Олександр Северин: РеференDoom

Автор цих рядків та абзаців, не належачи, іншаалла, до числа провідних (чи конвенційних) вітчизняних конституціоналістів, а вивчаючи референдумове питання лише принагідно, був би правдиво втішений, якби якісь розумники довели, провівши власні цікаві досліди, що все нижчевикладене – помилка. А поки що як те бачу так і бачу, правду казати легко та приємно.

 Коли з кущів виїжджає білий рояль, це завше несподівано, урочисто, монументально та не просто так. Коли багато років в Україні не було адекватного закону про референдуми (неадекватність того який існував, була, певно, загальновідомою і загальновизнаною), а у часи всепацанського покращення законопроект з-під пера не дуже відомого молодого регіонального депутата різко покращується зі проектного стану до стану чинного закону з гарантською закарлюкою, це саме по собі симптоматично.

Стає ще симптоматичніше, коли у якости гарніру – невеселий для пацанви результат верховнорадянських виборів (офіційний ще нічого, а справжній – то зовсім інше) а попереду – перспектива президентських виборів 2015, дарма що на сьогодні головний суперник Януковича це януковичеві комплекси і параноя.

А коли додати, що тривалий час і дотепер референдумовим агітпропом фонтанує переважно “укрАинский вьібор” – то стає симптоматичніше втричі. І відчутно тхне, як на мої нюхові рецептори, “РуссскімЬ МіромЬ”.  І якщо хтось у нинішній владі втратив нюх, то з часом може про це пошкодувати.

 Але то все лірика. Звернімося ж до вищезгаданого, з дозволу сказати, джерела права, себто тексту Закону України “Про всеукраїнський референдум” від 06.11.12 №5475-VI, та до Конституції, якій він мусив би відповідати.

 Конституція України знає три види  всеукраїнського референдуму:

 1. З питань внесення змін до розділів I, ІІІ, XIII Конституції України – такий референдум призначається президентом для остаточного затвердження відповідного законопроекту, попередньо прийнятого не менш ніж 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України (ст.156 Конституції України).

 2. Референдум за народною ініціативою (Розділ ІІІ Конституції України), який “проголошується на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожні області”.

Конституційна норма (ст.74) імперативно і виключно визначає коло питань, з яких референдум не допускається:

– податки,

– бюджет,

– амністія.

Особисто я вважаю, що це обмеження не є правильним, але на сьогодні так є, ніц не вдієш.

 3. Референдум про зміну території України (ст.74), на призначення якого має повноваження Верховна Рада України (п.2 частини першої ст.85 Конституції України).

 Піддослідний закон (надалі за текстом – “Закон”) торкається всіх можливих видів референдумів, проте з очевидних міркувань наразі нас цікавить те, що зветься “референдум за народною ініціативою” (оскільки дуже схоже, що деяких людей, не надто нам симпатичних також насамперед цікавить саме це).

чорт-1 Отже, про основні недоліки і загрози референдуму за народною ініціативою, як його подано у Законі про референдум, а радше – про Велике Шахрайство.

Перше. У пункті 1 ст.3 стверджується, що предметом референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України, законами України. Останнє – маячня: як ми казали вище, три питання, щодо яких не може бути референдуму, прямо визначено конституційною нормою прямої дії. І все. Ніяких законів.

Друге. Пункт 1 ст.14 пафосно заявляє, що “суб’єктом ініціювання всеукраїнського референдуму є Український народ”. Анітрохи не заперечуючи, що ініціатива і справді йде “з народу”, я все ж таки рішуче відмовляюся ідентифікувати ініціативну групу чи персонально Васю Пупкіна, якому перше прийде до голови провести референдум з якогось питання,  з цілою спільнотою Українського народу – громадян України всіх національностей (не надто розумна, приймаючи концепцію політичної нації, але нині жива фраза з преамбули Конституції).

 Третє. Пункт 1 статті 15 зве референдум формою прийняття громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення з урахуванням обмежень, встановлених Конституцією України та цим Законом, тоді як жодних не передбачених Конституцією прямо і чітко обмежень щодо реалізації громадянами будь-яких прав (у т.ч. і на ініціювання референдуму, на участь у референдумі) у законі чи ще де інде, бути не може.

 Четверте. Натомість Закон даремно не містить чіткого застереження, яке випливає з конституційної норми (ст.156 Конституції), що хоча на референдумі за народною ініціативою може бути змінено Конституцію чи то прийнято нову редакцію Конституції, але якщо новації містять змін до розділів І (“Загальні засади“), III (“Вибори. Референдум“), XIII (“Внесення змін до Конституції України“) Основного Закону, то таке оновлення відбувається за обов’язкової участи Верховної Ради, за встановленим наразі нормою ст.156 алгоритмом і ніяк інакше:

а) подання законопроекту до ВРУ не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ,

б) прийняття законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ,

в) затвердження референдумом, який призначає президент.

У цьому полягає неприємна новина для “ентузіастів”: обійшовши Верхораду, пропхати референдумом, скажімо, вилучення чи зміну конституційних статей про унітарність України, про державність української мови, про заборону розташування в Україні іноземних військових баз, про герб, гімн та прапор – неможливо. Тобто можливо лише по бєспрєдєлу, але тоді це – заколот, підстава для застосування Jus Resistendi.

 Пяте.  Згідно з п.2 ст.20 Закону на референдум за народною ініціативою не може бути винесене (ініційоване) питання про зміну території України. Нічого подібного. Добре це чи зле, але – може. Конституційна норма про приналежність питання призначення такого референдуму до повноважень Верховної Ради України аж ніяк не спростовує того, що це питання може бути вирішене також і на “народному” референдумі, позаяк воно не входить до виключного переліку питань (податки, бюджет, амністія), які чинна Конституція безпосередній демократії  чомусь не довіряє (п.2 ст.85).

 Шосте. Закон передбачає (підпункт 6 пункту 1 ст.24) існування офіційних спостерігачів, наділених відповідними правами, лише від ініціативної групи референдуму. Ті українці, чия відповідь на питання референдуму – ні, залишаться без своїх офіційних спостерігачів, “непредставленим народом”.

 Сьоме. Встановлений Законом порядок утворення ініціативної групи референдуму (ст.30) важко дотримати, не перебуваючи при владі чи біля неї – спробуйте зібрати “не менш ніж дві тисячі громадян України” в одному місці, знайшовши відповідне приміщення, без чого збори “на свіжому повітрі” мають всі шанси хутко перетворитися на хаос.

 Восьме. Закон (ст.32) передбачає, що за громадянина, “який через фізичні вади не має можливости” самостійно внести відомости про себе до підписного листа, це може зробити член ініціативної групи. Які фізичні вади і хто і як перевіряє наявність вад і відсутність можливости – невідомо. Враховуючи, що згідно зі ст.34 Закону Центрвиборчком перевіряє підписні листи “вибірково”, для найініціативніших членів ініціативної групи це може слугувати джерелом невичерпного творчого натхнення.

 Дев’яте. Пункти 10-12 тієї ж статті Закону залишають цілком шизофренічне враження. Забороняючи “участь органів управління підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, у збиранні підписів на підтримку ініціативи щодо проведення” референдуму, Закон тут же окремим рядком дозволяє збір підписів “за місцем навчання”. І до чого тут, здавалося б, призначені і контролоьвані владою ректори і декани, скажіть?

Тут де поруч забороняється збирання референдумових підписів у місцях видачі заробітної плати, пенсій, допомоги, стипендій, інших соціальних виплат, надання благодійної допомоги. А у лікарнях, та інших соціальних установах, де нема виплат  – на здоров’я. Логіка феноменальна.

І далі: “забороняється в процесі збирання підписів <…> примушувати громадян ставити свої підписи або винагороджувати їх за це в будь-якій формі. Прекрасно. Але не забороняється обіцяти винагороду після процесу збирання (і надалі таку обіцянку навіть виконати).

 Десяте. Порядок формування окружних і дільничних комісій референдуму, передбачений Законом (ст.45-46), є простим, як господарське мило: комісія вищого рівня затверджує персональний склад за пропозиціями голів рад та виконкомів, а якщо з тими пропозиціями щось не склалося – за пропозиціями відповідних державних адміністрацій. Не треба бути провидцем, щоби передбачити, що в усіх випадках пропозиції будуть також “відповідними”. І благодать, і благорастворєніє у воздусєх, як кажуть канонічні батюшки.

 Одинадцяте. Знову про непредставлені народи. Пункт 2 статті 48. На засіданнях окружних та дільничних комісій мають право присутніми уповноважені особи та офіційні спостерігачі ініціативної групи. А ви проти ініціативи, проти питання референдуму? Нічого не поробиш, автори Закону та голосувальники за Закон про вас не подумали. Або навпаки – дуже сильно подумали.

 Але то все квіточки. Зараз будуть ягідки – навіть для теперішньої УРСР 2.0. видатні за своїм цинізмом, за своїм залізобетонним хамством норми про фінансування та про агітацію.

 Дванадцяте. Фінансування. Це вартує цитати (п.1, 2 ст.64 Закону). “Фонд референдуму формується за рахунок власних коштів членів ініціативної групи реф-му, а також добровільних внесків фізичних осіб та внесків політичних партій чи всеукраїнських громадських організацій. Один добровільний внесок фізичної особи не може перевищувати 400 мінімальних розмірів заробітної плати. Власні кошти члена ініціативної групи, політичної партії чи всеукраїнської громадської організації, які перераховуються на накопичувальний рахунок фонду, не підлягають обмеженням за сумою і кількістю перерахувань”. Якщо коротко, то референдум – за народною ініціативою, а фінансуватиметься партіями та всеукраїнськими громадськими організаціями. Які партії та організації у нас мають фінансові ресурси “в особливо великих розмірах” – знаєте без мене.

 Тринадцяте. Феєрія. Статті 70-76 Закону щодо агітації референдуму“.

 Згідно з препарованим Законом, референдумова агітація здійснюється за рахунок:

а) коштів держбюджету (тільки роз’яснення щодо участи у референдумі),

б) коштів ініціативної групи,

в) коштів політичних партій та всеукраїнських громадських організацій.

Далі (увага!) “використання власних коштів громадян чи коштів з інших джерел для проведення агітації референдуму, у тому числі з ініціативи громадян, забороняється.

Ви проти питання референдуму? Закон вам це милостиво дозволяє. Але ви не зможете легально витратити ані копійчини на агітацію проти нього – навіть на аркуш А4 для агітки чи на інтернет-трафік.

 І далі: “Ініціативна група за рахунок і в межах коштів свого фонду референдуму, а політичні партії та всеукраїнські громадські організації за власні кошти на власний розсуд можуть виготовляти друковані матеріали агітації референдуму <…> Ініціативна група, політичні партії України та всеукраїнські громадські організації мають право публікувати агітаційні матеріали в друкованих”.

Вони – можуть, більше – ніхто не може. Громадяни – не можуть, громадські організації без всеукраїнського статусу – не можуть, неінституціалізовані громадянські ініціативи – не можуть. Ви не можете і я не можу.

Отже, колосальну перевагу у дозволених можливостях агітації матимуть самі здогадайтеся які “політичні партії”, здогадайтеся чиї “всеукраїнські громадські організації” та, власне, “ініціативна група”, котра, як ми з’ясували вище і як побачимо ще нижче, щоби бути успішною, має бути на орбіті влади.

 Чотирнадцяте. Сувора-пресувора заборона (п.4 ст.76) “розміщення агітаційних матеріалів на будинках і в приміщеннях, в яких розташовані органи державної влади та органи місцевого самоврядування” зворушливо продовжується таким: “окрім випадків, якщо в них розміщуються комісії референдуму”. Розмістив комісію референдуму (сформовану пам’ятаємо у який спосіб) у приміщенні ОДА чи міської ради – і вперед, з партійним прапором та під агітаційний барабан.

 П’ятнадцяте. Можливість зупинення дії ліцензії або тимчасової заборони випуску ЗМІ судом у разі “одноразового грубого порушення”. Що таке грубе порушення – бозна. Емпірика покаже.

 Шістнадцяте. Як і у законі про вибори для верхоради, яким автори референдумового закону вочевидь надихалися, “забороняється виготовлення та розповсюдження друкованих агітаційних матеріалів, що не містять відомостей про установу, яка здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск”. Як і раніше, законо – давець не дав собі клопоту наголосити, що не є друкованим матеріалам писана/мальована від руки картинка і натомість прямо вказати, що великі бігморди якраз такими матеріалами і є.

Сімнадцяте. Згідно з законом (ст.84) для проведення голосування за місцем проживання (вічновесела тема) члени дільничних комісій їздитимуть трійками (у сенсі не кіньми, а не менш як утрьох). Якщо згадати, у який перевертний спосіб формується склад дільничної комісії, а до того взяти до уваги, що один з членів обов’язково має бути “представником ініціативної групи”, то тим, хто проти питання референдуму одразу має стати спокійно за чесне голосування і вони мають виповнитися відчуттям поваги і вдячности до, за легендою, “правової держави”.

chertik_bВзагалі, незле було б якось принагідно спитати авторів, “голосувальників” та ентузіастів закону, за що вони так ненавидять потенційних незгідних, тобто тих, хто буде проти? Адже курс на упослідження та придушення народного спротиву народній ініціативі проходить через весь закон червоною ниткою. Втім, може ниткою біло-синьою, а чи й біло-синьо-червоною. І, властиво, наскільки така турбота про незгідних з ініціаторами референдуму відповідає встановленому Конституцією України (ст.24) принципу рівности громадян у правах та перед законом, а також вміщеній там саме забороні на дискримінацію за ознаками “політичних <…> та інших переконань <…>, або іншими ознаками”?

 Вісімнадцяте. Згідно з п.3 ст.95 нашого піддослідного, закон України, схвалений на референдумі, набирає чинності з дня оголошення ЦВК результатів референдуму…, не ставлячи, таким чином у залежність від офіційного, у певних друкованих виданнях оприлюднення прийнятих законів, як це передбачено Конституцією для законів “нереферендумного” походження.  З правом на інформацію, правом знати свої права і обов’язки (ст.57 Конституції) вийшло якось кепсько…

 Девятнадцяте. Квінтесенція.

Законом передбачено (п.8 ст.22), що “президент України, ЦВК зобов’язані здійснювати перевірку щодо відповідності КУ, законам України питань, які пропонується винести на референдум, зокрема, за народною ініціативою”, та що “президент України зобов’язаний проголосити ВР за народною ініціативою, якщо його питання не порушують вимог КУ, законів України…” (п.2 ст.29).

Подобається це нам чи ні, але Конституційний Суд України ще 2000-го року у рішенні №3-рп сказав, шо “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежности чи на порушення територіальної цілісности України. У зв’язку з цим КСУ вважає необгрунтованою думку, що ні ЦВК, ні президент України, ні інші державні органи не повноважні здійснювати перевірку щодо відповідности Конституції України питань, які пропонуються для референдуму за народною ініціативою”.

 Але у випадку з ЦВК її рішення за результатами тієї перевірки, чи то перевірки підписів на підписних листах можна принайнмі оскаржити у судовому порядку. А як же ж з гарантом? А ніяк.

 Cтаття 106 Закону, говорячи про “особливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності окремих суб’єктів оскарження”, передбачає, що “в судовому порядку підлягають оскарженню рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування <…>, їх посадової чи службової особи, що стосуються невиконання покладених на них законом обов’язків щодо забезпечення організації та проведення реф-му, протиправного втручання у діяльність комісій референдуму або їх членів, а також недотримання вимог закону з питань агітації”. Але президент – не орган, принаймні, не орган виконавчої влади і не його (органу), посадова особа. А спірний висновок про відповідність/невідповідність питання референдуму Конституції не підпадає про визначений тут перелік оскаржуваних діянь.

 Відтак, підважується і вихолощується норма п.2 ст.98 Закону: порядок звернення до суду з адміністративним позовом, що стосується процесу реф-му, встановлюється Кодексом адміністративного судочинства України. По-перше, порядок – це процедура, а не суб’єкти і підстави. По-друге, коли чинний КАС України каже про розгляд спорів, пов’язаних з референдумом, він старанно уникає слова “президент”. По-третє, я пам’ятаю, як колись давно, розглянувши мого позова до ВРУ та президента [Юшенка] щодо незаконности принйяття і підписання нині покійного закону про недоторканість, суд вирішив, що накласти чи не накласти вето (у тому контексті – на очевидну, антиконституційну, злоякісну хрінь) – це право гаранта, а не його обов’язок. Тож не бачу жодних підстав розраховувати на те, що при надходженні до Вищого адміністративного суду України позовної заяви щодо протиправности рішення президента про відповідність чи невідповідність Конституції питань “народного” референдуму суд взагалі розпочне провадження, не кажучи вже про ймовірність скасування ним гарантського вердикту.

 Отже до перших двох умов успішного проведення референдуму – організаційних і фінансових ресурсів, додається третій, теж необхідний – прихильність президента. Втім, це і так традиційно є ресурсом.

 Тут могло б бути і двадцяте, а можливо, і тридцяте, але на цьому зупинимося, бо кажуть, що круглі числа викликають підозру, а автор є вкрай ледачий. Розумному, напевно, буде достатньо, щоби погодитися з тим, що:  закон

– який запроваджує можливість вирішення питань стратегічного для країни значення, можливість зміни Конституції законопроектом, що вигулькнув не знати звідки,

– який створює всі умови для ігнорації та придушення активности тих, хто не pro, а contra,

– який фактично ставить проведення чи непроведення референдуму у залежність від одноосібної волі персонажа у головному кріслі на Банковій –

це є пряма та очевидна загроза національній безпеці.

Але сьогодні питання національної безпеки України, схоже, цікавлять лише рахованих оригіналів.

А також – її ворогів. “Господа”, їсти подано. Тільки не обляпайтеся.

Олександр Северин, к.ю.н.,

для проекта “Майдан Reload