За статистикою, другою за популярністю спеціальністю у цьогорічних вступників на Харківщині несподівано виявилася філологія. Не знаю, чим це пояснити для себе: чи то сплеском патріотизму на фоні Євро-2012, чи то пошуком нових можливостей, де знайти себе молодій людині і як при цьому заробити на життя. Очікую, що років через п’ять називати себе «письменником» буде так само престижно і модно, як колись юристом чи економістом.
Але наразі мова не про майбутніх письменників, а про письменників сьогодення. Чи, принаймні, про тих, хто прагне ними стати, шукаючи власне місце в «сучукрліті». Для тих, хто досі не в курсі – це не нове лайливе слово, а лише термін, що описує літературний процес в Україні. Для декого, можливо, образливий. Проте, як на мене, сучасна українська література – вона вся трохи «суч», хоча б як данина моді.
Таких ось тридцятеро молодих, нахабних і певна річ, як вважає кожен з них про себе, талановитих «сучукрлітівців» майже з усіх регіонів України зібрав на тиждень у Карпатах під одним дахом літературний клуб «Маруся» на третю літню «Літературну школу». Зізнаюся відверто: коли їхала туди, побоювалася, що це перетвориться на зібрання юних графоманів, котрі виливають на папір чи у пам’ять своїх ноутбуків нікому не потрібні думки тільки тому, що не можуть втримати їх у собі, і, що найгірше, потім спрямовують цей потік свідомості у будь-які вільні вуха, яким не пощастило опинилися поряд. Дуже рада, що це побоювання не справдилося, точніше, справдилося лише частково, і дійсно талановитих людей виявилося таки більше, ніж юних графоманів. Сподіваюся, що графоманство це вони невдовзі переростуть, адже середній вік учасників школи не перевищував 23 роки.
Чому ж навчали (чи то пак намагалися навчити) нас у Літшколі? Як не дивно, таки писати, причому кожен з лекторів – на свій лад. Дехто (як от Максим Кідрук – один з переможців літконкурсу «Коронація слова», автор низки книг про подорожі різними країнами світу) стверджував, що література повинна стати професією, яку неможливо поєднувати з іншою роботою, однак самою літературою письменникові заробити на життя неможливо. Інші (як от Тарас Прохасько – письменник, якого Вікіпедія називає одним із представників станіславського феномену.) говорили про літературну творчість як про спосіб життя, самореалізацію, коли, як у Толстого, ви пишете, бо не писати не можете. Як на мене, ці два погляди красномовно демонструють два напрями «сучкрліту»: орієнтацію на смаки читача, що, вочевидь, нормально в умовах ринку, та орієнтацію на своє внутрішнє «Я», свої моральні норми та принципи. Другому типу літераторів завжди важче, але, підозрюю, і задоволення від свої роботи вони отримують набагато більше.
Це скоріше філософія, мене ж, як прихильницю розумного компромісу між першим і другим підходами, цікавило отримати від лекторів практичні поради: скільки годин присвячувати написанню щодня, де видаватись, як захистити свої права на твір. І я їх отримала – від письменниці-правника Лариси Денисенко, видавця Завена Баблояна, того ж Максима Кідрука. Як і Лариса Денисенко, я все ще хочу вірити в те, що літературна творчість, як і будь-яка інша робота, має оплачуватись. Бажано чесно і гідно, бо стара сентенція про те, що митець повинен бути голодним, сьогодні вже не спрацьовує. В цьому випадку він радше покине мистецтво і піде в комерсанти.
Ще одним позитивом Літшколи є те, що ти перестаєш відчувати себе не таким як усі (бо хто ж в наш час може серйозно цікавитися літературою на рівні більше, ніж почитати якусь книжку в метро по дорозі на роботу чи навчання!), опинившись в колі таких само ненормальних. Буває й так, що спілкування з «колегами» здорово підіймає самооцінку. Як сказав мені на завершення один з учасників про одного з лекторів: «Якщо ОЦЕ змогло знайти собі місце в літературі, то я вже точно знайду». Що ж, бажаю успіхів! Вдячна організаторам школи – літклубу «Маруся» за ентузіазм і небайдужість. Принаймні зі ста молодих графоманів кількох письменників ви виростите.
Наостанок скажу, що перебування у Літшколі остаточно переконало мене, що країна, в якій живе навіть невеликий відсоток таких талановитих освічених молодих людей, які дивляться на світ широко відкритими очима, не безнадійна. Лише б не скурвилися передчасно.
Юлія Шевченко, учасниця Літшколи-2012,
м. Харків
