08/04/2011 | Олег Ведмеденко

Запитання: Іноді доводиться чути з уст озлоблених життєвими негараздами маловірних, або й просто невіруючих людей: “Що ти мені тут проповідуєш високі матерії?.. Що дав мені твій Бог?!.. Якщо ти такий праведний, то чому ж не роздав усе своє добро бідним, як вчить ваш Христос?..”

Відповідь: Гадаю, кожен зрілий християнин, що має практичний досвід проповіді Слова Божого, так чи інакше зустрічався з подібними звинуваченнями. На перший погляд може видатися, що такі твердження мають під собою певні підстави. Але чи так це насправді? Давайте висвітлимо означене питання усепроникаючим світлом істини Святого Письма…

Чи дійсно Господь вимагає від нас, християн, аби ми нічого не мали? Чи є це доконечною ознакою праведності, неодмінною умовою спасіння? Безумовно ж, ні. Хіба немаючим був “батько народів віри” Авраам, або терпів від нестатків син його Ісак? Хіба не володів великими чередами й отарами старозавітний патріарх Яків, і не був “більшим від усіх синів сходу” праведний Йов? Хіба не славився багатством премудрий цар Соломон, а батько його, Давид, чи ж не оспівав Бога нашого: “Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили…” (Псалом 36, 25 вірш)

Ми всі приходьки на цій землі. Нагими прийшли, нагими й підемо, нічого не візьмемо з собою. У труни, як відомо, кишені нема, та й погребальні костюми на Заході шиють без кишень (у нас їх просто зашивають)… Минущий матеріальний статок нам дає Господь, аби ми, добре ним урядуючи, “набували друзів собі (на Небі. – Авт.) від багатства неправедного (земного. – Авт.), щоб, коли проминеться воно, прийняли нас до вічних осель” (див. Євангеліє від Луки, 16 розділ, 9–11 вірші). Сказано у Писанні: “А мій Бог хай надолужить вашу всяку потребу за Своїм багатством у славі, у Христі Ісусі” (Послання апостола Павла до Филип’ян, 4.19); “Улюблений, я молюся, щоб добре велося в усьому тобі…” (Третє соборне послання апостола Івана, 2 вірш); “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10); “Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, – а все це (матеріальне. – Авт.) вам додасться” (Від Матвія, 6.33). Додасться, але, без сумніву, не для того, аби своїм недбальством ми змарнували його…

Господь любить нас, і хоче нам добра навіть більше, аніж ми своїм дітям. Бо якщо ми, будучи злими, уміємо добрі даяння дітям своїм подавати, то наскільки ж більше подасть нам Він, Якого Ім’я є – Любов! Але Господь і питає з нас за кожне слово пусте, за кожну думку, не освячену любов’ю, за кожну справу безплідну. Бо “кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане, та й в огонь буде вкинене” (Від Матвія, 3.10).

Яких же плодів чекає від нас наш Небесний Отець? “Милості хочу, а не жертви, і богопізнання – більше від цілопалень”, – говорить Він (Осії, 6.6). Діла милосердя й богопізнання – це і є ті плоди, та духовна десятина, яку чекає від нас Господь: “Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф, – чи Небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?..” (Малахії, 3.10). А про яку десятину, про які справи милосердя могла б іти мова, коли б ми й самі нічого не мали? Ні, Бог не хоче, щоб Його сини по благодаті Христовій ходили голодні, роздягнені й не мали б притулку. Навпаки, як прорікає апостол Павло: “А Бог має силу всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, мавши завжди в усьому всілякий достаток, збагачувалися всяким добрим учинком…” (Друге до Коринфян, 9.8).

Часто сатана з’являється в образі ангела світла, і порушена сьогодні тема якраз і показує його саме в цій іпостасі. Господь наш Ісус Христос вказав нам дорогу спасіння, та застеріг не збочувати з неї “ані ліворуч, ані праворуч”, – іти “середнім шляхом”, як висловився преподобний старець Серафим Саровський. Коли ми піддаємося владі духа злоби піднебесного користолюбства, то, відповідно, збочуємо з шляху спасіння “ліворуч”. Спроба ж узяти на себе більше аніж можемо понести, намагання “перескочити через поріг”, через декілька сходинок одразу, підняти вагу для нас поки ще непосильну, – безперечно також є відхиленням з вірної путі, тільки відхиленням уже “праворуч”. Буває, що “бог віку цього” підступно вказує нам на правдиву мету, проте шлях досягнення її пропонує не Божий, а лукавий…

Слова Господні, що на них посилається опонент нашого читача, вміщені в Євангелії від Матвія (19-й розділ, 16-26 вірші – відома усім зустріч Ісуса Христа з багатим юнаком, який бажав мати життя вічне, але виявився занадто міцно прив’язаним до земних багатств): “Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим – піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на Небі…” Безумовно, ці слова слід тлумачити насамперед духовно, як вказівку на необхідність поставити Бога на перше місце у своєму житті. Подібно до цього й інші слова Господні, наприклад: “Коли праве око твоє спокушує тебе – його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене…” (Від Матвія, 5.29–30). І так само, як не слід поспішати буквально виконувати сказане в другому випадку (себто виймати собі око), – не слід квапитися й з роздаванням свого майна. Як вчить святий отець Церкви, Григорій Богослов: “Крізь букву проникай у внутрішнє”…

Втім, якщо остання євангельська цитата зовсім позбавлена буквального змісту і розуміється лише духовно, то з попередньою не все так просто, бо має вона й буквальне навантаження. Однак цей її аспект стосується виключно тих віруючих і вірних, які отримали вже перемогу над дияволом в собі, й піднімаються до найвищих щаблів досконалості (“коли хочеш бути досконалим…”). А також тих християн, які свідомо обрали собі нелегкий шлях чернецтва… Та й в цьому випадку, коли людина стає уже не тільки духовно, але й буквально “не від світу цього”, вона має виважувати свої дії на терезах закону Божого, пам’ятаючи про пріоритети нашого життя, що їх визначив Господь: на першому місці Господь Бог, на другому сім’я, на третьому ближні, і на четвертому – матеріальне. І не порушувати їх, роздавши все, й залишивши осторонь рідних своїх, власну свою родину.

І, нарешті, останнє. В книзі Діянь святих апостолів читаємо: “А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було (безумовно ж, раніш серед братів та сестер по вірі, за словом апостольським: “…усім робімо добро, а найбільш – одновірним!” (До Галатів, 6.10). – Авт.)” (див. Дії, 2.42–47). Проте сьогодні, як бачимо, часи змінилися. Християни уже не живуть комунами (общинами), і віруючі не мають все спільним. А отже, і “продавати маєтки та добра, і всім їх ділити” немає ні змоги, ані потреби. Тому-то і цей, останній аргумент на користь псевдоревнителів християнської убогості, не має під собою підстави.

Бог є Премудрість, людина ж – створена на образ Божий. Одним з проявів цього образу є розум. Сенс життя полягає у вдосконаленні духа, у тому, щоб піднятися до висоти богоєднання, піднести образ Божий в собі до висоти здобуття подоби Його. Господь не бажає від нас сліпого, фанатичного служіння. Він хоче, аби ми були віруючими й вірними, однак віруючими – свідомими. І щоб були не просто розумними, а й мудрими премудрістю Його. Були “мужами з очима відкритими”, які вміють “розрізняти між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Левит, 10.10).

Тож будьмо уважні, аби не торкнулися й нас ці жорсткі, викривальні слова: “Вони мають ревність про Бога, але не за розумом…” (До Римлян, 10.2)

www.vedmedenko.org