Україна – моторна країна. Але ця моторність чимось нагадує хом’яка у колесі. Хоч там як, а історичну швидкість ми маємо неабияку. Тому, незалежно від епох, свої декорації міняємо швидко і впевнено. Як і авторів сценарію життя. А от худруки цього театру – незмінні. Тому що людська природа нашої людини – давно класифікована і передбачувана. І якщо вважати аксіомою розвиток історії по колу, то через нашу гарячкуватість «змінити усе і одразу» і якомога швидше, або навіть «вже сьогодні навертати пряники з медом», ми з такою своєю набраною швидкістю повсякчас пролітаємо потрібний поворот, виходячі кожен раз на вже їжджене коло з давно розбитою колією. Ця колія містить безліч кісток попередніх поколінь, вкупі з уламками їхніх мрій і марно витраченими ресурсами на певній стадії напіврозпаду…
У свій час російська імперія активно залучала іноземних фахівців для розбудови власної держави. Вона мала все: достатню кількість населення, природні багатства, органи управління, військову складову, але стати тим, ким зрештою стала, до певної пори – не могла. Перебуваючи у межах, які диктували більш потужні політичні гравці того часу, Московія жила у мінливому світі, наче аморфна речовина: змінюючи пріортитети і кордони, без впевненої мети і фундаменту. Аж поки не з’явилася Їдея. Без державницької ідеї край ніколи не стане державою – так і залишиться територією. Ідея і є цементом суспільства, з цього базису, з цієї наукової основи і починається процес державотворення. У всі часи носіями ідеї були філософи. Розуміючи суть речей, вони відслідковували тенденції, формували світогляд і несли його в маси. Дехто – організовано, через заклади освіти, наприклад Києво-могілянську Академію, але в Україні цим займалися в тому числі бродячі філософи на кшталт Сковороди, народні поети з музиками – кобазрі; сюди ж можна додати і вертепи… В Росії влада поставила діяльність мислячих людей на службу. Вони активно залучали освітян і науковців, переважно зі слов’янських країн до Москви, де надавали їм кращі умови. Так формувалася наукові школи. Явище це почалося набагато раніше, ніж цар Петро почав залучати технарей з Західної Європи для модернізації країни. Воно і не дивно: в основі будь-якого пристрою лежить думка. Ідея – первинна, втілення – вторинне.
А що ж українська філософська школа? На жаль, на відміну від Росії, Україна на етапі формування нації, через низку причин перебувала у менш сприятливих умовах для створення власної держави. Відсутність централізованої підтримки консервує багато суспільних проектів і в тому числі накладає суттєвий відбиток на філософію. Тому немає нічого дивного, що Росія розвивала своє великодержавництво, а в Україні, з її козаччиною і відсутністю чіткої, всеохватної системи влади, роїлися анархічні ідеї і процвітало вільнодумство. Буття обумовлює свідомість!
З роками Україна все більше потрапляла у сферу російської політики і зрештою, опинилася у складі сусідньої імперії. Для території, яка звикла до самобутності і відокремленості, вхід до складу країни з жорсткою структурованою державною системою супроводжувався розривом традицій, приниженням, насильством і террором, включно з репресіями вищого ступеню. Звісно, подібні речі мало кому подобалися, тож не дивно, що вони ініціювали народження протестних настроїв і визвольних рухів. Такі світові фізичні закони: кожна дія народжує протидію. У країні, де порядку ніколи не було, примусове його насадження силоміць створювало з одного боку – підґрунтя для нелюбові до чужаків, з іншого – культуру тоталітаризму, адже багато хто скорився, звик і навіть непогано пристосувався до нових умов…
І знову йшли роки. Обидві вищезгадані категорії жили поруч, обидві категорії по-своєму любили свою Батьківщину, обидві категорії залишали по собі відбиток. Між ними існувало багато відмінностей, але мене наразі цікавить такий аспект, як здатність до еволюції. Не маю жодного сумніву, що люди, які пам’ятають своє минуле, які живо цікавляться усім новим і хочуть позитивних змін з урахуванням місцевих особливостей, які тяжіють до прогресу і прагнуть розбудови власної держави, що є вищим станом будівництва суспільства – мають абсолютно перевагу перед людьми, які живуть, бо «так вийшло», за інерцією, які користуються готовими схемами, запозиченими моделями, привнесеним лекалами і шаблонами, вказівками зверху, від вели-ких людей… Друге це – повна втрата самоідентифікації, деградація і шлях у прірву. Будь-яка тоталітарна країна сильна не стільки каральною системою, скільки пишним суцвіттям культів. Культом вождя, культом страху, культом маленької людини, культом чобота, до якого можна притулитися… Достатньо подивитися навколо і у людях, які нас оточують, можна розрізнити носіїв означених культів. Наразі у часи правового нігілізму, політичної невизначенності, невпевненості і безсилля багато хто зовсім не є тим, за кого себе видає, але будь-що намагається пустити пил в очі. Це тому, що ці люди не мають внутрішнього стрижня, бо звикли, що за них думають і вирішують інші. Це і є генетичне рабство. Владі, яка для свого існування користуєься моделями тоталітарного суспільства, вигідне існування носіїв рабських генів: біг по колу на все згодної таврованої більшості, приносить достатню кількість благ для підтримання пристойного рівня золотої меншості.
Але куди більш небезпечною є інша категорія громадян. Це активісти тоталітаризму. У Донбасі, під час суперечок на гострі теми не рідкість почути експресію ненависті на кшталт:
– Та я б його власними руками порвав! Розстріляв би і рука не здригнулася! На Колиму! На уранові копалини! До божевільні! Силоміць. Примусово. На площі. Знищити до сьомого коліна! Щоб не було! Щоб не заважали!
Ось це і є показник мутації нащадків завойовників і колабораціоністів. Люди, які з легкістю кидаються подібними словами, набагато страшніші за генетичних рабів, бо є генетичними людоненависниками. Завойовники України і кати свого народу у свій час замордували кращих його представників, зґвалтували кращих представниць, вигнали на чужину кращий генофонд, а нащадкам дали свої падлючі гени…
І знову цегляний мур питань. Яку філософію несуть у маси ці люди? Які з їхніх ідей отримають розвиток? Куди вони приведуть? На що перетвориться теперішне державницьке будівництво? Якщо на ці питання не відповімо ми, у гонитві за кращим шматком вкотре пролетівши на швидкості потрібний поворот і замкнувши чергове коло, їх вирішуватимуть ті нації, які незабаром заселятимуть нашу територію. Втім, поки ми є невпевненими, байдужими статистами, заручниками низькопробної філософії споживання, що як навала виливається на нас у вигляді агресивної харчової хімії, солодкої патоки дурнуватого гумору, хамського шансону і безкінечних серіалів про чесних злочинців і благородних НКВСників, вони вже це роблять.
