Наталка Зубар, Олександр Северин: Свобода мирних зібрань в Україні в 2012

Глава з доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2012»

1. Вступ

Право на мирні зібрання гарантовано громадянам України ст.39 Конституції України. Ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст.. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст.21), учасником яких є Україна, імперативно визначено, що обмеження права на мирні зібрання є допустимими лише у випадках, коли вони “є необхідними у демократичному суспільстві”. Крім того, рішення Європейського суду за статтею 11 є джерелом права в національній правовій системі.

Рішенням Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01 встановлено, що “визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання”. Тим самим Рішенням саме право на мирне зібрання визначено як“ невідчужуване і непорушне”, яке “є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації, права на вільний розвиток своєї особистості тощо”.

Моніторинг свободи мирних зібрань виявив низку проблем правового регулювання та правозастосування, обставин, котрі істотно ускладнюють можливості практичної реалізації громадянами права на мирні зібрання, а подекуди несуть пряму загрозу самій сутності цього права, обмежуючи його зміст та/чи обсяг.

13 міських рад обласних центрів України (Київ, Вінниця, Донецьк, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Сімферополь, Тернопіль, Харків, Херсон, Черкаси, Чернівці, Чернігів) при розгляді повідомлень про проведення мирних зібрань керуються указом Президії ВР СРСР N 9306-XI від 28.07.88 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. 24.10.2011 листом №15783-0-26-11/10.2 заступник міністра юстиції повідомив, що Указ є чинним в Україні на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року №1545-XII “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”. Ця постанова, зокрема, передбачає, що “до прийняття відповідних актів законодавства України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України”.

Указ суперечить Конституції України, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань і каже про їх проведення у неіснуючій державі “СРСР”, регламентуючи відносини неіснуючих громадян неіснуючого “СРСР” з так саме неіснуючими “виконавчими комітетами рад народних депутатів”, розглядаючи проведення зібрань крізь питання відповідності чи невідповідності “Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік” – неіснуючих конституцій неіснуючих суб’єктів.

Саме положення цього указу по суті лежать в основі більшості судових заборон мирних зібрань в Україні.

2. Статистика і термінологія

Попри заяви як керівників міліції, так і керівників держави про те, що в країні відбуваються сотні тисяч акцій протесту чи мітингів (Володимир Литвин, «160.000 акцій за 2011»[1]) нам вдалося отримати первинні статистичні дані стосовно кількості проведення мирних зібрань саме у визначенні ст.39 КУ. Опитування міських рад всіх обласних центрів, Києва та Севастополя показало, що в 2011 році було подано близько 7.600 повідомлень про проведення мирних зібрань. Що з урахуванням даних по активності громадян поза обласними центрами може дати річну цифру не більше 16.000 зібрань за рік (верхня оцінка, яка збігається з офіційною статистикою[2]). Випадки проведення мирних зібрань без повідомлення про це органів влади в Україні носять поодинокий характер.

На прохання прокоментувати десятикратну різницю в статистичних даних ДГЗ МВС повідомив, що не веде окремої звітності по «мирних зібраннях», як чомусь не визначеному законодавчо, а натомість статистика так званих «масових заходів» охоплює релігійні, культурні, спортивні, концертні заходи і подібне[3].

Оскільки концерти, футбольні матчі тощо не є мирними зібраннями в сенсі ст.39 Конституції України, ми пропонуємо базувати статистичні дані на кількості повідомлень, яку подають організатори в органи влади, а не на міліцейських зведеннях.

За 2012 рік ми задокументували 93 випадки обмеження права на мирні зібрання[4], які носили суспільно-резонансний характер. Не всі випадки обмеження цього права потрапляють в ЗМІ з причин відсутності вільних ЗМІ в багатьох регіонах країни.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень в 2011 році суди винесли 203 рішень про обмеження права на мирні збори в Україні[5]. В 2012 їх кількість зросла до 313, а у деяких містах (як то Харків) заборони мають тотальний характер.

3. Обмеження права на мирні зібрання органами місцевої влади

3.1. Місцеві нормативні акти про порядок організації і проведення мирних зібрань

Опитування міських рад обласних центрів України, міст Севастополя і Києва показало, що 12 (Дніпропетровськ, Житомир, Запоріжжя, Київ, Луцьк, Полтава, Рівне, Сімферополь, Суми, Ужгород, Харків, Херсон) міських рад (чи їх виконавчі комітети) своїми рішеннями затвердили власні нормативні акти про порядок організації і проведення мирних зібрань.

Однак, відповідно до частини першої ст.144 Конституції України “органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території”. Відповідно до підпункту 3 пункту 1 “а” ст.38 Закону України “Про місцеве самоврядування” від 21.05.97 №280/97-ВР до відання виконавчих органів міських рад належить: “вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку”. На сьогодні в Україні відсутній закон (законодавчий акт), котрий регулював би питання проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій тощо, а ст.39 Конституції України, передбачає можливість обмеження права на мирні зібрання винятково судом відповідно до закону, а не рішень органів місцевого самоврядування.

Отже, підпункт 3 п.1 “а” ст.38 Закону “Про місцеве самоврядування” не надає міській раді (чи її виконавчому органу) права здійснювати нормативне регулювання питань проведення мирних зібрань – в силу відсутности “закону”, відповідно до якого це мало б відбуватися. На сьогодні орган місцевого самоврядування лише має право звернення до суду щодо обмеження права на мирні зібрання.

Крім того, згідно з п.1 частини першої ст.92 Конституції “виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина”.

Таким чином, ані Конституція України, ані будь-який закон України взагалі не дають міській раді (чи її виконкому) право на прийняття таких рішень (і взагалі на будь-яке втручання у сферу конституційного та законодавчого регулювання), при цьому відповідно до частини другої ст.19 Конституції України “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Тож такі рішення є виходом органів місцевого самоврядування за межі легітимної компетенції і обумовлює їх незаперечну незаконність.

Крім принципової неправомірності затвердження, практично всі згадані місцеві нормативні акти містять антиконституційні положення щодо визначення строку завчасного повідомлення про проведення мирних зібрань, накладають на організаторів та учасників обов’язки, не передбачені Конституцією та законами, обмежують територію проведення зібрань.

Враховуючи вказане, у квітні 2012 року ми звернулися до органів прокуратури з проханням перевірити законність прийняття органами місцевого самоврядування цих рішень. В результаті прокуратурами Луцька[6], Запоріжжя[7] та Херсона[8] відповідні рішення було опротестовано, з Сімферополя та Житомира повідомили про скасування відповідних рішень у судовому порядку. Щодо актів Дніпропетровської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Харківської міськрад триває комунікація з органами прокуратури.

В Херсоні прокуратура опротестувала «Порядок організації та проведення в місті Херсоні зборів, мітингів, походів і демонстрацій» і окружний апеляційний суд Херсона визнав порядок незаконним[9]. В результаті за 2012 рік в Херсоні не було заборонено жодного мирного зібрання.

Проведено комунікацію з Тернопільською міською радою щодо неправомірності намірів затвердження “Положення про мирні громадські акції і місті Тернополі”: листом заст. міського голови №3778/05 від 20.06.12 повідомлено, що “вимоги взяті до відома і будуть враховані”.

Поданий позов до Верховної Ради України щодо визнання постанови ВРУ від 12.09.91 №1545-ХІІ “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” незаконною і нечинною в частині застосування на території України актів законодавства Союзу РСР, які визначають права і обов’язки громадян України (впливають та зміст та обсяг таких прав). Вищим адміністративним судом України позов залишено без розгляду у зв’язку з нібито пропуском строку звернення до суду. 22.06.12 надіслано скаргу до Європейського суду з прав людини про порушення Україною ст.6 ЄКПЛ (“право на справедливий суд”).

3.2. Практика адміністративного обмеження права на мирне зібрання

Органи місцевої влади по всій країні ухвалюють рішення, які незаконним чином суттєво обмежують право на мирні зібрання.

Так, в Краснограді Харківської області міська рада заборонила проводити релігійні заходи просто неба і обмежила проведення мирних зібрань у центрі міста тільки святами і пам’ятними датами[10]. Це при тому, що в місті, згідно з офіційною статистикою, проходить 5 мітингів на рік. На рішення був винесений прокурорський протест.

В Єнакієвому Донецької області на період проведення футбольного чемпіонату ЄВРО-2012 міська рада в червні 2012 ухвалила мораторій на проведення масових акцій і заходів з «метою недопущення проведення масових заходів і недопущення протестних акцій».[11]

Виконавчий комітет Броварської міської ради рішенням від 21.08.2012 № 394 визначив, що всі мирні зібрання в місті мають проводитися тільки в одному місці.[12]

3.3. Відмова реєструвати повідомлення про проведення мирних зібрань

Місцеві органи влади взагалі відмовляються приймати повідомлення про проведення акції, наприклад, в Сімферополі[13] або в Одесі, де міська рада відмовила в прийнятті повідомлення про проведення колективної зарядки, через відсутність “довіреності” у організатора[14]. В Дніпропетровську повідомлення відмовлялися приймати на підставі того, що на площі знаходиться ялинка.[15]

Аналогічні випадки зафіксовані в Харкові, Дніпропетровську, Донецьку.

3.4. Особливості обмеження права на мирні зібрання в Харкові

Харків є лідером по кількості судових рішень про заборону мирних зібрань. Протягом року міська рада відмовлялася надати відповідь про кількість подань до суду на обмеження права на мирні зібрання, навіть після повторних звернень до прокуратури. В результаті статистику надало обласне управління МВС за 2010, 2011 та першу половину 2012 року разом. Усього за їх даними міська влада зверталася до суду 52 рази. Для порівняння в 2011 році в Києві влада зверталася до суду 21 раз – при тому, що в Києві подається в 3 рази більше повідомлень про проведення мирних зібрань, ніж в Харкові.

За підсумками 2012 року в Харківській області винесено 103 судових заборони мирних зібрань, позови влади про обмеження права на мирні зібрання задовольняються в 100% випадках.

Наприклад, 6.09.2012 о 14:00 міська рада подала позов про заборону проведення обласній організації ВО «Свобода» мирного заходу на захист телеканалу ТВі, а о 14:02 суддя Нурулаєв І. С. уже відкрив провадження по справі. О 14:08 відповідача Ігоря Швайку телефоном повідомили про те, що справа за позовом міської ради розглядатиметься о 15:00. Суд виніс рішення на користь влади[16].

За тиждень з 9 по 16 серпня 2012 року міська влада Харкова подала і “виграла” 5 судових позовів про заборону акції протесту захисників української мови, чисельність яких не перевищувала 20 людей. Коли стало ясно, що учасники протестів протидіють судовим заборонам зміною місць зібрань, їх оштрафували за нібито порушення правил благоустрою – витоптаний не ними газон.

Представники комунальних служб двічі викрадали майно учасників протесту. На учасників протесту було скоєно два розбійних напади, причому після того, як постійний міліцейській супровід покинув місце протесту. Напади лишилися без реакції правоохоронних органів і місцевої влади.

Все, що відбувається з забороною мирних зібрань у Харкові, зустрічається по всій країні, тільки поки що не в такому концентрованому вигляді.

4. Судові заборони мирних зібрань

Слід наголосити на недосконалості та очевидній суперечливості судової практики адміністративних судів України при розгляді справ за позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (ст.182 Кодексу адміністративного судочинства України).

Попри норму ст.11 Європейської конвенції з прав людини про те, що будь-яке обмеження права на мирні зібрання може мати місце лише у випадку, коли воно є “необхідним у демократичному суспільстві”, та низку рішень Європейського суду з прав людини, які визначають винятковий характер таких обмежень, у 2010 році суди в Україні, згідно з проведеним нами дослідженням задовольнили 83% позовів місцевих органів влади про заборону мирних зібрань, а в 2011  – 89%, в 2012 – 88%. При цьому у більшості відомих нам випадків таке “обмеження” відбувається саме шляхом повної заборони мирного зібрання, хоча Європнейський суд неодноразово визнавав повну заборону порушенням статті 11.

Нерідко суди, приймаючи рішення про заборону мирних зібрань, посилаються на незаконні (як показано вище) місцеві “порядки” та “положення” з питань проведення мирних зібрань, хоча б мали керуватися ст.39 Конституції України, нормами ст.11 Європейської конвенції з прав людини та ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, практикою ЄСПЛ.

Не є чимось винятковим для практики судочинства проведення судових засідань у таких справах у вечірній чи нічний час, без повідомлення сторони відповідача, без надання відповідачеві можливості належно підготуватися до участи у розгляді позовної заяви суб’єкта владних повноважень.

Слід вказати також на відсутність ефективного (до дня проведення мирного зібрання) апеляційного оскарження судових рішень про обмеження права на мирні зібрання.

4.1. Дані з Єдиного реєстру судових рішень

За даними за 2012[17] рік суди ухвалили тільки 42 рішення на користь організаторів мирних зібрань із 355 позовів органів влади та місцевого самоврядування (88%). Для порівняння в 2011 році загаломи в реєстрі було 203 рішення і 89% задоволених позовів з боку влади.

Лідером за кількістю заборон стала Харківська область (103 постанови про заборону – це майже третя частина усіх заборон по Україні; при цьому окружний і апеляційний адміністративні суди у Харкові 100% рішень ухвалювали на користь органів влади). Далі йдуть Автономна Республіка Крим (42 заборони), Київська (26 заборон) і Миколаївська області (24 заборони).

Оскільки до Єдиного державного реєстру судових рішень включені не всі судові постанови, наведені дані не можуть вважатися повною судовою статистикою.

4.2. Територіальний аспект

Згідно з офіційними відповідями міських рад обласних центрів найбільше повідомлень про проведення мирних зібрань подається в Києві (24% з 7700 в 2011 році), Львові (10%), Харкові (6%). В районних центрах в середньому подається 6 повідомлень на рік.

По співвідношенню кількість повідомлень про мирні зібрання на кількість населення лідером є місто Луцьк (2 на 1000 мешканців), далі з 1 на 1000 мешканців йдуть Сімферополь і Львів. В решті міст це співвідношення менше одиниці.

4.3. Підстави судових заборон мирних зібрань

Найчастіше обґрунтуванням судових заборон є:

1. Порушення місцевого порядку проведення мирних зібрань.
2. Наявність контрзібрання, часто сфабрикованого виключно для винесення потрібного рішення. Суди забороняють обидва мітинги.
3. “Мітинги заважають ярмаркам, розважальним заходам” тощо.
4. “Неможливість забезпечити громадський порядок”
5. Потенційне порушення правил благоустрою.
6. Потенційне перешкоджання руху
7. «Заважають відпочивати іншим громадянам»
8. «Не всі громадяни можуть поділяти точку зору організаторів»

Наприклад, Житомирський окружний адмінсуд заборонив мітинг на підставі того, що «Мешканці та гості міста з дітьми відвідують центральну частину міста з метою культурного відпочинку і проведення мітингу «Захисти ТВІ» може викликати їх негативну реакцію та обґрунтоване обурення»[18].

Черкаський окружний адміністративний суд заборонив проводити політичні акції на Соборній площі в центрі Черкас з 16 липня по 10 вересня на підставі того, що «мешканці хочуть ярмарок»[19].

4.4. Спеціальні випадки

Під час виборчої кампанії в Верховну Раду України деякі місцеві ради стали трактувати зустрічі кандидатів з виборцями як мирні зібрання і забороняти їх під всякими приводами. Нібито через контрмітинги суд заборонив проводити зустріч опозиційним кандидатам з виборцями в Чернігові 01.10.2012[20], в смт. Комінтернівське Одеської області 15.08.2012[21].

В Харкові 13.10.201 суд заборонив зустріч Арсенія Яценюка з виборцями на підставі того, що майдан Свободи є місцем відпочинку харків’ян, а зустріч може заважати їм. При цьому на майдані проходили мітинги КПУ і Партії регіонів. Судове рішення містить формулювання: «проведення акції проти влади не є можливим». А також заборону проведення акції «і іншим учасникам»[22].

18 жовтня 2012 року виконавчий комітет Вишневої міськради звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовною заявою про заборону проведення зустрічі Віталія Кличка з виборцями «в інтересах національної безпеки та громадського порядку». Суд відразу задовольнив позов міськради Вишневого, аргументуючи своє рішення тим, що приїзд лідера «УДАРу» створить «реальну небезпеку заворушень і злочинів, а також загрожує здоров’ю, правам і свободам населення».[23]

Найбільшим сплеском мітингової активності протягом 9 місяців 2012 року стали протести проти нового закону про мови, який ухвалила Верховна рада 3 липня. Після того акції протесту відбулися в десятках міст України. Мирні акції буди заборонені судами в Харкові, Донецьку, Броварах, Сімферополі, Дніпропетровську, Запоріжжі , Черкасах, Києві[24]. В Києві заборона суду містила формулювання “Обмежити право на мирні зібрання шляхом заборони громадянину Торуба Вадиму Миколайовичу та іншим суб’єктам, які реалізують права на мирні зібрання, проведення заходів з 4 по 9 липня 2012 року біля будівель Верховної Ради, Адміністрації президента, Кабміну, центру ділового та культурного співробітництва “Український дім” та Європейській площі”[25].

В Харкові протести проти мовного закону заборонялися судом 6 разів. У всіх випадках суд не давав стороні відповідача часу на підготовку захисту і не брав до уваги жодних аргументів відповідачів. В 2 випадках з 6 відповідачі взагалі не були поінформовані про судове засідання[26] [27] [28] [29].

5. Порушення свободи мирних зібрань органами внутрішніх справ

5.1. “Санкціоновані” та “несанкціоновані” масові заходи

Наказом МВС №404 від 28.07.94 затверджено Статут патрульно-постової служби міліції України (далі – “Статут”), котрий визначає “основні завдання, порядок організації і несення патрульно-постової служби працівниками міліції” та розповсюджується “на всіх працівників органів внутрішніх справ, які <…> виконуютьфункції по охороні громадського порядку і безпеки в громадських місцях”.

На сьогодні низка положень Розділу XV Статуту (“Охорона громадського порядку і безпеки при проведенні масових заходів“) не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.

а) Щодо визначення “категорій” мирних зібрань (пункти 331-336), таких як збори, мітинги, демонстрації, вуличні походи, пікетування. Ці терміни вміщено у ст.39 Конституції України, а правом її офіційного тлумачення володіє виключно Конституційний Суд України, тоді як МВС не має компетенції давати визначення (яке по суті є тлумаченням конституційної норми) термінам, що застосовуються в Основному Законі.

б) Щодо строку завчасного (10 днів, пункт 337) повідомлення про проведення мирних зібрань.

Разом з тим:

– Ст.39 Конституції України не містить обмежень щодо строку подання сповіщення громадянами про проведення мирних зібрань. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01 “визначення конкретних строків завчасного сповіщення <…> є предметом законодавчого регулювання” – при цьому МВС не є законодавчим органом і не має права на визначення таких строків.

Крім того, цей самий п.337 Статуту каже про можливість “заборони” мирного заходу. Без згадки про те, що таку заборону може бути здійснено лише судом (ст.39 Конституції України) таке формулювання несе загрозу, що у співробітників внутрішніх справ може скластися хибне враження про можливість позасудової заборони зібрань.

в) Пункт 338 Статуту містить твердження, що “приводом для припинення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій є фактичне проведення несанкціонованого місцевими органами державної виконавчої влади відповідного заходу; рішення про заборону його проведення (припинення) внаслідок порушення порядку його організації та провадження”. Це суперечить вищенаведеним положенням ст.39 Конституції України, яка встановлює можливість обмеження права на мирні зібрання лише судом згідно з законом і передбачає не дозвільний, а повідомчий принцип проведення зібрань.

г) Так саме, про якісь “санкціоновані” та “несанкціоновані” масові заходи йдеться у пп.339 та 340 Статуту, при цьому п.340 встановлює для співробітників міліції порядок дій щодо учасників“несанкціонованих” зібрань – включно з можливістю затримання “організаторів або активних учасників”, причому з контексту випливає (чи принаймні не виключається) що під “порушенням громадського порядку” та/чи “протиправними діями” розуміється власне організація таких“несанкціонованих” зібрань чи участь в них. Це не відповідає Конституції України, яка не передбачає для громадян обов’язку отримувати якісь “санкції” для реалізації свого права.

Підсумовуючи: вищевказані норми Статуту не відповідають частині першій та другій ст.19 Конституції України та визначеній Законом “Про міліцію” компетенції Міністерства внутрішніх справ, запроваджують не передбачені ст.39 Конституції обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, такі обмеження вочевидь не можуть бути визнаними “необхідними у демократичному суспільстві” (п.2 ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод).

5.2. “Одиночні протести”

Ще однією проблемою, породженою вадами правового регулювання та підготовки правоохоронців, є неадекватне реагування представників влади на “одиночні протести”. Так, у Львові співробітниками міліції було затримано громадянку, яка “без завчасного сповіщення проводила демонстрацію плакату у громадському місці” (лист ГУ МВС України у Львівській області №С-4/31 від 14.02.12[30]), після чого щодо неї було складено протокол за вчинення адміністративного порушення, передбаченого ст.185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (“Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”). Але ст.39 Конституції України передбачає необхідність завчасного повідомлення у разі проведення “мирних зібрань”, а будь-яка поведінка одного громадянина, безвідносно до того, які речі він має при собі чи на собі, не є і не може за жодних обставин вважатися “зібранням”.

У зв’язку з цим ми звернулися до МВС України щодо надання необхідних вказівок співробітникам міліції. Проте нам було тільки повідомлено що нашу пропозицію “буде розглянуто під час розроблення Положення про організацію охорони громадського порядку та несення патрульної і постової служби”.

5.3. Залучення співробітників органів внутрішніх справ без форменного одягу

У контексті анонсованого затвердження нового нормативного акту МВС про організацію охорони громадського порядку ми наголошуємо на необхідності заборони залучення до охорони громадського порядку під час мирних зібрань (і до виконання судових рішень про обмеження мирних зібрань) співробітників міліції без форменного одягу. Така практика, з одного боку, не сприяє забезпеченню належної поведінки і відповідальності цих осіб (як це, зокрема, мало місце під час протестів проти знищення будівель на Андріївському узвозі у м. Києві[31]), з іншого – дезорієнтує учасників мирних зібрань, провокуючи їх на активний опір неправомірним (принаймні, на їхню думку) діям осіб, яких за зовнішнім виглядом не можна віднести до співробітників МВС при виконанні службових обов’язків. Врегулювання цього питання на законодавчому рівні теж є доречним.

5.4. Втручання правоохоронців з метою перешкодити громадянами взяти участь в мирних зібраннях

Найбезглуздіше втручання сталося в Запоріжжі 26.06.12: міліція перешкоджала проводити акцію на підтримку жертв катувань оскільки, за словами міліції, звинувачення її в катуваннях це наклеп[32].

Міліція доволі часто вимагає в організаторів мітингів «дозвільні документи». Так 17.06.2012 в Харкові під час проведення протестної акції зоозахисників було складено протокол за ст.185-1 КУпАП “Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій” на тій підставі, що організатор, за словами співробітника міліції, не мав дозвільних документів на проведення акції. Суд визнав дії організатора порушенням ст.185-1 КУпАП і виніс попередження[33].

5.5. Безпідставне припинення працівниками ОВС проведення мирних зібрань та затримання його учасників

03.07.2012 на Харківському майдані Свободи міліція затримала протестуючих із застосуванням сили[34].

1.07.2012 року в Києві мала відбутися акція «Права людини поза грою», але її організатора затримала міліція. З відповіді МВС з цього приводу випливає, що КМДА подало в суд на обмеження мирних зборів на території прилеглій до “Олімпійського” для двох організацій «…та інших»[35].

7.11.2012 року в Дніпропетровську міліція затримала двох учасників безстрокової акції протесту проти фальсифікації результатів виборів до Верховної Ради України[36].

7.12.2012 року в Києві було затримано учасників акції, присвяченої Міжнародному дню прав людини[37]

Найбільш жорстоким випадком був розгром міліцією 06.07.2012 наметового містечка захисників мови в Черкасах[38]. Співвідношення протестуючих і міліції складало приблизно 3 до 30. У відповіді на наш запит міліція визнала, що затриманим надавалася медична допомога.

6. Державний моніторинг мирних зібрань

Згідно з підпунктом 9 п.4 Типового положення про управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю обласної державної адміністрації (постанова КМУ №128 від 05.03.08) на ці управління покладено функцію моніторингу проведення мирних зібрань. Проте проведене опитування про методологію і результати цього моніторингу показало повну несистемність та непублічність цієї діяльності. Лише Полтавська ОДА надала на запит результати моніторингу і жодна ОДА не пояснила його методологію, при цьому в кількох випадках прямо заявлено про відсутність методології і відповідних нормативних актів. Більш того, попри інформацію від Донецької ОДА про те, що результати моніторингу передаються до Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України, ці державні органи заперечили будь-яке здійснення збору та аналізу таких даних.

Отже, оскільки відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами, наразі ця “моніторингова” діяльність ОДА, залишаючись без визначеної правовими нормами мети і порядку, залишається поза правовим полем. Непоінформованість суспільства про цю діяльність суперечить принципу публічності та прозорості державної влади.

7. Громадянське суспільство і проблематика мирних зібрань

На розгляді Верховної Ради України перебуває законопроект №2450 “Про мирні зібрання”, який викликав дискусію в середовищі громадянських активістів. Частина їх підтримувала перероблений законопроект, частина стверджувала, що він унеможливить проведення мирних зібрань. Протягом року винесення цього законопроекту на друге читання відкладалося тричі. Врешті, ВРУ відхилила взаємопов’язаний закон про послаблення відповідальності за порушення порядку проведення мирних зібрань та про внесення необхідних змін до низки законів та відклала розгляд законопроекту №2450 на невизначене майбутнє.

8. Рекомендації[39]

1. Верховній Раді України. Офіційно визнати Указ Президії ВР СРСР N 9306-XI від 28.07.88 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” нечинним в Україні (незалежно від прийняття чи неприйняття спеціального закону про мирні зібрання) та унеможливити його застосування органами державної влади та місцевого самоврядування.
2. Верховній Раді України. Невідкладно внести до КАС України положення, спрямовані на забезпечення права на ефективне апеляційне оскарження судових рішень у справах за позовами щодо обмеження права на мирні зібрання.
3. Верховній Раді України. Необхідним є врегулювання питання залучення до охорони порядку під час мирних зібрань співробітників органів внутрішніх справ без форменого одягу на законодавчому рівні.
4. Міністерству внутрішніх справ України. Негайно внести зміни до Статуту патрульно-постової служби міліції України для приведення його у відповідність до ст.19 Конституції України та визначеній Законом України “Про міліцію” компетенції Міністерства внутрішніх справ.
5. Місцевим радам, органам прокуратури. Скасувати всі місцеві порядки і положення, які регламентують проведення мирних зібрань.
6. Міністерству юстиції України. Надати офіційне роз’яснення законодавства стосовно одиночних протестів.
7. Вищому адміністративному суду України. На виконання п.3 постанови Пленуму ВАСУ №6 від 21.05.12[40] узагальнити відповідну судову практику і затвердити постанову Пленуму ВАСУ «Про судову практику розгляду та вирішення адміністративними судами справ стосовно реалізації права на мирні зібрання», зокрема – врахувати непримустимість обмеження судами права на мирні зібрання невизначеному колу осіб (…”та всім іншим особам…”)
   8. Верховній Раді України. У законотворчій діяльності врахувати пропозиції громадських організацій щодо захисту права на мирні зібрання, викладені у Спільній заяві[41].