Є в українського конституційного процесу початок, та немає в нього кінця. Розпочався він понад триста років тому з ухвалення конституції Пилипа Орлика, але відразу й обірвався, наче недоспівана пісня. Після двохсотрічної перерви творення Української держави продовжилося в часи УНР. Що було потім?
Одні історики вважають, що радянський період треба взагалі викреслити із державотворення як тоталітарний, антинародний, недемократичний і т. д. Інші твердять, що той процес розвивався, адже Україна все ж одержала конституцію, за якою було сформовано державні структури, що стали основою для творення незалежної держави, а також визначилися її кордони, чинні й досі. Істина, мабуть, десь посередині. Як на мене, Україна протягом 1920-1990 років таки зробила широкий крок до своєї державності.
Яке завдання стояло перед Україною після 1991 року? Позбутися тоталітарного духу, розвинути паростки демократії, які з’явилися в кінці 1980-х —на початку 1990-х, надійно захистити соціальні права громадян. Однак це завдання так і не було виконано. Не вистачило у наших політиків мудрості й моральності написати довговічний Основний Закон, який задовольнив би все суспільство і відповідав би найкращим європейським стандартам. Голова Верховної Ради О. Мороз тягнув владне дишло до себе, Президент Кучма — до себе. В наслідок тяжких політичних боїв між президентськими і представницькими структурами 1996 року народився нібито компромісний варіант Конституції, хоча насправді перемогу здобули кучмісти. Україна так і не відірвалася від радянського минулого. Хребет тоталітаризму не був зламаний. Замість райкомів та обкомів партії були створені такі самі політичні органи — районні та обласні держадміністрації, замість ЦК КПУ — Адміністрація Президента на чолі з главою держави. Кучма фактично став самодержцем із необмеженою владою, подібною до тієї, яку мали дикторські режими. Політична вертикаль на чолі з ним відсторонила від управління державою органи місцевого самоврядування, стала керувати країною в режимі телефонного права, взяла під контроль засоби масової інформації, виборчий процес. Прикметно, що ця потужна адміністративна машина взяла на озброєння не ідеологію державотворення та соціального захисту громадян, а розграбування державної та колективної власності, збагачення одних за рахунок інших.
Але Кучмі після перемоги на виборах 1999 року захотілося ще більше розширити свої повноваження з допомогою всенародного референдуму. Не вийшло. Суспільство вибухнуло акцією «Україна без Кучми», яка вимагала не лише відставки президента, а й скасування його диктаторських повноважень.
Грудень 2004 року. Україна дозріла до нової конституційної революції. Вона відбулася завдяки складному переговорному процесові між Помаранчевими силами, їхніми союзниками, олігархами та Кучмою. Але ініціатори реформи трохи передали куті меду. Їхня новація замість того, щоб врівноважити владу, ще більше розбалансувала її, перетворивши Україну на парламентську республіку. Це добре, що вся повнота влади мала перейти до представницьких органів на місцях, підвищувалася роль парламенту, але навіщо було перетворювати всенародно обраного Президента на англійську королеву із символічними повноваженнями? А тому Віктор Ющенко зміни до Конституції проігнорував. Отож владну політичну вертикаль було збережено. Та якби ж то це робилося заради реформ, боротьби з корупцією та олігархічними кланами, а то ж лише для того, щоб відчувати себе фараоном на вершині владної піраміди та мати під рукою слухняну адміністративну машину під час наступних парламентських виборів. Так зародилася погана традиція не виконувати Основний Закон. Уряд Юлії Тимошенко, у свою чергу, проігнорував указ президента про розпуск парламенту 2008 року. І пішло–поїхало. Владу в країні було паралізовано.
Під гаслами боротьби з цим безладом до влади 2010 року прийшли інші політичні сили. Конституційний суд під натиском адміністративної машини визнав конституційну реформу 2004 року незаконною. Країна знову повернулася в 1990-ті.
20 червня цього року під головуванням Президента України В. Януковича відбулося засідання Конституційної асамблеї, яка має на меті знову пристосувати Основний Закон нашої держави до нинішньої політичної ситуації. Адже вона не обіцяє нічого доброго Президенту В. Януковичу, котрий затіяв низку антинародних реформ. Цілком очевидно, що 2015 року за нього не проголосує ні Схід, ні Захід, ні Центр України. Але ж так хочеться царювати й далі! А тому виношується ідея конституційної реформи, згідно з якою Президент обиратиметься парламентом. Вочевидь, робиться ставка на те, що з допомогою підкупу виборців, фальсифікацій, адміністративного тиску сформується абсолютно лояльна до Януковича Верховна Рада. Тобто диктатуру президентської влади буде замінено диктатурою парламентської більшості. Яструби «регіональної» політсили намагаються також усунути до Основного Закону норми про «второй государственный», обмеження демократичних свобод, трудових прав громадян тощо. Отже, Основний Закон знову може змінитися не в кращий бік.
Коли ж нарешті творці Конституції керуватимуться інтересами народу, одвічними демократичними цінностями, а не корисливою зацікавленістю тимчасових правителів та олігархів? Мабуть, тоді коли суспільство прокинеться знову. Чому б силами патріотичних громадських організацій не створити альтернативну позапартійну, народну Конституційну асамблею, яка залучила б до розробки «нового і праведного закону» інтелектуальний цвіт нації, найактивніших, найавторитетніших представників областей і районів?
Олександр КАРПЕНКО
