Точка зору
В Україні наростає протестний рух
Загалом у нас було три Майдани. Перший — у вересні 1990-го під назвою Революція на граніті сприяв проголошенню незалежності України, другий — у грудні 2000 під гаслом «Україна — без Кучми!» завдав нищівного удару тодішньому авторитарному, третій Помаранчевий — у грудні 2004-го року… Дайте подумати, що ж він нам дав. Змінив владу? Так, але поміняв шило на мило. Добив кучмізм? Та ні, він процвітає. Очистив країну від корупціонерів і казнокрадів? Їх ще побільшало. Посадив бандитів до в’язниць? Змусив багатих ділитися з бідними? Якби ж то. Та навіть, якби він і виконав усі свої обіцянки — це дрібниці порівняно з головним його здобутком: ми піднялися ще на один щабель національної самосвідомості. Таке багатство не можна ні пропити, ні продати, ні в карти програти — воно з народом навіки. Ми стали іншими: сміливішими, з почуттям власної гідності. Нас уже не можна скрутити в баранячий ріг, як це робив Кучма, бо в нас є Майдан, як найвища інстанція, до якої постійно апелюємо, ось, мовляв, він збереться і вам, чинодралам, буде непереливки. І вони, ті чинодрали і хапуги, поводять себе вже не так нахабно, озираючись, бо знають, що народ здатен на рішучий вчинок. І Януковичу попри всі свої зусилля не вдалося стати другим Кучмою, бо країна не дозволила йому цього зробити. «Майдан виконав величезну роботу — він перевиховав владу.Партія регіонів після тих подійзмінилася: у неї з’явилося поняття соціального діалогу», — вважає політтехнолог Сергій Гайдай.
Користь Майдану і в тому, що він нагадав людям про одну із заповідей Божих: «Не сотвори собі кумира». Адже дивилися на вождів революції, як на Богів, наділених неймовірними здібностями. В любові до них чомусь забули, що ці божки, за невеликими винятками, вихідці із команди Кучми, а деякі виявилися навіть його похресниками і названими синами. Всі вони самовіддано крутили жорна злочинного механізму авторитарної системи, котра безжально перемелювала долі людей. І раптом ці кучмівські патшенята, як хамелеони, змінили своє політичне пір’я на помаранчеве. Чомусь учасники Майдану забули і такий неймовірний факт. У грудні 2000 року в розпал акції «Україна без Кучми» тодішній прем’єр-міністр, а згодом фельдмаршал Помаранчевої революції Віктор Ющенко, а також голова Верховної Ради(згодом генерал цієї революції) Іван Плющ разом із Кучмою підписали звернення до українського народу, в якому назвали мешканців наметового містечка…фашистами. Після цієї зради, були й інші…
Був ще й четвертий Майдан — Податковий, але через те, що вирішував локальні проблеми, його не можна прирівнювати за значенням до попередніх. Кілька Майданів поспіль — це вже не випадковість, а закономірність, яка свідчить про генетичну схильність нашого народу до управління державою з допомогою віче. Виходить, будуть ще й П’ятий і Шостий Майдани? Без сумніву. Їх буде стільки, скільки треба для того, щоб Українастала справжньою європейською державою, а її населення — нацією. Але де черговий, чому забарився, незважаючи на те, що життя людей погіршилося, а влада продовжує наступати на їхні права? Адже минуло вже сім років. Але не треба прискорювати події. Він неодмінно буде, країна ним вагітна, вже навіть почалися передпологові перейми, про що свідчить низка протестних акцій, які відбулися протягом останнього року, починаючи Податковим майданом і закінчуючи штурмом Верховної Ради з участю «афганців», захопленнями чорнобильцями відділень Пенсійного фонду, перекриттям автомагістралей та іншими гострими антивладними діями. Якщо Майдан-2004 року був протестом однієї половини суспільства, яке орієнтувалося на європейські, національно-демократичні цінності, то наступний Майдан належатиме всій Україні, адже пенсійна та податкова реформи, чорнобильські новації зачепили інтереси жителів усіх регіонів.
Владу така перспектива турбує. А тому одразу після закінчення повноважень помаранчевої влади, вона почала боротися з Майданом, як із явищем, як із новим елементом української свідомості. В першу чергу удару завдано по тим його лідерам, які не розгубили народної довіри — по Юрію Луценку та Юлії Тимошенко. Зроблено все, аби їх скомпрометувати, усунути від активної політичної діяльності, позбавити волі. Почалося судове та кримінальне переслідування ватажків Податкового майдану та учасників інших акцій. Розгорнуто брудну інформаційну війну проти Помаранчевої революції. Остання атака відбулася кілька днів тому з боку каналу «Інтер», котрий показав серію замовних сюжетів, з яких випливає, що Майдан 2004 року — це не стихійний вияв народної волі, а наслідок політичних технологій, які народилися в офісах ЦРУ. Їхня мета — відірвати Україну від братньої Росії. Ключову роль у цих подіях відіграв не пасіонарний злет народу, а його величність долар. Звідси випливає, що український народ — несвідоме бидло, далеко не кращі представники якого за гроші, або ж просто під впливом пропагандистського зомбування зібралися на Майдані, щоб погорланити, випити пива, поласувати наколотими апельсинами. А в цей час американський дядько Сем робив свої чорні справи, проштовхуючи у крісло Президента України прозахідного політика Ющенка ітд.
Потенціал Майдану не дає спокою і політикам, за більшістю з яких стоять олігархи. На народний протест(Майдан) дивляться сьогодні так, як колись радянська влада — на Дніпро: мовляв, чому він просто так тече? Нехай крутить турбіни, виробляючи електроенергію. Тобто енергію мас, її гнів вирішено загнуздати і спрямувати в потрібне русло. Точніше, використати з метою розкручування нових політичних сил, знищення конкурентів, тиску на окремих посадовців в уряді. Цілком ймовірно, що значна частина громадських рухів на хвилі якихось соціальних негараздів та ідей народжується чистими і безгрішними, як діти. А потім, їх намагаються підгребти під себе олігархи. Деякі одразу створюються під конкретного політика. Ще інші виникають на амбіціях якогось лідера, як його особистий проект, з метою стрімкого входження у політику: оригінальна назва організації, гучні гасла, різка критика влади — і ти вже депутат Київради, або й народний депутат. Скільки таких рухів останнім часом виникало за рік-два до виборів. Якими вони були радикальними, рішучими, полум’яними! Проте сьогодні їхні лідери або ж у провладних фракціях, або на високих посадах в уряді. Згадати хоча б найвідоміші з них ГАК(Громадський актив Києва) чи «Пору». Немає сумніву, що протест «афганців» попервах був щирим, некерованим, але де вони зараз? Чому про них і не чути? Залякали кримінальними справами за штурм парламенту? Купили? Чорнобильцям владні пенсійні новації допекли так, що їх дуже важко запідозрити в нещирості. Проте в їхніх вимогах теж стали проскакувати політичні мотиви: «Геть уряд і Верховну Раду!» Насторожує й те, що приїздові окремих делегацій чорнобильців під стіни Кабміну 29 листопада сприяли обласні та міські організації… правлячої партії. Політичні вимоги акції «Переоблік влади», яку організовує громадська організація «Вперед!» 1 грудня 2011 року теж підозріло вибіркові: «Саморозпуск Верховної Ради, Кабмін — у відставку!» А Президент, який ініціював усі так звані реформи, виходить, святий? Отже, треба думати про те, яку політичну гру веде Банкова.
Отже, що маємо в підсумку? Бурхливий, потужний потік народного гніву, але розпорошений і загалом некерований. Це триватиме доти, доки у нього не з’явиться новий національний лідер, але такий, який пройшов сім кіл пекла, який витримав випробування вогнем, водою і мідними трубами, котрий має програму перетворення країни і який уже не зрадить. «Не можна допустити тієї ситуації, яка склалася з Ющенком. Ціллю було зробити його Президентом, а далі там щось будемо робити. Ми опинилися в ситуації, коли по суті плану зміни країни не було»,— говорить один із активістів Третього Майдану Тарас Стецьків.
Ми всі маємо чітко знати, чого хочемо від Майдану. Чесної влади, демократії, справедливості? Всього-на-всього? Пройшовши через його горнило маємо впершу чергу маємо стати іншими самі: свідомішими, жертовнішими, моральнішими. Майдан — це твоя битва із гнилою суспільною системою не лише у пікетах, на мітингах, наметових містечках, а й повсякденному житті. Змінюючись на краще самі, змінимо й країну.
Олександр КАРПЕНКО.
