Коли серед українців у розмові про дисидентський рух згадується прізвище Марченко, то в першу чергу спадає на думку Валерій Марченко, полум’яний правозахисник, який у сімдесяті роки безстрашно виступив як оборонець української мови, української культури, української нації. Але на інших територіях колишнього Радянського Союзу, поза межами України, це прізвище асоціюється радше з іншим Марченком — Анатолієм. Обидва були героями, обидва загинули в ув’язненні, і, як виявляється, обидва були українцями.
Хоча Анатолій Тихонович Марченко народився не в Україні, а в невеликому містечку Барабинськ Новосибірської області. Батько був залізничником (Барабинськ — вузлова станція), його сім’я переселилася до Сибіру, до села Лохмотка, з України.
Ось як він описував свій рід у книзі «Живи як усі».
Семья моего отца переселилась из Харьковской губернии в Сибирь в 1914–1915 году. Перевезли свой сельскохозяйственный инвентарь (отец и сейчас вспоминает какую-то особенную бричку на рессорах), получили здесь надел — восемьдесят десятин. Кони были, о прочей скотине и говорить нечего. Жили зажиточно, как и другие переселенцы. Во время Гражданской войны Лохмотка поддерживала красных, мужики партизанили против Колчака. Мой дед ковал пики для партизан. Видно, он был азартний мужик: не вышел из кузни, даже когда колчаковцы входили в деревню. За этим занятием они его и прихватили — и расстреляли.
Після загибелі годувальника дітям прийшлося йти в наймити, а потім — на заробітки до міста. Так батько Анатолія потрапив до Барабинська.
Сам Анатолій народився 23 січня 1938 року, сімдесят п’ять років тому. Закінчивши вісім класів, він не схотів ані продовжувати навчання, ані животіти на мізерній зарплатні некваліфікованого залізничника чи чорнороба (іншої праці в Барабинську годі було знайти), а завербувався на будівництво Новосибірської ГЕС, не такої потужної, як майбутні електростанції на великих сибірських ріках, але першої з них. Це було в середині п’ятдесятих років. Потім він працював і на інших гідробудівництвах, на руднях та в геологічній розвідці, отримав фах бурового майстра, а в 1958 опинився на Карагандинській ДРЕС. Саме там, у робочому гуртожитку, де він мешкав, трапилася масова бійка. Анатолій не був до неї причетний (і навіть присутній), але міліції було важливо знайти винних. Заарештували кількох випадкових людей, серед них і його. Несправедливість важко вразила юнака, але, опинившись у таборах, він побачив ще більше несправедливості — не тільки до себе, беззаконно засудженого, але й до справжніх злочинців, яки попри все залишаються-таки людьми, а табірні порядки спрямовані саме на знищення людської гідності. І робить дуже необачний крок — втікає! За кілька днів після втечі до адміністрації надійшло розпорядження звільнити Марченка (хоча його не реабілітували, а лише скоротили термін до фактично відбутого). Та було запізно.
Близько року втікач поневірявся, заробляв на життя випадковою працею, волочився світами — власне, не світами, а лише радянською країною. І нарешті вирішив цю країну покинути. Досі в його житті не було нічого незвичайного. Коли значно пізніше він повернувся до рідного міста і йому розповідали про знайомих, сусідів, колишніх однокласників, то виявилося, що багато хто з них потрапив за ґрати, багато хто і брав участь у бійках, дехто й люмпенізувався. Але щоб перейти кордон — такого не було.
Разом із знайомим (який потім його зрадив під час слідства) він готує втечу до Ірану — і їх ловлять за сорок метрів до контрольно-слідової смуги. Засуджений верховним судом Туркменської РСР, Анатолій Марченко цього разу потрапляє вже не до кримінального,а до політичного табору (найсуворіша в радянських карних кодексах стаття «Зрада батьківщині»). Завзятість у пошуках правди кілька разів приводить його до конфліктів із табірним начальством, але й те ж саме прагнення правди тягне Марченка до спілкування і з більш досвідченими, і з більш освіченими співв’язнями. Він багато чого несфальшованого пізнає з радянської історії, зокрема й з історії поневолених народів, з історії ГУЛАГу… Напружено займається самоосвітою, студіює російську художню літературу, праці з історії, економіки, соціології, статистики. Особливе значення мало його знайомство — вже під кінець ув’язнення — з Юлієм Даніелем, письменником і перекладачем, засудженим (разом із Андрієм Синявським) за публікацію художніх творів за кордоном.
На той час громадськість вже знала про жахіття сталінських таборів. У свідомості Анатолія Марченка зріє намір розповісти світові, що післясталінські табори не менш жахливі, «тільки саджають менше». Після звільнення, 1966 року, цей намір набуває шансів на здійснення. Не маючи літературного досвіду, Марченко вперто мережить аркуші чернеток. Цю працю було розпочато в Барабинську, де він оселився спочатку. Постать колишнього в’язня, який відсидів не за «звичний» злочин, а за «політику», різко контрастувала з провінційним сибірськими оточенням. У розмовах із земляками Марченко не крився, розповідав усе, що виніс із своїх табірних «університетів»:
— …Есть и такие, кто и немцев бил, и советских тоже.
— А, бендеровцы! Тоже не чище!
— Эти чем тебе насолили?
— Они нам проходу не давали, били нас в лоб и спину.
— Кто к кому пришёл с оружием — украинцы в Москву или наоборот?
Заробивши трохи грошей вантажником і розшукавши можливість оселитися в підмосковному місті Александрові, Марченко виїжджає туди, постійно відвідує Москву, спілкується з дисидентами, на яких вийшов завдяки знайомству з Даніелем, отримує від них важливу допомогу в написанні своєї книги, одночасно відшліфовуючи свій літературний стиль. Поступово кострубата чернетка, сповнена плакатних декларацій та звинувачень, перетворюється на сувору, стриману, але багату на життєві подробиці сповідь. Книгу «Мої свідчення» було закінчено восени тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого; вона набула поширення в самвидаві, невдовзі потрапила за кордон, де її надрукували в оригіналі та в перекладах на кілька європейських мов.
Це було перше розгорнуті відомості про післясталінські табори, з яких неспростовно випливало, що політичні репресії в СРСР продовжуються, що за колючим дротом панує сваволя й приниження людської гідності. Книжка справила величезне, шокуюче враження на читачів і в радянській імперії, і за кордоном. Не дрімали й «органи»: спочатку хотіли вислати Марченка за кордон, але більш привабливим виявився інший варіант: дискредитувати автора, тобто, використовуючи його минуле, виставити звичайним кримінальним злочинцем. Саме через це свій наступний табірний термін він отримав не за «антирадянську діяльність» (хоча в цей час він написав декілька відкритих листів про нелюдське поводження з політв’язнями), а за порушення пашпортного режиму. Трапилося це в серпні шістдесят восьмого, в день вторгнення радянських військ до Чехословаччини. А за місяць до того Марченко (також у відкритому листі) попереджав світову громадськість про можливість цього вторгнення.
Термін цього ув’язнення був лише один рік, але через рік Марченко на волю не вийшов: його додатково засудили за «розповсюдження свідомо фальшивих відомостей» — сумнозвісна стаття сто дев’яноста-прим, за суттю політична, але формально ні; за нею людину запроторювали до кримінальних таборів.
В перервах між таборами та засланнями, яких у його недовгому житті було аж шість, Анатолій Марченко намагався влаштувати свій побут, двічі брався будувати власну хату (другу руйнували бульдозерами, коли його було засуджено в черговий раз) і писав. Крім публіцистичних праць і звернень, йому належать книги «Мої свідчення», «Від Таруси до Чуни», «Живи як усі». Багато рукописів загинуло під час обшуків.
Був членом Московської Гельсинської групи, але в її роботі брав мало участі через те, що майже весь час перебував в ув’язненні. Він був винятковою фігурою в дисидентському русі — перший дисидент не з інтелігенції, а з робітників.
Четвертого серпня 1986 року Марченко розпочав свій останній бій. Він перебував тоді в Чистопольській в’язниці (Татарстан), стаття вже була сімдесята («антирадянська»), і адміністрація його безперервно запроторювала до карцеру, позбавляла передач та листування, била… В цей день Анатолій Тихонович Марченко оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнення всіх радянських політв’язнів.
Голодування тривало сто сімнадцять діб. Восьмого грудня він помер. А через тиждень Горбачов зателефонував у Горький до академіка Сахарова, пообіцяв йому повернення до Москви, і незабаром почали звільняти всіх ув’язнених за політичними статтями. Анатолій Марченко був останнім із політв’язнів Радянського Союзу, який помер за ґратами, поклавши своє життя за те, щоб ніколи людей не карали за їх переконання.
Сергій Камишан
Анатолій Марченко був останнім із політв’язнів Радянського Союзу, який помер за ґратами, поклавши своє життя за те, щоб ніколи людей не карали за їх переконання.
А ЩЕ ВІН БУВ ОСТАННІМ З ТИХ, ХТО ЗДАТЕН НА ПОЛІТИЧНИЙ ПРОТЕСТ, ТЕПЕР ТАКИХ НЕМАЄ