Хто є “who”: міфи та реалії міждержавної допомоги

З 1946 р. по 1976 р. США надали понад  $180 млрд допомоги 137 країнам світу.  Найбільш драматичною  демонстрацією економічної  величі США  була програма економічної допомоги країнам Європи, відома під назвою «план  Маршалла» (на той час державний секретар США), яка дозволила ослабленим II  Світовою Війною економікам європейських країн знову стати на ноги.

Американська допомога, яку згідно цього плану отримало 16 європейських країн, надходила в різних формах: у вигляді  дарування  певних грошових  сум, безоплатного постачання товарів, а також,  головним чином,    у вигляді пільгових кредитів. Загальна сума, витрачена  урядом США в рамках плану Маршалла з 03.04.1948 р.  по 30.06.1951 р., склала близько $17 млрд, з яких Німеччина отримала близько 11% (більшу допомогу отримали лише Великобританія та Франція).

План Маршалла  став свого роду рятівним леєром для європейських народів. Щедрість і великодушність у ставленні до колишніх ворогів   Німеччини, Італії та Японії, швидко  трансформували їх  у союзників. Ніколи до цього у світовій історії нація-переможець  не фінансувала своїх переможених ворогів для того, щоб ті  знову стали  її конкурентами.  Можливо саме тому Вінстон Черчилль назвав план Маршалла  «найбезкорисливішим актом в історії».  Хоч  це була зовсім не благодійна акція з боку США, а радше чітке раціонально-прагматичне  усвідомлення того, що  без свободи, демократії та вільної конкуренції між країнами західна цивілізація – до якої належить і США –  буде приречена на фіаско.  Не можна, звісно, заперечувати і той факт, що однією з цілей  плану була протидія поширенню впливу СРСР на країни Західної Європи. Саме тому економічна допомога надавалась  лише за умови  дотримання країнами-реципієнтами  засад демократії, що відсікало від  участі в програмі сателітів  СРСР, які, a priori, не  могли бути демократичними.

У ті критичні для Європи роки США  виступали як довірена особа всієї західної цивілізації, а накопичені  у подальшому для всього  людства дивіденди довели, що американські  інвестиції не були марними. Хоча б тому, що мету плану Маршалла було досягнуто:  країни  Західної Європи відновили свій промисловий потенціал у порівняно стислі терміни,  зберігши  при цьому відданість демократичним принципам.  Т.ч., загроза комунізму та пауперизації  Європи, чого так боялися в США,  минула. Адже історичний досвід свідчить, що хоч злидні не завжди породжують комунізм, але комунізм завжди породжує злидні.

Варто відзначити, що втілення в життя плану Маршалла не супроводжувалося  пафосними просторікуваннями про дружбу,  братерство,  безкорисливу допомогу тощо.

У той же час, переважна більшість населення країн Східної Європи (і навіть їх лідери), які після II Світової Війни потрапили у сферу впливу СРСР,  були налаштовані анти-російськи (якщо   відкинути евфемізми, то  поняття «радянський» та «російський» можна вважати  тотожними). Європейські народи країн-сателітів СРСР обурювалися, у першу чергу,  анти-демократичністю окупаційної влади. Тому що цим європейським народам були близькі ідеї  свободи та демократії, чого не можна було сказати про росіян. Варто лише згадати події у 1956 р. в Угорщині та 1968 р. у Чехословаччині.  Ні в  Німеччині, ні в  Японії подібних кривавих повстань проти американської окупаційної влади не було. Певне тому, що Америка надавала  економічну допомогу  цим країнам   за умови дотримання  ними  зрозумілих всім європейцям  загальноприйнятих  у цивілізованому світі  демократичних принципів,    а СРСР примушували  своїх союзників  ставати слухняними сателітами,  що не могло не викликати обурення  та спротив їх  лідерів.   Згадаймо лише  гострі конфлікти між СРСР та  колишніми союзниками Албанією, Румунією, Югославією та Китаєм, що спричинили повний розрив  стосунків, включно з дипломатичними. Знову ж таки  подібних гострих конфліктів між США та їх  західними союзниками не було. А   Японія стала, по суті,  форпостом американських інтересів у азіатсько-тихоокеанському регіоні.   І це після нищівного авіа-бомбардування  американцями Токіо,   ядерних атак на  Хіросіму  і Нагасакі,  коли  сумарна кількість жертв  налічувала  сотні тисяч осіб.

СРСР  як гідний  спадкоємець Російської імперії, яка, у свою чергу, є спадкоємцем Золотої Орди (Московське князівство було фактично  її улусом, а  так звану  Куликовську битву вигадали  московські імперські історики), фактично, на відміну від США,    продовжував  за «залізною завісою» – у підконтрольній СРСР після II Світової Війни Східній Європі –   звичну  Кремлю імперську експансіоністську політику за принципом «розділяй і владарюй».  Бо, на відміну від інших імперій,  які  виходили на історичну арену Європи  упродовж історичних діянь,  Російська імперія (як «біла», так і «червона») була абсолютно руйнівною для поневолених нею  народів. Ця імперія лише забирала і нічого не давала навзаєм.  А фінансова  допомога СРСР країнам-сателітам  – та ж Куба коштувала СРСР щорічно $3 млрд (після приходу до влади Фіделя  Кастро  ВВП Куби різко скоротився)  – не мала нічого спільного з  боротьбою з бідністю  у цих країнах, а  переслідувала єдину мету – утримувати  їх авторитарних лідерів   у орбіті свого впливу (свого роду хабар за політичну лояльність).

Варто також відзначити, що Кремль  ніколи не рахувався не лише з поневоленими народами, а й зі своїм власним.  Про  повноцінні, а не буфонадні ліберальні свободи, правову державу, вільні вибори, свободу слова  та тому подібне  на підконтрольній Кремлю території   не може бути навіть і мови, що, до речі,  нещодавно підтвердила передвиборча клоунада тандему  кремлівських «самодержців». Як бачимо, нічого в  державному управлінні  сучасної Росії не змінилося, вона  лишається за своєю суттю азіатською авторитарно-тоталітарною  державою з  позірно прокламованими європейськими демократичними  цінностями, що  є не більш, ніж  блефом  нових кремлівських «самодержців» (фактично узурпаторів-ляльководів). Саме такій Росії  одіозний печерний українофоб, а за сумісництвом  іще й  гуманітарний міністр Дмітрій Табачник співає дифірамби, паплюжачи де тільки може  українську Україну, за що  нещодавно  чарівна юна студентка  Дарина Степаненко (мені особисто імпонує її прізвище)   дала  міністрові по пиці букетом квітів під час відкриття в Києві  європейського освітнього форуму.

Насамкінець, розглянемо один єдиний, але вельми  промовистий приклад «братерської»  співпраці  між  Україною та Росією, яка вилилася в  гострий конфлікт, що набув широкого розголосу в пресі, в т.ч. і  міжнародній. Йдеться про поставки російського газу  «братньому» українському народові.  Світова ціна на  газ, який є  найважливішим після нафти джерелом енергії у сучасному світі,   поступово зростає, тому що вона прив’язана до ціни на нафту, яка також має стійку тенденцію до зростання. Так, 1 січня 1970 р. країни OPEC продавали сиру нафту за ціною  $1,8 за барель (159 літрів), а вже в 1979 р. по  $30 за той же об’єм. Найвища ціна, за якою продавали  сиру нафту, становила дещо більше $145  напередодні  кризи 2008 р.  Зрозуміло, що тенденція зростання ціни на нафту та газ триватиме і далі, адже  поклади  цих вуглеводнів поступово вичерпуються.  Тому  джерелом енергії  наступної історичної епохи, вірогідно,  стануть ядерна та сонячна енергетика, а також інші  відновлювані джерела енергії.

Здаючи собі справу з  цілковитої залежності України від російського газу, Кремль використовує його як зброю для досягнення своєї головної зовнішньополітичної мети – відродження на теренах колишнього СРСР  російської імперії. Шантажуючи Україну економічно необґрунтованою,  не «підйомною» для  її економіки ціною  на газ,  та, в черговий раз, обіцяючи їй золоті гори у разі  входження  до  різного роду  сумнівних економічних та політичних структур під егідою Росії, Кремль намагається змінити на діаметрально протилежний проголошений Києвом європейський геополітичний вектор розвитку. При цьому на кожному кроці Москва просторікує про «братерську дружбу двох слов’янських народів», «спільне історичне минуле» (насправді, шкільний курс історії Росії  є  не історією, а  набором добре розпіарених історичних міфів) і т.д. і т.п.  Але все це не більше,  ніж «промивання мізків» у стилі геббельсівсько-сталінської пропаганди.

З доброї волі  Кремля ціна на газ для буцім-то «братнього» українського народу вища, ніж для  народу переможеної Німеччини, до якої той газ потрібно транспортувати від кордону Росії з Україною іще майже тисячу кілометрів. І це з врахуванням  передбаченої харківською угодою  знижки в $100.

Якщо взяти  інші пропоновані  Москвою проекти  економічної співпраці з Україною, то  Росія і в них хоче домінувати, а не будувати стосунки на рівноправних паритетних засадах, як це прийнято між європейськими країнами. При цьому Кремль іще й  дозволяє собі  безцеремонно втручатися у внутрішні справи України.

Зрозуміло, що якщо  Київ  погодиться на таку «братерську допомогу», то це буде рівнозначно втраті Україною незалежності вже у короткостроковій перспективі. Співпрацювати з Росією Україні,  звісно ж,    потрібно. Але  не «по-братськи», а на рівних, як це робиться в цивілізованих європейських державах. Лише тоді Україна зможе  без «дружніх» порад  Кремля самостійно визначати свій  геополітичний вектор розвитку.

І  хочеться все ж думати,  що  цей вектор буде європейським.   Інакше  ще співучу Україну буде безповоротно  перетворено на недорікувату Малоросію.

 

Валерій Степаненко

About Nataliya Zubar 2360 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair