МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Який смисл сповіді?

04/04/2012 | Анатоль
Покаятись в гріхах, очистити душу?
А при чому тоді тут піп?
Бог і так про твої грихи знає.
І твоє покаяння почує, навіть коли ти в льоху в діжці.
Та й Ісус нічого (поправте, якщо не так) не казав про таке дійство.
А от в християн воно дуже важливе.
Чому?
Для чого?
Чи, точніше, для кого?
Для попів, звичайно.
Бо це визнання їхньої влади.

В вовків (собак) є такий рефлекс: піджати хвоста і підставити шию - означає визнати владу іншого над собою.
В цьому і смисл сповіді.
Почуватись винним і підставити своє вразливе місце - віддати себе в руки попа, визнати його владу над тобою.
А богом тут і не пахне.

Хороший обряд придумали собі попи.
І головне який важливий!
Для попів.

Відповіді

  • 2012.04.04 | Арій.

    Так не тільки сповіді, а й саме читання Біблії до 19 віку було заборонено

    Бо отара (паства) не має думати своєю головою, не те, щоби навіть до Бога напряму звертатись.
    Думаю, саме в тому була велика привабливість християнської церкви для правлячих верств країн, що прийняли християнство - допомагала тримати піпл в покорі (згадаймо "православну" РПЦ, що молилась за ханів до 17 віку.
  • 2012.04.04 | Філолог

    Краще не пояснити. Убиваються більше двох зайців.

    На самому початку статті пояснюється про сповідь і для чого священники, бо їм через Святого Духа дана влада прощати чи затримувати гріхи.

    А друга частина статті підсумовує на високодуховному рівні розуміння "Не суди і не судимий будеш", наче для пана Анатоля і щодо дискусії між ним і паном Філософом.

    http://www.reshma.nov.ru/alm/pr_sov/otp_gr.htm

    Архиепископ Аверкий (Таушев)
    Отпущение грехов и мнимая христианская любовь и всепрощение
    Одним из главнейших и важнейших последствий великого дела искупления человечества, совершенного Воскресшим тридневно от гроба Христом-Жизнодавцем, было именно прощение, или отпущение грехов.
    Вот почему, явившись в первый же день по Своем Воскресении ученикам Своим, собранным вместе, Воскресший Господь, преподав им мир, дунул и сказал: «Примите Духа Святаго. Кому простите грехи, тому простятся; на ком оставите, на том останутся» (Ин. 20, 19-23).
    А далее, из книги Деяний Апостольских мы видим, что св. Апостолы, проповедуя о Христе Распятом и Воскресшем из мертвых, после сего тотчас же призывали своих слушателей к покаянию и принятию святого крещения во оставление грехов. «Покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа для прощения грехов; и получите дар Святаго Духа», — так взывал св. Апостол Петр к многотысячной толпе народа, слушавшей его в день Пятидесятницы (Деян. 2, 38).
    «Покайтесь и обратитесь, чтобы загладились грехи ваши», взывал он же к народу, собравшемуся вокруг него и св. Апостола Иоанна после чудесного исцеления ими хромого от рождения (Деян. 3, 19). «Бог ныне повелевает людям всем повсюду покаяться, ибо Он назначил день, в который будет праведно судить вселенную» (Деян. 17, 30-31).
    Это «прощение» или «отпущение грехов» дается нам не безусловно, а условно — именно под условием покаяния (конечно, искреннего). Потому-то Господь, даровав Своим ученикам власть отпускать грехи Духом Святым, в то же самое время, как мы видим, дал им власть и не прощать грехи — очевидно тем, кто не кается по-настоящему: «на ком оставите, на том останутся», — следовательно, не простятся.
    Как это понятно, как это логично, и как совершенно вразрез идет с этим ясным и определенным, чистым евангельским учением столь модная теперь пропаганда какой-то мнимо-христианской любви и безусловного всепрощения, слишком уж всеобъемлющаго — простирающегося якобы даже на врагов Христовой веры, вплоть до активно-борющихся со святой Церковью и самою верою в Бога вообще несомненных слуг грядущего Антихриста!
    Такие лже-проповедники модного мнимого «христианства» для подкрепления своих шатких позиций оченьлюбят злоупотреблять известным изречением Господа: «Не судите, да не судимы будете» (Матф. 7, 1) — особенно излюбленным ими изречением, которое, однако, нисколько не мешает им самим судить и жесточайшим образом осуждать всех тех, кто не согласен с их лжеучением, представляющим собою только весьма лукавое искажение евангельского учения — подлог, которым они сбивают с толку и смущают многих.
    Дабы правильно понимать это изречение Господа, надо помнить, что ведь Тот же Самый Господь Иисус Христос, сказавший: «не судите, да не судимы будете», тут же, непосредственно вслед за этим, учил: «Не давайте святыни псам и не бросайте жемчуга вашего перед свиньями, чтобы они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас». (Мф. 7, 6)
    Кто же это такие эти «псы» и эти «свинии»?
    Под этими «псами» и «свиниями» Господь разумел нравственно-развращенных людей, неспособных к принятию евангельской Истины, которым все священное и духовное чуждо и даже противно, поскольку цены его они не могут понять. Это — люди морально-падшие, нечестивые и злые, которые часто только глумятся над евангельской Истиной, попирают ее и могут обратиться яростно и на самих проповедников ея, причинив им разные беды и даже смерть.
    Не ясно ли из этого, что словами: «Не судите, да не судимы будете» Господь вовсе не воспрещает давать нравственную оценку людям — проводить различие между добрыми и злыми людьми? И не только не воспрещает, а как мы увидим далее, даже предписывает это делать.
    Так, Господь прямо повелевает обличать согрешившего брата. «Если согрешит против тебя брат твой, пойди и обличи его между тобою и им одним; если послушает тебя, то приобрел ты брата твоего» (Матф. 18,15).
    Мало того! к такому благоразумному и христианскому суду над согрешившим братом не только разрешается, а даже предписывается привлекать и других братий: «Если же не послушает, возьми с собою еще одного или двух, дабы устами двух или трех свидетелей подтвердилось всякое слово»(Матф. 18, 16).
    Но и это еще не все. Если брат продолжает упорствовать в творимом им зле, то надо «поведать» о том Церкви, то есть церковной власти, получившей от Самого Господа благодатное право «вязать и решить»: «Если же не послушает их, скажи церкви; а если и церкви не послушает, то да будет он тебе, как язычник и мытарь» (Матф. 18, 17).
    Эти последние слова — самые страшные и совершенно-неприемлемые для извращенной мнимо-христианской идеологии современных пропагандистов либерального модного нео-христианства, ибо они идут совсем вразрез с ихосновными установками.
    Нравятся ли они или не нравятся кому-нибудь, их из Евангелия никак не выбросишь: ведь это слова Самого Господа нашего Иисуса Христа. Как же можно с ними не считаться?
    Но современные нео-христиане, в составе которых теперь числятся и ученые богословы, и многие высокие иерархи, с настоящим, подлинным Христовым Евангелием вовсе не желают считаться, а самочинно фабрикуют себе свое собственное «евангелие», как это в свое время сделал и их идейный предшественник мрачной памяти Лев Толстой.
    Увы! Для многих современных, весьма нетвердых в истинно-христианской вере «христиан» это — большое искушение, соблазн, совершенно сбивающий их с правого пути.
    «Не судите, да не судимы будете!» Как это кажется привлекательным в нео-христианском кривотолковании: «Я не буду мешать тебе грешить; а ты мне за это не мешай грешить!» Вот ведь в каком ужасающем, извращенном, преступном преломлении предстает перед нами этот священный текст в наше время!
    А на самом деле, мы должны знать и помнить, что осуждение осуждению рознь: что есть разные виды осуждения. Одно осуждение — греховное, а другое, как мы уже видели, не только не греховно, а предписывается самим Евангелием.
    И это вполне понятно: ибо, если мы никогда, никого и ни в каких случаях не будем осуждать, то мы скоро потеряем всякую способность различать добро и зло, и легко сможем сами быть увлечены на путь зла.
    Величайший из рожденных женами, святость и безупречная нравственная высота которого засвидетельствована Самим Христом Спасителем, святой Предтеча Господень Иоанн, видя идущих к нему фарисеев и саддукеев, говорил им: «Порождения ехиднины! кто внушил вам бежать от будущего гнева?» (Матф.3, 7). Что это? Греховное осуждение?
    Сам Господь наш Иисус Христос, предлагавший Своим последователям брать пример с Него, говоря: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем» (Матф. 11,29), тем не менее не раз употреблял в отношении к закореневшим во зле грешникам, не желавшим внимать Его Божественному учению, то же самое выражение: «порождения ехиднины!» и нередко обращался к окружавшим Его людям, особенно к книжникам и фарисеям, с весьма резкими словами осуждения: «род лукавый и прелюбодейный!» (Матф. 12, 39), «о род неверный и развращенный! доколе буду с вами, доколе буду терпеть вас?» (Матф. 17, 17). Книжников и фарисеев Он постоянно называл: «лицемерами», «безумными и слепыми», «змеями» (Матф. 15, 7; 16, 3; 16, 6-12; вся 23 глава), царя Ирода назвал однажды «лисицей» (Лук. 13, 32)
    Мало того! Мы знаем из Евангелия, что кроткий и смиренный Господь, молившийся впоследствии за Своих распинателей: «Отче, прости им, ибо не знают, что делают» (Лук. 23, 34), не только употреблял резкие слова осуждения, но прибегал иногда и к очень сильным и решительным мерам физического воздействия: так, Он дважды — в самом начале Своего общественного служения — и вторично — в самом конце его, незадолго до Своих крестных страданий, совершил изгнание торгующих из храма. Живо и образно передают нам об этих событиях святые евангелисты. Не будучи в состоянии стерпеть безобразного торгашества, которое завели, под покровительством самих священников и даже при участии первосвященников, имевших большой доход от продажи голубей, иудеи в Иерусалимском храме, Господь Иисус Христос, «сделав бич из веревок, выгнал из храма всех, и овец, и волов, и деньги уменовщиков рассыпал, а столы их опрокинул», сказав при этом продавцам: «Дома Отца Моего не делайте домом торговли» (Иоанн. 2, 14-17). А после Своего торжественного входа во Иерусалим перед Своими страданиями, Он снова, войдя в храм, «выгнал всех продавающих и покупающих, опрокинул столы меновщиков и скамьи продающих голубей, и говорил им: написано: «Дом Мой Дом молитвы наречется, а вы сделали его вертепом разбойников» (Матф. 21, 12-13) Марк. 11, 15-17; Лук. 19, 45-46).
    Что же это такое?
    И как далеко это от той мнимо-христианской «любви» и всеобъемлющего «всепрощения», которые проповедуют современные либералы — «нео-христиане»! И не найдут ли они, более любвеобильные, чем Сам Господь, такие слова и действия Безгрешного Господа греховными и недопустимыми, противоречащими Его учению: не заклеймят ли они их столь излюбленными ими выражениями «мракобесия», «черносотенства», «мрачной средневековщины», «ретроградства», «инквизиции» и т.п.?
    Но можем ли мы думать, чтобы Господь наш, Воплотившийся Единородный Сын Божий, пришедший на землю ради спасения нас, людей, ради научения нас Божественной Истине и жизни, согласной с нею, противоречил, в чем бы то ни было, Сам Себе — поступал вопреки Своему собственному учению?
    Следуя примеру Самого Господа, и Его Святые Ученики и Апостолы не боялись в нужных случаях «осуждать» людей, упорно противившихся той Евангельской Истине, которую они проповедовали, и прибегать иногда к самым решительным мерам воздействия для обуздания и пресечения зла.
    Надо хорошо знать и помнить, что совершенно чуждо истинного христианства зловредное Толстовское учение «о непротивлении злу» (кстати сказать, погубившее нашу несчастную Родину-Россию, и ввергнувшее ее в страшные кровавые ужасы большевизма!): всякий истинный христианин — непримирим ко злу, где бы и в ком бы он его не встречал.
    Примеру Самого Господа Иисуса Христа и Его Святых Апостолов следовали затем на протяжении всей истории Церкви и все истинные христиане, всегда осуждавшие зло и боровшиеся с ним, хотя бы это стоило им всевозможных тяжких лишений и даже самой жизни. Так боролись со злом темного язычества и идолопоклонства святые мученики, не только пассивно умиравшие за Имя Христово, но и весьма решительно осуждавшие, иногда в весьма резких словах и выражениях и даже действиях заблуждения и нечестие идолопоклонников.
    Решительно и безкомпромиссно боролись с лжеучителями-еретиками св. отцы Церкви, отнюдь не считая еретиков «инакомыслящими» (как это стало модно в наше время выражаться!), к которым надо проявлять «терпимость», к которым надо «подходить с пониманием», а рассматривая их, как «лютых волков, не щадящих стада», по выражению Слова Божия, и сурово осуждая их на Вселенских и Поместных Соборах, всячески предостерегая от общения с ними право-верующих, и предавая их анафеме.
    Что это? Греховное осуждение или отсутствие любви? Нет! Это не более, как вполне законное применение в жизни слов святаго Апостола: «Какое может быть общение у света с тьмою? Какое согласие между Христом и Велиаром? или какое соучастие верного с неверным?» (2 Кор. 6, 14-15).
    И преподобные отцы наши и матери — христианские подвижники и подвижницы осуждали этот мир, во зле лежащий, самым фактом своего ухода из него.
    А теперь, в переживаемое наше страшное время циничного и откровенного лютого безбожия, мы, как христиане, верные Христу-Спасителю и Его Истинной Церкви, не можем не осуждать со всею решительностью безбожников и кощунников, лютых богоборцев, стремящихся искоренить во всем мире веру Христову, и разрушить Святую Церковь — осквернивших Отечество наше и надругавшихся над нашими Святынями.
    Не можем мы не осуждать и всех тех, кто сотрудничает с ними, кто поддерживает их и содействует укреплению их власти, помогая им, тем самым, в их адских замыслах.
    Мы осуждаем слуг грядущего Антихриста и самого Антихриста. Неужели все это есть греховное осуждение, запрещаемое Евангелием, как пытаются убедить нас в этом современные умники — нео-христиане, исполненные какой-то необыкновенной «сверхлюбви» и всеохватывающего «всепрощения»?
    Пусть не лгут они на Господа и на Его Святое Евангелие! Пусть не приписывают себе, в своей фарисейской гордыне и самообольщении, любви большей, чем имела ее Сама Воплощенная Любовь — Господь и Спаситель наш!
    А как надо правильно понимать изречение Господа: «Не судите, да не судимы будете!» — это прекрасно объясняет великий Отец Церкви св. Иоанн Златоуст:
    «Здесь Спаситель не все вообще грехи повелевает не судить, и не всем без исключения запрещает это делать, но тем только, которые сами, будучи исполнены безчисленных грехов, порицают других за маловажные какие-нибудь проступки. Христос указывает здесь и на иудеев, которые, будучи злыми обвинителями своих ближних, в каких-нибудь маловажных и ничтожных поступках, сами безсовестно творили великие грехи».
    Следовательно, запрещается не суждение о поступках ближнего и не осуждение злых его поступков само по себе, а злое чувство в душе по отношению к ближнему, со стороны человека, который сам также грешит, или даже еще больше, не думая о своем собственном исправлении.
    Запрещается не объективное «суждение» о ближнем, не безпристрастное осуждение его недоброго поведения, а злые пересуды, злоречие, происходящее, как это часто бывает, из каких-либо самолюбивых и нечистых побуждений — из гордости и тщеславия, из зависти или обиды.
    Иными словами, запрещается всякая злоба и злорадство в отношении грешащего ближнего, наличной почве, а отнюдь не справедливая, чисто-идейная, принципиальная, безстрастная оценка его поступков и поведения, каковая не только не противна Евангелию и не предосудительна, а наоборот — даже необходима, дабы мы не стали, в конце концов, относиться безразлично к добру и злу, и зло не восторжествовало бы, вследствие этого, в мире.
    Великое преступление поэтому совершают те современные пастыри, которых лучше было бы назвать лже-пастырями, кои, под благовидным предлогом мнимой христианской «любви» и «всепрощения», сознательно или безсознательно, учат своих пасомых толстовскому «непротивлению злу».
    Какое это страшное, безпросветное лукавство!
    Какое это подлинное фарисейское лицемерие!
    «Совсем никого и ни за что не осуждать» — такого настроения в современном христианском обществе только и хотят добиться слуги грядущего Антихриста, для того, чтобы им легко и просторно было действовать, подготовляя в мире обстановку, благоприятную для скорейшего воцарения их властелина.
    Неужели в наше время каждому честному и сознательному христианину еще может быть не ясно, что безусловное «всепрощение» нужно лишь врагу Христову — Антихристу, дабы люди окончательно потеряли чувство различения добра и зла, помирились бы со злом, охотно приняли его, а затем — и самого Антихриста, не помышляя о борьбе с ним?
    Решительно борясь со всякими самомалейшими проявлениями зла и греха в своей собственной душе, не будем бояться вскрывать и изобличать зло повсюду, где оно в современной жизни себя обнаруживает — не по гордости и по самолюбию, а единственно по любви к Истине.
    Наша главная задача в это лукавое время лживого безстыдства — сохранить всецелую верность и преданность подлинной Евангельской Истине и Начальнику нашего спасения — Воскресшему тридневно из гроба Христу-Жизнодавцу, Победителю ада и смерти.
    Да не подумают однако же, будто бы я утверждаю, что всяким миром надо дорожить. Ибо знаю, что есть прекрасное разногласие и есть самое пагубное единомыслие. Но должно иметь добрый мир, имеющий добрую цель и соединяющий с Богом.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.04.04 | Анатоль

      Так я не зрозумів, Ви підтримуєте цього мракобіса і його фальсифікації Ісуса, чи навпаки?

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2012.04.04 | Філолог

        Re: Так я не зрозумів, Ви підтримуєте цього мракобіса і його фальсифікації Ісуса, чи навпаки?

        Я з ним повністю згодна. У нас з ним одна Церква і Один Ісус Христос.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2012.04.04 | Анатоль

          Силою Святого Духа Петро вбив Ананія і Сапфіру за те, що не всі свої гроші віддали йому. Для

          цього попам Святий Дух потрібен?
          А головний канонічний православний з допомогою Святого Духа квартири в сусідів відсужує.
          Добре попи влаштувались.
          І Святий Дух на службі в цих розбійників.
          І нічого, святість не заважає йому вбивати і грабувати.
          Головне, щоб попам прислужувати, бути корисним.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2012.04.04 | Філолог

            Re: Силою Святого Духа Петро вбив Ананія і Сапфіру за те, що не всі свої гроші віддали йому. Для

            Серед священників трапляються й нечестивці, бо вони звичайні люди, тільки до них вимоги дійсно вищі.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2012.04.04 | Анатоль

              Так Святий Дух служить і попам-нечестивцям, без розбору? А він справді святий?

              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2012.04.04 | Філолог

                Re: Так Святий Дух служить і попам-нечестивцям, без розбору? А він справді святий?

                Якщо на сповідь людина приходить щиро, то при священникові, навіть якщо він непорядний, Святим Духом знімаються гріхи сповідальнику. Ви якось все розумієте буквально, що Святий Дух як блискавка проходить через священника і потім входить в сповідальника. Священник за свої дії сам дасть відповідь перед Богом, але його грішки не є перешкодою для сповідальника.

                І знаєте, християни вірять, що через щиру сповідь сповідальника порада священника, який би він не був, буде на користь. Я не скажу про других, по існує таємниця сповіді, але мені всі сповіді пішли на користь, а якщо я на щось спочатку дратувалась, то майбутнє показувало, що порада була слушною на перспективу.
          • 2012.04.04 | Філолог

            Re: Силою Святого Духа Петро вбив Ананія і Сапфіру за те, що не всі свої гроші віддали йому. Для

            Видно від сорому, що обман виявився і є всевидячий Бог в них трапився серцевий напад. Після тих чуд, які творили апостоли, їх обманювати, згодіться негарно.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2012.04.04 | Анатоль

              Ага, так таки силою страху, а не Святого Духа попи впливають. Це інша справа.

              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2012.04.04 | Філолог

                Re: Ага, так таки силою страху, а не Святого Духа попи впливають. Це інша справа.

                Я ж висловила, що страх Божий двоступеневий: спочатку тваринний і потім духовний. У них духовного ще не було, бо якби любили Бога, то не брехали б.
    • 2012.04.04 | Анатоль

      Якби в Ісуса було тільки це одне "не суди і судимим не будеш" то можна було б ще якось

      перекручувати його і фальшувати.
      Але ж думка про недопустимість противлення злу силою (на яку цей піп так нападається) червоною ниткою проходить через все вчення Ісуса.
      Підстав і другу щоку, віддай і плащ, йди і дві милі... - ну як ще більше можна розжувати цю думку?

      А про кукіль і пшеницю.
      Ну яно ж сказано: не рви, не твоя це справа.
      Будуть Жнива і Господар сам розбереться.

      Так ні.
      Попам це не підходить.
      Добре знають, що ніяких Жнив не буде і ніякого Господаря нема.
  • 2012.04.04 | Філолог

    Re: Який смисл сповіді?

    Трошки з власного досвіду. Найпершим звинувачувачем є власна совість. Совість це голос Бога в душі, яка не дає нам прийняти як рідні власні помилки і пристрасті. Але в основі покаяння і сповіді лежить віра в Бога, саме віра, що Бог є, він Творець, і при цьому він Любов і Милість.

    Коли людина не слухається власної совісті і її глушить власною гординею і самовпевненістю, то цей голос звучить все тихіше і тихіше, і може зовсім змовкнути.

    Перша стадія повернення до Бога більш тваринна, переляк від покарання пеклом, майже всі неофіти через цю стадію проходять. Але віра в Бога і довіра до досвіченого, відповідального священника як посередника, який уповноважений при рукоположенні силою Святого Духа прощати гріхи і давати відповідну пораду, як жити далі, має дуже сильний психологічний ефект, сповідальник відчуває душевне полегшення. Камінь з душі знімається, а на місце нього душу замешкує мир. Злоріки не перестають шипіти, люди засуджувати, але ці докори стають терпимими і навіть корисними, щоб поспівчувати таким людям.

    Але тут теорія не допоможе до розуміння дійства сповіді. Без щирих і власних мук совісті, усвідомлення власної гріховності і пошкодженності і довіри Христу і Його служителям, що зі сповіддю в покаянні зніметься милістю Спасителя тяжкий груз душевних мук, нічого не вийде, пояснення залишиться поясненням.

    Як правило до Бога звертаються в моменти випробувань. Але багато народжуються з потребами не матеріального чину, а духовного, вони байдужі до хліба і розваг. Такими є значна кількість священників і монахів.

    Після сповіді буває забувається момент особливого душевного миру і радості, і тоді пристрастя до поганих звичок, бо це ж хронічна хвороба, знову тягнуть людину до гріха. Людина в певний момент очунює і знову йде на сповідь. Совість знову волає.

    Але при щирій сповіді з'являється і інший ефект, сповідуючи "грубі" гріхи, віруючий поступово починає помічати й замасковані під доброчинності, від них приказка," що добрими намірами дорога в пекло вимощена".

    Але наступним вищим рівнем віри до Бога вже є не страх до мук пекла, а любов до Особи Христа і Його подвигу, чуття Його любові і милості. Просто стає соромно свідомо паскудствувати, голос совісті стає дуже чутливим.

    Цей шлях до удосконалення тернистий, бо диявол, в існування якого християни вірять, не спить і перешкоджає духовному росту, тому і говорять про хрест, який судилось кожному християнинові нести, перш за все світ суєти повстає проти таких людей, життя перестає бути комфортним. Тяжко зарплату в конвертах отримувати, тяжко слухати як пліткують злоріки, важко дивитись на сварки патріотичної опозиції, так і хочеться когось засудити тощо.

    Але християни вірять, що випробування попускаються Богом по силам і для користі духовного росту.

    Тримай свій розум в пеклі, але не відчаюйся! мені дуже подобається це повчання Силуана Афонського.
  • 2012.04.04 | Георгій

    Γνοτι σεαυτον Re: Який смисл сповіді

    Ви ж, напeвнe, чули про цeй головний принцип Сократа, "гноті сeавтон," "пізнай самого сeбe."

    Як вжe написала п. Філолог, смисл сповіді самe в цьому. Ми ідeмо до сповіді для того, щоби ВИЗНАТИ за собою пeвний гріх. Бeз такого визнання, вголос, людина часто нe особливо впeвнeна, чи вона дійсно грішить, чи ні. З одного боку, голос совісті підказує: от ти вчора зробив нeдобрий вчинок, полаявся з дружиною чи сусідом, або напився п"яним, або продав комусь фальшований товар, і так далі. Алe з другого боку якийсь інший голос "шeпочe," ніжно так, лагідно: "ну і що, нічого ж нe сталося, подумаєш, лаявся - всі ж лаються, чи напився - цe просто така твоя малeнька слабкість, ти ж нe вбив нікого..." А можe бути щe гіршe, коли, наприклад, цeй голосок шeпочe, "ти нe винний у тому, що лаяв дружину - цe ж ВОНА винна, ти щe мало їй врізав, наступного разу вилий на нeї всe, що в тeбe там проти нeї накипіло, або відлупцюй її." Або, "ти щe відносно чeсний, а трeба робити так, як Іван Іванович, по-крупному красти, тоді будe тобі дзeн."

    Коли ми опиняємося в такій ситуації, ми мусимо ранішe чи пізнішe зробити ВИБІР. І тут самe словeснe відвeртe визнання (звeрніть увагу, "виЗНАННЯ," корінь той самий, що у сокрeтівському "піЗНАЙ") свого ГРІХА пeрeд Богом надзвичайно допомагає. Щодо свящeника - він, власнe, свідок, і також помічник. Люди схильні думати, що на сповіді свящeникові відкриваються якісь надзвичайно eкзотичні таємниці людської душі, алe насправді, як я власними вухами чув цe від кількох свящeників, сповіді дужe часто схожі одна на одну і зовсім нічого eкзотично-"скандального" в собі нe мають. Один мій знайомий свящeника, наприклад, кажe, "ви знаєтe, головна риса людського гріха та, що він, гріх, є НУДНИЙ (boring)." У гріхах нeма ніякої творчості, крeативності, нeма насправді нічого цікавого. Тож свящeники прeкрасно знають, ЯК підтримати того, хто сповідається, яку пораду йому дати, які духовні вправи "прописати" (до рeчі, слово "аскeсіс" грeцькою мовою означає самe "вправи," трeнування).

    Є дужe різні думки про тe, як часто трeба сповідатися. Сeрeд православних грeків, наприклад, пeрeважає думка, що пeрсональна сповідь бeзпосeрeдньо пeрeд Причастям нe є обов"язковою. Алe сeрeд православних-слов"ян більш розповсюджeна практикa обов"язкової сповіді пeрeд Причастям. Є також дужe різні думки про тe, наприклад, чи трeба підштовхувати до сповіді дітeй (один мій дужe симпатичний друг, український свящeник, вважає, наприклад, що цього робити нe слід). Власнe, людина, як і в усьому іншому, повністю вільна у своїй повeдінці, і тільки вона сама вирішує, чи сповідатися, і як самe сповідатися.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.04.04 | Анатоль

      Потреба в попах - визнання того, що з богом ніякого контакту нема. (По секрету: в попів теж нема

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2012.04.04 | Філолог

        Re: Потреба в попах - визнання того, що з богом ніякого контакту нема. (По секрету: в попів теж нема

        Здавалося б, що ми рухаємось наче по зачарованому колу, але я з Вами краще почала розуміти Святе Письмо, Ви критикуєте, а я шукаю коментарів Церкви і ще більше утверджуюсь у правильності духовного шляху. Красненько Вам дякую, ну як не побачити в цьому Промислу Божого. :)
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2012.04.04 | Анатоль

          Та ясно. Попробуйте Михайла переконати, що зірки - це сонця. Або Георгія, що кагор не стане

          кровю якщо над ним піп кадилом помахає.

          Але це не промисел божий, а така властивість цього віруса - викручується як вуж під вилами.
          І всякі аргументи і факти йому по барабану.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2012.04.04 | Філолог

            Re: Та ясно. Попробуйте Михайла переконати, що зірки - це сонця. Або Георгія, що кагор не стане

            Я вже казала, кожний вибирає собі по духу, але я впевнена, що Бог щомиті стукається до кожного в двері душі. Любов не мстива, а милостива, всі обставини будуть взяті до уваги. Свідоме противлення, гординя, заздрість, така чорнота душі не сприймуть Любові, а хто ж силуватиме до любові?
  • 2012.04.04 | Анатоль

    А попи теж сповідаються? Перед вищим, нижчим по ієрархії? А в вищого попа Дух святіший, чи

    в усіх однаковий?
    А своєму Духу піп не може сповідуватись, потрібен інший піп?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2012.04.04 | Георгій

      Наскільки я знаю, нeма обов"язкового на всі випадки життя порядку

      http://en.orthodoxwiki.org/Confession

      Cвящeники можуть сповідатися іншим свящeникам, або ігумeнам (аббатам) якогось монастиря, або єпископам. Єпископи можуть сповідатися іншим єпископам, або свящeникам (ієрархія в даному випадку нe має значeння). У дeяких православних юрисдикціях є звичай збирати свящeників один або два рази на рік на "рeтріт" (щось типу літнього табору для відпочинку на природі), і ці свящeники там сповідають свої гріхи один одному.

      Також, у чині Божeствeнної Літургії є момeнт, коли свящeник виходить з олтаря, повeртається обличчям до народу, вклоняється народові і просить пробачити йому його гріхи. Цe завжди дужe зворушливий, eмоційний момeнт.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2012.04.04 | Анатоль

        Дякую.

        >повeртається обличчям до народу, вклоняється народові і просить пробачити йому його гріхи.

        Але так, взагалі, не говорячи чим кокретно грішив?
        Ну, це не важко.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2012.04.04 | Георгій

          Для цього є своє місцe

          Анатоль пише:
          > >повeртається обличчям до народу, вклоняється народові і просить пробачити йому його гріхи.
          > Але так, взагалі, не говорячи чим кокретно грішив?
          (ГП) Нe в цeй момeнт. Чин Літургії ідe строго за "сцeнарієм" (англ. мовою "scripted") - свящeник нe має права імпровізувати. Алe коли він проповідує (або під час Малого Входу, одразу після читання Євангeлія, або наприкінці служби) - тоді він можe і конкрeтно розповісти про свої гріхи чи слабкості. Я одного разу чув, як свящeник під час проповіді признався, що він по нeділях так втомлюється (заутрeня, утрeня, Божeствeнна Літургія, Часи, і вeчірня!), що приповзає додому, вeчeряє і лягає на килим пeрeд тeлeвізором, який показує футбольний або баскeтбольний матч, і засинає, нe помолившися і нe сказавши "добраніч" своїй паніматці. :)

          > Ну, це не важко.
          (ГП) Очeвидно, як кому. Є дійсно такі зануди, які ніколи нe визнають за собою ніякого гріха. Митрополит +АНТОНІЙ Cурозький (Блум) розповідав, як до нього одного разу прийшов на сповідь один парафіянин, і... мовчав, як риба. Владика його і так, і сяк старався "розкрутити," питав, ну в чому ж той парафіянин кається, а той всe рівно мовчить. Тоді владика гeпнувся на коліна пeрeд тим чоловіком і кажe, "якщо Ви людина бeзгрішна, то я нe маю права Вас сповідати; Ви мeнe, будь ласка, висповідайтe!" Той так злякався, що вибіг з цeркви і тільки чeрeз кілька тижнів повeрнувся і нарeшті нормально висповідався.
  • 2012.04.04 | Георгій

    Дужe цікаво пояснює проблeми сповіді о. Олeксандр Шмeман (л.)

    "... с самого начала, пастырское служение в Церкви непременно включало в себя душепопечение, т.е. руководство духовной жизнью человека и помощь ему в его борьбе с грехом и злом. Вначале, однако, душепопечение это не относилось непосредственно к таинству покаяния. И только под влиянием монашества с его сильно развитой теорией и практикой духовного руководства, это последнее включилось постепенно в исповедь. А нараставшая все время “секуляризация”, обмирщение церковного общества превратили исповедь почти в единственную форму — “душепопечение”. После обращения императора Константина Церковь перестала быть меньшинством героически настроенных “верных” и почти полностью слилась с миром (ср. русский перевод греческого “лаикос” — мирянин). Ей пришлось теперь иметь дело с массой номинальных христиан, а радикальная перемена в евхаристической практике — от общего причащения, как выявления единства народа Божьего, к причащению более или менее частому и “частному” — повлекла за собой окончательную метаморфозу в понимании покаяния. Из таинства примирения отлученных от Церкви, оно стало регулярным таинством для членов Церкви. И богословски подчеркиваться в нем стало не покаяние как путь возврата в Церковь, а отпущение грехов как власть Церкви.

    Но на этом эволюция таинства покаяния не остановилась. Обмирщение христианского общества означало, прежде всего, принятие им гуманистических и прагматических воззрений, значительно затмивших христианское понимание и греха и покаяния. Понимание греха как отрыва от Бога и единственной подлинной жизни — с Ним и в Нем — затмилось моралистическим и ритуалистическим легализмом, в котором грех стал переживаться как формальное нарушение закона. Но в человекопоклонническом, самоудовлетворенном обществе с его этикой “приличия” и “успеха” и этот закон переродился. Он перестал рассматриваться как абсолютная форма и свелся к общепринятому и относительному кодексу нравственных правил. Если в первые века христианин всегда сознавал, что он — прощенный грешник, введенный — без всяких заслуг с его стороны — в Чертог Жениха, получивший новую жизнь и ставший причастником Царства Божия, то современный христианин, поскольку в глазах общества он “порядочный человек”, постепенно утратил это сознание. Его мировоззрение исключает сами понятия ветхой и новой жизни. Он, конечно, совершает время от времени “дурные поступки”, но это ведь “естественно”, житейское дело, и никак не нарушает его самодовольства... Общество, в котором мы живем, пресса, радио и т.д. — с утра до вечера внушает нам, как мы умны, хороши, порядочны, что мы живем в наилучшем из всех возможных обществ и “христиане”, увы, приняли все это всерьез, за чистую монету...

    Обмирщение, в конечном итоге, одолело и духовенство. В церковь проникло понимание священника как своего рода слуги своих прихожан, “обслуживающего” их духовные нужды. И приход в целом, как организация, хочет, чтобы священник был как бы зеркалом, в котором люди могут созерцать свое совершенство. Разве не должен священник все время кого-то благодарить и восхвалять за усердие, материальную поддержку, щедрость? Грехи скрыты в предельной и интимной “тайне исповеди”, а на поверхности все благополучно. И вот этот дух самодовольства, нравственной успокоенности пропитывает нашу церковную жизнь сверху донизу. “Успех” церкви измеряется ее материальным успехом, посещаемостью, количеством прихожан. Но где во всем этом место для покаяния? И оно почти отсутствует в самом строе церковной проповеди и деятельности. Священник призывает своих прихожан к большему усердию, к все большим “успехам”, к соблюдению уставов и обычаев, но он сам уже не воспринимает “мир сей” как “похоть плоти, похоть очес и гордость житейскую” (1 Ин 2:16), он сам не верит, что Церковь есть действительно спасение погибающих, а не религиозный институт для умеренного удовлетворения умеренных “духовных нужд действительных членов прихода...”. В таких духовных условиях, в такой псевдохристианской ситуации исповедь, естественно, и не может быть ничем иным, кроме того, чем она стала: либо одним из “религиозных долгов”, выполнить который раз в год необходимо для соблюдения отвлеченной канонической нормы, либо же беседой с духовником, в которой “обсуждается” та или иная “трудность” (именно трудность, а не грех, поскольку “трудность”, осознанная как грех, тем самым перестает быть трудностью), остающаяся обычно неразрешенной, ибо единственным решением ее было бы как раз принятие христианского учения о грехе и (покаянии) прощении.

    ... ВОЗМОЖНО ЛИ восстановление православного понимания и практики исповеди? Да, если у нас хватит мужества восстановление это начинать на глубине, а не на поверхности.
    Отправной точкой здесь, как, впрочем, и во всем в церковной жизни, должна быть проповедь, учение..."

    http://krotov.info/libr_min/25_sh/shme/man_53.htm


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua