09/02/2010 | Олег Ведмеденко

Запитання: Чому до священнослужителів прийнято звертатися “отець”, адже сказано: “Ви ж отцями не звіться…”

Відповідь: Дійсно, в Євангелії від Матвія читаємо: “І не називайте нікого отцем на землі, – бо один вам Отець, що на Небі”. Але тут же, в цьому ж розділі читаємо й інше:

“А ви вчителями не звіться, – бо один вам Учитель, а ви всі брати…
І не звіться наставниками, – бо один вам Наставник, Христос.
Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься – буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться” (Від Матвія, 23 розділ, 8–12 вірші)…

Одне з правил екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) наголошує про недопустимість під час дослідження Писання виривати вірш із контексту. У даному випадку контекст полягає в ідеї смиренномудрості: не звіться отцями, бо один вам Отець; не звіться вчителями, бо один вам Учитель; не звіться наставниками, бо один у вас Наставник… Проте ця настанова зовсім не відкидає духовного отцівства, учительства або наставництва! Навпаки. Апостол Господній Павло пише: “Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру” (Послання апостола Павла до Євреїв, 13.7); “Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, – вони бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу (Господові. – Авт.)” (До Євреїв, 13.17); “Вітайте всіх ваших наставників та всіх святих” (До Євреїв, 13.24) тощо.

Це те, що стосується наставників. А ось щодо вчителів:

“І Він [Христос], отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового (Церкви. – Авт.)…” (До Ефесян, 4.11–12); “…на що я поставлений був за проповідника та за апостола, – правду кажу, не обманюю, – за вчителя поганів у вірі та в правді” (Перше послання апостола Павла до Тимофія, 2.7); “І ви – тіло Христове, а зосібна – ви члени! А інших поставив Бог у Церкві по-перше – апостолами, по-друге – пророками, по-третє – учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови…” (Перше до Коринфян, 12.27–28).

Про отцівство ж духовне так каже:

“Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато, а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію… Тож благаю я вас: будьте наслідувачами мене!” (Перше до Коринфян, 4.15–16).

Багато наставників – мало отців, – свідчить апостол. Мало тих, які дійсно народжують духовних дітей для Господа. Мало досконалих, які прикладом свого життя, даром слова мудрості (а не лише слова знання) ведуть до благодаті. Слово “отець” у біблійній мові є не просто ознакою духовного учительства й наставництва, але ознакою досконалості…

Святий апостол Іван Богослов розглядає чотири ступені духовного зростання: діти, отроки, юнаки та отці.

“Пишу я вам, дітоньки, – читаємо у Першому соборному посланні улюбленого учня Христового, – що гріхи вам прощаються ради Ймення Його (ради покаяння та приходу до віри святої – це перший крок, “у вірі – добродійство” (див. Друге Петра, 1.5–9))…
Пишу, діти, вам (синодальний переклад: “Пишу вам, отроки…”), бо ви пізнали Отця (пізнали волю Отчу посередництвом Слова: “в добродійстві – роздумування”, – другий щабель на шляху вдосконалення духовного)…
Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого (показавши “в роздумуванні – стриманість, а в стриманості – терпеливість”)…
Пишу вам, батьки (отці!), бо ви пізнали Того, Хто від початку (серцем пізнали Сущого, досягли “з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ви малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру…” (див. До Ефесян, 4.13–14), явили “в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов”)” (Перше Івана, 2.12–14)…

Сказано в книзі Левит, 10-й розділ, 10-й вірш: “Розрізнюйте між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Не в тому суть слів Господніх, щоб буквально не зватися вчителями, наставниками або отцями, – але щоб не бути вчителями свого вчення, своїх настанов; не бути “отцями”, які народжують своїх послідовників. Щоб не повстали серед нас “мужі… що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою…” (див. Дії святих апостолів, 20.28–30). Щоб ніхто не казав: “Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин…” (див. Перше до Коринфян, 1.12), але щоб були вчителями вчення Божого, наставниками заповідей Його. Отцями, які народжують духовних синів не собі, але Богові, “у Христі Ісусі, через Євангелію…” Саме тому Церква й засвоїла священнослужителям своїм це взяте з апостольських слів духовне звання: “отець”, і не в моїй владі міняти церковну традицію…

Що ж до відповідності пастирів церкви якостям, які розуміються під цим високим званням, то, згідно Слова, всяк сам дасть відповідь перед Богом за кожну справу, кожне слово, кожну думку свою. Як і навчає апостол: “Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для Пана свого стоїть або падає…” (До Римлян, 14.4). Втім, безперечно, позитивним моментом є те, що застосування духовного титулу стає постійним нагадуванням слузі Божому про той ступінь служіння, якого чекає від нього Господь, і про той рівень досконалості, якого потребує це служіння.

“Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру…” (До Ефесян, 4.1–3).

www.vedmedenko.org