Україна: аутсайдер у темряві

Світ міняється. Людина, схильна до летаргії, прокидаючись раз на два десятка років, безперечно з неприхованою цікавістю вивчала б кожне нове обличчя світу. Набуваючи нових рис, світ наче міняє маски. Але міняється не лише зовнішній вид – архітектура і побут. Міняються його технології, економіка, етнічний склад, соціальний устрій, мода і звичаї – тобто «культура». Що з них виступає основним каталізатором, а що є віддзеркаленням – окрема тема. Світ міняють сильні. Культура обслуговує їх інтереси. Слабкі гравці нашого світу або під-коряються сильним, або вступають з ними у боротьбу за перебування в елітному клубі чи менш привілейованих об’єднаннях, або оголошують нейтралітет і балансують, намагаючись грати за власними правилами. Перших – зазвичай використовують: за їх рахунок живуть і вони ж одночасно являються споживачами продукту сильних світу цього. Вони інтегровані в існуючі реалії, як необхідний і важливий елемент. Але вплив їх мінімальний, від них мало що залежить, з ними майже не рахуються. Долі других – різняться в залежності від амбітності поставлених завдань, заявленого вектору, геополітичного стану речей на планеті і результатів зусиль. Кожна дія народжує протидію, тому вони або вибивають когось з сильних гравців визнаних світових об’єднань, а іноді – клубу, займаючи їх місце, або отримують відсіч і виходять з великої політичної гри, займаючи на політичній мапі світу декоративні місця. Клуб аутсайдерів, які або вже ні на що не претендують, або взагалі ніколи не претендували на авторитет і помітну вагу у світо устрої, кількісно значно більший за впливові світові дивізіони, але ре-альної сили не має, бо від нього ніхто ніяк не залежить. Нарешті, є третя категорія світових гравців, які існують достатньо довгий відрізок історії, щоб до них звикли, їх сприймають як необхідний прошарок в політичних іграх або як запасний варіант у разі несприятливого розвитку подій.

Так було завжди. І перша половина 21 сторіччя не виключення. питання номер один, яке цікавить мешканців України, а яке місце відведено нам? Тобто, наскільки ми здатні вирішувати власну долю самі. На початку становлення держави, Україна мала достатній промисловий, науковий і військовий потенціал, необхідні природні і трудові ресурси, непогане географічне становище. Чудові стартові умови! Не без істотних «але», у вигляді застарілих технологій, забруднених територій, відсутності державного менталітету на рівні основної маси населення і передових ідей серед еліти. І тим не менше. Але у світі нас ніхто не чекав, як не чекають степову орду у квітучі цивілізованій до-лині. Нікому не потрібні ані сильний конкурент, ані супротивник. А чого можна чекати від молодої пострадянської країни з ядерною зброєю, півмільйонною армією, з проблемою Чорнобиля, відсутністю авторитету у світі і валюти на рахунках – ніхто не знав. У випадку з Росією все просто: вона автоматично зайняла місце СРСР, разом з усіма його недоліками і перевагами. Фінансові ресурси і борги, зв’язки, дипломатія, апарат державного управління і традиції. Нема чого кривити душею – найкращим виходом для світового співтовариства було відсутність проблеми під назвою «Україна». В будь-якому іншому випадку це – зайвий стрес. В подібних умовах нам самим треба було довести як мінімум – своє право на існування, як максимум – зайняти ко-мфортну нішу і отримати нові перспективи. І почалися ігри…
Час що минув, дає нам право на підсумки. Україна відбулася, як держава, але втратила шанс на рішучу внутрішню перебудову і модернізацію. Нас ніде не зекають і нікуди не звуть у якості рівного партнера. Розбудову міцної конкурентоспроможної держави доводиться вести самотужки. Свою цивілізованість довелося доводити важко і довго, це зайняло невиправдано багато часу і ресурсів. Ми втратили сумнівні важелі впливу у вигляді ядерної і просто – зайвої зброї, але і позбулися невиправданих розходів, збалансувавши свої можливості. Ми так і не позбулися багатьох ганебних явищ у своєму суспільстві, гірше того – на додачу отримали нові. Наш потенціал радянських часів стрімко скорочується, а нові запаси міцності ростуть надто повільно. Шлях, який торує країна, проходить крізь безліч помилок і ризиків, які відбирають левову частину зисків, а головне – надію. Єдиний плюс у цьому процесі – поступові, еволюційні зрушення. Країна поступово позбавляється примарних ілюзій і застарілих технологій, створюючи нові концепції як на побутовому рівні, так і в ключових ланках соціуму, аграрному секторі, промисловості. Українці нарешті починають розуміти суть речей: старше покоління – орієнтуватися у власному минулому і сучасному світі, а молоді люди – сподіватися на власні сили і розум. Але майбутнє прискорюється. Воно кидає нам нові виклики. І отут ми програємо. Ми надто повільні, надто неповороткі. Надто довго знаходимо спільну мову і обираємо краще з-поміж існуючих варіантів. А час цього не пробачає. Що нам заважає? Який тягар – основний?

Основний наш мінус – це менталітет пересічного громадянина. Він, безумовно, міняється, але повільно. Позитивні зміни у мисленні співгромадян потрібно підштовхувати. І каталізувати цей процес сміло і рішуче. Використовуючи для цього пресу, художню літературу, образотворче мистецтво, кіно і телебачення. А для цього потрібен неабиякий ресурс і політична воля. Отут знов розмова впирається у приказку «риба гниє з голови». Основний недолік будь-якого рівня керівництва у нашій країні – відсутність гнучкості і демократії. Влада – це когорта, яка найбільш захищена від впливу. Це і зараз косна і консервативна структура, яка традиційно тяжіє до продовження існуючого стану речей. У наших умовах це – схильність до авторитаризму і абсолютного підпорядкування: максимум важелів, найбільший вплив, тотальний контроль… Ніякого широкого кола, ніяких альтернатив, макси-мальне обмеження відкритості і на тлі цього – мінімум власної відповідальності. Наша верхівка завжди відчайдушно скублась за владу і надто неохоче її віддавала. За виключенням хіба що Ющенка. Звідси і наша безкомпромісна боротьба з конкурентами, замість того, аби ввести кращих з них в уряд, створивши дійсно життєздатну управлінську структуру, яка б відповідала за усі процеси в державі. А якщо немає довіри до кандидатур – замінити іншими, за квотою. Та чомусь цього не спостерігається… Подібну жагу до абсолютної влади можна пояснити тільки намаганням самозбагачення. Саме це, а не прагнення служити вищим інтересам держави, притаманно владі майже усіх республік колишнього СРСР. На прикладі мера будь-якого міста України, який просидів більше двох термінів можна побачити, як діє цей механізм. Спочатку вони знищують конкурентів, які здатні взяти реванш, «замазують» перспективну молодь, потім набивають власні кишені, а згодом йдуть на все, аби протриматися при владі якнайдовше, тому що виходу немає: наступникам відкриються усі їх темні справи. З народом ніхто не радиться і на нього не зважають. Забуті навіть референдуми з другорядних питань. Про яку демократію мова? І так – на всіх рівнях державної машини. І допоки так буде продовжуватися – про системні зрушення на краще в країні годі мріяти. Будь-які тоталітарні режими важко йдуть на зміни, а у сучасному світі будь-яка консервація, будь-який застій – завідомий програш. Варто зупинитися хоч на мить, як світ починає віддалятися. А нам його і без того – наздоганяти. І навіть якщо облишити перегони і йти власним, оригінальним шля-хом – це тим більше злочинно. Втім, загальновідомо, що найбільш живуча українська традиція – не рухи і не дії, а гучні заяви про наміри. А що ж світ?

Як один з прикладів візьмемо енергетику. Світ наразі стоїть перед новими викликами, найважливіший з яких – майбутня енергетична криза на тлі зростання кількості населення планети. Він же – найнебезпечний у плані наслідків. Наслідків як від сповзання і невідворотьного занурення, так і від рішучих спроб когось з гравців вирішити власні енергетичні труднощі у притаманній для людства манері. До чотирьох основних гравців планетарного масштабу, якім рано чи пізно доведеться вирішувати цей згусток питань – США, Китаю, Росії та ЄС сміливо можна додати Індію і Японію. Решта перспективних майбутніх важковаговиків для себе це питання вирішуватимуть або значно пізніше, або візьмуть готові рецепти від попередників або і зовсім не вирішуватимуть внаслідок гну-чкого підходу внутрішньої та зовнішньої політики плюс – вигідного географічного місцезнаходження. Насамперед це стосується Бразилії, Австралії, Індонезії, ПАР.

То що ми спостерігаємо просто зараз? А як завжди: хтось бездумно пурхає, хтось, плете павутиння, хтось туди потрапляє; найбільш розумні – торгуть ним, а найбільш дурні заплутались у власному… У той час як Україна, наче муха у павутинні, – чим сильніше сіпається у безпорадних рухах, тим більше втрачає час і сили, найбільш потужні гравці спектаклю сьогодення, від яких залежить в тому числі і наше буття, діють куди більш прагматично: підминають під себе ресурсні ринки, здійснюють агресивну енергетичну політику, освоюють альтернативні технології або розробляють принципово нові – в тому числі термояд або просто і без фантазій – озброюються до зубів… Україні місця серед них немає, її активно намагаються усунути або тримати подалі. А час іде. І простір для маневру зменшується. Який вихід у нашої держави – питання риторичне. Але хто візьме на себе відповідальність за рішучі дії? Хто відкине власні амбіції і буде такою людиною, на яку елементарно не існуватиме компромату? Хто вголос заявить щодо створення та хоч би тієї ж амбітної української продовольчої програми і майбутньої світової експансії у цьому сегменті? І не просто «оголосить», а почне рішуче її втілювати і таки втілить – візьме світ за горлянку, посадить на хлібну, м’ясну, овочеву, молочну, олійну голку… Ну або не продовольчу, а будь-яку іншу. Хоча, не думаю, що це смішно – чим гірші картопляні магнати від нафтових? Врешті решт без автівки можна обійтися, а без їжі – ні. Хіба в епоху лицарства хтось думав, що у майбутньому світом правитимуть не могутні королі, а фінансисти з папірцями? На великому ринку торгують усім. Черевиками, салом, горілкою… Навіть власним тілом. А хтось – і краде, а хтось і – рекет тримає. Немає різниці: хто носить бриль, а хто – циліндр, шанси вийти в люди у всіх однакові. Тим не менше, хтось має повагу, а когось – зневажають. В будь-якому випадку, другого шансу забезпечити собі пристойне місце чи навіть – вижити Україна може і не отримає: час іде і дуже імовірно, що далі світ змінюватиметься без нас.

Віктор Горобець

http://vivagor.livejournal.com/151598.html

About Nataliya Zubar 2362 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair

2 Comments

  1. Кожна закрита група людей, навіть створена з самих благородних намірів, з часом стає бандою зі своїми паханами і шістками. …

  2. Автор: – найбільш живуча українська традиція – не рухи і не дії, а гучні заяви про наміри…
    Тут можна посперечатися…
    А що ж автор пропонує? Загальновідомо, що порівняно легко “демократичним” чином узурпувати владу, яку потім практично неможливо відняти у узурпатора у мирний спосіб…

Kommentarerne er lukkede.