Стоїть питання – Чи існуватиме, за двадцять, сорок, чи за сотню літ українська Україна? Я не один із тих які вірять що достатьно для української України – тризуби на пашпорті. Я теж не один із тих які вірять в якусь ґенетечну українськість, в якогось українського ґенетичного маркера. Я уважаю що для приналежности до українського народу, нації, етносу мінімальні умови це самовизначення та українська мова. А саме ця українська мова є тим ДНК, тою метафізичною ґенетичною ознакою яка є носієм того що робить нас українцями. Мова це те що є необхідним для сполуки й спілкування мертвих із живими а далі із ненародженими. Спільна мова є необхідною передумовою для того чотири-вимірного єства що ми називаємо нацією. Мова, це те материнське молоко яким, як кажуть, передається українська національність.
В Україні іде мовна війна. Не буду повторювати подробиці. Досить щоби зрозуміти що існує величезна частина населення сучасної України яка щиро вірить що може існувати московськомовна Украина. Не лише вірить що може існувати, але таки що повинна бути московськомовна Украина. Не буду пригадувати чому двомовність в сьогоднішних асиметричних умовах це лише переходова фаза до московськомовної Украини. Нагадаю лише що несвідомими пішаками у цій борбі це усі ті, назагал молоді, громадяни що плинно переходять на московську чи то в побуті чи вдома. Сумним фактом є те що українська мова в сучасній Україні далеко не є необхідною. Якраз московська мова а не українська є лінґуа франкою між населенням Луганська та Тернопіля. Не диво що є молодь що уважає українську за непотріб, ну, як якусь латину, щоби вчити й вчити та зразу забути виходячи поза шкільні двері. Статистика якраз показує що діти україномовних сімей стають московськомовними і в себе вдома, і поза рідним домом.
Але чомусь наші борці за демократію, сторожі людських прав, політологи, пророки вільного ринку, і мудреці усіх барв не пропонують жодного пляну, дороговказу, чи пак напрямку щодо досягнення української України. На жаль, пропонуючи західні чи як там звуть, Европейські, цінности більшість вірять що разом із тими цінностями чудом привіє українська мова на далекі московськомовні простори. Вірять що появляться вогненні язички населенню над головами перетворюючи їх в націю. Але є і ті які добре розуміють що таке явище малоймовірне, і вже на заздалегідь готують свідомих до сподіваного краху нації, пропонуючи на її місце ідею політичної “украинської” нації – до пашпортного українства. А щоби не було тут жодного непорозуміння, таку пашпортну українську націю може створити або 45 мільйонів московськомовних чи пак 45 мільйонів корейськомовних чи будь-яких-мовних громадян.
Іґноруючи мовне “питання”, або називаючи його лише вигадкою політиканів в час виборів, вони вимальовують світле “Европейське” майбутьнє.
Але яке воно, це Европейське майбутьнє? В умовах широкої свободи, та із безліччю різних людських “прав”, зразу з’явиться вимога на офіційну державну двомовність. А в умовах усіх тих прав та свобод, успішно боротися з цею вимогою не зможемо. Прийде двомовність, а далі, через існуючу внутрішню асиметрію та й геополітичне положення, через одно покоління чи може два створиться московськомовна Украина, де українська мова матиме лише церемоніяльні чи ритуальні функції, (як латина в західних державах).
Але й сам період цеї двомовності несе в собі певні загрози бо одно-національність є запорука демократії. Зрозуміло що виникають ситуації, і то в щоденному побуті, коли індивідуум мусить підкорити власні вузькі інтереси вимогам закону. Якщо така одиниця почувається що вона частина більшої сім’ї, т.з. нації, тоді існує багато більша вірогідність що вона без примусу підкориться законові. Якщо не існує того почуття приналежности, якому якраз сприяє одна спільна мова, то стає менш вірогідним що ця одиниця з розумінням довірою й покорою ставитиметься вимогам закону. (Звісно в умовах мінархії чи пак лібертаріянізму такого буденного конфлікту є багато менше, але він таки ще існуватиме.) Як бачимо, багато й сьогоднішнього конфлікту із законом та державою в Україні є якраз відзеркаленням цеї недовіри, (чи то раз москалі – бандити при владі, а другий раз українці – бандери при владі).
Поставили ми, а точніше наші політики, інтелектуали й вожді, воза поперед коня. Мовне “питання” треба розв’язати ще до переходу до світлої Европейськости.
На жаль обминаємо це завдання гаслами що ніби це “штучний конфлікт який роздмухують політики в час виборів”, або просто примикаємо очі і возимося із слоном про котрого не говориться.
А треба щоби населення чи пак громадянство країни погодилося що йде воно в майбутьнє з одною, українською, мовою. Суспільство мусить згодитися що державна й інформаційна політика буде цілеспрямовано йти якраз цею дорогою а не іншою. За умов диктатури (як в УРСР) це було б легше здійснити. За сьогоднішних пів-свобідних умов це вже багато тяжче. Сьогодні якщо хочимо обминути насильницьких способів треба думати навіть і про плебіцит-референдум. Зате за умов світлої Европейскости наші перспективи будуть ще гірші, бо в найкращім разі опинимося в умовах повзучої московизації населення. Більш вірогідним є що недовіра державі приречить Україну на постійний конфлікт та застій, на таку безконечну Бознію-Косово а не на Чехію і Словаччину.
Мирослав Петрів
Авторе, дякую!
А на Україні тиша та спокій, як співає не дуже розкручена співачка, чим так пишаються можновладці, є результатом терплячості українців та їхньої зневаги до себе, результатом виконання москидного заповіту – ліш би нє било вайни. Українець виконує настанову. А нахабний москид за сприяння малоросійських патріотів робить свою чорну справу, будує свій руSSкій мір. Українці не знають і не виконують Симоненків заповіт, не кажучи вже про Тарасів, (великого поета Василя, звісно) – “Не заколисуй ненависті силу! Тоді привітність візмеш за девіз, коли в роззявлену могилу впаде останній шовініст.” А справа йде до того, що москиди відберуть не тільки мову, а й землю як останній прихисток українця, але тепер вже на демократичних засадах під американські і німецькі, французські оплески. Але не забуваймо, що тіж Штати наводили лад у своїй країні шляхом громадянської війни. Ох, як її не хочеться! Але ж – як відбити у космонавтів бажання отримувати голоси змоскидізованих ошуканих бовдурів за кіло гречки? Ці ж негідники роблять усе у законний демократичний спосіб. Бо вони є тим народом, який визначає правила в цій Україні. А українці попри наявний у них паспорт не є громадянами цієї країни, бо не вони задають правила існування у цій країні… Постає питання – а що таке є народ, який має бути “демосом”, який буде здійснювати свою”кратію”? А далі питання про те – А що відбувалось і відбувається на цій території протягом останніх 25-30 років? Що то є так звана “перестройка”? Хто є її провідники в Україні? Хто такі колишні партійні організатори, які її “рух”али? Що є її кінцевою метою?
Слова Віктора Ющенка (попри усі слабості й помилки, здається на кінець зрозумів)
http://umoloda.kiev.ua/number/1755/180/62149/
Цитую першу частину статті –
В Україні йде «мовна війна»
Мова творить людину і націю. Як писав Шевченко: «Ну що б, здавалося, слова… // Слова та голос — більш нічого, // А серце б’ється — ожива // Як їх почує!..»
Є й інші слова. Це слова російського шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав: «краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Дуже знайомі нам слова…
Спроби витиснути українську мову з публічної сфери свідчать про зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру, нав’язавши їй чужі зразки. «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується. Культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий.
Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме тому, для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої тези радянської пропаганди про «гармонійність» російсько–української двомовності в СРСР. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя. Двомовність — це типовий прояв євразійства або, точніше, азіопства.
Експерти — фахівці з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають, що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній злагоді в Україні.
Існування єдиної мови — технічна умова існування сталої європейської держави. Дві державні мови в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації. Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.
Можна стверджувати, що виживання української держави залежить від реального впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. В нинішніх умовах мова — це гарантія національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам’яті народу.
«Немає двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, — так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший».
Двомовність в Україні — наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в постколоніальних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 350 років пригнічувалася.
Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.
Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема мовно–культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих таки малоросів).
Міг би був заощадити слів. От цитата видатного англійського філософа, Джон С. Милл: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати й спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже визначають ухвалення політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій».
Слон посеред кімнати. Віз поперед коня.
Коли і Міхновський і Шкляр це розуміють, то почуваюсь в добрім товаристві. А цитата тут –
http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?vasil_shklyar_de_rosiyska_mova__tam_i_rosiya&objectId=1111676
“…Один із батьків українського націоналізму Микола Міхновський ще 1900 року висловив страшне передбачення: нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів не матиме. Сьогодні ми переконуємося в далекоглядності цього мислителя. Бо за умов демократії однакову силу має голос учорашнього загарбника (чи його нащадка) і голос того, хто тільки-но здобув волю. Звичайно, треба вірити у свою перемогу, однак перспектива у нас складна. У годину відчаю я вже п’ятнадцять років кажу, що треба віддати Крим та Донбас і створити етнічну державу. Уявіть собі цю прекрасну країну – Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, херсонські степи, Закарпаття… За територією це кілька держав Європи. Однак більшість патріотів цього не сприймають, хоча останнім часом така думка дратує дедалі менше. Нещодавно її висловив, – напевне, у тому ж таки розпачі – Юрій Андрухович. Але парадокс і ще більший відчай у тому, що Росія не схоче забрати собі Крим і Донбас. Навіщо? Це й так їхня територія. Навіть дружина Путіна давно заявила, що де російська мова – там і Росія. І з погляду культурної експансії це абсолютна правда.”