9 травня: реальність і традиції

Дев’ятого травня ветерани Другої Світової Війни святкують день Перемоги. Це їхнє свято. Вони мають на це повне право. Їм є чим пишатися. Але ветеранів становиться все менше, а свято – все більше помпезним і гучним. З нотами істерики і провокаціями. Давно стала звичною ситуація, коли до заходів святкувань з чергової річниці перемоги в останній світовій війні масово залучаються ті громадяни, які ніякого відношення до цієї дати не мають і навіть більше того – їм глибоко байдуже що там було, як саме відбувалося, де почалося і коли закінчилося… І найбільш охоче впадають в екзальтацію ті, хто жодного разу у своєму житті ніякої реальної допомоги справжнім героям тих подій не надав. Їм просто ласо долучитися до загальної атмосфери гулянки і “круто відпочити”. Щоправда незрозуміло – від чого саме втомилася переважна більшість “відпочивальників”? Вони не воювали, не працювали в тилу, не жили на окупованих територіях і, повторюсь, нічим особисто не допомагали тим, хто мав до цього свята хоч якесь відношення. Натомість багато з них легко скаженіють, якщо чують слова щодо “примирення усіх учасників війни”. А це – наше сьогодення, це історія України, історія держави, де ми наразі живемо і яка, безумовно, відрізняється від історії країни з назвою СРСР, якої наразі вже не існує.

Особисто мене обурює, коли сучасна пропагандистська машина працює на розбрат в країні, замість її об’єднання. Рік за роком спливають, а ми так і живемо у травні – за лекалами сусідньої країни, і не вирішуємо власних питань, не впроваджуємо своїх традицій. Давно час проводити загальне вшанування усіх без винятку ветеранів Другої Світової, які боролися за Україну. І в першу чергу віддавати належне бійцям УПА, тому що саме жовто-блактиний прапор є наразі – державним. Безумовно, найлегший спосіб – пустити усе на самоплин і забути, але тоді не треба ніяких гучних слів, щодо “святих боргів перед минулим і власного піару. Це тим більше ганебно, якщо порівняти рівень життя учасників війни 1939-1945рр з боку Німеччини і країн колишнього СРСР. Асоціація одразу реанімує пам’ять, яка малює картину нагородження учасників соціалістичного змагання у радянському колгоспі застійного періоду: хто посів третє місце – отримав грошову премію, хто друге – цінний подарунок, а переможцю під оркестр вручали червоний прапор і букет квітів.”

Прорив у космос був не меншим досягненням СРСР, ніж вклад цієї країни у перемогу, під час Другої Світової. І перший супутник і політ Гагаріна відбулися без допомоги союзників. І коштували не менших зусиль мільйонів громадян країни. Але є одна істотна відмінність: це була перемога мирного часу, тому вона і не стала пафосним святом, адже в СРСР завжди найбільше шанувався культ війни, будь-то Громадянська, Вітчизняна 1812 року, Велика Вітчизняна чи ще яка. Достатньо відкрити підручник з історії, щоб переконатися: усі значні дати і переважна більшість подій пов’язані з боротьбою, повстаннями, війнами, або підготовкою до них. Типова логіка тоталітарної країни, де людське життя нічого не варте. Логіка людожерів.

Власне, саме через людожерну сутність у прибічників тоталітаризму і відбувається це весняне загострення. І в тих частинах колишнього СРСР, де позиції тоталітаризму найсильніші, свята з військовою складовою є максимально шанованими і бундючними. Згадка про перемогу, до якої 99.9 відсотків населення не мають ніякого відношення є нічим іншим, як закріпленням рефлексу. Звідси такі пишні заходи, звідси – шалена пропаганда на державному рівні і гігантські кошти у відповідний ідеологічний сектор, в тому числі кіно і літературу. Ось тому, нагадування, що Росія є наразі не більше ніж ресурсним постачальникм Заходу і Сходу, фактично – колонією, що правонаступниця СРСР сама є учасником світу капіталізму, холодним ворогом своїх колишніх союзників і стратегічним партнером Німеччини, а також люто ненавидить ту саму Європу, яку визволяла, викликає шалену реакцію ненависті і скаженої лайки.

Але правда – річ принципова і не завжди приємна… І вона безпристрасно констатує: якщо у палких прихильників збанкрутілого СРСР і теперішньої тоталітарної Росії забрати цю військово-історичну дату, виявиться, що сучасним великодержавникам і пишатися нічим. Звідси і росте коріння усіх спроб і намагань повернути колишню велич СРСР, який у свій час міг першим вийти в космос. Але Україна для них завжди була розмінною монетою, постачальником людських і природних ресурсів, а тому відхід України від подібної ганебної практики “ресурсної колонії” або навіть намагання відійти – викликає шалений спротив у тих, хто і досі залишається у стані раба, лакея чи пристосуванця: елементарна заздрість до того, хто хоч трохи краще. Нехай – бідний, але – чесний, нехай – менший, але – вільний. Звідси – водограй антиукраїнської пропаганди з будь-якої нагоди, з приводу і без, звідси – підривна діяльність на всіх рівнях, звідси – намагання за допомогою ресурсної агресії прибрати її до своєї торби, повернувши собі примарне “статус кво” великої держави…

Я впевнений, що переважна більшість противників існування України – усі ці прихильники СРСР або Великої Росії усіх кольорів – чудово розуміють реальний стан речей. Просто їхні заклики “пам’ятати славне минуле” і прагнення повернути це минуле є нічим іншим, як цинічним бажанням жити за умов зрівнялівки, тобто – за чийсь рахунок. Політика для них – синекура, засіб заробляти гроші. В тому числі – для липових учасників бойових дій, про яких існує приказка: “чим далі від війни, тим більше ветеранів”. А справжні ветерани їм зовсім не потрібні. І свято для них – ніяке не святе.

http://vivagor.livejournal.com/168488.html