Протоієрей Олег Ведмеденко: "Країна блукання"
03/24/2011 | Олег Ведмеденко
Запитання: У четвертому розділі книги “Буття” читаємо, що першими людьми на землі були Адам і Єва, і що народилися їм два сини: Каїн та Авель. І убив Каїн брата свого Авеля, і вигнаний був з-перед лиця Господнього, і осівся у країні Нод. І “Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила...” (Буття, 4 розділ, 1–17 вірші).
Звідки ж узяв Каїн жінку собі, якщо окрім Адама та Єви нікого на світі ще не було? І що то за країна Нод, куди він пішов?
Відповідь: Біблія – книга духовно-символічна. Про це свідчить нам саме Слово Боже:
“Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє вухо до слів моїх уст, – хай я відкрию уста свої приказкою, хай стародавні прислів’я я висловлю! (синодальний переклад: “Відкрию уста мої в притчі та виголошу гадання вікодавні”)” (Псалом 77(78), 1–2 вірші).
“Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав, щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу!..” (Євангеліє від Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).
Основний принцип каппадокійської школи богослів’я, що її офіційно визнає православна церква (втім, від якої на ділі давно уже відійшла), виражений святим Григорієм Богословом: “Крізь букву проникай у внутрішнє...” На базі цього основоположного правила екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) ми й розглянемо вищезгаданий уривок. Однак для цього нам спочатку необхідно відповісти на запитання: Кого символізує жінка у біблійній мові, а кого – чоловік?
Жінка мовою символів – це життя, чуття, церква. Чоловік же відповідно – віра, розуміння, Господь. Жінка покривається (життя – вірою, чуття – розумом, Церква – Христом), чоловік же – “покривати голови не повинен” (Перше послання апостола Павла до Коринфян, 11.7). Віра й розуміння наші мають бути відкритими, як і сказано: “Кожного, хто Мене [Христа-смирення як шлях] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм…” (Від Матвія, 10.32–33)
З вищенаведеного видно, що коли ми читаємо у першій книзі Біблії “Буття” оповідь про Адама і Єву, то мова тут не стільки про персоналії, скільки про взагалі перших людей віри, про першу церкву Божу. А також стає зрозумілим і те, що насправді не місив Бог глини у кориті і не ліпив із неї Адама, і не вдував йому в ніздрі через соломинку дух життя, як це так, або приблизно так твердять представники буквалістичного напрямку у тлумаченні Святого Письма, про яких сказав апостол Павло:
“Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (Друге до Тимофія, 4.3–4).
В образі земного Адама зображені у Біблії ті особини цивілізації людей (власне, перша Церква, перші люди віри), які піднялися на висоту духовного споглядання, торкнулися суті величного задуму Творця Неба й землі, всього видимого і невидимого – ідеї богоєднання шляхом обоження творіння. Ті, які зійшли на височину правдивої віри в Єдиного Бога – віри смиренної, що чинна любов’ю. Піднеслися до вершини здобуття райської насолоди боговідання. Причастилися животворчих плодів духовного Едему, призволилися плодів з “древа життя” волі Божої – пізнали добро через добро. Діткнулися надмирної благодаті, вселенської енергії Любові. Вкусили радість єднання з Божеством…
Історію перших людей віри духовно висвітлює преподобний старець Серафим Саровський у відомій своїй бесіді з Миколою Мотовиловим. Наведу лишень уривок із неї:
“Ми, в теперішньому часі, через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, та через неуважність до діянь щодо нас Його Божественного Промислу, до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від дійсно християнського життя... Надто вже ми зробилися неуважними до справи свого спасіння, від чого й виходить, що ми і багато слів Священного Писання сприймаємо не в тому розумінні, як би належало...
Ось, наприклад: багато хто тлумачить, що коли у Біблії говориться – «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (Буття, 2.7), то ніби це означало, що в Адамі до цього не було душі й духу людського, а було буцімто лише тіло одне, створене з пороху земного...
Невірне це тлумачення, бо Господь Бог сотворив Адама з пороху земного у тому складі, як святий апостол Павло стверджує: «...а непорушений дух ваш, і душа, і тіло хай непорочно збережені будуть...» (Перше до Солунян, 5.23). І усі ці три частини нашого єства створені були з пороху земного (з природних хімічних елементів землі, природним же шляхом розвитку, еволюції), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою (неандерталець, кроманьйонець, гомо сапієнс), подібною до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь.
Але ось в чому сила: якби Господь Бог не вдихнув потім в лице його цього дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого, що від Отця походить і в Сині перебуває, і ради Сина в світ посилається, то Адам (перші люди), як би не був він досконало створений у порівнянні з іншими створіннями, будучи вінцем творіння на землі, усе-таки залишився б не маючим всередині (в серці своєму) Духа Святого, Який возводить його (людину, народжену згори, одухотворену, осяяну Божественним світлом благодаті) в Богоподібне достоїнство (на висоту бачення духовними очима слави Господньої, відчуття в серці своїм присутності Божої; на вершину молитовного предстояння, споглядання, єднання з Божеством – на вершину святості), і був би подібним усім іншим створінням, які хоча й мають тіло, і душу, і дух, що належать кожному за родом їх (у тому числі і т. зв. роду “гомо сапієнс” – “людини розумної”), але Духа Святого всередині себе не маючим...”
Історія гріхопадіння Адама та Єви (віри та життя, громади перших народжених від Духа, Церкви причасників містичного досвіду Божественної реальності) потребує окремого висвітлення. Сьогодні ж дамо відповідь на поставлене запитання: хто такі у біблійній мові Каїн та Авель? Якщо Адам символізує собою віру, що чинна любов’ю, Єва – громаду вірних, то Каїн і Авель – всиновлення цієї віри, два способи служіння. Приземлене, душевно-тілесне, уражене духом фарисейства та нелюбовності, обрядовірства та релігійного фанатизму Каїнове служіння, що приносить Богові “жертви від плоду землі”, про які говорить Господь: “Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?..” (Ісаї, 5.4). І істинне, духовне, осінене любов’ю, благословенне й благодатне служіння Авелеве – служіння в Дусі та правді, яке покладає на жертовник волі Божої, на вівтар виконання закону Божої Любові плоди святого смирення, повної ваги грона милосердя та богопізнання. Приносить жертви духовні “від своїх первородних з отари та від їхнього лою”, про які Псалмоспівець:
“Бо коли б Ти жертви побажав – приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух сокрушенний (овечка – символ смирення). Серцем смиренним і скорботним Ти не погорджуєш, Господи!” (Псалом 50(51), 18–19).
І нарешті, хто ж є та Каїнова дружина? Ні, не просто сестра вона його, як це розуміють прихильники тлумачення Слова Божого по букві. Жінка Каїна – це окаянне життя, душі тих, хто приймає в себе ідеологію Каїна, запліднюється духом його. Це серця тих нещасних, які вбивають в собі світле служіння Авелеве, і замість того, аби осістися в благословенних оселях Отця нашого Небесного, перетворивши серця свої на храми Святого Духа смирення й любові, утікають з-перед лиця Господнього, ідучи шляхом блудного сина у світ, у біблійну країну Нод, що означає “блукання”...
www.vedmedenko.org
Звідки ж узяв Каїн жінку собі, якщо окрім Адама та Єви нікого на світі ще не було? І що то за країна Нод, куди він пішов?
Відповідь: Біблія – книга духовно-символічна. Про це свідчить нам саме Слово Боже:
“Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє вухо до слів моїх уст, – хай я відкрию уста свої приказкою, хай стародавні прислів’я я висловлю! (синодальний переклад: “Відкрию уста мої в притчі та виголошу гадання вікодавні”)” (Псалом 77(78), 1–2 вірші).
“Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав, щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу!..” (Євангеліє від Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).
Основний принцип каппадокійської школи богослів’я, що її офіційно визнає православна церква (втім, від якої на ділі давно уже відійшла), виражений святим Григорієм Богословом: “Крізь букву проникай у внутрішнє...” На базі цього основоположного правила екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) ми й розглянемо вищезгаданий уривок. Однак для цього нам спочатку необхідно відповісти на запитання: Кого символізує жінка у біблійній мові, а кого – чоловік?
Жінка мовою символів – це життя, чуття, церква. Чоловік же відповідно – віра, розуміння, Господь. Жінка покривається (життя – вірою, чуття – розумом, Церква – Христом), чоловік же – “покривати голови не повинен” (Перше послання апостола Павла до Коринфян, 11.7). Віра й розуміння наші мають бути відкритими, як і сказано: “Кожного, хто Мене [Христа-смирення як шлях] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм…” (Від Матвія, 10.32–33)
З вищенаведеного видно, що коли ми читаємо у першій книзі Біблії “Буття” оповідь про Адама і Єву, то мова тут не стільки про персоналії, скільки про взагалі перших людей віри, про першу церкву Божу. А також стає зрозумілим і те, що насправді не місив Бог глини у кориті і не ліпив із неї Адама, і не вдував йому в ніздрі через соломинку дух життя, як це так, або приблизно так твердять представники буквалістичного напрямку у тлумаченні Святого Письма, про яких сказав апостол Павло:
“Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (Друге до Тимофія, 4.3–4).
В образі земного Адама зображені у Біблії ті особини цивілізації людей (власне, перша Церква, перші люди віри), які піднялися на висоту духовного споглядання, торкнулися суті величного задуму Творця Неба й землі, всього видимого і невидимого – ідеї богоєднання шляхом обоження творіння. Ті, які зійшли на височину правдивої віри в Єдиного Бога – віри смиренної, що чинна любов’ю. Піднеслися до вершини здобуття райської насолоди боговідання. Причастилися животворчих плодів духовного Едему, призволилися плодів з “древа життя” волі Божої – пізнали добро через добро. Діткнулися надмирної благодаті, вселенської енергії Любові. Вкусили радість єднання з Божеством…
Історію перших людей віри духовно висвітлює преподобний старець Серафим Саровський у відомій своїй бесіді з Миколою Мотовиловим. Наведу лишень уривок із неї:
“Ми, в теперішньому часі, через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, та через неуважність до діянь щодо нас Його Божественного Промислу, до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від дійсно християнського життя... Надто вже ми зробилися неуважними до справи свого спасіння, від чого й виходить, що ми і багато слів Священного Писання сприймаємо не в тому розумінні, як би належало...
Ось, наприклад: багато хто тлумачить, що коли у Біблії говориться – «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (Буття, 2.7), то ніби це означало, що в Адамі до цього не було душі й духу людського, а було буцімто лише тіло одне, створене з пороху земного...
Невірне це тлумачення, бо Господь Бог сотворив Адама з пороху земного у тому складі, як святий апостол Павло стверджує: «...а непорушений дух ваш, і душа, і тіло хай непорочно збережені будуть...» (Перше до Солунян, 5.23). І усі ці три частини нашого єства створені були з пороху земного (з природних хімічних елементів землі, природним же шляхом розвитку, еволюції), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою (неандерталець, кроманьйонець, гомо сапієнс), подібною до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь.
Але ось в чому сила: якби Господь Бог не вдихнув потім в лице його цього дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого, що від Отця походить і в Сині перебуває, і ради Сина в світ посилається, то Адам (перші люди), як би не був він досконало створений у порівнянні з іншими створіннями, будучи вінцем творіння на землі, усе-таки залишився б не маючим всередині (в серці своєму) Духа Святого, Який возводить його (людину, народжену згори, одухотворену, осяяну Божественним світлом благодаті) в Богоподібне достоїнство (на висоту бачення духовними очима слави Господньої, відчуття в серці своїм присутності Божої; на вершину молитовного предстояння, споглядання, єднання з Божеством – на вершину святості), і був би подібним усім іншим створінням, які хоча й мають тіло, і душу, і дух, що належать кожному за родом їх (у тому числі і т. зв. роду “гомо сапієнс” – “людини розумної”), але Духа Святого всередині себе не маючим...”
Історія гріхопадіння Адама та Єви (віри та життя, громади перших народжених від Духа, Церкви причасників містичного досвіду Божественної реальності) потребує окремого висвітлення. Сьогодні ж дамо відповідь на поставлене запитання: хто такі у біблійній мові Каїн та Авель? Якщо Адам символізує собою віру, що чинна любов’ю, Єва – громаду вірних, то Каїн і Авель – всиновлення цієї віри, два способи служіння. Приземлене, душевно-тілесне, уражене духом фарисейства та нелюбовності, обрядовірства та релігійного фанатизму Каїнове служіння, що приносить Богові “жертви від плоду землі”, про які говорить Господь: “Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?..” (Ісаї, 5.4). І істинне, духовне, осінене любов’ю, благословенне й благодатне служіння Авелеве – служіння в Дусі та правді, яке покладає на жертовник волі Божої, на вівтар виконання закону Божої Любові плоди святого смирення, повної ваги грона милосердя та богопізнання. Приносить жертви духовні “від своїх первородних з отари та від їхнього лою”, про які Псалмоспівець:
“Бо коли б Ти жертви побажав – приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух сокрушенний (овечка – символ смирення). Серцем смиренним і скорботним Ти не погорджуєш, Господи!” (Псалом 50(51), 18–19).
І нарешті, хто ж є та Каїнова дружина? Ні, не просто сестра вона його, як це розуміють прихильники тлумачення Слова Божого по букві. Жінка Каїна – це окаянне життя, душі тих, хто приймає в себе ідеологію Каїна, запліднюється духом його. Це серця тих нещасних, які вбивають в собі світле служіння Авелеве, і замість того, аби осістися в благословенних оселях Отця нашого Небесного, перетворивши серця свої на храми Святого Духа смирення й любові, утікають з-перед лиця Господнього, ідучи шляхом блудного сина у світ, у біблійну країну Нод, що означає “блукання”...
www.vedmedenko.org