою важко не погодитися. Зауважте, що тут нічого національного; якби, наприклад, плем’я папуасів Нової Гвінеї отримало контроль над фінансовими і інформаційними потоками, то воно і керувало б і світом, і владою. Я тільки хочу зауважити, підкреслити, що не люди, власники капіталу його контролюють, а він їх. Це капітал вибирає собі жерців, визначає їх поведінку, вчинки, світогляд, його воля і вплив тотальні. А віра їх так само жахлива як і щира. Капітал - смертельний ворог особистості, людини як подобія Божого, розкладає її на функціональні компоненти і визнає лише в якості споживача і робочої сили. Буржуазна демократія – ідеальне середовище його існування. Монархії були знищені не в ім’я демократії, не в ім’я істиної свободи, а стали жертвою капіталу. Саме тому нинішній Кітай, його несподівано оригінальна трактовка і редакція монарха, колективний образ якого представляє КПК може мати цікаву історичну перспективу. Слід пам’ятати: для того, щоб стати власником крупного капіталу потрібно не стільки мати якісь там особливості, таланти, а, якраз не мати, по можливості максимально втратити совість, загальнолюдські цінності, вбити в собі людину і Бога. Хай нікого не вводить в оману людиноподібність форми олігархів: вовки рядяться і овечі шкури, зло ховається під личиною добра, одіває білі одежі. Попи, звичайно, пробачать олігархам всі їхні вчинки, які несуть печать смертного гріха, пообіцяють найкращі місця в раю біля самого Престолу Божого. Правда ж полягає в тому, що формальне відпущення їх гріхів священиками не може змінити їхньої сутності, а вона така, що не слід особливо дивуватися, коли виявиться, що і пекло не прийме їх чорні душі. Цей принцип не розповсюджується на власників малих і середніх капіталів; вони, як двуликій Янус, одне обличчя мають людське, повернуте до людей.
  Існують фундаментальні причини, які дозволяють єврейському народу вигравати конкурси, кастинги, делегуючи своїх представників у жерці капіталу.
  Сам термін антисемітизм не є коректним і таким, що приховує суть проблеми. Не тільки євреї, але і іеші племена, в тому числі арабські називалися семітами. Ці народи створили держави, мають дуже великі історичні, культурні, релігійні відмінності. Якщо розуміти антисемітизм буквально, то виходить, що інші не семітські племена і народи з доброго дива ополчилися, озлобилися, не сприймають семітські. Але це ж абсурд. Всі прекрасно розуміють, що мова йде лише про євреїв, а тому слід говорити про антиєврейські вислови, вчинки і настрої, якщо такі існують. А пробема такі є, їй уже навіть не дві, а більше тисяч років: вона виникла в часи Аврама, в ту секунду, коли “І промовив Господь до Аврама: “Вийди зо своєї землі, і від родини своєї; і з дому батьків свого до Краю, який я тобі покажу” (Перша книга Мойсея “Буття” – 1М.12.1). зауважимо, що Край – обіцяний Край, Земля Обітованна, Палестина. “І не буде вже кликатись ім’я твоє: Аврам, але буде ім’я твоє і Авраам, бо вчинив я тебе батьком багатьох народів” 1М.17.5. “І Я складу заповіта свого поміж Мною та поміж тобою... вічний заповіт, що буду Я Богом для тебе й для нащадків твоїх по тобі” 1М.17.7. “І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це законом заповіту поміж Мною й поміж вами” 1М.17.11. Отже, корінь проблеми в релігійному світогляді євреїв – іудаїзмі. Древніх євреїв називали іудеї по імені одного з дванадцяти колін Ізраіля – Іудиному. Тому, за неточним терміном антисемітизм криється антиіудаізм, що і є серцевиною проблеми.
  Зауважимо, що офіційне християнство включає в себе Старий Заповіт – єврейську Тору, а тому поняття і догми її для автора – християнина, як і усіх християн є своїми і тому критичний погляд на них слід розглядати не як втручання в чужу релігію, а як свої власні проблеми; критичний аналіз – природній стан людини, що шукає Істину.
  Нагадаю, що на думку автора, взагалі не існує чужих і не вірних релігій, оскільки релігійний стан душі у щирих віруючих всіх релігій абсолютно одинаковий, основа їх людяності і не залежить від термінологічної софістики та схоластики.
  Як бачимо, Авраам – батько багатьох народів, однак не всіх. Мій народ, очевидно, до них не відноситься. Чи так це насправді і, якщо так, то чому – очевидні питання.
  Без Авраама я якось проживу, а от чи є його Бог Творцем Неба і Землі, всіх народів ; якщо є, то чому відчурався від усіх, окрім єврейського, народів Землі, зробив їх безбатченками,- в чому причина і зміст такої тотальної дискримінації – фундаментальні питання, на які люба людина взагалі і християнин особливо просто зобов’язані шукати відповіді, при умові, звичайно, що він не дотримується принципу “вірю, оскільки безумно”, не сприймає безумств Бога, оскільки безумства не в Ньому, а в поглядах окремих людей і цілих народів на Творця.
  Не будемо говорити про езотеричні глибини Книг Буття, Єлохіма – Бога Богів, пам’ятаючи, однак, що навіть кожна буква, звук на мові оригіналу розкриває глибокий зміст світобудови. Ієгова означає буквально: Буття, яке є було і буде. Саме так Він назвався Мойсеєві: “І сказав Бог Моїсеєві: “Я той, що є”, ... скажи Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас”. “ 1М.3.14.
  Стосовно суті цього Імені – жодних заперечень. Є інші імена: Всевишній – Даниїл 7.27; Бог Живий – Осія 2.1; Господь Саваот (Саваох) – Ісая 39.5; Старий днями – Даниїл 7.13, які мало що говорять про сутність. Ісус же говорить про “волю Мого Отця” Мт.7.21; “передав Мені все Мій Отець” Мт.11.27. Він не називає імені, яке б виражало сутність Бога, але підкреслює Своє Синівське ставлення до Отця Небесного – Творця всього сущого, що є надзвичайно важливо для розуміння самого Ісуса.
  Не має жодних підстав вважати, що Авраам, Мойсей і Ісус говорили про Того самого, вносили одинаковий зміст в одинакові слова, терміни і поняття. Не слід вважати Мойсея примітивним пастухом – він був глибоко посв’ячений у св’ящену науку Єгипту і Азії, основа його світогляду саме це, а не неопалима Купина. Однак, він, як і Ісус, будучи євреями не могли ігнорувати тему Авраама – Землі Обітованої, надаючи їй зовсім іншої трактовки і глибини.
  Авраам і його народ тих часів були примітивним, бідним, нещасним кочовим народом. Що, як і кого вони могли зрозуміти. Є дуже важлива, фундаментальна обставина: народ з надзвичайно примітивним рівнем культури і мислення раптово ошарашили ідеєю єдиного Бога – монотеїзмом. Таке могло стати надмірним тягарем і стало навіть для розвинутого розуму, а не тільки примітивного.
  Істинний релігійний стан народжується в душі народу, у його відношенні до землі, природи на стадії язичнества, яке згодом природнім чином і шляхом тривалої еволюції духовної переростає в монотеізм. Євреї, схоже, стан язичників, надзвичайно важливий для становлення релігійності не пройшли, так і не відчули духу землі рідної, не визначилися у своєму відношенні до природи.
  В основі всякої фізичної праці є праця хліборобська. Вона формує відношення до землі, природи, релігійність. “У поті чола свого люди зароблятимуть хліб свій”. Зауважте – не багатство, гроші, а саме хліб. Працьовитість народу ознака справжньої релігійності. До таких, зокрема, відносяться китайці і ми – українці.
  Негативне відношення євреїв до фізичної праці загальновідоме, і цьому не слід дивуватися, враховуючи сказане вище – віра язичників і фізична праця - взаємопов’язані.
  Як можна на порожньому місці без жодних передумов посіяти і виростити природнім чином в душі людини чи народу абстрактну ідею монотеізму – та ніяк! Її можна насадити силою, налякавши до смерті небесними карами і поманивши чимось зримим матеріальним – Землею Обітованно, що і відбулося. Не слід дивуватися тому, що древні євреї так часто і протягом довгого часу забували монотеізм, робили золотих тельців, приймали політеїстичні погляди чужих народів. Це якраз говорить на їхню користь, свідчить, що вони звичайний, а не обраний народ, як і усі люди, бажання і потребу прожити стадію язичнецьких поглядів на світ, зрозумілих тодішньому рівню розвитку.
  А тепер давайте побачимо, що з того всього вийшло. А вийшло те, що історія єврейського народу дуже трагічна і особисто я йому щиро співчуваю. Слід пам’ятати одну обставину – далеко не всі євреї віруючі іудеї, подібно тому, як не всі слов’яни – християни. Правда, тепер ми всі поголовно християни, виконуємо якісь там обряди, ритуали – прикидаємося віруючими. Щирих, по-справжньому віруючих людей завжди було і є надзвичайно мало.
  Євреї не виняток у цьому відношенні. Слід пам’ятати, що основні мотиви релігії характерної для любого народу присутні у свідомості, культурі, побуті, як і те, що не можна ототожнювати погляди, мотиви і методи релігійних вождів і цілого народу.
  Отже, нещасний Авраам ошарашив свій народ монотеізмом, яку титанічними зусиллями вирішив Геній Мойсея: “ощасливив” ідєюю боговибраності, винятковості народу, яка мала для нього і для відносин до іудеїв надзвичайно важливі психологічні наслідки, а для повного “щастя” – Землі Обітованої, яка мала і продовжує мати надзвичайно важливі політичні наслідки.
  Без цих трьох ключових принципів просто не існує іудаїзму як релігії. Для звичайного єврея боговибраність, думаю, - найголовніше. Не має нічого поганого, щоб на добре не вийшло, а тому їх декларативна канонічна вищість серед народів принесла їм багато горя, але й сили давала, особливо у трагічні періоди історії. Вона продовжує виконувати свою двоєдину функцію і тепер. Допускаю, що, можливо, їх не стільки цікавить Абсолют сам по собі, скільки той факт, що небо ніби то “сопричинило і утвердило” євреїв у якості вищого народу.
  Можливво цей народ не дуже цікавить віддалена перспектива ізраїльського Царства Божого, однак і вона просто не може не існувати по тій простій причині, що всяка релігія за визначенням повинна мати кінцеву остаточну і абсолютну мету. І саме вона визначає політику, підкреслюю – політику, релігійного вождя нації Синедріону, власний народ для якого лише засіб.
  Глянемо на психологічні наслідки боговибраності. Всі народи по своїй простоті душевній вважають своїх богів кращими, сильнішими, мудрішими, єдиними нарешті. Подібну дурість можна вважати більш менш зрозумілою і природньою для даного інтолектуально-духовного рівня людства. Нікому, однак, не спало на думку вважати себе вищим, більш наближеним до неба. Не потрібно особливого розуму, щоб зрозуміти – подібні “ідеї” не можуть сприйматися іншими народами, просто ображають їх. Не може такій підхід не вплинути певним чином і на психологію його носія. Якщо тисячі років дивитися на власний пуп, то він раніше чи пізніше перетвориться в пуп Землі. Тут вже не до релігії, психологи подібний стан називають комплексом, манією величі. Можна уявить собі звихнутого батька, який з пелюшок свому чаду довбе про його особливість, вибраність, вищість стосовно інших дітей. Якщо таке нещасне чадо, яке саме по собі ні в чому не винне, вийде на вулицю і почне повторювать батьківську ахінею про свою вищість іншим дітям, то йому соплі, сльози і синяки гарантовані. І не слід строго судити дітей, оскільки у них є своя гідність, а тому з психологічної точки зору реакція адекватна, вимушена і спровокована.
  Є три шляхи розв’язання конфлікту, дві сторони якого по суті не несуть за нього відповідальності: відмовитись від подібних поглядів, або оточити себе надійним захистом – найкращим в усі часи були грощі (зрозуміло, звідки вітер дує?), довести свою вищість, перемогти однолітків, заставити визнати її, підкоритися.
  Який шлях вибрав єврейській народ хай він сам собі скаже, як і окремо кожен єврей. От тільки не потрібно ліцемірити і заявляти, що подібної об’єктивної проблеми не існує взагалі. А всякі там окрики з високих політичних олімпів дуже вже нагадують метод “Тримай злодія!”
  Тепер поговоримо про другу “велику” ідею – Землі Обітованої і Царства Божого на ній. Очевидно, що, оскільки існує іудаїзм, то згадана ідея і її втілення ніколи ні на мить не припиняла своє існування в головах і душах її носіїв. Тільки їм, напевно, відомо де тут закінчується релігія і починається політика. В усякому разі такого тісного зв’язку між релігійною ідеологію і практичною політикою не існує в усіх інших народів і релігій. Сила подібного тандему ще й у тому, що фактор часу не має жодного значення – історичні обставини самі підкажуть конкретні тактичні кроки; головне пам’ятати кінцеву мету і знати чого прагнеш.
  Не знаю які небесні риси в згаданого Царства Божого, окрім того, що на трон має сісти не звичайний помазаник, а прямо Месія – Христос, небожитель, однак воно має всі риси звичайного земного царства з явним імперським душком.
  Коли воно з’явиться і що з того вийде: поживемо – побачимо. Однак, дана ідея, майже відразу, як виникла, мала і має конкратні, очевидні, зримі наслідки – Палестина перетворилася і тисячоліттями є полем битви, справжнім кривавим побоїщем, пеклом для всіх народів, які її населяють, підкреслюю – для всіх.
  Давайте кинемо короткий погляд на новітню історію, починаючи з утворення сучасної держави Ізраїль. Вона є – це факт і буде великою помилкою ревізувати його, оскільки подібні зусилля нікого ні до чого доброго привести не можуть.
  Згадаємо, однак, як утворилася згадана держава. Дуже сильні мужі, лідери держав переможниць в Другій Світовій, прикрившись фіговим листком ООН сказали, подібно Творцю – хай буде так, і сталося – виник сучасний Ізраїль. Наскільки це природньо, я поясню прикладами: якщо подібний прицедент розповсюдити на всю історію і інші нарди, то арійські племена, які населяли значну частину території сучасної України і зараз проживають в Індії, Авганістані, Ірані мають повне право повернутися і утворити на території нашої держави свою: татари оголосити своє ханство зі столицею в Казані, північноамериканські індійці вийти з резервації, зібратися в одному зі штатів на вибір і оголосити там свою державу.
  Ага! Своя сорочка ближча до тіла, все що дозволено Юпітеру не дозволено бику, а тому подібна перспектива і для нас, як Росії, так і США видається абсурдною. А кажу я все це для того, щоб закликати всіх напружити свою уяву і подивитися на сучасні пробеми Близького Сходу очима арабів, палестинців. Як нещасний народ Палестини повинен дивитися і сприймати ізраїльтян: я б не здивувався коли б виявилося, що приблизно так само, як євреї сприймають фашистів. Скільки вже можна мучити нещасний, многострадальний народ Палестини, народ, який віками, тисячоліттями живе на своїй Рідній Землі!
  Я вже згадував Бродського в контексті статті “Україна і євреї”. Цікава, колоритна фігура,- скажу я вам. Саме таких має на увазі вислів: “Єврейское козачество повстало, героический Бердичев наступал.” Навожу довгу цитату зі статті: “Маленький хлопчик почав кликати маму, а старший каже: “Не клич маму, бо її німці знайдуть” (до речі мати потім сама здалась). Я хочу, щоби мої онуки могли кликати маму”. Отаке пояснення активності євреїв у боротьбі з антисемізмом.” Абсолютно справедливо! Зауважимо, що тепер в цілому світі, слава Богу, єврейськім дітям не має більше загроз, ніж усім іншим, окрім ізраїльськім діткам у Ізраїлі. Однак, їх дорослі татусі і мтаусі самі винні: ніхто їх не заставляє вести перманентні, агресивні війни з палестинцями, захоплювати чужі території, створювати поселення. Арабські, палестинські дітки точнісенько такі самі, як і єврейські – не кращі, але і не гірші. Вони також хочуть обійняти свою маму, а не плакати над нею мертвою, або скитатися з нею голодними і бідними по світу в якості біженців.
  Якщо людств чесне і гуманне, то вони мусять не тільки витягти покриту пилюкою, брехню і забуттям резолюцію ООН, яка визнала право на утворення не однієї держави Ізраїль, а двох – і Палестини також, у вісх школах всіх держав і народів вивісити карти з кордонами даних держав і вимагати її виконання. Було б мудро не ділити святе місто Єрусалим, зробивши столицею двох держав, як і передбачала резолюція, а лишити незалежним, історичним, культурним, духовним надбанням всього людства і під його егідою. Нещасним палестинцям, подібно тому, як це роблять німці стосовно ізраільтян, протягом довгого часу, потрібно виплачувати репарацію.
  Проблема Палестини вже стала поблемою всього людства ще й тому, що саме вона в прешу чергу породила таке жахливе явище, як тероризм, від якого не захищена жодна людина. Потрібно назвати речі своїми іменами, чітко бачити причинно- наслідкові зв’язкі, а тому розуміти: саме політика Ізраїлю і США породила сучасний тероризм, а не навпаки.
  Я хочу поставити два питання на які прагну отримати відповідь: агресивна війна Ізраїлю вимагає багатомільярдних витрат, а, отже, хто і з яких джерел покриває державний дефіцит; скільки десятків разів в 20-му столітті США ветувала резолюції ООН, які засуджували дії Ізраїлю?!
  Не підлягає сумніву, що зовнішня політика США ідеально співпадає зі стратегічними планами Ізраїлю, іудеїв. Зараз Штати ведуть дві повномасштабні війни проти арабів і мусульман – в Іраці та Авганістані. А будуть іще, обов’язково будуть, якщо зовнішньополітична стратегія країни радикально не зміниться, якщо Ізраїль буде і далі такими методами будувати своє Царство, то США доведеться постійно воювати з арабами, аж до повної акупації, або знищення. На черзі – Іран. Коли я бачу як людство все це спокійнісінько проковтує, то з жахом задаю собі питання: “Невже воно так безнадійно тупе, скурвилось, втратило совість і здоровий глузд?”
  Тихесенько, непомітно, по-злодійські Ізраїль створив атомну бомбу – йому все можна і все дозволено. Але це ж не є стримуючим фактором, а, навпаки, втратою паритету, дисбалансом, провокативно – стимулюючим імпульсом. Це прекрасно розуміють в США. Саме тому вони нагло, цинічно набрехавши, плюнувши в обличчя людству окупували Ірак, шукаючи чорну кішку і темній кімнаті, прекрасно знаючи, що її там не має. Раніше чи пізніше Іран зробить атомну бомбу, - і буде правий. А тому агресія США проти Ірану – лише справа часу. Ймовірність атомної війни на Близькому Сході значно вища ніж побудова Єврейського Царства і значно менш гіпотетична, ніж прихід їхнього Месії. Як тут не згадати Шевченка, який писав: “У всякого своя доля і свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком – За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.”
  Він же всіх нас питає і попереджає: “Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце встане І осквернену землю спалить.”
  До США варто придивитися уважніше. Саме ця країна відкрила ящик Пандори, випустила джина з пляшки на ім’я тероризм, поставила під загрозу життя жителів планети і своїх громадян. А як могло бути інакше: оголосити весь світ зоною своїх стратегічних інтересів і сподіватися, що він впаде на коліна, країни чекатимуть, поки на їх землю прийде американський солдат і ощасливить раєм американської демократії!
  Приблизно місяць тому на “Інтері” дивився американський документальний фільм в якому вони ж розповідають про те, що цю країну сторили масони. Хай собі створюють хто і що хоче, нам то яке діло і яке це має відношення до теми, - скаже читач і помилиться. Стосовно цієї теми автор скромненько стає в сторону і надає слово іншим. У мене на столі стаття з “Експресу” за 6-13 серпня 2009 року під назвою “То ось хто організував кризу!” на цю тему своїми думками діляться: ієромонах Сава Єрусалимської Православної Церкви, дослідник, історик Дуглас Сміт, фахівеці з історії масонства, особистий перекладач Рейгана, та Сергій Буковський, дослідник-історик, письменик. Навожу довгі цитати, а читач хай думає і оцінює сам.
  Д. Сміт: “Це правда, що півстоліття тому в Америці та Європі без членства в якійсь із масонських структур годі було й сподіватися на успішну кар’єру. Особливо на рівні державних посад.”
  О. Сава: “Це не вигадка. Масони з’явилися ще за царювання Соломона і називали себе братством. “Брати” були нащадками тих, хто зводив Вавілонську вежу, кинувши виклик Богові. Своє об’єднання вони назвали “Вільні каменярі”, а головною метою поставили собі світове панування.
  За три тисячоліття структура братства не змінилася. Це така собі таємнича ложа обраних. Вони мають свою ієрархію – 33 рівні. Підступність у тому, що масони театралізували це “служіння”. До двадцятого ступеня люди переконані, що служать шляхетним починанням, сповідують рівність, братерство, благородство. А насправді за всім стоїть вавілонська магія, далека від справжньої релігії. Її ще називають кабалою. З її допомогою масони й прагнуть захопити владу у світі.
  -Але багато хто вважеє це маячнею...
  - Якби ж то! У 2001 році я закінчив Нью-Йоркський університет. І на власні очі бачив землі, банки, навчальні заклади, що належать конкретним ложам. І до сьогодні у США жодну високу посаду, починаючи від мера, не обіймеш, якщо ти не масон. І так аж до рівня президента будь-якої країни. Не виняток Путін та Медведев.
  - Та чи справді існує світовий масонський монстр, який керує всіма процесами?
  - Існує. Називається він Синедріон. До нього входять 70 так званих старців-мудреців. Їхні імена не відомі нікому. Існує ця ложа майже дві тисячі років, саме, за її рішенням був розіп’ятий Ісус Христос... Усі президенти світу насамперед їдуть не до Вашингтона, а до Нью-Йорка і відвідують Мангеттен, де засідає Синедріон. Саме він затверджує кандидатів на пост президента. Усіх, крім лідерів мусульманського світу.
  Для легшого керування світовими процесами вони створили транснаціональні компанії. Це і Міжнародний валютний фонд (МВФ), і Світова організація торгівлі (СОТ), і Євробанк (ЄБ)... А мало хто знає, що долар нині нічім не підтверджений – ні золотом, ні якоюсь іншою валютою. Друкує його приватна компанія...”
  Д. Сміт: “Я би це перевів у площину моралі. Мені здається, що масонство більше приписує собі роль такого монстра, аби роздути авторитет. Насправді спроба керувати світовими поцесами нині належить представникам великого капіталу”
  - Що потрібно для того, щоби стати масоном?
  О. Сава: “В Америці це просто. Кожен, хто хоче робити кр’єру, певного дня розуміє, що мусить прийти до масонського центру, написати заяву, пройти ритуал і стати “благородним рицарем”. Лише тоді він починає підніматися кар’єрними щаблями.”
  - Як масони впізнають одне одного?
  С. Буковський: “ Вони мають свої символи, які зображають на одязі, документах, навіть на грошах. Зокрема, долар містиь зображення зрізаної піраміди з оком. Це теж їхній символ. І валюта їхня. Під час зустрічі чи пред перед публічними виступами кладуть руку на серце. Таких “ораторів” підтримують усі присутні в залі масони.”
  Д. Сміт: “Їхню симвлоіку можна побачити скрізь. Навіть правосуддя вершат з молотком у руці. Цей молоток – масонський символ земної влади. Його використовують Високоповажний майстер, Перший і другий стражі Ложі під час проведення різних ретуалів.
  А найпоширеніший символ – піраміда. Вона часто наявна на лейбах різних фірм, власниками яких є масони. Та й у принципах їхньої діяльності відчувається вплив стародавніх містерій, ініціацій азіатської секти асасинів й ордену тамплієрів...
  Тож тут справді є над чим задуматися.”
  Масштабність, стратегічність мислення масонів як творців США проявилося в акті купівлі Аляски. Ковбоям таке в голову не могло прийти хоча б тому, що не цікаво і просто неможливо скакати по безкраїх засніжених просторах верхом на олені.
  В наведених вище цитатах згадується орден Тамплієрів. Ті хлопці починали з високої благородної мети служіння Господу і людям, а перетворилися в найбільших банкірів Європи, стали конкурентами, загрозою французькій монархії. Саме це, а не сатанізм – дійсний чи вигаданий привів їх до краху. Гроші і влада самі по собі є спокусою, насуть елемент тьми. Могла і зупинила тамплієрв монархія; в демократичному середовищі вони б почувалися прекрасно, не маючи жодних обмежень і перепон.
  Наївні християни думають, що Синедріон з’явився дві тисячі років тому, розібрався з Ісусом і добровільно саморозпустився, почив у Бозі. Як свідчать фахівці-історики він тисячоліттями не припиняє своєї діяльності і зараз прекрасно себе почуває в Нью-Йорку на Мангеттені. Якщо вірить поясненню в Біблії, то “Синедріон – сейм гебрайський, найвища влада церковна, судова і політична”; ось вам три в одному - повна і абсолютна влада. Схоже, що рабини і Синедріон міцно тримають євреїв за їхню обрізаність, а ізраїльська демократія лише вершина айсберга, спектакль для світової спільноти. Одним словом: нашим – Синедріон, а всім іншим – демократія.
  Якщо дорослі дяді граються в наш час в таємні ордени, ложі, секти, то це означає лише одне – вони щось приховують. Істинні езотеричні знання, які ідуть від Світла і говорять про Нього приховати не можна по тій простій причині, що формальне слово нічого не значить. Вони сховані обмеженістю людського розуму, рівнем духовності. В темряві ховається те, що Світла боїться. Магічні ритуали і заклинання мають ту особливість, що вони нічого не дають світлому розуму, не розкривають сутність, апелюють до Джерела Сили. Вони характеризують незрілий темний розум, а тому слід сказати: “Не буди лихо поки тихо”. Магія має не понятійну, а вібраційну і пластично-динамічну основу.
  Вже було сказано, що відсутність первинних релігійних поглядів, містичного зв’язку з землею – філософії природи мали наслідки негативного ставлення до фізичної праці взагалі і хліборобської зокрема. Можливо причинно-наслідковий зв’язок інший – це не суть важливо. Основна сфера діяльності євреїв – обмін, ґешефт – загальновідомий факт, який ніколи в тому числі і ними самими не заперечується.
  Зараз ми побачимо, що цей факт багато в чому пояснює історію і поведінку народу. Правда, слід мати на увазі кілька обставин: намагання пояснити всі історичні колізії, конфлікти між племенами і відверту різню Проведенням, є релігійний снобізм, фарисейство, тупий фанатизм. Хтось обрав Аврама явно не за особливі позитивні риси його характеру, ментальності. Можливо, - навпаки? Давайте подивимося на поведінку Аврама після його першого контакту. “ Промовив Господь до Аврама: “Вийди до своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я Тобі покажу”, 1М.12.1. Ось перший контакт і ніяких тобі откровень про небо, душу, суть буття – кидай все у Харані, забирай Сару, Лота, людей і маєток і з доброго дива кудись іди (1М.12.5.) “І пройшов Аврам по Краю аж до місця Сихему, аж до дуба Мамре. А ханаанеян тоді проживав у цім Краї “ 1М.12.6. Все це називається: “Здоровеньки були! Привіт, я ваша тьотя; або – не проханий гість гірше татарина”. Бідний ханаанеянин іще не знав, що він тут лишній, приречений на заклання і його, як і інші народи просто виріжуть до останнього. Аврам “збудував там жертовника Господові.” 1М.12.7.; “І подався Аврам усе далі на південь.” 1М.12.9. “І зійшов Аврам до Єгипту, щоб там перебути, бо голод у Краї тяжкий став” 1М.12.10. Край і Господь – це добре, але голод теж серйозно і потрібно йти туди де люди працюють, хліб чи рис вирощують. Не встиг Аврам з’явитися в Єгипет, як тут же збрехав, видавши свою дружину Сару за сестру: “Скажи ж , що сестра моя ти, - щоб добре було через тебе мені.” 1М.12.13. Як бачимо, обман мав метою вигоду. “Взята була та жінка до дому фараонового” 1М.12.15. “І він для Аврама добро вчинив через неї: І одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці”. Добре прийняв фараон Аврама, голодний, нещасний, нищій скиталець став багатим. Однак, ні брехлива поведінка Аврама, ні добре ставлення до нього фараона для Поводиря Аврамового не має значення. “І вдарив Господь фараона та дім його великими поразками...”1М.12.17. Зауважте, - раптово і без попередження покарав жорстоко невинну людину. В нас кажуть в такому випадку: “За моє жито мене ж і бито”. “І фараон наказав людям про нього. І вислали його, і жінку його, і все, що в нього було”. 1М.12.20. Звернемо увагу: добрий, не справедливо покараний фараон не карав брехливого Аврама, а, не завдавши йому жодної шкоди, вислав з усім багатством. Але це не має жодного значення, у фараона не було шансів: хіба що віддати трон свій Авраму. Таким чином маємо першого в історії антисеміта – доброго, щирого, обманутого фараона.
  Хочу звернуть увагу на дві обставини: моральні засади Аврама у відношенні до інших, аж до фараона включно, і жорстока безапеляційність їх Поводиря до інших народів. І оце релігія?! Все це було б смішно, якби не було так сумно. Ми маємо перший акт трагедії, в якому сконцентрувалася вся драматургія, основні сюжетні лінії, вона розгорталася протягом тисячоліть, триває досі, глядачами, учасниками і жертвами якої є ми з вами – особливо єврейський народ.
  Перед нами не релігія, а геополітична експансія; Бог для якої служить прикриттям, оправданням і основним каральним органом.
  Якщо пам’ятати, що євреї – нормальні люди, творіння боже, як і всі інші народи землі, а, отже, в них є прориви до істинного Джерела Світла; і їх унікальну здатність сприймати і засвоювати світоглядні, релігійні надбання інших народів, то не слід заперечувати в іудаїзмі істинних, інваріантних, загальнолюдських, безцінних теологічних поглядів. Мова йде про трагічну роздвоєність, особливість їх релігії.
  Існує іудейська “Каббала”, якої український народ, звичайно, не вивчав, однак, суть інтуїтивно відчув, виразивши фразами: кабальний договір, закабалити, попасти в кабалу. Так ось: єврейський народ, сам того не бажаючи, попав у “Каббалу”, і я йому щиро співчуваю.
  Зверну увагу на дві важливі обставини. Ми вже зауважували, що основна сфера діяльності євреїв не виробнича, а обміну і фінансових потоків. А вона починається там де вже достатньо розвинене виробництво, цивілізація. Цим займаються інші народи, держави і царства. Дана обставина, а не всякими карами господніми пояснюється їх скитання по світу, починаючи з часів Аврама, якого не кара, а голод погнали в розвинений економічно, з неперевершеною теологічною мудрістю Єгипет.
  Свою історію іудеї творять не спільно з іншими народами, а на фоні їхньої; останні служать лише підніжжям для них і трону їхнього Бога. Давайте на Нього, справи його і психологію глянемо уважніше. “І того дня склав Господь заповіта з Аврамом, говорячи: “Потомству твоєму Я дав оцю землю від річки Єгипту аж до річки великої, до річки Єфрата: хенеянина, і кенізеянина, і кадмонеянина, і хіттеянина, і аморянина, і євусянина” 1М.15.8 – 15.21. Істинно божий розмах і сучасному Ізраїлю ще багато доведеться докласти ратної праці. Характеристика Землі Обітованої: “Краю доброго і широкого, до Краю, що тече молоком та медом”. 2М. 3.8. Ось звідки в нас цей вислів про молочні ріки і медові береги, і ось яке розуміння земного раю.
  Епізод з Яковом – ключ до розуміння всієї проблеми іудаїзму. “ 25 І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. 26 І він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. 27 І промовив: “Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря”. А той відказав: “Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене”. 28 І промовив до нього: “Як твоє ймення?” Той відказав: “Яків”. 29 І сказав: “Не Яків буде називатись вже ймення твоє, але Ізраїль2, бо ти боровся з Богом та з людьми, - і подужав” 1М.32.
  А зараз усі відкрийте очі, прочистіть мозки і сядьте, щоб не впасти, бо я цитую зноску, яка пояснює, що буквально означає слово Ізраїль: “Ізраїль, Ісраель – боров Бога, богоборець”. Хто, будучи при ясному розумі і твердому глузді здатний повірити, що людина може перемогти Отця – Творця Неба і Землі, та й навіщо це Отцю і синові. Той Муж, з яким боровся і переміг Яків, боїться ранкової зорі – Світла, лишив Якову характерну кульгавість і благословив називатися богоборцем. Протягом довгого часу розмовляти, являтися людям, морочити їм голови можуть, як відомо, лише духи і не обов’язково в білих одежах. Основна проблема євреїв, іудейства в тому, що вони Ізраїль!
  Звернемо увагу іще на кілька важливих біблійних фраз та епізодів. Згадаємо Йосипа, не того, який істинний земний батько Ісуса, а нащадка Якова – Ізраїля, сина Рахіли (1М. 35.24.), і якого брати продали до Єгипту. І знову “... голод став тяжкий у тім Краї. 1М.43.1. І послав Яків синів своїх, братів Йосипа до Єгипту. Простив Йосип братів: “І виходить тепер, - не ви послали мене сюди, але Бог. І Він зробив мене батьком фараоновим і паном усього дому його, і володарем усього краю єгипетського.” 1.М.45.8. Ось так то: нехай там Земля Обітована до часу побуде без нас, а ми будемо “володарями усього краю єгипетського”. Як це мило, чарівно і характерно для євреїв.
  Не будемо називати “...ймення Ізраїлевих синів, що прийшли з Яковом до Єгипту.” 2.М.1.1. Прийшли і лишитися: “Ізраїлеві сини плодилися сильно, і розмножалися, та й стали вони надзвичайно сильні. І наповнився ними той край”. 2.М.1.7. Ще один характерний парадокс: власний Край пустує, а чужий край наповнюється. Фараон все бачив, “І сказав він до народу свого: “Ось народ Ізраїлевих синів численний і сильніший від нас . ...Коли нам трапиться війна, то прилучиться й він до ворогів наших, - і буде воювати проти нас, і вийде з цього краю”. 2.М.1.9.;1.40. Як у воду дивився фараон: прилучиться до ворогів, і вийде обов’язково вийде, бо так повелить Муж, який боровся з Яковом; прийшли голі, босі, голодні, а вийдуть з багатством єгипетським, виведе їх Мойсей, попередньо накликавши на голови єгиптян горе велике – десять кар, вчинивши страшну різанину, вбиваючи немовлят. “І сталося в половині ночі, і вдарив Господь в єгипетським краї кожного від фараона, що сидить на своїм престолі, аж до первородного полоненого, що у в’язничному домі, і кожного первородного худоби”. 2.М.11.29.
  Який жах! Нічого страшнішого і придумати годі. Не знаю, як для інших, але такий безжальний, садистський Муж – не Отець мені, не Творець Неба і Землі. Та що там скромний автор; як побачимо пізніше, його не визнає Отцем своїм і Ісус. Сам Мойсей про Нього говорить: “Господь – Муж війни, Єгова – Йому Ймення!” 2.М.15.3.
  
  Вячеслав Черуха
  24.01.2010
  Див. продовження в частині 3
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.06.27 | W.Scherbyna

    Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту...

    Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту, послання євреям і людям
    
    Частина 3
    
    Стосовно народу Ізраїля, то звернемо увагу: “... що більше його гнобили, то більше він множився та більше ширився”. 2.М.1.12. Такий своєрідний мазохізм, антисемітизм – існуючий чи вигаданий, йому необхідний як стимулюючий фактор, джерело сили; а тому і не дивно, що духовні вожді іудеїв його всіляко роздмухують, підігрівають.
    Варто зауважити, що до антисемітів слід віднести майже всіх пророків – так вони сварили, ганьбили і проклинали іудеїв.
    А тепер даю уривки з Тори – Старого Заповіту, щоб побачити філософію і принципи Мужа Ізраїля: “... бо ти святий народ для Господа, Бога свого, - тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був Йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі”. 5.М.7.6. “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, - не змилосердиться око твоє над ними...” 5.М.7.16. “Не бійся їх, бо серед тебе Господь, Бог твій, Бог великий та страшний. І викидатиме Господь, Бог твій, тих людей помалу з-перед тебе; не зможеш вигубити їх скоро, щоб не розмножилась над тобою польова звірина”. 5.М.7.21;7.22. Хтось же повинен працювати на землі!
    “Слухай, Ізраїлю: ти сьогодні переходиш Йордан, щоб увійти й заволодіти народами, більшими і міцнішими від тебе, містами великими і укріпленнями аж до неба, народом великим та високим...” 5.М.9.1.;9.2. Перейти Рубікон – не просто прийняти рішення, а розв’язати громадянську війну, вчинити різанину і бойню. Тому слід говорити: перейти Йордан. “І пізнаєш, що не через праведність твою Господь, Бог твій, дає тобі посісти цей хороший Край, бо ти народ твердошиїй1” 5.М.9.6. (твердошиїй – упертий, неслухняний). Можливо, саме тому: яке їхало таке і здибало.
    “...Господь вижене всі ті народи перед вами, і ви посядете народи більші і міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша нога буде ваше. Від пустині й Лівану, від Річки, Євфрату й аж до моря Останнього (Середземне) буде ваша границя. Не встоїть ніхто перед вами, - ляк перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, на кожен той край, що ви ступите на нього...” 5.М.11.23 – 11.25. Цікаво, що 5М. - п’ята книга Мойсея, з якої цитати, називається “Повторення закону”.
    І нехай хтось тепер скаже, що антисемітизм – побутова проблема, поганий вірус, який посилився в душах народів, що мали справу з євреями і живе вже добрих п’ять тисяч років. Невже іудеї і їх вожді думають, що народи – закінчені ідіоти; чи їм начхати на думку “не вибраних” людей? Бідний, нещасний, многострадальний народ Палестини, якому доводиться жити на своїй рідній землі, на яку чомусь поклав око Муж Ізраїля.
    Глянемо на апофеоз, фінал релігійних пошуків, кінцеву мету іудеїв – День настання Царства: “Бо це буде день помсти Господньої, рік заплати за заколот проти Сіону” Іс.34.8. Послухаємо Даниїла: “Я бачив у видіннях ночі, аж ось разом з небесними хмарами ніби Син Людський і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. 14 І Йому буде дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його – панування вічне, а царство його не буде зруйноване” Дан.7.13.;7.14.
    Будемо пам’ятати рівень розвитку тогочасних людей, специфіку термінологічну, обумовлену ним і формами суспільно-політичної організації, однак, - справа не в цьому. Тут вічність мислиться, як реалізована на земному, матеріальному рівні, а це – як мінімум проблематично, а, фактично – не вірно. Цар – Син Божий і Його Царство має всі ознаки земних царств і правительств. Ми бачимо явний антропоморфізм, який просто згубний. Пора вже нарешті зрозуміти, що проблема матерії і духу – фундаментальна, однак метод її вирішення – духовний шлях розвитку, а не брати Бога за бороду, тягти його на земний план, ліпити його по образу і подобію людини. Ми іще поміркуємо про Творця, однак те, що він взагалі не має бажань – це точно. У Нього не існує бажання правити і щоб служили Йому, а отже у людей не має бути потреби служити. Відносини між Отцем і синами людськими формуються зовсім на іншій основі. “Ідіть же, і навчіться, що то є: “Милости хочу, а не жертви” Мт.9.13.
    Царство справедливості також реалізується на основі формального Закону по принципу “не...”, а не духовності, що також не можливо.
    Ідемо далі, продовжуємо слухати Даниїла: “А царство, і панування, і велич царств під усім небом буде дане народові святих Всевишнього. Його Царство буде царство вічне, а всі панування – Йому будуть служити й будуть слухняні.” Дан.7.27. А це вже чистесенький іудаїзм – “народ святих Всевишнього”.
    Даниїлу підспівує Осія: “І будуть зібрані разом сини Юдини та сини Ізраїлеві, і настановлять собі одного голову, і повиходять з землі, бо великий день Їзраелу!” Ос.2.2. Бачимо тут ідею воскресіння. Вона ж, доповнена судом є і в Даниїла: “І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту.” Дан.12.2.
    Дуже важливий 110 Псалом Давида. Спочатку про кару і вбивства: “2 Господь із Сіону пошле берло сили Своєї, - пануй Ти поміж ворогами Своїми! 4. Поклявся Господь, - і не буде жаліти... 5. По правиці Твоїй розтрощить Владика царів у день гніву Свого, 6. Він буде судити між народами, землю виповнить трупами...”
    Не знаю скільки трупів бажає Муж із Сіону, а істинний Отець – Творець Неба і Землі взагалі нікого не карає і, тим більше, убиває: мучать, карають, вбивають люди самих себе; а духовний расизм, навіть якщо він з гори Сінай чи іще вище в такій мірі більш згубний в порівнянні з біологічним, в якій Небеса більші за землю, а тому не може іти від істинного Отця всіх людей.
    Дуже важливий для розуміння історії єврейського народу саме початок 110 Псалма Давида, який – правда в іншому контексті – згадує Ісус: “ 1. Промовив Господь Господеві моєму: “Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжка ногам твоїм!” Перший Господь – Єгова, а другий Син Божий, Месія, якого і чекають на Царство євреї. Як бачимо, роль Сина пасивна, Він приходить на готове Царство, будувати його повинен з допомогою Мужа сам народ. Саме це мав на увазі пророк Ісая: “Голос кличе: на пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!” Іс.40.3.
    Упереджене ставлення до фізичної праці зовсім не означає лінь і пасивність євреїв; релігійно-політична активність – принцип, який випливає з самого іудаїзму.
    До чого ж все тут заплутано і як взагалі можна сприймати такі жахіття Мужа! А все тому, що монотеїзм, ідея єдиного Бога була явно занадто складною для древніх іудеїв, занадто тяжка, ще й тому, що була не внутрішньою потребою душі, яка розвивається, а нав’язана ззовні – силою і страхом. Ускладнилося все ще й тим, що з Яковом явно спілкувався дух – представник Джерела Сили. Звідси з’явилась і вибраність як приманка і звідси з’явився мстивий, жорстокий, безжалісний Бог, щоб до смерті налякати іудея-відступника. Щоб Представник позитивної духовності був безпрецедентно жорстокий – та такого не має в жодній релігії світу! Погляньте на індусів – геніально релігійний народ. В них, наприклад, мільйони богів, однак є і Атман, поняття Несказанного; такі глибини духовності, рівня абстрактності релігійних понять, всеосяжність світобудови нам і не снилися. Нехай мені хтось назве хоча б одну релігійну ідею, якої б не знали індуси, не було б в індуїзмі.
    Мойсей мало що вирішив, не у формалізації релігії – тут безумовно, а в самій суті її. Ось уривки з його передсмертної пісні: “Бо частка Господня – народ Його, Яків – відміряний уділ спадщини Його.” 5.М.32.9. Характер бога не змінився: “... Я вістря Свого меча нагострю, і рука Моя схопиться суду, тоді відімщу Я Своїм ворогам і Своїм ненависникам Я відплачу. Я стріли Свої по напою кров’ю, - а Мій меч поїдатиме м’ясо...” 5.М.32.41; 32.42. Сорок років водив народ по пустелі не для того, щоб знищити дух рабства, а з єдиною метою – погрозами, чудесами, стратами вбити в голови і душі ідею єдиного Бога, витравити прагнення ідолопоклонства. Можливо, водив би по пустелі іще, однак, відчував свій кінець, прекрасно знаючи: “Бо знаю я, що по смерті моїй, псуючись, зіпсуєтеся ви...” 5.М.31.29. В Край не ввійшов, бо, можливо, вже розумів: Царство Боже – взагалі не географічне поняття, а виключно духовне, передавши свою естафету Ісусу Хресту. Сьогодні – 18 січня в переддень Водохрещення – автор вже випив води посвяченої; про цю титанічну Постать, гігантський Дух, який став серцевиною єврейської культури, історії західної цивілізації є нагода і необхідність поміркувати.
    Пророк Ісая говорить, а в Євангелії Матвія згадується: “Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Емануїл, що в перекладі є : З нами Бог”. Іс.7.14; Мт.1.23. Правда Йосип чомусь (можливо не знав пророків), “дав Йому ймення Ісус.” Мт.1.25. В Євангелії сказано, що “Ісус визначає Спаситель”. “Яків породив Йосипа, мужа Марії, що з неї родився Ісус, званий Христос” Мт.1.16. Як бачимо явленого Месії християн і майбутнього Царя Ізраїля – Христа навіть земні імена не співпадають. Скажу одразу, що в Них нічого не співпадає, окрім фундаментальних парадоксів, іудейський Месія і християнський несуть зовсім інші місії. Зауважимо, що тема воскресіння – іудейська: “Нині воскресну, говорить Господь, нині прославлюсь, нині буду вознесений.” Іс.33.10.
    Справа в тому, що існують дві частини Реальності: вічність, для якої поняття часу не існує взагалі, і її відображення, тінь – матеріальний світ, майя, ілюзія, для якої час – фундаментальна, ключова категорія. Буде принциповою помилкою розуміти матерію, як цілковиту ілюзію аж до повного заперечення існування, оскільки вона має суттєвий елемент буттєвості, абсолюту. Люди роблять систематичну фундаментальну помилку – аналізуючи вічність, нав’язують їй просторово часові поняття, що помилково по самій суті і з необхідністю приводить до парадоксів. Стосовно Богів, то навіть тут є принципові відмінності: слід розрізняти Вічних і Безсмертних. Стосовно перших, першого, то я взагалі не ризикну щось стверджувати, обмежуся тезою: “На початку не було початку, а в кінці не буде кінця”. Всі релігії мають на увазі, як правило, безсмертних.
    У наведеній вже цитаті Даніїл (7.13.) бачив Сина Людського, який по хмарах йшов до Старого днями задовго до Явленого Ісуса і майбутнього Еммануїла. Таким чином безсмертний Син помер, народився від Марії, знову помер і, нарешті, воскрес – “смертю смерть поправ”. Для іудейських та християнських попів (стосовно перших, то проблема лише теоретична, однак вже задекларована) тут не має жодного протиріччя, парадоксу. Розтлумачуючи нам – сірим духовний світ вічності вони так легко оперують матеріальними, тілесними поняттями, що я, скромний фізик, дозволю скористатися таким методом, оперуючи науковими поняттями і задати їм кілька питань. Приймемо догмат непорочності Марії. Христос – майбутній, чи той, який уже був, має нормальну структуру ДНК? Якщо так, то значить – парний набір хромосом, а, отже, не порушуючи догмату, Бог мав матеріалізувати або ж сперматозоїд, або ж чоловічу хромосому прямо в яйцеклітині. Що відповідає дійсності? І на скільки це естетично? Значно прекрасніше одразу представить Христа як на картині Іванова “Явлення Христа народу”. А естетика має фундаментальне значення. В одному з варіантів перекладу “Приповістей Соломонових” я зустрічав думку: коли Бог творив світ, то Краса була Йому порадницею, з якою абсолютно погоджуюся, оскільки вважаю, що в процесі творіння домінувало саме естетичне начало і принцип повноти, а раціональне з’явилося згодом, як спосіб споглядання творіння і творця; є, можливо, проблемою і особливістю Людини. Допускаю, - саме це мав на увазі Достоєвський, коли стверджував, що краса спасе світ.
    Як свідчить Хома (Ів.20.27.) Ісус воскрес і тілесно, а, отже, таким і вознісся. Не зрозуміло, правда, чому Він таємно являвся кілька разів лише учням, а не всьому народу іудейському – це був би повний апофеоз, перемога; дуже багато увірували б у Нього. Черговий парадокс, на це, очевидно, була важлива причина.
    Дуже цікава деталь: у Св. Матвія про епізод з Хомою взагалі не згадується, зате: “Його ж постать була як та блискавка, а шати Його були білі, як сніг” Мт.28.3. в Св. Марка також цього епізоду не згадується, зате “Нарешті, Він з’явився Одинадцятьом, як сиділи вони при столі, і докоряв їм за недовірство їхнє та твердосердя, що вони не йняли віри Тим, хто воскреслого бачив Його” Мр.16.14. Подивимося, що описує Св. Лука. Коли двоє учнів зустріли Його, то “очі їх були стримані, щоб Його не пізнали” Лк.24.16; “30 І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і ламаючи, їм подав... 31 Тоді очі відкрилися їм, - і пізнали Його. Але Він став для них невидимий...” Як.24; зустрівши всіх учнів “... показав Він їм руки та ноги” Лк.24.40.
    І, нарешті, звернемося до Св. Івана. Говорить воскреслий Христос до Марії: “Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця...” Ів.20.17. А ось повністю епізод з Хомою, який є лише в Св. Івана. “...Каже Хомі: “Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й руку свою, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!” 28 А Хома відповів і сказав Йому: “Господь мій і Бог мій!” Ів.20.27; 20.28. Ну і де ж тут видно, на чому ґрунтується твердження, що простягнув Хома руку і палець – та ні на чому; з Євангелія не випливає, це є домисли. Не мав ні Хома, ні інші безпосереднього фізичного контакту з воскреслим Христом, а лише зорові і слухові – вібраційні. Тут є про що думати – однак робіть це самі.
    Зрозуміло, чому християнські теологи, починаючи від Павла так наполягають на тілесності воскреслого Христа: в противному разі друге пришестя, як вони це уявляють, не має сенсу, втрачається фундаментальна перспектива християнської церкви, її кінцева мета.
    Я тільки зауважу, що практично перехід з часово-просторової, матеріально-ілюзорної частини Реальності у вічність здійснюється постійно, а його раціональне осмислення і позитивне вирішення не предмет віри, а науки майбутнього.
    Приймемо ще одну попівську гіпотезу – воскреслий Христос вознісся тілесно. А це означає, що і Отець і Його престол – матеріальні. Де вони знаходяться – в Сонячній системі, Галактиці...? Його невидимість передбачає особливий екран, який не міняє напрямок електромагнітного променя, траєкторію фотона, сама ж матерія Престолу не має гравітаційної складової. Настали такі часи, що попам геть усіх релігій пора миритися з вченими для взаємного блага перших і других, почати діалог, ставити перед науковцями серйозні питання і смиренно, ввічливо стимулювати їх вирішення в теологічному аспекті.
    Хай усі пам’ятають пораду Ісуса Хомі: “Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!” Ів.20.29. Основне завдання і подвиг Христа – посіяти зерна духовності як основи Реальності; людської сутності. Він добре бачив обмеженість на грані тупості свого оточення, маловірство, а тому, щоб укріпити віру мусив кинути якісь матеріальні поняття, перспективи, за які б учні і послідовники могли б схопитися, поманити пряником – манною небесною, розтягнути духовний розвиток в часі – провести по пустелі, показавши в кінці конкретну, зрозумілу матеріальну перспективу – друге пришестя, Царство Боже на землі, яке є не що інше, як остаточне завершення акту творіння. Такий фінал в однаковій мірі не прийнятний для іншої більшої частини людства, інших релігій, має викликати в них оправданий протест і відразу, оскільки, іудейський варіант Царства несе для них рабство, а християнський – пекло. Останній явно є атавізмом іудаїзму, всі жахіття, що супроводжуватимуть друге пришестя буквально запозичені в пророків.
    Перед тим, як говорити про суть вчення Ісуса, його глобальні загальнолюдські неоціненні і абсолютні істини, тотальне, революційне переосмислення іудаїзму, якісний, глобальний прорив Його руху до Світла та Істини, хочу зробити кілька принципових зауважень.
    Якщо хтось скаже, що теологічна тематика взагалі не предмет аналізу фізика - теоретика, то я категорично заперечую із загальнолюдської і наукової точки зору. Чисто релігійний підхід себе вичерпав, і, очевидно, не дав бажаних результатів. Священики всіх релігій можуть виконувати свої обряди в n – й раз, що прямує до безмежності нагадувати і оберігати свої догми, але не більше. Вирішальна битва за Життя і Світло перебуває віднині в раціональній сфері – світлого розуму. Не ставлю українську мову вище інших, однак не перестаю захоплюватися глибинами її, постійно знаходжу підтвердження, що вона творилася в постійному зв’язку містичному між народною душею, рідною землею і Небом. Термін світлий розум – народний, найвища оцінка людського інтелекту, але виражає суть його: метод і ціль, засіб і об’єкт аналізу – Світло.
    Справа в тому, що світлий розум – основний орган бачення Істини, оскільки зорові і слухові образи, де б і як вони не з’являлися – в долинах, на горах, чи купинах самі повинні стати об’єктом світлого розуму, сам механізм їх утворення вимагає пояснення, як і роль в цьому Спостерігача – Месії, пророка.
    Читач пам’ятає які громи і блискавки я кидав на капітал; справа тут зовсім не в емоційно-суб’єктивній антипатії, чи скромних економічних знаннях, а зовсім в іншому – я бачу в цьому понятті, світогляді, основою якого є згадана категорія всі ознаки релігійного фетишизму. Всі так багато балакають про свободу; а чи задумувались: що таке і в чому полягає свобода розуму. Якщо розуму постійно талдичать, що приватна власність – абсолют, а вартість товару – не його сфера, твориться виключно ринком і конкуренцією, то він розуміє: його можливості штучно обмежуються жерцями капіталу і слугами його – економістами, накладається табу розуму на ці проблеми. Світлий розум прекрасно бачить, що справа не тільки і не стільки в проблемі вартості, а в іншій – додаткової вартості, рості капіталу, тобто в сфері розподілу. Якщо розум вирішить проблему вартості, то зникне додаткова вартість – експлуатація, ринок і спекуляція. Іншими словами – зникне капітал. І він це прекрасно розуміє. Тому не розум – ворог капіталу, а навпаки – капітал лютий ворог розуму; він інтелект, як і все на світі хоче бачити обмеженим, підпорядкованим собі.
    Стосовно політиків, то їх суть і поведінка з точки зору світлого розуму очевидна: паталогічне его і безбожність у вчинках, які взаємно пов’язані – перше є наслідком другого, або навпаки, доповнені тупістю. Ради Бога, не кажіть, що бригадний генерал Янукович має хоча б якісь проблиски інтелекту, бо мої кури поздихають зі сміху. Очевидний висновок: вони убогі і божевільні. Зараз я напишу набір букв, своєрідний тест, дзеркало, в якому, залежно від того, що кожен прочитає, побачить себе: “божевільнийябожевільний”.
    Повернемося до справжніх цінностей, які уособлює титанічна постать Христа. Будемо обов’язково пам’ятати історичну і національну Його обумовленість, а, отже, і термінологічну специфіку. “Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилася через Ісуса Христа.” Ів.1.7. Ось вам радикальна відмінність, глобальний прорив, що, до речі, прекрасно зрозумів апостол Павло. Є всі підстави стверджувати, що ніякий закон не діятиме, ніякого Царства на законі ніхто і ніколи не побудує, якщо не буде благодаті, правди, совісті. Амінь!
    “Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються повинні в дусі та в правді вклонятися.” Ів.4.24. І не інакше! І тілесність взагалі ні до чого, це другорядна, схоластична, фарисейська тема. Мало що тут допоможуть різного роду фізичні ритуали. “Я хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме цей хліб, то повік буде жити.” Ів.6.51. А це вже Євхаристія! Однак, церковний ритуал нічого сам пособі не дає, окрім нагадування про справжню духовну Євхаристію, яка твориться в душі людини, і є результатом тяжкої духовної роботи. Послухайте: “Слова, що їх говорив вам, то дух і життя.” Ів.6.63. “Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною не буде ходити в темряві той, але матиме світло життя.” Ів.8.12. Ніякі ритуали не допоможуть, якщо не йти дорогою “вслід за Мною” – за Христом.
    “Як у слові Моїм позостанетесь, тоді справді Моїми учнями будете, 32 і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить” Ів.8.31. Квакайте скільки завгодно про свої демократичні свободи, але не має іншої волі і свободи, як правда Світла! Христос стверджує: “Моє Царство не із світу цього.” Ів.18.36. Він заявляє: “... Будьте відважні і Я світ переміг!” Ів.16.33. А от з цим твердженням не можна погодитися беззастережно. Очевидно, що поява такої гігантської Особистості якісно змінює світобудову, навіть якщо не буде жодного учня і послідовника. Можливо, Його дух переможе і в душах людей колись, стане основою співіснування – дай Боже! Стосовно теперішнього, то домінуючими серед людей є іудейський світогляд: кожен будує своє індивідуальне, сімейне, родинне царство, основним “духом” і “абсолютом” якого є гроші. І нехай нікого не вводять в оману ритуали і обряди. Наш український, доморощений іудаїзм має ще й ту особливість, що кожен намагається обдерти, обчикрижити, обєгорити, обвести круг пальця і т.д. представника свого ж народу.
    Відносини Ісуса з іудаїзмом як і їх розв’язку можна було передбачити. Дискутуючи з фарисеями стосовно того чи Христос син Давидів (Мт.22.41.) Ісус згадує 110 Псалом: “Промовив Господь Господові моєму...” Мт.22.44. Тож, коли Давид зве Його Господом, - як же Він йому син?” Мт.22.45. Вже тут Ісус має принципово інший – чисто духовний підхід: земна генеалогія Ісуса, на відміну від фарисейської закваски, його не цікавила. На земне єврейське царство Він не претендував, оскільки – знову ж таки, для Ісуса воно духовне, а євреї і не могли, коли б і хотіли, запросити на царство, бо воно іще не було побудоване, будується і досі. Отже, конфлікту влади і трону не існувало.
    Конфлікт фундаментальний – розуміння сенсу Царства і світобудови. “Я прийшов у Ймення Свого Отця, та Мене не приймаєте ви.” Ів.5.43. “Знаю Я, що ви рід Авраамів, але хочете смерті заподіяти Мені, бо наука моя не вміщається в вас.” Ів.8.27. Ось у чому справа! “Ми маємо Закона, а за Законом Він мусить умерти, - бо за Божого Сина Себе видавав.” Ів.19.7.
    Якщо не розширити релігійний світогляд, лишитися в рамках старих догм – Закону, то “Він мусить умерти”; обов’язково, - колись, тепер і в майбутньому потрібно буде когось розіп’яти, або спалити, як Джордано Бруно. Тут християнство не має жодного права докоряти іудеям: скільки невинної крові пролито, спалено і замучено людей в ім’я Нового Заповіту.
    Суть конфлікту з іудеями Ісус прекрасно бачив і виразив: “ 42 А Ісус їм сказав: “Якби Бог був Отець вам, - ви б любили Мене, бо від Бога я вийшов і прийшов, - не від Себе ж Самого прийшов Я, Мене Він послав. 43 Чому мови моєї ви не розумієте? Бо не можете чути ви слова Мого. 44 Ваш Батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім.” Ів.8.42. – 8.44. Ось у чому суть! Ми не повинні дивуватися цим словам, оскільки розуміємо з яким Мужем мав справу Яків – Ізраїль ,- значно раніше і глибше це зрозумів Ісус, який зробив спробу вивести свій народ на дорогу Світла, до Батька – Творця Неба і Землі, людей, Який однаково милосердно відносився до всіх народів Землі. Парадокс у тому, що проблема вибору Отця, а не Мужа не вирішується автоматично в рамках любої релігії – є суто індивідуальна для кожної людини. Багато, аж надто, формальних християн – Ізраїль, а багато євреїв свідомо чи інтуїтивно ідуть по дорозі Світла, приймають Отця, сповідують загальнолюдські цінності.
    Стосовно дискусії Ісуса з іудеями, то, як говорить Св. Іван, справдилось проротство Ісаї (6.10): “Засліпив очі їх, і скам’янів їхнє серце, щоб очима не бачили, ані серцем щоб не зрозуміли, і не навернулися, щоб Я їх уздоровив.” Ів.12.40. Стосовно драматичної розв’язки, то вона була неминуча, передбачувана і навіть необхідна для самого Ісуса: “Бо Він Своїх учнів навчав і казав їм: “Людський Син буде виданий людям до рук і вони його вб’ють, але вбитий – воскресне Він третього дня!” Мр.9.30.
    Слід проаналізувати роль Іуди в розгортанні драми. Ісус заявив: “Не про всіх вас Кажу. Знаю Я кого вибрав, але щоб збулося писання: “Хто хліб споживає зо Мною, підняв той на Мене п’яту свою!” Ів.13.18. Він уже вибрав апостола на роль у спектаклі, “що б збулося писання”. “Ісус же відказує: “Це той, кому умочивши, подам Я куска” І, вмочивши куска, подав синові Симона, - Юді Іскаріотському!...” Ів.13.26. І ми будемо дві тисячі років стверджувати, що апостоли нічого не чули, не бачили і не знали про Іуду? “За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана.” Ів.13.27. Сказати, що в цій фразі апостол Іван перегнув палку, передав куті меду, переборщив – буде мало, бо це – пряма єресь. Ми маємо акт Євхаристії учасниками якої стали Сам Ісус і Іуда. І якщо мені скажуть, що в результаті даного ритуалу в Іуду “ввійшов сатана”, то це і є пряма єресь і цілковите заперечення ритуалу, таїнства Євхаристії. Тут пів кроку до того, щоб заявити, що Ісус знався з сатаною і Сам же його і впустив у Юду. Так ми разом з Іваном договоримося до повного заперечення Основоположника християнства і Його вчення. “А Ісус йому каже: “Що ти робиш – роби швидше...” Ів.13.27. Це вже прямий наказ. Оцінка вчинку Іуди, як духовний подвиг і жертва в ім’я вчення має більше прав на існування, ніж твердження про його зраду.
    Далі будемо говорити про взаємовідносини Отця і Сина, які надзвичайно важливі для всіх, а не лише християнської, релігій. Для кращого пояснення проблеми слід звернути увагу не канонічну молитву “Отче наш” в якій, на думку автора, в її українськомовному варіанті не все очевидне і таке, що слід приймати беззастережно. Не забудьмо, що згадана молитва є фрагментом Нагірної проповіді і була звернута до натовпу: “Ви ж моліться отак: “Отче наш, що єси на небесах...” Мт.6.9. Як іще Христос міг звернутися до натовпу – звичайно, що в множині, як і було записано і перекладено. Але ж буквально за мить до цього Ісус вчив: “А як молитесь, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! 6 А ти коли молишся, “ввійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися” Отцеві своєму, що в таїні...” Мт.6.5.; 6.6. Так робив і Христос. Прямо сказано, що молитва дуже інтимна індивідуальна розмова людини з Богом, стосується окремої особи, а не натовпу. А тому слід говорити: “Отче мій”. Але це ж фундаментально: є для всіх людей землі один духовний Отець, а Ісус – наш Брат. І я стверджую, що в Святій Трійці Син – кожна Людина, а не лише один Син Людський. Розуміючи це і пам’ятаючи, що люди в дусі своєму, словах і вчинках фактично продовжують розпинати Христа, то мені розп’яття часто нагадує печать Каїна, який убив брата свого Авеля. “І сказав Господь Каїнові: “Де Авель, твій брат?” 1М.4.9. “І сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі” 1М.4.10. Не спасає розп’яття, а взиває всі сили духу свого направити до живого Христа, Джерела Світла.
    “Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі своєї сили. Мандрівником та заволокою будеш ти на Землі.” 1М.4.12., - так сказав Господь Каїнові. Остання фраза навіює дуже вже знайомі асоціації, заставляє замислитись над долею нащадків його.
    Продовжимо аналіз молитви. Що означає “святиться” ім’я Бога: світле воно чи святе? В любому випадку – не є ім’я. Світло ім’я Твоє, - вірно і зрозуміло, і так неодноразово стверджував Ісус. “Що єси на небесах”, або ж, як варіант “сущий на небесах” не може бути прийнято, бо Він таки Всюдисущий, коли ні, коли не має сутності Його в кожній найменшій частинці творіння, то природа і земля покинута, мертва, а науці робити в теології нічого. Фраза “нехай прийде”, “нехай буде” можуть свідчити лише про нерозуміння сутності Творця. Він завершений і абсолютний, не може бути й мови про динаміку; минуле, теперішнє і майбутнє. Вся динаміка, потенційна можливість розвитку в людині: не Він чи Син Улюблений прийде до людини, а людина повинна прийти!
    Якщо хтось молиться і говорить: “Визволи мене (а не нас) від лукавого”, - то, можливо, так і слід, оскільки це означає, що він вже попався в тенета лукавого. Допускаю, що є люди, які ще не попалися і їм слід говорити: “обережи мене від лукавого”. Надоїв, набив оскому архаїчний термін Царство, а тому слід говорити: “Світ Твій слава і воля вічні”.
    Неодноразово в церкві під час молитви я чув: “Не введи нас у спокусу”. А це вже богохульство, бо не Отець, а Його антипод спокушає!
    Маленьке зауваження стосовно слова нехай, яке характерне для української мови взагалі. “Хай” – звук, який несе ствердження і не лише в українській мові. “Нехай” – заперечення. Можливо саме тому нам так тяжко домовлятися, що в кінці ми по простоті душевній говоримо: “Нехай буде так”, - заперечуючи, таким чином, все попереднє. Нехай буде – означає те саме, що хай не буде!
    Все вище сказане свідчить лише про одне: тупий, бездумний підхід, канонізація і абсолютизація релігійних поглядів убиває дух їх, приводить до тьми. Якщо хочемо зберегти живу істинну суть любої релігії – її слід розвивати, стосовно нашого часу, - то розвивати радикально!
    Тепер уважніше поглянемо на взаємовідносини Отця і Сина, оскільки вони фундаментальні, ключові для розуміння релігій і їх помилок, є основною проблемою всякого пізнання взагалі. Ісус безапеляційно заявляє: “Я й Отець – Ми Одне!” Ів.10.30. Я ставлю під сумнів можливість повного і, головне, постійного ототожнення суб’єкта з об’єктом – таке можливо при переході першого у вічність.
    Як мінімум двічі Ісус протиставив Себе Отцю, намагаючись, однак, відновити гармонію єдності. Згадаємо страждання в Гефсиманії:
    - Огорнена сумом смертельним душа моя, - говорить Син. Мр.14.34.
    - Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте, - не як Я хочу, а як Ти, - читаємо в Св. Матвія. Мт.26.38.
    І далі: “Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, - нехай станеться воля Твоя!” Мт.26.42. Окрім вчення, з усіх вчинків моління о чаші для мене завжди був найбільший аргумент на користь істинності і реальності Христа. Згадаємо, як євангеліст Матвій описує перехід. “А коло години дев’ятої скрикнув Ісус чужим голосом, кажучи: “Елі, Елі, Елі, лама савахтані?” цебто: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” Мт.27.45.
    А оце вже зовсім людське, яке аж ніяк не применшує величі Ісуса і, навпаки, підтверджує його істинність.
    Ось що говорить Ісус: “... Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: “Покажи нам Отця?” 10 Чи не віруєш ти що Я – в Отці, а Отець – у Мені? Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе, а Отець, що в мені перебуває, Той чинить діла ті. 11 Повірте Мені, що Я – в Отці, а Отець – у Мені !..” Ів.14.9. – 14.11.
    А тут геть усе вірно! Справжнє пізнання передбачає інтимний духовний зв’язок Сина і Отця, високий ступінь ототожнення суб’єкта і об’єкта. А далі виникає фундаментальна проблема, з якою стикається Син – словесно-символьна передача образу Отця. Тут з необхідністю виникає елемент віри. Якщо хтось хоче побачити не переданий словесно в усній чи письмовій формі образ Отця, а саму суть Його, то у нього не має іншого способу, як пройти самому шлях Сина, здійснити титанічну роботу ототожнення. Саме тому і в тому сенсі я заявляю, що жодна Книга на світі не є першоджерелом: не має Джерела крім Джерела, образ Отця не є Отець.
    Згадаємо як майбутні апостоли зверталися до Ісуса: “А вони відказали Йому: “Равві – перекладене це визначає: “Учителю...” Ів.1.28. А Пілат каже: “Оце Чоловік!” Ів.19.5. Це – Людина і Вчитель – ось найбільш правильні слова, які дають ключ до розуміння суті Ісуса, повинні характеризувати відношення людства до Його особи; і саме в такій іпостасі люди інших релігій можуть і повинні сприймати цю титанічну постать, неоціненний скарб Його духовного вчення.
    Вже дві тисячі років люди ламають голови де був Ісус перші тридцять три роки, вигадують різні гіпотези, розказують казочки. Не має особливого значення де він був усі ці роки і з ким спілкувався, а що він робив, чим займався. А робив він ось що: здійснював безпрецедентний титанічний духовний подвиг, суть якого в рості, внутрішній трансформації сина людського в Сина Людського, йшов до Отця! Про це Він говорив своїм учням: “Що вродилося з тіла – є тіло, що ж уродилося з Духа – є дух. Не дивуйтеся тому, що сказав я тобі: “Вам необхідно родитися з гори” Ів.3.6.; 3.7. Невже хтось далі думає, що для народження згори потрібно обов’язково і буквально спочатку померти фізично, а вже потім переродитися в Дусі. Такий погляд не тільки хибний, але й дуже шкідливий, бо спотворює суть проблеми, паралізує волю. Друге народження не передбачає тілесну смерть, а, якраз, народження духовності, істинної сутності людини в тілесній оболонці. Це, коли хочете, процес самоусвідомлення, самоіндентифікації.
    Ісус тридцять три роки проходив надзвичайно тяжкий, складний, титанічний шлях свого другого духовного народження. І всякий, хто заявляє, що Він не був сином людським, зразу і напряму отримав Дух Святий вводить в оману, сходить зі шляху Ісуса, применшує Його роль і значення. Якщо Дух отриманий зразу, зв’язок з Отцем не шлях, а даність, то й подвигу ніякого не має, окрім Голгофи, і шляху не має! Відкрийте очі душі і розуму свого і прийміть: Ісус не Бог, але Людина і Вчитель – брат кожного з нас. Його шлях до Отця, це шлях кожного, основна ціль і мета всякої людини духовно народитися вдруге в тілесній оболонці, сини людські мають стати Синами Людськими. Кожна Людина є одним із трьох суб’єктів Святої Трійці, таїнство Якої розкривається в душі кожного індивідуально. В цьому і тільки в цьому суть людського буття!!! Амінь!
    Проблема Отця і Сина в релігійному розумінні, суб’єкта і об’єкта в науковому аспекті, задовго до Христа була поставлена і по-своєму геніально вирішена мудрецями Сходу.
    Я запропоную читачеві кілька цитат, думок російсько мовного варіанту книги Дайсэцу Судзуки “Основы Дзэн-Буддизма” на мові перекладу.
    Родхідхарма (Бодайдарума) з’явився в Китаї з Індії в 520 р. н.е. з посланням:
    “Особая форма передачи истины, не связаная
    с какими-либо трактатами,
    Независимость от всякого рода буквы.
    Прямой контакт с духовной сущностью
    человека.
    Проникновение в глубины внутренней природы
    человека
    И достижение совершенства Будды.”
    “Знать – значит заблуждаться, а не знать – быть безразличным (у-ти, авьякрита). Когда ты поистине достигнеш дао, ты обнаружишь, что оно походит на великую пустоту, которая разширяетя безпредельно, не оставляя места для добра и зла”.
    “Дао выходит за пределы логического понимания и сферы деятельности интеллекта”.
    “Аскетизм – это своего рода гордость или самоутверждение. Аскетизм и нравственное очищение никогда не могут идти за пределы “я”. “Я” должно быть совершенно остановлено и лишено всего того, что о нём хоть как-то напоминает. Я имею в виду отсутствие противопоставления “я” и “не я”.
    “По мнению ученых-буддистов, этот феноменальный мир представляет собою совокупность условий, а не самосуществующую реальность (атман)”.
    “Ясно, что не интелект привел Будду к просветлению”.
    “Проследить умом происхождение и причинную связь вещей – это одно, но подчинять их себе в действительной, реальной жизни – совсем другое. В первом случае активен только интеллект, тогда как во втором – воля, а воля – это и есть человек”.
    “... были вынуждены допустить возможность существования в человеке некоторого начала, идущего далеко за пределы относительного знания и находящегося в противоречии с нашим эмпирическим эго”.
    “Таким образом, становится ясно, что просветление – это состояние ума, в котором отсутствует всякое “разграничение” (пратикальпа или викальпа). Для достижения такого состояния “единомыслия” требуется огромное умственное усилие”.
    “Поэтому самый важный факт, лежащий в основе просветления, состоит в том, что Будда приложил неимоверные усилия в попытке решить проблему неведения: его воля была до предела напряжена, что было необходимо для успешного исхода борьбы”.
    “Итак, просветление включает в себя не только интелект, но и волю. Это интуиция, порожденная волей. Воля желает познать себя в себе, освободившись от всех условностей”.
    “Но воля его была непреклонной. Изо всех сил он стремился постичь суть реальности”.
    “Перед проникновенным взором Будды открылись глубины его существа, и он понял, что суть его – воля...”
    “Неведение – это не простое незнание какой-либо теории, системы или закона. Это отсутствие прямого восприятия фактов, лежащих в основе жизни – восприятия, связаного с проявлением воли”.
    “... просветление, или устранение неведения – тот идеал, к которому стремится буддист,- не умственний процес, а преображение или перестройка всего нашего существа за счет приведения в действие той основной силы, которая пребывает в каждом из нас.
    Простое понимание несет в себе нечто чужое и не имеющее истинной связи с жизнью”.
    “Просветление – ето продукт праджни, породженной волей, которая желает видеть себя и быть в себе”.
    “Личный опит, пожалуй, это то, что единственно необходимо в буддизме: что же касается всех других метафизических проблем, то они заводят человека в такие дебри, из которых ему не выбратся”.
    Ось які гіганти духу були в Індії і Китаї, які глибини духовності і сутності Людини вони відкрили! І якщо хтось в угоду своїй релігії, своїм попам буде цуратися безцінних скарбів, надбань духовності Сходу, то він безнадійний дурень.
    Як бачимо, що шлях Будди – шлях волі і інтелекту. Останній, правда, дійшов до вищої точки діалектичного заперечення заперечення, зняв себе, як суттєво наявного в Реальності. Шлях же Христа – шлях чистої душі. Основою ж Обох є внутрішній індивідуальний досвід, а тому і Будда і Христос по суті не можуть в позитивній формі передати сутність свого вчення, основою якого є внутрішній стан. Вони можуть вчити лише по принципу: “ні”, “не те”, “не туди”. Саме тому Ісус про Царство говорив притчами – Йому нічого було сказати. Щоб пізнати Істину, суть вчення, кожен шлях повинен пройти сам, індивідуально. Постарайтесь, нещасні, почути і зрозуміти громоподібне мовчання Будди! Хто не побачить Його в порожній консервній банці (дзэн-буддисти мене зрозуміють), а Отця в польовій квітці – тому нічим не допоможеш.
    Проблему суб’єкта і об’єкта Будда вирішує шляхом повного злиття першого з другим без рефлексії і повернення назад, фактичного і цілковитого зникнення суб’єкта. Інтелект на повну потужність використовується на певному етапі, однак проблеми його, раціонально поставлене питання зникає само по собі, оскільки зникає сам інтелект у фіналі. Не має інтелекту – не має проблеми; не має людини – не має проблеми. Одним словом, в обох вченнях інтелекту, а, отже, науці відводиться допоміжна, другорядна, незначна роль.
    Я кажу, що шлях волі Будди до Просвітління, злиття з Абсолютом і шлях чистої душі Ісуса до Отця є істинні, однак, незавершені. Настає епоха, яка зветься Шляхом Світлого Розуму. Всі три шляхи рівновеликі, вони мають взаємодоповнюватися і тоді ми отримаємо повне бачення Реальності, здійснимо перехід у вічність, людство стане космічним. Медитація, молитва, мислення – одне суть! Це все іще проблема і тайна велика є.
    Щоб іти шляхом світлого розуму людині потрібно вирішити одну вселенську проблему – примирити Люцифера з Отцем, Творцем Неба і Землі. Цей духовний подвиг, можливо, і є основне завдання інтелекту, науки майбутнього. Справа в тому, що Люцифер – Світлий Ангел (можливо Аполлон – Бог Сонця це також Він) є, по суті, покровителем науки! Саме він вказав людині на її індивідуальність, усвідомлення і бачення самої себе, як суверенного “я”, що привело до рефлексії без якої не можливе наукове, раціональне пізнання. Він не створив, однак, і не кинув Людину в прірву, а показав всі глибини її індивідуальності, явив усі її можливості, закладені Творцем і які латентно в ній перебували. В раю людина може й була найпрекраснішим, однак пасивним елементом творіння, а Люцифер її актуалізував, зробив динамічною, дав можливість заявити про власну волю, подібно Прометею дав вогонь творчості. Однак, вся світобудова, творіння після цього перестали бути статичними і перебувати в позачасовій вічності; в ній появився час, динаміка, розвиток, незавершеність. Сама ж людина стала основною проблемою для себе і світобудови і саме в ній криється незавершеність Творіння. Ось в чому суть конфлікту Люцифера з Творцем і, взагалі кажучи, в цьому не має нічого злого і поганого, він, навпаки, був неминучий, оскільки повнота творіння з необхідністю вимагала і динамічної складової Реальності. Тут взагалі все прекрасно! Прекрасне і величне Творіння і Творець, як і Люцифер – Світлий Ангел.
    Проблема в іншому. Справа в тому, що суверенітет, індивідуальність поширюється тотально не лише на людину, але й усі структури і елементи творіння. Якщо цей суверенітет довести до абсолюту, то ми будемо мати паталогічне его гординю людини, яка заперечує Творця і Творіння, себе і свій розум ставить в центр світобудови, а всі категорії і елементи світобудови, як абсолютну і незалежну даність. Іншими словами – ми будемо мати те, що й маємо: божевільних вчених, мертву науку, яка займається і вивчає мертву природу. Однак, Люцифер тут ні до чого. Я категорично його захищаю, оскільки стверджую, що не Він, а ми самі доходимо до цілковитої дурості і абсурду, стверджуючи свій повний суверенітет і незалежність від Творця; наше паталогічне его і гординя сліпить очі і заставляє бачити мертву даність елементів природи, незалежних від Творця і таких, що не несуть в собі дух Його. Суть Демона значно краще зрозуміли Лермонтов і Врубель; він у печалі і глибоко зневажає нашу гординю. Подібне розуміння знаходимо і в творчості Булгакова. А всякі смертні жахи мають місце, про них буде мова нижче, однак, це жодним чином не стосується Світлого Ангела.
    Ось що сказав Будда в момент просвітління і повторив Упаці, якого зустрів по дорозі в Бенарес:
    “Всесильный, всезнающий я теперь.
    Свободный от всякого заблуждения.
    Все вещи отброшены, желаний нет.
    Зачем мне учитель – я сам все постиг.
    Я высший учитель или архат,
    Мое просветление ни с чем не сравнится.
    Достиг я блаженного мира в Нирване.
    “Всесильный” или “всепобеждающий” не знает поражения. Он абсолют, стоящий выше всяких форм и сравнений. Ничего с ним не может сравнитися. Он также “всеведущ”, но это, однако, не означает, что он знает каждую вещь в отдельности. Знание частного – это обычное знание, которым обладают все и которое находится на уровне относительного и ограничного.
    Знание, которым обладает “всеведущий” и которое я назвал “праджня-интуицией”,- это знание вещей во всей их совокупности и единстве, знание, лежащее в основе всякого конкретного знания. Оно, собственно, и делает наше относительное знание возможным. Это, так сказать, чистое знание, лишенное какого-либо “заблуждения”. Такое знание доступно лиш тому, кто не отделяет вопрос от вопрошающего, т.е. Будде или “просветленому”. (Д.Т. Судзуки “Основы дзен-буддизма”).
    Не слід дивуватися категоричності Будди. Титан, гігант духу, напруживши всю свою волю та інтелект здійснив подвиг, прорив у Реальність, ототожнив себе з нею, цілком переміг его, своє індивідуальне “я”, практично реалізував чисту статичну позачасову буттєвість. Будду не цікавила зовнішня реальність, ілюзорність її, майю, Він помилково абсолютизував. Основа і суть вчення – внутрішній стан, сам Будда. Але тут пів кроку до персоніфікації Реальності як Будди, Його абсолютизація і обожествіння. І цей помилковий крок буддисти зробили.
    Християнство повторило ще одну помилку буддистів: вони чекають другого пришестя, подібно до того, як буддисти чекають нового Будду – Матрейю.
    Не слід, однак, їх осуджувати, оскільки аналогічний підхід, фундаментальна помилка – обожествіння Сина Людського, Вчителя характерна для майже всіх релігій. Ісус був скромніший: “Я нічого не можу робити Сам від Себе... Не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене.” Ів.5.30. Однак, згаданого перебільшення, абсолютизації Сина не уникли і творці християнської церкви. Напевно в жодній іншій релігії, як в іудаїзмі і, що не випадково, в християнстві не має такого антропоморфізму, не розуміння суті Творця і процесу Творіння, помилкове розуміння Волі як свавілля Бога і чуда. Насправді ж єдиний хто ніколи і при жодних обставинах не робить чудес, не порушує, а реалізує, уособлює Закон у трьох світах – це сам Творець. Вся ця галіматья чудо творення – в наших головах і думках. Слід постійно пам’ятати фундаментальний принцип: нічого, нікого поза Творцем не існує, а лише в Ньому, як низхідна структура.
    Зауважимо, що Єгову в якійсь мірі можна порівняти з Шівою.
    Таким чином, Будда і Ісус – Вчителі людства, Брати по духу, Сини Людські, і уособлені Сини Отця, який сказав: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтесь!” Мт.17.5.
    Не називатиму всіх, однак згадаю інших Вчителів, Синів Людських Улюблених – Крішну і Гермеса Трисмегіста (Тричівеликого). В “Бхагавад – Гіті”, можливо, найбільш розгорнуте і деталізоване Вчення, яке, крім позитивної основи, будить думку, спонукає до роздумів, що не менш важливо!
    Господиня, яка пастеризує (Пастер) банки і герметично їх закриває, гадки не має, що вона згадує Гермеса. Ось хто був Володар Слова, хто вчив Слову Богів і фараонів, хто через вібрацію передавав суть об’єкта – елемента творіння і хто задовго до Христа має право претендувати на роль Логоса.
    Однак, Його метод – слово про Слово-Світло зробили вібраційними заклинаннями, перетворивши в магію. Погляд Гермеса Тресмегіста на взаємозв’язок і взаємо перехід всього сущого, як елементів, частинок Творця став основою алхімії, яка намагається знайти Філософський Камінь не в людині, а зовні, вирішити проблему вічності емпірично, експериментами і маніпуляціями, а не духовним зором – світлим розумом. Як це нам знайомо. Мало того, що сучасні вчені, які займаються фундаментальними науками – особливо біологи божевільні (нагадаю: вільні від Бога), вони ще й сучасні алхіміки!
    Таким чином, людству слід прийняти основоположників всіх релігій, як Братів, Вчителів і Синів Людських, а вчення їх, як єдиний взаємо доповнюваний неоціненний духовний скарб. В цьому зв’язку зауважу, що іудеям пора вже, нарешті, не розглядати себе в якості пупа землі і Обраного Народу, не будувати своє окреме Царство, не галасувати про антисемітизм, а примиритися з Ісусом в якості Вчителя і разом з усіма народами, прийнявши всіх Синів Людських, на основі Їх вчення будувати спільний загальнолюдський Храм Духу. Підкреслю, що це проблема не тільки іудеїв, але й усіх народів, єдино можливий шлях, майбутнє людства.
    Поділ людства за релігійною ознакою, на тих хто вже проникся Духом, або найбільше проникся, чи лише він проникся; на щиро віруючих монотеїстів і язичників, на цивілізованих і варварів, культурних і дикунів – найбільше прокляття людства, яке супроводжує його з найдавніших часів, тепер загострилося до краю і кінця біді, яка може привести до катастрофи, не видно!
    Зверніть увагу, в псалмах Давида добра половина тексту – прокльони, прохання кари небесної на голови ворогів. Цю тему псалмів український народ звів в одну молитву: “Дай Боже, щоб у мого сусіда корова здохла!” Подібні прокльони звучать і з уст інших, так званих правовірних, і сиплються на голови невірних. Якщо ж Бог – Отець всіх народів, як і є насправді, то від землян він чує злий ґвалт, прокльони, какофонію, а не молитву. Та не може і не хоче Він чути цього. Не наблизиться Творець до окремого народу на любому континенті, бо розглядає людство вцілому, як єдине Своє творіння.
    Якби іудей помолився за християнина, християнин за язичника, язичник за мусульманина, мусульманин за іудея, сектанти за кришнаїтів, даосисти за ламаїстів, і т.д. – ось це був би справжній хор, пісня чистіша за Херувимів і прекрасніша за Серафімів, яку б і почув Творець.
    Я питаю всі народи, представників всіх релігій: “Хто заперечує своє духовне начало, як основу?” А якщо так, и Творця, Отця Небесного!
    Іще раз згадаємо Соломона, його гімн мудрості в “Книзі приповістей”: “... Ліпша бо мудрість за перли, і не рівняються їй всі клейноди!” Пр.8.11.; “Я, мудрість, живу разом з розумом...” Пр.8.12.; “Я кохаю всіх тих, хто кохає мене, хто ж шукає мене – знайде!” Пр.8.17.; “ Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку...” Пр.8.22.; “... Коли ставив основи землі, - то я майстром у нього була, і була я веселощами день-у-день, радіючи перед обличчям Його кожночасно, радіючи на земнім крузі Його, а забава моя – із синами людськими!” Пр.8.29.-8.31.
    Будемо пам’ятати, що радість – особлива мудрість, а “Ода радості” Бетховена – молитва, гімн Творцю і Мудрості! Які народи, сини людські будуть заперечувати мудрість, не шукати її, об’єднавши зусилля!
    Як це прекрасно, що найголовніший храм нашого народу носить ім’я Софія – Премудрість Божа! Однак, її всім миром потрібно оживити і це повинен бути не на пів музей на пів церква, а постійно діючий храм в якому народ має молитися Софії і шукати Софію. В ній же повинен бути і престол патріарха Помісної Автокефальної Православної української церкви – безумовно канонічний, першопрестол і початок православ’я східних слов’ян. А щоб відновити канон та історичну справедливість, не слід чекати, а йти, як колись на Царгород, однак, не з мечем, а зі смиренням, молитвою і вірою; вимолити в Патріарха Константинопольського відновити історичну справедливість, канонічний патріарший престол. І йти всім миром, подібно до того, як мусульмани щорічно йдуть в Мекку!
    Я реаліст, не маю жодних ілюзій, однак було б прекрасно, стосовно Софії Константинопольської, якби на двох бокових банях лишити півмісяць, а на двох інших поставити хрест; на головному куполі – символ Сонця – Світла; щоб рівноправно молилися мусульмани і християни; окрім Корану і Біблії були б Книги інших Синів Людських – це був би великий приклад, початок істинного шляху об’єднання людства в Дусі і возрадувалася б Софія – Премудрість Божа!
    Нагадаю, що філософія буквально означає любов до мудрості, а філософ – любомудр. Однак, тепер філософ сприймається майже всіма як трепло, людина, яка багато, дурнувато і незрозуміло говорить – філософствує; до філософів відносяться зверхньо з іронією і зневагою. Ось до якого низького рівня впала, деградувала свідомість людства! В якійсь мірі винні і самі філософи, які не змогли втриматися на високому методологічному рівні абстрактної, діалектичної – по можливості, логіки. Справа в тому, що справжня філософська наука повинна мати чітко окреслене категоріальне поле, в якому категорії взаємообумовлюються і розкриваються – це основне завдання. Тому то Сартра, наприклад, чи Ніцше в повному сенсі не можна віднести до філософів; в них є цікаві філософські фрагменти і думки, однак, відсутня наукова цілісність і строгість. Звичайно, можна спробувати на балалайці зіграти сонати Бетховена, етюди Шопена, симфонії Шостаковича, однак, не думаю, що така спроба дозволить більш-менш повно розкрити музичну тему.
    Зовсім інша справа Кант – оце справжній великий філософ, якого згадую зовсім не випадково, оскільки його Геній провів філософа шляхом раціонолізму в повному в повному обсязі до кінця і привів до фундаментальної проблеми апріорності знань, логіки і морального імперативу. Будемо назавжди пам’ятати його думку – погляд на Реальність, слова, написані на склепі філософа в Кінігсберзі: “Найвеличніші чудеса суть зоряне небо наді мною і моральний закон в мені”. Але ці два найбільші чуда: зоряне небо – природа і моральний закон – духовність присутні на рівні самосвідомості чи підсвідомо в кожній людині. Біда в тому, що ці дві компоненти Реальності все іще створюють дуалізм, нестерпне внутрішнє протиріччя, між ними прірва і завдання теософії, науки і теології створити єдиний всеохоплюючий погляд на Реальність.
    Для того, щоб мої “Етюди” мали певну завершеність, пунктирно окреслити всю Реальність слід висловити деякі теогонічні гіпотези, особливості Її становлення, які для автора є більше ніж гіпотези.
    Скажу одразу, що більш примітивного міфу про творення Світу як у Старому Заповіті не має в жодній релігії, однак і в ньому є один принциповий момент – я маю на увазі так зване гріхопадіння. Ну, по-перше, ніякого гріха не було, а був внутрішньо обумовлений самим розвитком творіння ключовий акт, про який мова йшла вище; а, по-друге, якщо людство вже вкусило плід з Дерева, то повернення не має, а єдине, що лишається – зрозуміти чому не слід було цього робити. Перемогти, подолати так званий гріх має не поведінка людини, а її світлий розум!
    Ми вже говорили, що на початку не було початку, а в кінці не має кінця і заглядати, сунути свій ніс за межі – ознака незрілого дитячого розуму; знать межі раціо якраз і є, подібно радості, прояв мудрості.
    Ми змушені звернути увагу на ключове поняття, категорію буття – Хаос. Справа в тому, що це поняття має свою битійність, можливо, рівновелику “Я є” Творця. Це два фундаментальні, ключові полюси, антиподи Реальності. І якщо Отець творить, то Хаос руйнує, причому тотально всі структури, категорії і даності, закони і взаємозв’язки які є в живому творінні аж до часу включно. Іншими словами: для всього живого взаємодія з Хаосом є не що інше, як небуття, смерть – повна і остаточна. Емоційно, суб’єктивно зустріч з Хаосом сприймається як смертельний Жах – форма переходу в небуття. Якщо комусь не має що робити, то може придумати собі різні казочки, гіпотези про Початок. Насправді їх є всього дві: або ж Хаос сам себе вжахнувся, Змій вкусив себе за хвіст і в ту мить виділився Творець, який, таким чином, не вічний, а безсмертний; чи така полярність Двох – вічна. Для Реальності так званий Початок не має значення, ключовим є сам факт, принцип.
    Цю полярність не слід мислити просторово часовими категоріями, говорити про якусь глобальну і реальну границю світобудови. Хаос, як і Творець в своєму абсолютному “Я є” існує тут, тепер і зараз. Справжня границя – Життя. Тому то основна і єдина мета і суть Отця – творити, стверджувати Життя на основі Світла. А тому то для божевільних вчених вкотре заявляю: все, що мислиться – з необхідністю мислить і є живе.
    Казочка про сьомий день може свідчити лише про повне нерозуміння суті. Процес становлення, боротьби не припиняється ні на мить. Послухаємо Ісуса: “Отець Мій працює аж досі, - працюю і Я”. Ів.5.17. В мене взагалі складається враження, що більш як тисячу років майже ніхто не чує і не намагається почути Самого Вчителя, а лише церкву і попів; а це не одне і те саме. По-справжньому живий дух Христа я бачив у Святого Августина.
    Саме ж гріхопадіння означає тільки одне – процес творення у вічності виявився не завершеним. Я вже вказував, що Отець Творить по принципу повноти, а це означає, що в самих категоріях, структурах та ідеальних поняттях вічності закладено динамічне начало, а не навпаки. А це, між іншим, означає, що час є фундаментальним елементом майї, не абсолютним, а створеним поняттям, яке не може бути основним аргументом в математичному описі реальності, а структурним фактором, точніше – фактором структури. В теорії відносності цю свою особливість час уже показав. Тільки шлях іще не завершений і тотальна відносність часу має бути осмислена до кінця.
    А тепер про розум Творця. Я вже говорив і не буде зайвим повторити, що наше божевілля, тупе его, антропоморфізм, намагання все міряти зимними мірками, пояснювати вічність просторово-часовими категоріями приводить до чудес, парадоксів і може, в решті решт, доконати людство. Це стосується і розуму Творця, який ми сприймаємо аналогічним нашому. Ну, повний ідіотизм! Основна функція людського розуму сприйняття, бачення Творця і Його Творіння. Це єдиний орган, який лише і здатний побачити Реальність. Допускаю творчі можливості людського розуму, однак, дане питання лишимо в стороні. Так ось: Всевишній не творить по законах, спочатку створивши їх, а творить самі закони. Це на матеріальному плані осмислення передує дії; у всякому разі у справді розумних людей. І тому, між іншим – думаю, отже живу – стосується не лише Декарта і людини, а й усіх матеріальних об’єктів творіння – рефлексія тотальна і фундаментальна особливість руху, який повинен мислитись як становлення, а не переміщення, тотожне самому собі і в самому собі буття. Все мислиме мислить – ось ключ до зняття дуалізму, побудови істинної теорії Реальності, таємниці живого буття. У вічності не існує поняття часу, а тому і причинно-наслідкових зв’язків, окрім принципу повноти, а, значить, часового розділення осмислення і становлення. Щоб Творцю не наламати дров, не займатися свавіллям і чудесами свій закон життя творить не інтегрально, а локально і завжди абсолютно. А, отже, принцип локального детермінізму, радикально переосмислений, повинен бути ключовим для фізичної теорії, щоб там не говорили прихильники квантової механіки.
    Стосовно Творця, якщо вже ви так хочете щоб я явно висловив думку, то зроблю це: з точки зору нашого мислення, нашого розуму, Він не мислить взагалі!
    Реальність складається з двох частин – вічності і матеріальної ілюзії ключовою категорією якої являється час, а не велика їх кількість чи, навіть, безмежна, як стверджують сучасні фізики, зокрема Девід Дойч в своїй книзі “Структура реальності”. Я просто зобов’язаний звернути увагу на цю книгу, оскільки тема та сама, що і в “Етюдах” про Реальність; і, по-друге, послухаємо моїх колег, моїх пернатих друзів – фізиків-теоретиків, вчених, які мають беззаперечний науковий авторитет.
    Мова йде про інтерференцію фотона. Хвильові властивості матерії – факт, як і те, що фізики в принципі його не розуміють, оскільки для цього потрібна радикальна зміна наукового світогляду.
    Подивимося яке пояснення інтерференції фотона дає нам бідолаха Дойч: “С этого момента я буду называть воздействующие объекты “фотонами”, ... один из которых я временно назову реальными фотономи, а другой теневым фотонами.” “...Между реальными и теневыми фатонами не существуэт особой разницы: каждый фотон осязаэм в одной Вселенной и не осязаем во всех паралельных Вселенных”, “...Каждый реальный фотон должен сопровождать, по крайней мере, триллион теневих.” “По тем же причинам мы могли би назвать совокупность теневих частиц паралельной Вселенной, ибо теневые частицы оказываются под воздействием реальных частиц только через явление интерференции.”
    Так що множинність світів не всілякі там вигадки фантастів, а “перли” думки сучасних науковців. Вони для такої реальності навіть вумний термін придумали – мультиверс, що означає багато. Так що, по-їхньому ми живемо не в Реальності, а в мультиверсі, елементом якого є наш всесвіт. Ну що тут скажеш: гора родила миш, а подібна наука – мишина возня. Тут же, хлопці, не має ніякої краси мислення, обов’язкового компоненту істинної теорії, того, що Ейнштейн називав “вищою музикальністю думки”, а повне інтелектуальне збочення, розбещеність. Але дивуватися не доводиться, бо сучасні божевільні фізики здатні відмовитися від краси теорії, детермінізму, любих законів аж до збереження в ім’я оригінальності і формальних феноменологічно-математичних описів, що завгодно – тільки не прийняти, як основний раціональний принцип, Творця. Сліпі ведуть сліпих і йдуть по краю прірви!
    Іще один дуже важливий момент: той же Дойч, як і багато інших не розрізняє і, фактично, ототожнює Реальність з віртуальною реальністю, а це не просто теоретична помилка; такий підхід має вкрай негативні, катастрофічні практичні наслідки. Справжня Реальність має енергетично-інформаційну складову, постійно отримує життєві сили, енергію у Джерела, а друга –лише інформаційну, а тому деградує, обезкровлюється і з необхідністю закінчує своє буття в Хаосі.
    Повернемося до істинної Реальності і її двох складових: ідеальної вічності і матеріально-часової ілюзії, яка, однак, несе в собі елемент Абсолюту. У вічності не існує поняття еволюції, а тому там не з мавпи розвивається людина, а у структурі людини закладена мавпа, як підмножина. Еволюція матеріального світу зовсім не означає, що до приматів не існувало людини взагалі, вона ні що інше, як форма повернення духу до самого себе, а не утворення з небуття, з мавпи людини. Це означає, що не біоматерія мавпи шляхом мутацій трансформується в людину, а дух, духовна даність людини у вічності трансформує примата в людину на земному плані.
    Людське уявлення і поділ вічності на низ і верх, пекло і рай, умовне і примітивне. Якщо Творець і “придумав” пекло, то тільки тому, що амплітуда сутності людини не вмістилася в раю. Виявилося, що вектор волі людини може бути направлений до Джерела Сили, Хаосу, а, отже, смерті. Саме ця двохвекторність волі людини, по суті і створила рай і пекло. Якщо вектор волі людини буде напрямлений лише до Отця, то пекло спорожніє і зникне за непотрібністю.
    Творець іще є великим психоаналітиком. Він розігрує спектакль ілюзорної смерті на земному плані, створює катарсис, передумови сублімації, щоб спонукати людину самій в собі подолати лібідо Хаосу, справжньої смерті. В цьому Його і повнота і мудрість і милосердя.
    Іще раз згадаємо многострадальну людську душу, яка є пасивною, має лише формоогранізуючу функцію, однак, страдає, розривається між двовекторністю, лібідо Хаосу і Творця, терпіть свавілля, ідіотизм, божевілля людського розуму.
    Тепер про сучасну науку. На підлягає сумніву, що вона займає ключову роль у сучасній цивілізації, дуже багато вміє, і саме від неї залежатиме майбутнє людства, саме вона приведе його до одного з двох Джерел.
    
    Вячеслав Черуха
    24.01.2010
    Див. закінчення в частині 4
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2010.06.27 | W.Scherbyna

      Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту...

      Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту, послання євреям і людям
      
      Частина 4
      
      Скоро запрацює адронний колайзер. Самі ж вчені на популярному рівні заявляють, що його робота може привести до відкриття фундаментальної частинки – першооснови матеріального всесвіту, розуміння початку. Є альтернатива, відмінна від нуля ймовірність того, що робота установки приведе до локальної зміни посторово-часоваго континууму, і, як наслідок, цілковитого знищення Землі. Дуже цікаво, що людський загал обидві альтернативи сприймає приблизно як рекламу шоколаду – райської насолоди, що свідчить про повну індиферентність людського розуму стосовно Істини, його сон, який здатен і породжує чудовиськ.
      А от фізикам я скажу, що відкриття фундаментальної частинки, якщо навіть її назвати частинкою Бога не приведе до розуміння суті Реальності. Один з фізиків, коли лише відкривалися елементарні частинки заявив, що факт існування елементарної частинки вимагає фундаментального перегляду всієї фізики. Зауважене – не структура частинки, а сам факт існування. Такий погляд на фізичну реальність і місце в ній елементарної частинки лишається актуальним. І квантова механіка і теорія відносності достатньо добре і повно описують матеріальний світ, однак, їх самих потрібно пояснити.
      Рух елементарної частинки, як і любого фізичного об’єкта не можна розглядати як переміщення, тотожне самому собі і в самому собі буття. Рівноправність інерційних систем відліку хороший інтуїтивно зрозумілий евристичний принцип. Однак, поширення його на неінерційні не є таким очевидним, а, на мою думку, хибним, штучним. Частинка знає і пам’ятає (без лапок) про своє прискорення, а, отже, воно абсолютне. Нільс Бор колись сказав, що глибока думка та, протилежна до якої також глибока. Якщо приймається безліч різних рівноправних систем відліку, то має право на існування інший – вірний погляд: існує лише єдина універсальна система відліку. Не слід шукати її координати у всесвіті, їх безліч тотожних в кожній завершеній структурі. Я розумію чому відкинули таку точку зору – бо не відкрили експериментально ефір. Не відкрили і не знайшли, бо не те і не там шукали – мова йде про Світло, яке не слід ототожнювати з електромагнітною хвилею. Замість того, щоб займатися інтелектуальним збоченством, “творить” паралельні світи для пояснення дифракції, краще зрозуміти, що дирка не є сама, а створена в матерії, а тому частинки, які її оточують створюють анізотропію простору. Можна іти далі, відкинути континіум, допустити дискретність і, як наслідок, неминучу анаезотропію простору – це буде, як мінімум, красиво. Не слід так вперто триматись за континіум, він, скоріше всього, не є елементом Реальності. Віртуальні частинки формально порушують закони збереження, явно відчувають вплив Хаосу, що слід визнати, а не прикриватися принципом невизначеності Гейзенберга. Не слід дивуватися різного роду сірій, темній (якій іще?) прихованій матерії всесвіту. Якщо пам’ятати про Хаос в його битійності, то вона просто не може не існувати.
      Зробимо категоричний висновок, сформулюємо раціональний імператив: елементарну частинку, як і будь-яку іншу завершену структуру слід розглядати як Монаду!
      Перехід від частинки до монади означає перехід від світу феноменів до ноуменального де і зустрінуться священнослужителі і вчені, теософи, теологи і науковці; і мудра жива Реальність покаже свою світлу радісну сутність.
      Стосовно генетиків, то вони класично божевільні, жертви теперішнього світогляду, а людство може стати жертвою згаданих деміургів. ДНК структура, яка, можливо, по інформаційному потенціалу рівноцінна всесвіту, а наші доморощені земні боги підходять до неї з кувалдою, долотом і молотком. Саме так, і той факт, що новітні технології роблять їх набори коновала мікроскопічними не міняє суті підходу – щось там роздовбати, відколоти, приліпить інше, а там побачимо, що вийде. Якщо вони зварганять кабана, який за пару місяців здуру, з доброго дива виросте до кількох тон, то підсунуть нам всім таку свиню, що на багато років людству мало не покажеться. А ми всі радіємо. Раденькі, бо дурненькі!
      Проблеми і помилки нинішнього наукового підходу закладені в самій математиці. Чому вона здатна описувати Реальність взагалі? – це питання не є тривіальним, а, навпаки, надзвичайно важливим. Це колись математика мала зв’язок з реальним матеріальним світом, був взаємний стимулюючий обмін категоріями і поняттями. Тепер цариця наук перебуває в надвисоких сферах абстракцій, чистого розуму, не бажає мати справу і не претендує на зв’язок з Реальністю. А має бути якраз навпаки: жива математика в ідеалі повинна не епізодично співпадати з об’єктивним світом, описуючи його; математична наука повинна бути тотожна фізичній. Попробую пояснити думку.
      Дискусія в математичному середовищі між інтуїтивістом Брауером і формальним підходом Гільберта є надзвичайно важлива і актуальна, оскільки математичне поняття, категорія апріорі повинна нести в собі битійність, відображати Реальність наперед, за означенням, то ближче до істини саме інтуїтивісти. Будуючи свою геометрію Гільберт так сформулював мету: “Следует добиться того, чтобы с равным успехом можно было говорить вместо точек, прямых и плоскостей о столах, стульях и пивных кружках.” В цьому жартівливому зауваженні суть формального підходу: математична категорія і поняття не повинні мати жодного відношення до реальності; нехай фізики самі шукають чи створюють адекватний математичний апарат, наповнюють його фізичним змістом, що вони і роблять.
      Представники геттінгенської математичної школи, створеної Клейном і, пізніше, очолюваної Гільбертом самовпевнено заявляли, що фізика надто складна для фізиків. А тепер з повною впевненістю можна математиком відповісти: “Математика занадто складна для математиків”.
      Якщо уважно подивитися на найпростішу математичну операцію типу: 1+1=2, то легко бачити, що тут взагалі не має операції, а формальна констатація факту існування двох елементів, об’єктів реальності між якими не існує жодного зв’язку. Якщо подібну процедуру застосувати до об’єктів Реальності, то можна отримати два мішки гречаної вовни, що частенько і отримуємо. А от формула 1+1=1, чи 2=1 якщо і не є операцією, зате стимулює мислення, прямо вказує на необхідність шукати внутрішній взаємозв’язок між категоріями і об’єктами. Якщо формулу 1+1=1 прямо і одразу застосувати до фізики: 1 електрон + 1 протон = 1 водень, то не потрібно постулату Бора, а можна прямо заявити, що в атомі водню електрон не випромінює, бо його там не існує. Узагальнюючи, можна сказати: коли Творець здійснює операцію додавання в Реальності, то складові суми не тотожні собі, а, скоріше, зникають!
      Саме тому число і множина, як і континуум, не можуть бути основою живої математики, яка одразу і наперед повинна оперувати категоріями Реальності, що в цих поняттях не закладено битійності, структурності і внутрішнього конфлікту для саморозкриття їх ноуменальної сутності і зв’язку з іншими поняттями.
      Попереду не початий край роботи! Останній публічний виступ Гільберта закінчувався словами, які записані на його надгробній плиті в Геттінгені: “Ми повинні знати. Ми будемо знати.” Сократ стверджував: він знає, що нічого не знає. Через більш як дві тисячі років маємо право йому відповісти: “Ми знаємо, що нічого не знаємо; зате розуміємо що не знаємо і чому!”
      Не гординя, але почуття власної гідності, не божевілля, а шлях світлого розуму приведе людство до Отця, Творця Реальності.
      З Новим роком Вас, лю-у-у-у-ди! З Різдвом Вчителя!
      
      P.S. Читач, в якого хватило терпіння і мужності прочитати “Етюди” до кінця не міг не зауважити методологічної єдності пунктирно окресленого погляду на Реальність, ключовими поняттями якої є Життя, Світло, Творець.
      Над даними проблемами автор міркував все свідоме життя; вони, власне, і є його сенсом. Добровільне заслання в село я прийняв в пошуках тиші, оскільки саме вона – тиша і є Мова Богів.
      Сам задум посланням актуалізувався, почав жити власним життям у духовному “я” автора в липні 2009 р. Муки матеріалізації думок на папері тривали приблизно два останні місяці.
      Я б ще довго мовчав. Однак, ющенківські адміністративні моськи вчинили страшний ґвалт, знищили тишу, зробили моє буття прямо таки нестерпним. Смішно, що вони заперечують моє право на професію – бути скромним сільським вчителем, зняли категорію до найнижчої.
      Одним словом: мартишки почали смикати тигра за хвіст і людськими джунглями прокотився його р-р-р-ик, – в рік Тигра. Борсайтесь, якщо хочете, в зловонній ямі брехні, фарисейства, ідіотизму, маразму; однак, не смійте, нікчеми, перешкоджати синам людським іти дорогою Сина Людського, наближатися до Отця!
      
      Вячеслав Черуха
      24.01.2010

• 2010.07.01 | roman_r

  Re: Вчителя, сина людського, відкритий лист Президенту...

  Оригінальний текст розмішено тут
  http://dunayiv.livejournal.com/