Двадцята річниця Незалежності України – це дата, про яку згадували заздалегідь, ще кілька років тому. Мріючи про те, якою зустріне наша країна свій ювілей – демократичнішою, заможнішою, кращою. Однак тепер на дату 24 серпня 2011 року українці дивляться без особливого оптимізму та ентузіазму.
Джерел для людського оптимізму багато. Його можна черпати з минулого. Але коли на офіційному рівні вперто вшановуються поразки та військово-політичні невдахи, герої – державники тавруються як зрадники, терористи–екстремісти, дискутується питання, чи смерть мільйонів – це геноцид чи ні, там не те що джерело оптимізму, а й навіть чогось просто вартого захоплення помітити важко. Його можна знаходити у сьогоденні – але теперішня влада «одного регіону», соціально-економічна порожнеча кишень, духовне життя з присмаком «кірілівщини» можуть викликати гіркоту, сміх, але ніяк не оптимізм. Його можна знайти, дивлячись у майбутнє – але бачачи теперішню владу, зазирати у завтрашній день страшно хоч крізь рожеві окуляри. Навіть історія останнього двадцятиріччя виглядає зовсім не оптимістично.
Світ аплодував братам Кличкам, Шевченкові, Бубці, Яні Клочковій – але поза іменами спортсменів Україна асоціюється у більшості чужинців хіба із Чорнобилем. Ми здобули світове захоплення Русланою – але підмінили її Сердючкою з «Гринджолами». Ми подарували світові феномен Майдану – але перекреслили його інтелектуалізмом Януковича. Здобувши світове визнання в якійсь сфері, забуваємо, що слава та успіх не вічні, і кожен здобуток – це лише чергова сходинка вгору. І зупиняємося, немов би відпочити на вершині успіху. Забуваючи, що життя, це як їзда на велосипеді – хто зупиняється, той падає.
Видається, що про життєвий оптимізм можна забути?
Забування – хронічне захворювання українців. В 1991 року політики «забули», що Незалежність України відновлюється, а не просто проголошується. В 2005 році, розійшовшись із Майдану, люди забули, що перемогти – це лише половина справи, перемогу слід втримати. Віктор Ющенко забув про свої обов’язки президента. Юлія Тимошенко забула, що вона політик, а не богиня. Забули, звідки вони починали і куди людям обіцяли прямувати Лавринович, Головатий, Каськів, Павленко (якось не гендерно, тому слід згадати ще Герман, Ставнійчук, Чепак).
У 2011 році влада вирішила, що пора українцям потрохи забувати, а що ж це таке – Українська Незалежність. Для початку свято «мінімізуючи», ніби переносячи у кожен обласний та районний центри, міста і села. Прибираючи зі столиці (і не тільки) військовий парад, скасовуючи пам’ятні ювілейні відзнаки (так забувати простіше). Поступово перетворюючи 24 серпня на таке собі містечкове свято, десь поміж днем пасічника та днем шахтаря.
Люди повинні забувати Свято Незалежності України і потроху звикати до іншого. До Свята Незалежності, як дня, коли громадяни повинні усвідомлювати, що від них в цій країні нічого Не залежить. А Залежить все від влади – мудрої, справедливої, вічної. І вони, громадяни, є цілковито Залежними від Неї.
Чи комусь подобається така інноваційна концепція? Вирішувати кожному самостійно.
Двадцята річниця Незалежності повинна стати для українців Днем усвідомлення Залежності. Кожному потрібно усвідомити – так, Я Залежний. Від своєї гідності. Від своєї честі. Від того, що я – Українець. І лише від мене Залежить, чи прийму я своє особисте рішення – Я Незалежний від влади. А всі ми, Незалежні – це і є Незалежна Україна.
Тому 24 серпня кожен святкує своє Свято. Влада – своє, вигадане. Українці – своє, вистраждане, виборене, довічне.
Юлій Хвещук