З прийняттям скаженою Верхорадою шостого скликання (якби цей епітет, втім, невдовзі не виявився зам’яким для характеристики сьомого скликання), підписанням “гарантом“ і набранням чинности Закону України “Про всеукраїнський референдум” у медіапросторі загострилося занепокоєння щодо можливости референдумного скасування прямих президентських виборів і перенесення цих виборів до Верхоради. Себто – щодо зміни Конституції чи то прийняття нової Конституції, над проектом якої давно вже засідає симулякрична “констиуційна асамблея“ під орудою видатного конституціоналіста сучасности Леоніда Кравчука.
У “референдумового“ закону багато вад, як то відсутність порогу мінімальної участи, цілковито “радянський“ спосіб утворення окружкомів, відсутність спостерігачів від тих, хто “проти“, рівно як і цілковита туманність питання, звідки, у якому порядку з’являтимуться проекти щодо конституційниих реформ тощо, не кажучи вже про збоченсько-піаністичний спосіб прийняття. І у разі наявности бодай 45-ти притомних депутатів для внесення подання, бути б цьому закону паціентом Конституційного Суду. Але “експертам“ не варто приписувати закону те, чим він не є.
Як і завжди, дехто з коментаторів, вочевидь, нового закона не читав, а якщо і читав то не зрозумів, чи зрозумів якось не так, стверджуючи, що цим законом спотворено визначений Конституцією порядок її зміни. Це не так.
Конституційний Суд України ще у 2008-му році роз’яснив (рішення №6-рп від 16.04.08), що “прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття <…>. Прийняття нової Конституції (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами <…>. Положення частини третьої ст.5 Конституції треба розуміти так, що народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції України на референдумі”.
Стаття 17 нового закону каже, що “законопроект про внесення змін до розділів I “Загальні засади”, III “Вибори. Референдум”, XIII “Внесення змін до Конституції України” подається до ВРУ президентом України або народними депутатами України, які становлять не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом”, дослівно повторюючи частину першу ст.156 чинної Конституції.
Тому попри те, що ст.16 закону передбачає можливість проведення референдуму за народною ініціативою щодо схвалення нової редакції Конституції, ця “референдумова” нова редакція не може ані на літеру змінювати розділи І, ІІ та ІІІ чинного Основного Закону. Це – перше важливе.
Далі. Згідно з частиною третьою ст.22 Конституції “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав”, при тому, що за власною Преамбулою, Конституція є законом, Основним законом. Крім того, існує і окрема норма ст.157, яка прямо каже, що “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”. Таким чином, внесення до Конституції будь-яких змін, що у будь-який спосіб зменшують зміст та/чи обсяг наших прав, є неправомірним, без варіантів. Це – друге важливе.
Проте аж ніяк не виключено, що знайдеться якийсь, скажімо, діяч якогось “УкрАинского вьібора”, який нагадає про рішення КСУ №1-рп/99, в якому Суд зробив висновок на непоширення на юридичних осіб норми про зворотню дію у часі закону, що пом’якщує відповідальність – на тій підставі, що відповідна стаття (58) перебуває, мовляв, у розділі ІІ – “Права і обов’язки людини і громадянина”. А норма про порядок обрання президента України (наразі прямим голосуванням, “на основі прямого виборчого права”), міг би сказати хитрий прихильник такого стрьомного “вьібора”, міститься не тому розділі про “права і обов’язки”, а у розділі V. Тому – вже заздалегідь чуємо зловтішний шепіт кривоусміхненого “вьібора“ – імператив незвуження прав і свобод не стосується можливости громадян обирати президента прямим голосуванням.
Відповідь на це, просто кажучи, дуля з маком. У розділі ІІ Конституції (“Права і обов’язки“) комфортно розташована стаття 38, яка гарантує всім громадянам “право брати участь в управлінні державними справами, вільно обиратися і бути обраними”. Позбавлення громадян права обирати президента прямим голосуванням було б обмеженням цього права. Не кажучи вже про те, що право – загальне виборче право на обрання президента прямим голосуванням, зафіксовано у чинному Законі України “Про вибори президента України”.
Відтак, модифікація законодавства задля скасування “прямих” виборів президента і перенесення цих виборів до Верхоради була б прямо забороненим Конституцією “скасуванням чи обмеженням прав“, “звуженням змісту та обсягу існуючих прав“. Легітимно позбавити нас права обирати президента прямим голосуванням неможливо, повторюся. Mission impossible. Іншими словами, це було б спробою узурпації влади, державного перевороту – з усіма відповідними висновками – такими, на які виявляться на той момент здатними волелюбні українці. Це – третє важливе.
Безперечно, нема жодної гарантії, що попри очевидність висновку, влада захоче вчинити по-своєму, себто те право чисто по-пацанськи вкрасти. Не виключено навіть і що крадіжку благословлять конституційні судді. Проте суспільство не зобов‘язано це мовчазно і безопірно проковтнути, навіть навпаки. І це – четверте, мабуть найважливіше.
Олександр Северин, к.ю.н.,