Відзначати День Соборності й Свободи України одеські патріоти розпочали ще 20 січня. Зібравшись разом біля так званого Тещиного мосту, молодь влаштувала влешмоб братання Сходу й Заходу. Активісти творчого об’єднання «Остання Барикада» та громадської організації «Своя Правда» зшили великий державний прапор, на якому всі присутні написали свої побажання рідній Україні. З цим знаменом представники Одеси вирішили відзначити Свято Соборності у нашій столиці. А своє зібрання, яке припало саме на Міжнародний день обіймів, учасники флешмобу, розділившись на дві групи – східняків і західників, заверши палкими обіймами єднання.
Напередодні ж самого свята й офіційні одеські мас-медіа і їхні числення підспівувачі аж запінилися, провіщаючи на 22 січня справжній двобій між свободівцями та їхніми антиподами – членами громадського об’єднання «Молодежное единство». Погрози його лідера Антона Давидченка розтиражували десятки українофобських проросійських видань і телеканалів, яких в Одесі не бракує.
Він зухвало заявляв, що його бойовики із так званого «антифашистського комітету», створеного місцевими регіоналами, покаже «Свободі», де раки зимують, у неї земля під ногами горітиме. Свободівці, яких він обізвав кримінальниками й рецидивістами, більше ніколи не маршируватимуть вулицями міста, а їхній червоно-чорний прапор ОУН-УПА буде раз і назавжди заборонений на Одещині. Давидченко нахвалявся не зупинятися і перед застосування силових методів протиборства, обіцяючи задіяти для цього спеціальні дружини. Закінчувалися ці однотипні повідомлення тим, що 22 січня пів на десяту відбудеться черговий «антифашистський» марш, який стартуватиме біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Інакше як рекламою це і не назвеш. Місцева «Свобода» всі ці випади просто проігнорувала.
Офіційна ж церемонія покладання квітів місцевим чиновництвом із нагоди Дня Соборності й Свободи України була призначена на 10-у годину. Прибувши заздалегідь на місце запланованих подій, я спостерігав, як уся площа довкола пам’ятника зарясніла синьо-білими прапорами регіоналів у руках примусово зігнаних сюди курсантів училищ. За ними бовваніли кілька червоних прапорів так званої «Партії Сталіна» та ще прапори з портретом цього душогуба й написом «Защитники Святой Руси». У цей час доставлялися сюди велетенські кошики придбаних на кошти платників податків квітів, шикувалася рота почесної варти і військовий духовий оркестр… Настрій у всіх учасників цієї «принудилівки» пригнічений, обличчя похмурі…
І в цей час бачу, як до пам’ятника Кобзареві прямує четверо школярів із розкішним букетом. Устигаю їх сфотографувати перш ніж вони покладуть квіти до підніжжя монумента, а потім знайомлюся. Виявляється, що то прийшли вклонитися нашому Пророку – борцю за волю України учні сусідньої 94-ої школи разом зі своїм викладачем української мови й літератури. Одразу зазначу, що то був найцінніший і найщиріший дарунок нинішньому святу Злуки. Здавалося, що і в самого бронзового Кобзаря серце тьохнуло. Та вже через якусь мить квітів біля пам’ятника не було, прибиральниця жбурнула букет за п’єдестал, розчищаючи місце для квітів від губернатора, мера Одеси та їхньої свити.
Офіційна церемонія була проведена чітко за казенним сценарієм спершу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, а потім біля пам’ятника Іванові Франкові. Голова облдержадміністрації Едуард Матвійчук, мер Одеси Олексій Костусєв та інші особи усім своїм виглядом показували, що відбувають повинність, накладену на них столичною владою. Таке ритуальне святкування зовні скидалося на панахиду. Чиновники все робили, як їм і належить, ось тільки ніхто не напоумив їх, що під час виконання Державного гімну України посадовцям теж годиться стояти не опустивши рукави, а покласти правицю на серце. Мабуть, не було на це вказівки «згори».
Коли чиновництво відбуло, біля пам’ятника Кобзареві зібралися без жодної квіточки в руках представники «Молодежного единства». Було їх разом із сталіністами та іншими українофобами близько п’ятдесяти, хоч напередодні вони похвалялися зібрати більш як з півтисячі учасників. Перед монументом вони розгорнули транспарант із написом: «Шевченко за союз всех славян. Либерасты и наци предали его. Только империя всех защитит! В.В.Путин – наш государь». В такому ж антидержавному дусі виступив із промовою й Антон Давидченко.
Та на перших же словах оратора, який послуговувався «общепонятным», перебила голова Ліги українських жінок Аліна Пляченко, яка стала голосно вигукувати: «Говоріть мовою Тараса Шевченка! Ви ж біля пам’ятника Кабзарю!». Однак із вуст цього молодого українофоба знову сипалися прокльони та погрози на адресу «Свободи», звичайно ж, російською мовою. Він самовпевнено казав, що цього дня «дозволяє» свободівцям хіба що квіти покласти до пам’ятника, а мітингу під червоно-чорними прапорами не потерпить. Про намічений «антифашистський» марш промовець навіть не заїкнувся, адже марширувати не було з ким. Та йому враз заціпило, коли він побачив перед себе чоловік із трьохсот супротивників.
Саме в цей час до пам’ятника попрямувала колона представників опозиційних партій «Свободи», «Батьківщини», «Удару» та патріотичних громадських організацій, тож кордону міліції довелося відтіснити новоспечених «антисвободівців» на узбіччя. Коли патріотична громадськість стала покладати квіти, один провокатор, що затесався в їхні ряди, накинувся з кулаками на членів «Молодежного единства». За моїм спостереженням сутичка, яку потім смакували всі проросійські мас-медіа, тривала не більше хвилини. Свободівці самі схопили провокатора за шкірку і повалили на землю, де ним уже стали опікуватися міліціянти.
Мітинг був досить тривалим, змістовним і вилився у народне віче. Більше десяти промовців нагадали присутнім не лише про День злуки, а й про знехтуване нашою владою 95-річчя прийняття Центральною радою Четвертого універсалу, яким Україну було проголошено незалежною державою. Промовці, серед яких був і народний депутат від партії ВО «Свобода» Павло Кириленко, здебільшого говорили про завдання, які належить вирішити українській спільноті, аби усунути від влади олігархічно-кланову команду Віктора Януковича й почати розбудову незалежної, соборної, орієнтованої на Європу держави. Все це мовилося з оптимізмом, з упевненістю в тому, що сили об’єднаної опозиції й готового до рішучого наступу громадянського суспільства стрімко зростатимуть.
Користуючись доброю нагодою представник Народного Руху України вручив почесні медалі одеським літераторам і публіцистам Дмитрові Шупті та Олегу Олійникову, які своїм полум’яним словом відстоюють основоположні національні цінності нашого народу, виступають на захист народних святинь і державної мови. Серед присутніх я бачив і багатьох інших діячів культури та громадських діячів, гідних подібного пошанування.
Коли святкове віче, яке українофобам так і не вдалося зіпсувати, закінчилося, від представників «Молодежного единства» вже й сліду не лишилося. Одразу ж після інспірованої їхнім провокатором сутички покинули площу і журналісти із провладних і проросійських видань, поспішаючи роздути у своїх повідомленнях саме цей не вартий виїденого яйця «смажений» факт. Попрощавшись із Кобзарем, я залишав площу, подумки повторюючи його слова з поезії «Молитва»: «А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли».
Сергій Горицвіт (фото автора)
