11/03/2010 | Олег Ведмеденко

Взятися за перо мене спонукала бесіда з одним із ревних, одначе далеких від духовного розуміння, православних. Власне, навіть і не вона. Ця розмова стала тільки приводом; причиною ж – загальне нерозуміння суті таїнства святого Причастя не лише пересічними віруючими, але, нерідко, й самим духовенством.

В сучасному релігійному світі, так само як і в старозавітній церкві часів першого приходу Христа, буква превалює над духом, форма над змістом, обряд над вірою. І причина все та ж: фарисейська розчина увійшла в церковне життя, і не бачать цього хіба що самі фарисеї. Втім, питання новітнього фарисейства це тема окремого висвітлення; тепер же – власне про Причастя.

Єресь обрядовірства в номінальній церкві (перевага обряду над вірою) сягнула тієї межі, коли не лише вірні, але й окремі пастирі не розуміють духовного значення певних священнодійств. Запитайте у свого священика, що означає постригання волосся під час таїнства святого хрещення, – мало хто відповість. А невоцерковлені миряни, то й взагалі інший раз дивляться на церковні обряди та ритуали приблизно так само, як ми споглядаємо на камлання шамана: магія чистої води. Щось там ходять, щось співають, щось голосять (добре, якщо зрозумілою мовою), щось кадять, когось помазують…

Те саме й під час літургії, і це певною мірою стосується не лише невоцерковлених, але й вірних. Мало хто, стоячи на службі Божій, усвідомлює, що тут не тільки пригадування життя й подвигу Спасителя нашого, не просто спомин про тайну вечерю Господа Ісуса Христа та учнів Його. Тут – видиме представлення саме нашої «безкровної жертви»: умилостивлюючої, духовної жертви покаяння, самозречення та смирення нашого. Що на малому вході, коли священик виголошує: «Благословен вхід святих Твоїх…» – це і для нас заклик до святості, до відкриття серця перед небом у самозреченні і любові, до входження у «святе святих» власної душі. Що коли співаємо «Херувимську», то це ми собою херувимів – ангелів відання, вісників спасіння – являти світові покликані. Що це нам належить відкритим серцем прийняти Царя всіх, аби одержати від Господа милість внутрішнього миру, принести Йому жертву не лише сокрушення духовного, але більше хвали…

Мало хто розуміє й те, що святе таїнство Євхаристії (Причастя) є поняттям насамперед духовним. Багато вбачають у нім суто буквальний аспект: сповідався, відстояв літургію, запричастився з святої Чаші – і все, уже й спасенний… Певна річ, набагато легше, хай і благоговійно, з’їсти «ложку Бога» два-три рази на рік (не багато-хто з великої маси православних причащається частіше), аніж стати добрішим, відкрити серце своє перед Тим, Хто стукає…

Правдиве причастя – це передусім причастя благодаті Божої, що подається вірним через смирення Христове, розкрите Ісусом на тайній вечері. На жаль, сьогодні практично втраченим виявляється його духовно-символічне та буквально-містичне значення. Ось скажіть, що ви розумієте під Тілом і Кров’ю Спасителя? М’ясо (плоть) і кров (лейкоцити, еритроцити, плазма)? Щось подібне часто уявляється зовнішнім ревнителям букви. Правдиве ж православ’я (власне, православ’я, яке ми втратили) розуміло і розуміє ці речі насамперед духовно.

По-перше, як нагадування про Шлях, явлений нам Ісусом Христом, шлях духовного воскресіння: просвітлення, духовного вдосконалення, спасіння.

По-друге, як символ теорії і практики цього спасіння – правильного розуміння і практичного виконання Христової заповіді смирення. Бо коли ми «п’ємо» – приймаємо в свою кров, у своє життя («життя тіла – в крові воно» (див. Левит, 17 розділ, 11 вірш)) – новозавітне вино вчення Господнього: правильно розуміємо та сповідаємо його, – то воно стає кров’ю Христовою в нас. І коли духовно споживаємо – приймаємо в свою плоть, в свою діяльність – хліб виконання волі Божої: на ділі смиряємося духом, душею і тілом («Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене» (Євангеліє вiд Iвана, 4.34); «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем смиренний, і знайдете спокій душам своїм» (Вiд Матвiя, 11.29); «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать…» (Послання апостола Якова, 4.6)), – то хліб цей стає плоттю Христовою в нас.

І, нарешті, третє розуміння – як буквальне переосутнення Дарів.

І важливішими тут є саме перші два, бо третє (буквальне причастя) – це лише засіб на шляху, а не сам шлях.

Довести це не так уже й складно. Якби взагалі не було буквального причастя, а було лиш духовне, то це аж ніяк не завадило б нашому спасінню (згадаймо хоча б святу Марію Єгипетську, яка сорок сім років причащалася в пустині лише причастям ангельським, духовним, а під час молитви – на лікоть возносилася над землею. Причастя ж буквальне вона прийняла тільки-но перед смертю, з рук святого старця Зосими). Але якби не було духовного причастя благодаті, яка подається виключно по вірі смиренній, що чинна любов’ю, то не спаслася б жодна душа!

Прийняття в своє тіло і кров буквально-містичних Тіла й Крові Христових допомагає нам у головній справі нашого життя – просвітленні душі й духа, в уподібненні наших духовних тіл (за Феофаном Затворником – «тонких оболонок душі», «тонких, або ефірних тіл») преображеному тілу Господа Ісуса.

Переосутнення Дарів – це зміна ідеї, духовної сутності освяченої речовини. Тут не «переоформлення», а саме «переосутнення», зміна не форми, але суті. Вид же (вигляд, зовнішня форма) залишається таким же – це хліб і вино як зовні, так і за хімічним складом, і за смаковими якостями. Однак під виглядом хліба й вина маємо уже продукт зовсім іншого змісту, іншої ідеї, іншого духовно-містичного наповнення – Тіло і Кров Христові. Яка була сутність принесеного (проскомидійного) хліба й вина до їх освячення? Фізична, себто насичення, побудова тіла. Яка стала після таїнства святої євхаристії (анафори) – піднесення й подяки? Духовна: насичення, побудова, просвітлення душі.

Тож питання полягає не в тому, чи переосутнюються дари (звісно ж, переосутнюються; переосутнення – це граничний рівень освячення), і не в тому, чи правдиво вони є Тіло і Кров Господні (звісно ж, правдиво, тільки не фізичні м’ясо і кров, а містичні Тіло і Кров – тому й містичні, «таємні», що ніхто фізичними очима цього не бачить, лише духовними). Питання у тому, що є шлях, а що є засобом спасіння.

Сьогодні маємо усе перевернутим з ніг на голову: на перше місце в церкві ставиться причастя буквальне, на друге – духовне. На перше – засоби (обряди, церемонії, священнодійства), а на друге – шлях (покаяння, самозречення, смирення). Якби так благоговійно, як ставимося до святої Чаші, ми ставилися до явленого Спасителем Шляху, то давно б уже побачили «царство Боже, що прийшло воно в силі». А поки що для нас ці слова Господні: «Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?..» (Євангеліє вiд Луки, 18.8)

Православ’я це не традиція. Православ’я – це властива духовна практика, яка має свої традиції. Традиції та обряди православної церкви це знову-таки лише форма, а не зміст. Вони як сільничка для солі. Важливою є не сільничка, а сіль, що в ній заховується; сільничка може мінятися, а ось «коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми…» (Вiд Матвiя, 5.13). «Не слід прив’язуватися до старих форм: боротьба за форми безплідна, смішна… Форма як зовнішність є випадковість, а випадковість минає, сама лише Істина пробуває навіки…» – навчає святитель Ігнатій Брянчанінов.

Той самий брат, розмова з яким стала поштовхом для написання цієї статті, пригадую, усе стояв на своєму: «За православною вірою святе таїнство Євхаристії не може служитися, якщо відсутній антимінс – шмат полотна з підписом канонічно визнаного єпископа, прeємника апостолів, який сам є в євхаристійній єдності з усіма іншими православними єпископами…» «Коли священик прикликає Святого Духа пeрeтворити святі Дари на істинні Тіло і Кров Христові, а законного антимінсу на престолі нема – чи не ризикує цей священик бути винним проти Тіла й Крові?..» «А чи завжди святі Дари пeрeосутнюються після того, як хтось скаже: “Пeрeтворивши Духом Твоїм Святим, амінь, амінь, амінь?” Чи взагалі не потрібні оті слова eпіклeзи (призивання. – Авт.)? І вівтар не потрібний, і антимінс нічого не значить?..»

Я відповів тоді, і відповідаю зараз усім стурбованим адептам форми: щодо антимінсу, то спасає не «шмат полотна з підписом канонічно висвяченого архієрея», спасає благодать Божа, яка по вірі смиренній дається. Де смирення – там і благодать. А про «бабські байки» марновірства та обрядовірства попереджав ще апостол Павло: «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться. Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника, сповняй свою службу…» (Друге послання до Тимофiя, 4.3-5) Ось так і сповняю… «Цурайся нечистих та бабських байок, а вправляйся в благочесті (у духовному вдосконаленні. – Авт.). Бо вправа тілесна (зовнішнє, форма. – Авт.) мало корисна, а благочестя корисне на все, бо має обітницю життя теперішнього та майбутнього. Вірне це слово, і гідне всякого прийняття!» (Перше до Тимофiя, 4.7-9).

Що ж до того, чи завжди пeрeосутнюються святі Дари, то ні, не завжди, а тільки по вірі. По вірі або священика, або навіть і мирян, присутніх у храмі (згадайте хоча б хрестоматійний випадок, коли хліб і вино переосутнилися в Тіло і Кров Христові по вірі отрока – навіть не священика! – який ніс їх у храм на проскомидію). За вченням старця Никодима Святогорця («Невидима борня») молитва уст (у т.ч. й священика) – це взагалі не молитва. Молитва розуму (коли думаєш про те, про що молишся) – це «напівмолитва». Правдивою ж є лише молитва серця. За Феофаном Затворником це «коли серце зігрілось, і тепло до Бога промовляє».

І без вівтаря апостоли, мужі апостольські та перші християни спасалися, і без антимінса. А в таборах і на засланні, під час репресій і гонінь, – які там були «вівтарі»? Які «антимінси»? Однак священики-ЗК таємно правили літургії, і не зменшувалась благодать, але збільшувалась.

Якось блаженної пам’яті отець Олександр Мень, не маючи при собі єпітрахілі, бо сталося так, що сповідав не у храмі, а просто неба, коли сповідник запитав: «Як же ви, батюшка, мене посповідаєте? У вас же і єпітрахілі немає?..», відповів: «Ну, якщо це для вас так важливо…» і, покривши голову сповідника власним шарфом, прочитав розрішальну молитву. То що, може благодать Божа сходить не на сльози покаяння, а виключно на предмет облачення?..

І на закінчення. Коли спостерігаєш сьогоднішню «благоговійну суєту» навколо канонів, традицій та обрядів, то складається таке враження, що Господь Ісус Христос вмер на хресті не для того, аби явити нам Шлях духовного воскресіння – шлях просвітлення, духовного вдосконалення, шлях внутрішньої свободи, – але щоб навчити нас кришити просфору… Однак правдиве православ’я не в обрядах і традиціях, не в догматах і канонах, але в смиренномудрості та в містичному дусі Східної Церкви пробуває. І Господь прийшов на землю не для того, аби встановити якісь нові обряди чи таїнства, не для того, аби навчити нас незнаним церемоніям та ритуалам, але щоб явити нам шлях спасіння. Щоб явити нам Отця, Який не в шлунку, а в серці.

І прийде час, не буде вже не лише єресі обрядовірства (віри в те, що обрядами та церемоніями церковними можна спасти свою душу), але й самих обрядів, як духовних костурів, як засобів для спасіння немічних, не буде. Або якщо й будуть, то матимуться зведеними до мінімуму. Бо всі будуть навчені Духом Святим. Бо поклоніння Богові втішне лише в Дусі та в істині. Так сказав Господь Бог, і слово Його вірне, й незмінне…

www.vedmedenko.org