Якщо раніше ЗМІ рясніли повідомленнями про репресії щодо патріотів і політичної опозиції, то зараз все частіше з’являються сигнали про свідомі провокації з боку репресивних органів антинародного режиму. Останні події навколо осередків ультра-радикальних організацій в Київській області нагадали мені особистий досвід такої поведінки силових структур в часи пізнього кучмізму.
Cаме так кучмівські силові спецоргани діяли коли влада Кучми була в агонії, не знаючи за яку соломинку вхопитись.
Ще до появи інформації про зникнення Гонгадзе опозиційно налаштовані партії лівого і правого спрямування Рівненщини проводили спільні та узгоджені акції на захист соціально-економічних прав населення. Тому з самого початку кампанії «УБК» – місто Рівне заявило себе великою кількістю опозиційних акцій і пропорційною кількістю репресій. Посилювалась проблема ще й тим, що саме напередодні цих подій з Івано-Франківська до Рівного був переведений очолювати управління МВС одіозний генерал Анатолій Француз. Подейкували, що Рівне для Француза було транзитною станцією, через яку він прямував на солідну посаду в МВС до столиці. А тут, з початком «УБК», похитнулась взагалі вся система, в якій, і завдяки якій, Анатолій Француз так злетів у кар’єрному рості. Можливо саме тому, з моменту як Француз очолив Рівненські силові органи, він розпочав безбожні репресії. Перші репресивні заходи торкнулись міських депутатів від УНП (яку в той час на Рівненщині очолював В. Червоній). Інтелегентним УНПівцям, яких знала громада лише з позитивної сторони, почали підкидати набої, порушувати проти них кримінальні справи і заарештовувати. Це відразу збурило громаду, об’єднало її навколо спротиву «мєнтовському бєспрєдєлу», якого до Француза Рівненщина не знала.
Не буду зупинятись на тому як Француз вивів на опозиційні акції всіх своїх «тіхарів», і дав їм такі накази, що вони своїми діями повністю «попалились» і розконспірувались. Адже всі ці «штатники» і «позаштатники», вічно в «цивільному» неохайному одязі, з неголеними фізіономіями, звикли працювати з асоціальними елементами в пивнухах, винюхуючи оперативку для слідчих, і аж ніяк не з ідейними та суспільно активними людьми на мітингах. Зазвичай ці «тіхарі» займались тим, що намагались викрасти у студентів намети, за що не раз були нагнані і копані… Був випадок, коли студенти затримали такого «злодюжку», що вхопив сумку з наметом і хотів втікти. Хлопці його наздогнали, скрутили (дали трохи стусанів для профілактики), повернули собі намет, а самого «хулігана» спробували передати правоохоронцям у формі, що крутились поруч з демонстрантами. Та в момент передачі «наметового злодія», затримали студентів і порушили проти них кримінальну справу «за перешкоджання роботі правоохоронних органів» та «напад на представника влади» – бо цим злодюжкою виявився капітан міліції!
Під тиском громадськості і опозиційних ЗМІ справу закрили. А ще підлеглі Анатолія Француза дискредитували себе тим, що пробивали шини приватних автомашин опозиціонерів, перед поїздками на акції в Київ, вели незаконне стеження за опозиціонерами, вчиняли на них напади (причому неодноразово в людних місцях, як це було на Театральній площі в м.Рівне). Після того випадку, мене навіть запросили на сесію Рівненської міської ради, коли розглядалось клопотання МВС, про виділення їм фінансової допомоги у розмірі 100 тис грн.. Не зважаючи на мою доповідь, шквал критики інших виступаючих, і присутності в залі депутатів, яким власне підкидали набої, – допомогу «правоохоронцям», хоч і із застереженням, але таки виділили. Замість того, щоб на основі зібраних і зафіксованих фактів, оголосили відомство Анатолія Француза злочинним угрупуванням.
Внаслідок такої нерішучості громадськості щодо злочинної діяльності правоохоронних органів посилювались репресії і провокації з боку МВС. Як на мене, квінтесенцією цього стала невдала спроба підкинути вибухівку – прямо у вагон потягу, що прямував на Київ. У потязі їхали головні організатори вуличних акцій в Рівному. Сталось це коли ми з групою в понад 30 студентів їхали до столиці на одну з акцій УБК. В той час квитки були іменні, тобто за документами, на конкретне прізвище, що дозволяло репресивним органам відслідковувати пересування опозиціонерів. Щоб уникнути зайвих проблем, ми намагались брати по два-три квитка. Той раз майже всі три десятки студентів потрапили в один вагон. Крім чотирьох місць, які були в іншому вагоні, другого кінця потягу. Порадившись, керівництво ухвалило рішення, що надійніше буде всіх активістів тримати в одному вагоні, а самим йти в той – віддалений вагон. Тому ми, не переглядаючи який квиток на яке прізвище виданий, попрямували в інший вагон. Там сказали, що «обмінялись» з якимись пасажирами, щоб їхати в одному купе. Та щойно ми доїхали до Коростеня (а це була глуха ніч), потяг зупинили на довгу зупинку. Тоді мобільні телефони не були поширені, тому про причину ми дізналися коли ранком всі разом зійшлися на пероні київського вокзалу. Виявилось, що потяг був зупинений через те, що, начебто, надійшов анонімний дзвінок про замінування вагону в якому їхали всі наші активісти. Тому цей вагон відчепили, відігнали в сторону, і оточили автоматники та провели обшук із собаками.
Все це було б нічого, як би ті, хто проводив обшук, не вчепилися до студентів, які випадково потрапили на наші місця (по іменних квитках) в тому вагоні! Виявилось, що вибухівку мали шукати саме на тих місцях, де мало їхати керівництво, в тому числі і я. І ту вибухівку обов’язково «знайшли», якщо б на тих місцях були ми. А так, студенти почали казати, що нічого не знають, до них підійшли якісь люди, попросили помінятись квитками щоб їхати разом, от вони й погодились. А де точно мають бути їхні місця за іменними квитками, – вони не пам’ятають. Їх помордували опитуваннями півгодини, обматюкали та й відпустили. Таким чином випадковість (чи Божий промисел?!) врятував нас тоді від такої провокації і кримінальної справи.
З часом одне достовірне джерело, наближене до тодішньої обласної влади розповіло, що ця «операція» обговорювалась на таємній нараді силовиків в Рівненській ОДА. Зі слів того джерела, буцімто це була ідея саме Француза, проти якої виступили всі інші присутні – включно з СБУшниками. Але, не зважаючи на все, операцію МВС, все-таки спробувала провернути… І коли нас на місцях не виявили, була думка «шмонати» інші вагони. Та це було б дуже підозріло, позаяк «анонімний дзвінок» вказував не на конкретних осіб (що для конспірації дуже вірно), а на конкретний вагон. Тому, задіяні в тій провокації силовики іншої області, відмовились продовжувати «шукати».
Думаю, що при цій владі, ніхто не був би проти таких «операцій», а ще й заохочували.
Але яка доля була тієї влади з її провокаціями, нам вже відомо, і навряд чи нових провокаторів чекає щось інше.
Ультраправі в київській області, вибрані теж невипадково. Адже звинуватити радикала в екстремізмі значно легше ніж ліберала чи демократа. Відповідно легше й переконати населення. Однак, багато чого залежатиме і від тих, проти кого чинять цю провокацію. За часів кучмізму також перед кожною великою опозиційною акцією в Києві, з’являлись повідомлення в ЗМІ, про знайдені біля київських трас автомобілі, що навантажені зброєю і опозиційними листівками. Влада «покращувачів» пішла далі – вона вирішила перед такими акціями знаходити вибухівку на офісах, в перемішку з «дитячою порнографією». А далі що? Знаходитимуть наркотики в кишенях учасників опозиційних мітингів? Хай це хоч і радикальніший, та все ж запорошений давниною спосіб провокації проти опозиції, який не матиме жодного ефекту, якщо суспільство, за посередництвом ЗМІ та великих політичних сил, відразу дасть відсіч цим недолугим провокаційним акціям. Але якщо ЗМІ і великі опозиційні сили самоусунуться від цих подій, через підозрілість праворадикалів, щодо яких чиняться провокацій, і влада переконає обивателя, що її дії законні – то тоді всім краще наперед позашивати кишені, і повиносити з квартир меблі, аби ніде не осів грам наркотику, чи де не закотився набій.
Зараз владі треба лише закріпитись і легалізуватись в таких провокаціях на непривабливих ультраправих, а завтра вони переконають суспільство, що вся опозиція бавиться «дитячою порнографією».
Тому, на мою думку, не варто відвертатись від подій з «вибухівкою» і «набоями», а навпаки – максимально висвітлювати все, що навколо цього відбувається.
