Події першого десятиріччя ХХІ ст. свідчать про все більшу ускладненість і взаємопов’язаність сучасного світу. Не лише стрімко зменшується коло місцевих (локальних) подій та інтересів, не пов’язаних із глобальним контекстом, у т.ч. на рівні суверенних держав, але з’являється нове явище «глокалізації», коли локальне стає органічною частиною мережі глобального. Продукт сучасних інформаційних технологій, мережевий світ, який, з одного боку, символізує демократичну незалежність від традиційних форм авторитаризму і тоталітаризму, з іншого – стає середовищем для нових маніпуляційних технологій, які беруть на озброєння ті ж таки найновіші технологічні здобутки.
У наш час відбувається переосмислення таких звичних понять, як «національна держава», «національні інтереси», «націоналізм», «традиційні вартості» і «нація» у розумінні неможливості протистояти глобальній економіці, загальному взаємообміну культурних і соціально-політичних форм самоорганізації людей. Мережеве суспільство долає державні кордони, створюючи об’єднання за інтересами і цінностями, які сповідують окремі групи, локальні вже не тільки в національному й територіальному вимірах. Широко вживається ідея свободи, передусім свободи вибору і свободи слова. У глобальному вимірі цей загальний ліберальний контекст заперечується головним чином неомарксистськими теоріями, які підозрюють кожну концентрацію сили у зазіханнях тепер уже на глобальну владу, ставлячи під сумнів її чесність, професійність і легітимність – особливо у праві упокорювати тих, хто чинить активний спротив ідеям нового «глобального порядку».
Цей антиглобалістський рух фатальним чином набуває ознак передусім класового протесту, радикалізуючись в різноманітних антицивілізаційних закликах. Поруч із тим, усе національне, традиційне і консервативне все більше асоціюється із загумінковістю, обмеженістю та самоізоляцією. Звична ліберальна ідеологема про те, що примхи та інтереси окремої людини є головним мірилом справедливості, перемежовується з пропозиціями примиритися з всесильністю систем, корпорацій і технологій, або ж замкнутися у мережевій мушлі власних інтересів і вподобань. Глобальна економічна конкуренція тепер не така жорстка. Лідери дозволяють користуватися необхідним технологічним мінімумом, часто екологічно брудним, за прийнятну ціну та насолоджуватися ілюзорним миром, за виконання однієї умови – відмови від справжньої глобальної конкуренції, бо всі лідери вже визначили і визнали один одного.
Національні економіки стають частиною одного глобального розподілу виробництва, праці і прибутків, а політичні системи перевіряються за ключовими словами на лояльність до тих же лідерів. Все менше перепон для перетину кордонів людьми і капіталами, національні культури й традиції втискуються в рамки мультикультуралізму. Нація і суверенна держава чомусь не можуть і не повинні заперечувати несправедливість системних проявів глобальної економіки. Остання нібито має невідворотний характер через те, що вона виступає органічною складовою «об’єктивного» історичного процесу. До речі, таке твердження пов’язане з традиційним марксизмом, який свого часу припускав «невідворотність» соціальних революцій і побудову «найсправедливішого» комуністичного ладу. Однак на суверенній державі лежить особлива відповідальність за людство. По-перше, саме на цьому рівні уможливлюється функціонування всіх демократичних інститутів. Якщо нація і держава неспроможні забезпечити свободу слова для себе, це означає, що на цій фізичній території ні про яку свободу взагалі не може бути мови.
По-друге, глобалізаційні процеси дають все більше можливостей для корпорацій приховувати податки податків від суверенних держав. Тобто соціальна відповідальність концентрується також насамперед у незалежній державі, за яку відповідальна кожна конкретна нація. По-третє, людська культура виступає не якимось наднаціональним конгломератом, а є сумою всіх відомих традицій. Тому від позицій націй та їхніх суверенних держав залежить поглиблення та гармонізація культурного різноманіття у добу глобалізації, а не уніфікація культурного надбання людства. По-четверте, окремим чинником не лише розвитку, а й виживання людства, виступає нове екологічне мислення. Забруднення планети загрожує існуванню всього живого і робить малими й мізерними всі політичні та економічні доцільності сьогодення.
Сучасна концепція прогресизму в глобально-ліберальному (як і колись у соціал-демократичному) варіанті не враховує ваги духовно-моральної субстанції суспільства як головної запоруки його гармонійного розвитку. Відтак сучасні еліти мали б зважити на об’єктивний характер світоглядного консерватизму, здатного врівноважувати цивілізаційний поступ людства. Адже окрім різноманітних політичних, економічних, ідеологічних й технологічних процесів існує людина, яка може виступати об’єктом спекуляцій, а може – джерелом таких понять, як культура, духовність і справедливість. Конкуренція, ефективність і прибутки – це добре. Але не всупереч тому, що об’єднує, примирює і робить усіх нас людьми, уможливлюючи справжню цивілізаційну взаємодію. Об’єктивність процесів глобалізації не випливає з «неминучості» несправедливості й обману, а тим більше, з «потреби» нового перерозподілу геополітичних сфер впливу, де Україні вготовано місце у полі тяжіння вчорашньо-дикунського «єдіного руского міра».
Постколоніальна і посттоталітарна українська нація здобула свою суверенну державу у часи ідеологічних спекуляцій на теми глобалізації, коли навіть боротьба за незалежність може виглядати «неполіткоректною». Український націоналізм зруйнував імперію зла зсередини. Навіть за кілька років до 1991 р. це виглядало неможливим. Помаранчева революція 2004 р. засвідчила наявність, без перебільшення, глобального потенціалу української нації, здивувавши світ, давши йому надію на справжню, а не лише риторичну справедливість. Проте століття бездержавності далися взнаки. На перешкоді успішній самореалізації українців у власній державі стоїть брак культурної самоідентифікації, включно з ушкодженою історичною пам’яттю та невизначеністю у спільних пріоритетах і діях. На сучасному етапі розвитку Української Самостійної Соборної Держави (УССД) необхідно більш глибоко і гнучко усвідомлювати власні національні інтереси.
На відміну від революційного етапу, коли відбувалася боротьба за створення УССД, сьогодні для українського націоналізму добре все, що добре не лише для етнічних українців, але також для Української держави в цілому. Зокрема боротьба проти російського імперіалізму переростає з необхідності політичного, економічного чи навіть потенційно збройного протистояння у площину заперечення українським дискурсом свободи російського дискурсу не-свободи. Важливо, що така пропозиція є привабливою у контексті сучасної міжнародної риторики. Вона привертає до себе не лише українців, але також усіх громадян України та міжнародне співтовариство. Успішно реалізована концепція Дмитра Донцова «від нації до держави» органічно повертає до життя концепцію В’ячеслава Липинського «від держави до нації», зосереджуючись на нових потребах державного і національного будівництва.
Однак узгодженість і пов’язаність із світовими процесами не перекреслює несхитність у відстоюванні власних національних інтересів. Ними не торгують і не поступаються. Український націоналізм залишається в осерді того, що ми іменуємо національними інтересами. Ідеали свободи і відкритість світові лише потверджують необхідність критичного мислення, ціннісного європоцентризму, ідеалістичного дбання про українську мову, українську землю, українську незалежність.
