Революція від Бандери

Ярослав Сватко

За два роки правління Януковича Бандера став більше символом, ніж політичним діячем, який мав власну ідеологію, програму, і бачив власний шлях до втілення цієї програми. У такій символізації деталі неодмінно губляться, а подекуди образ міфологізується, відповідно до того, що людина хоче бачити за цим образом. Оскільки ж Бандера є образом знаковим, то стає об’єктом інформаційної війни, у якій його творять, часто за своїм власним образом і подобою, вороги. І стає він тоді аналогом Сталіна або Гітлера, або й обох, виключно для того, щоб відбити бажання цікавитися справжніми працями Бандери. Цьому сприяють фальшиві “цитати”, джерело в яких одне — КҐБ.

Однак попри бажання ворогів, Бандера був і залишається суб’єктом, активним учасником сучасної інформаційної війни. В Україні війну проти Бандери, прямо чи приховано, ведуть проросійські сили — і їх можна зрозуміти. Що б вони не говорили про “світову змову проти СРСР” та діяльність ЦРУ, самі вони добре знають, що при розпаді СРСР спрацювала концепція ОУН, розроблена ще в 1940 році, так само, як і пам’ятають промову Буша-старшого в Києві незадовго до проголошення Незалежності. США до останнього намагалося зупинити відцентрові сили в СРСР, обмежитися відділенням Прибалтики, а нам пояснювали, що українська незалежність це щось таке, як незалежність Каліфорнії чи Техасу.

Насправді захисники ідеї відновлення Російської імперії давно вивчили механізм руйнування СРСР, який почав працювати від часу, коли ГУЛАГ спробував проковтнути УПА. Проковтнув – і від того часу ідея спільної боротьби поневолених народів почала поширюватися саме в тих національних середовищах, які мали гін до боротьби за національні права, і за це були репресовані радянським режимом. Коли інтернаціональні повстання в концтаборах, переважно очолювані бандерівцями, зруйнували економічну доцільність ГУЛАГу, “зараза” бандерівського сепаратизму помандрувала в союзні республіки, створюючи там національні середовища, які по-своєму сприйняли ідеї Антибольшевицького Блоку Народів. Якщо уже в дисидентські часи представники національного відродження в республіках СРСР отримували тавро узбецьких чи татарських “бандерівців” – це визнання КҐБ, що ідея ОУН спрацювала. Коли сьогодні речники російської ідеї в Україні пропонують відділити Галичину, знайте — це говорить імперіальна пам’ять про те, що спроба проковтнути ОУН призвела до тотального отруєння радянської ідеологічної системи. Насправді ж сьогодні відділяти Галичину вже пізно, доведеться вдруге вбити Стуса, Литвина і Василя Симоненка.

Як же їм не боротися з Бандерою і після смерті, коли він і сьогодні говорить: “У самій основі нашої революційної концепції лежить ідея і програма спільної визвольної, революційної боротьби всіх народів, поневолених московсько-большевицьким імперіалізмом.” А сьогодні Росія знову нуртує, і є народи, які за двадцять років існування федерації створили свої незалежні уряди у вигнанні — а чеченці від 1995 року борються за програмою, дуже схожою до “Перспектив національної революції”. І немає значення, що вони запозичили, а що — придумали самі, є механізм, який одного разу вже спрацював, а отже, якщо його правильно застосувати, спрацює і вдруге.

А ще є Україна, без якої Росія стає умираючою імперією. Умираючою, бо бракує власного національного людського матеріалу, щоб скріплювати імперські обручі. Саме для того, щоб збільшити базу національно-репресивної сили в імперії, придумано Русскій Мір. Українське населення, як резерв для утримання імперії силою — ось що потрібно Русскому Міру. Однак же не спрацьовує. Є небагато людей, які читали Бандеру, але достатньо тих, які сприйняли його ідеї, навіть не знаючи, що це — від Степана Андрійовича. А тому, все відбувається так, як він сам писав більше, ніж піввіку тому: “В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіалістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів.”

А є ще Бандера для внутрішнього українського політичного вжитку. Хоча політична сила, яка керує Україною впродовж уже двох років, намагається не зв’язувати себе ні з якою ідеологією, до влади вона прийшла за підтримки проросійськи зорієнтованих союзників. І мусить віддавати їм борги. Навіть коли це “віддавання боргів”, як от харківські угоди, за їх власним визнанням, не дає їм жодної користі, мусять триматися союзників, бо втратять навіть власну базу підтримки. Сам процес виглядає, як нове духовне російське поневолення — зменшення українського мовлення, поява двомовних офіційних прес-релізів в міністерствах тощо. Українське ж середовище нагадує визвольний рух після поразки революції початку минулого століття: отаманщина, шарпанина спроб протидії, пошуки винних, але, на жаль, відсутність системного підходу до протидії. Саме той період, який Бандера називав першою фазою національної революції. В його історичних умовах це було так: “У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народних мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти большевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес: наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені большевизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, стають дороговказами їхньої дії — їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.”

Тут повний рецепт для політичної сили, яка хоче, щоб народ за нею пішов. Потрібно небагато — озвучити “зміст і форми життя”, які могли б стати дороговказами. На жаль, найбільше присутні в інформаційному просторі українські політики не можуть нічого озвучити, бо їхній зміст і форми життя дещо відрізняються від змісту і форми життя народу. Ось тут причина того, що Бандера є незручний для сьогоднішніх українських політиків. Але тут є великий резерв для поширення його ідей в народі. “Наша ідея позитивної, творчої ролі держави, яка має обороняти, організувати і сприяти вільному життю і розвиткові культурного поступу та господарського добробуту народу й людини, є протиставна большевицькій системі гноблення, визиску і нівечення людини та народних мас державою…” Цього Бандеру, якщо й заперечувати, то собі на шкоду. Тому його замовчують і витягують із запліснявілих скринь КҐБ старі вигадки, але ідеї вперто, як в СРСР, приходять в свідомість народу. І не так важливо було для Бандери, хто, і під іменем якої партії реалізує його програму. “Нашою перемогою є перемога наших ідей.” Тому Бандера переміг після смерті, а сучасні українські політики програють за життя. Тут причина, чому Бандера буде привертати до себе доти, доки український народ не заживе визначеним собою змістом і формою життям.