Петро Гаврилович Дяченко… В Україні це поки що не досить відома історична постать, але насправді це – леґендарна особистість, український вояк і патріот.
У своїй книзі п.н. «Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади» (Вінніпеґ, 1981), отаман Тарас Бульба-Боровець (1908-1981), зокрема, зазначає, що з початком німецько-совєцької війни, очевидно, десь на початку серпня 1941 року «..полковник Дяченко зголосив свою готовність прийняти обов’язки Начальника Штабу УПА– «Поліської Січі»… Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку «Чорних Запорожців» Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час перед Другою світовою війною служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив курс польської Академії Генерального Штабу». Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-«Північ» Роман Петренко (Татура), псевдо – «Юрко», «Омелько» (1913-2008) пише у своїх спогадах «За Україну, за її Волю» у томі 27 Літопису УПА (1997), що після того, як полковник за власним бажанням та з об’єктивних причин, що склалися в очолюваній от.Бульбою «Поліській Січі», – зрезиґнував з посади начштабу, бандерівцям з місцевої сітки «ОУН у Володимирі стало відомо, що полк.П.Дяченко хоче нав’язати контакт з УПА… На умовлену зустріч полк.П.Дяченко прибув нашим зв’язком і був надзвичайно втішений, побачивши мене… Виявилось, що він уже давно хотів нав’язати контакт з підпіллям, …пообіцяв зв’язати нас з президентом УНР в екзилі А.Лівицьким» та допомогти вишколити радистів, хоча це було досить ризикованою справою…. Тоді ж, за свідченням Романа Петренка, Дяченко передав для відділів УПА «через тільки відомі йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)…».
Так хто ж був цей Петро Дяченко, який був заанґажованим в цих обох, таких різних за складом, чисельністю, політичними впливами, різновеликих повстанських формуваннях, які зродилися в 1941 та 1942 роках на відповідно на окупованих німцями теренах Волині та Галичини – УПА-«Поліській Січі» під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, а також в Українській Повстанській Армії, яка діяла під еґідою і політичним керівництвом спочатку теренового Проводу ОУН(б) на північно-українських землях (ПЗУЗ), а згодом і всього Проводу ОУН(б), який деякий час називався Провід ОУН Самостійників-Державників, очолюваним його діючим провідником Миколою Лебедем?
Я багато довідався про нього, опираючись на матеріали періодичної преси, переважно комбатанських організацій, як також філадельфійського часопису «Америка», журналу «Вісті Комбатанта», де були надруковані спомини Полковника, та вивчаючи доволі ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків Анатолія Руккаса, Романа Коваля та Ярослава Тинченка.
Але мені цього було замало. І я вирішив поїхати до родинного села генерала Петра Дяченка, у Березову Луку на Полтавщині, аби наживо доторкнутися до місцевості, яка дала життя й зростила цього українського патріота. Несподівано виявилось, що, незважаючи на страшні роки большевицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам’ятають, збереглася навіть їхня родинна хата, де колись було розташоване сільське поштове відділення. Ба, більше – про них розповідали навіть не лише люди старшого віку, але, на мій подив, в більшості своїй національно-свідомі представники молодшого покоління, хоча вони про й не завжди говорили гучно та вголос, а, здебільшого, пошепки, мовляв, село у нас ще таке комуністичне.
Також зовсім несподівано я там таки дізнався, буцімто, рідним племінником полк.Петра Дяченка, тобто сином його сестри, був розстріляний в часи терору український письменник та літературний критик Леонід Іванович Сукачов, який народився у Полтаві (?) у 1912 році, мав літературні псевдоніми «Юрій Вітренко», «Омелько Блюденко» та інші. В 1935 році він працював старшим науковим співробітником Інституту імені Тарса Шевченка, долучився до підготовки до друку повної Збірки творів Великого Кобзаря, редаґував чаоспис «Журнал» та був автором низки ґрунтовних статей із шевченкознавства. У 1937 році Леонід Сукачов був розстріляний, як «ворог народу», і лише у 1955-ому – посмертно реабілітований.
Слід також додати, що рідний брат Петра Дяченка, Віктор Гаврилович, який народився також у Березовій Луці 14 березня 1892 року, служив у московському імператорському війську, під час Першої світової війни дослужився до штабс-капітана й був нагороджений орденами Святого Володимира 4-го ступеню з мечами та биндою, жовтневого (1917 року) перевороту большевиків у Петрограді проходив службу у Збройних Силах Півдня Росії, з якими у січні був інтернований у Польщі, однак вже у серпні 1920 року ввійшов до складу Армії УНР, як командир 2-го куреня Кінного полку Чорних запорожців, сотник Дієвої армії УНР, був кількакратно поранений. Згодом закінчив у Варшаві політехнічний інститут, пізніше працював, як інженер, на залізничному транспорті у місті Несвіж. В роки Другої світової війни також деякий час служив в УПА- «Поліській Січі» от.Бульби-Боровця, а пізніше в Другій Українській Дивізії Української Національної Армії. Віктор Гаврилович Дяченко, підвищений на еміґрації до звання підполковника армії УНР, помер на чужині поблизу міста Лейк Женева, що у штаті Вісконсин (США) 26 квітня 1971 року, рівно на шість років на три дні переживши свого молодшого за віком брата генерала Петра.
Це був важливий штрих щодо перипетій життя усієї родини славної Дяченків, але мене все ж більше цікавила постать Полковника.
Очевидно, що майбутній Полковник походив із козацького роду, а його недалекі предки із Миргородського та Гадяцького козацьких полків вміло орудували шаблею у боях проти різних займанців України.
Петро знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаментий кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої у 1918-1920 р.р. української армії.
Отож, Петро Гаврилович Дяченко (30.01.1895-23.04.1965) (батько – Гаврило Дяченко, мати – Марія, в дівоцтві – Бажанівська), був уродженцем села Березова Лука (тоді Миргородського повіту Полтавської губернії, тепер – Гадяцький район Полтавської області), закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі – Миргороді, а згодом – кінну школу прапорщиків в далекому Оренбурзі. Після цього вишколу він був вояком чотирьох армій – штабс-капітаном царської армії у 333-ьому Глазівському полку 84-ої дивізії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом – полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу, а від 20 липня 1928 року – контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі (із збереженням офіційного підданства УНР), а часі Другої світової війни він був у «Поліській Січі»-УПА, пізніше став командиром Українського леґіону самооборони на Холмщині, згодом – очільником 3-ього пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної бригади «Вільна Україна» Українського Національної Армії під командуванням ген.Павла Шандрука.
Про історію протипанцерної бригади «Вільна Україна» генерал-хорунжий Петро Дяченко (а це звання йому надав уряд УНР у вигнанні) детально написав у своїх споминах у ч.4 часопису «Вісті комбатанта» за 1972 рік. Як відомо, у березні 1945 року Український Національний Комітет все ж було визнано єдиним представником українського народу до окупаційної влади й дано згоду на створення Української Національної Армії. Відразу після проголошення Декларації у цій справі розпочалось активні заходи щодо розбудови протипанцерної бригади «Вільна Україна», командиром якої генерал Павло Шандрук призначив тоді ще полковника Петра Дяченка. Хоча, за даними дослідника побратима Івана Буртика, формування бригади почалося ще 22 лютого 1945 року. Пізніше цей військовий підрозділ було заприсяжнено ген.Шандруком як Другу дивізію Української Національної Армії (скорочено – 2-на УД УНА), її було зформовано у Німеу, під Берліном, а згодом переведено в Чехословаччину, до міста Гляц. В цій протипанцерній бригаді, як згадував полковник Дяченко, «…вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Гляца».
Однак, особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Гавриловича Дяченка є його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп над ними. Дехто у цьому полку, за свідченням, побратима Валентина Сім’янціва, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами. Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції (а там, як знаємо, був такий собі чорний курінь смерті Українських Січових Стрільців), оскільки раніше, десь із середини 17-століття, вся кіннота Московщини була зформована майже виключно із українських полків, наприклад, один з яких, – Олександрійський полк гусарів, – також мав відзначення «чорний».
У своїй статті «Бойовий орел української кінноти проф.Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза «модерною ударністю чорношличники полк.Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Пєтлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками… Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників», при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі… Чорний Запорізький полк був прекрасним, бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полк.Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Чорний Запорізький кінний полк полк.Дяченка в бою переможем не був… Ось такий був Чорний кінний полк і його незрівнянний командир – полк.Дяченко…”, що побачив світ у тихому полтавському селі Березова Лука.
До речі, із цього справді уславленого села Березова Лука на полтавській Гадяччині, походив й інший визначний командир Української Повстанської Армії майор «Байда» – Петро Миколенко – (правдиве прізвище, ім’я та по-батькові – Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир знаменитої сотні «Східняки», пізніше Перемиського куреня УПА, очільник рейдуючих на Захід підрозділів УПА. Але про нього мова йтиме іншим разом.
…Петро Гаврилович Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р.н.) та Олеся (27.12.1928 р.н.), які загинули у вирі лихоліття Другої світової війни, а в другому шлюбі з дружиною пані Оленою вони виховали сина Петра, пізнішого військовика в американського летунства, учасника війни у В’єтнамі.
Похований мій земляк, гадячанин Петро Гаврилович Дяченко на українському цвинтарі в Банд-Бруку, штат Нью-Джерзі, а гідне місце йому – в Пантеоні героїв Української Революції на святій землі. Він завжди житиме в пам’яті вдячних нащадків.
Олександр Панченко, адвокат, м.Лохвиця, – директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, кавалер Дивійзійного Хреста 2-ої УД УНА (бригада «Вільна Україна») та Золотого Хреста заслуги 1-ої УД УНА (Дивізія «Галичина»)
