12/21/2011 | Георгій

Юра молодeць. Cтаття про грeко-католиків, алe мабуть усe цe стосується і сучасного стану православного богослов"я.

http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/45794/

"Справжня причина штучного протиставлення богослов'я академічного та богослов'я «досвідного» — у небажанні братися за великі проекти. Між тим, УГКЦ правильно ставить завдання перед своїми богословами. Потрібно витворити університет і забезпечити викладання богословських дисциплін. Із цим завданням потроху справляються, хоча добрих підручників мало, перекладів — небагато, богословські журнали скоріше мертві, ніж живі. УГКЦ від богослов'я чекає пізнання власної традиції. Але богослови УГКЦ не написали ані книги про історію власного богослов'я, ані аналізу його сучасного стану. Виправдовуватися тут бідністю та відсутністю ресурсів не можна. Андрій Пузинін із Донецька самотужки написав ще в 2007-му книгу «Традиция евангельских христиан: зарождение самоидентификации и богословия от момента ее зарождения и до наших дней» (500 сторінок найвишуканішого аналізу та найактуальніших пропозицій!). Чомусь в УГКЦ на аналогічний вчинок ніхто не наважився. Історики Церкви змушені самотужки шукати методологію для богословської оцінки спадщини УГКЦ! Все це породжує найрізноманітніші спекуляції, а дефіцит власне богословського осмислення відчувається все більше і більше. УГКЦ від богослов'я очікує розвитку соціального вчення та києвоцентричної теологічної рефлексії. Але богослови просто сплять і творчу роботу на цьому напрямку підміняють формальними відписками. За ці завдання змушені братися не професійні богослови, а такі українські католики, як Мирослав Маринович чи історики як о. Андрій Михалейко. УГКЦ ставить перед богословами завдання осмислити власну літургійну традицію — у відповідь видаються переклади Шмемана. Ці ж переклади є відповіддю на запит у працях на екологічну тематику! Але чому не написати власних праць? Моя версія відповіді — не вистачає сміливості[18]. І для виправдання свого боягузтва загалом здібні богослови вигадуватимуть тисячу причин. Немає грошей і часу. А якщо вони є, то писати небезпечно, бо обов’язково буде «квазібогословлення». Не шлях досліджень та дискусій, а чекання благодатних осяянь — ось що пропонується. А поки осяянь немає — то замість богослов'я маємо сухі схоластичні роздуми про необхідність цих високих осяянь. Чому забувають, що шкільні розмови про містичний досвід, фаворське світло, синергію — це найгірша із можливих схоластичних теологій. Бо вона не має жодних реальних плодів, крім замикання на своєму духовному досвіді, на замилуванні власною духовністю і правильністю. Коло замикається, потреби УГКЦ в богослов’ї не задовольняються. Замість чесної дискусії — що вимагається від Церкви та Університету для того, щоб виконати об’єктивні потреби в богословській праці[19], починаються розмови про те, що взагалі поки що працювати так само, як всі працюють в усій Церкві, не треба, бо з того вийде обов’язково «квазібогословлення». Між тим, поки немає богослов'я, люди живляться всякого роду забобонами та потрапляють до духовних сітей догналітів чи інших релігійних провідників із «високими осяяннями». Або йдуть до ворожок, духовність яких вважають більш ефективною, ніж ісихастські молитви нових паламітів. Між тим від богословів замість ділової розмови про проблеми — одні лише пісні про те, що «не чіпайте нас», «ми зайняті накопиченням духовного досвіду». А скільки його треба? Чи не є причетність до церковного досвіду чимось, чого вже у богословів достатньо? І чи не пора було б навчитися — через той самий церковний досвід — розсудливості та надії на Божу допомогу замість мрійливості та полохливості?..."