Олександр Северин: Совок Януковича

В теперішній Україні владою нароблено (пороблено) багато різноманітних неподобств, і от одне з них: хоча за частиною першою ст.57 Конституції України “кожному гарантується право знати свої права і обов’язки”, це не так.

 Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” каже “до прийняття відповідних актів  законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і  законам України”.

Можна справедливо казати про те, що постанова дурна, що сама суперечить Конституції та Закону України “Про правонаступництво України”, що Верхорада взагалі не вправі була вирішувати такі питання постановами тощо, проте на офіційних сайтах владних інституцій постанову позначено як чинну. Відтак, принаймні у мізках чиновників, вона поширює на Україну дію невизначеного кола правових актів неіснуючої тоталітарної держави, у т.ч. і тих, які регулюють права і обов‘язки громадян – наші з вами права і обов‘язки.

 Допускаючи поширення на Україну дії якихось совецьких нормативних актів, держава (яка, за вміщеною у ст.3 Конституції легендою, “відповідає за свою діяльність”), мала б принаймні створити і оприлюднити офіційний перелік таких актів, адже у протилежному випадку вищепроцитована гарантія знати свої права і обов’язки перетворюється на фікцію. Проте фікцій в Україні так багато, а державі, котра у певному розумінні і сама скидається на фікцію, на симулякр, виявилося не до того.

Міністерство юстиції дуже офіційно повідомило мене про це у листі від 14.10.11 з красивим номером №15904-0-26-11/10.2: “законодавством України не передбачено створення загального реєстру чи переліку актів СРСР, які застосовуються на території України відповідно до постанови ВРУ від 12.09.91“. Пки перетворюється на фікцію.оприлюднити офіційний перелік таких актів, адже у протилежному випадку вищепроцитована гарантія зн

 Ба більше! У тому ж листі “міністерство справедливости“ заявило таке, від чого, на мій суб’єктивний нюх, віє державним кретинізмом: мовляв, чинні в Україні совецькі акти “визначаються відповідно до компетенції міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади”. Це при тому, що у жодного міністерства чи “іншого центрального органу виконавчої влади“ такої компетенції нема і бути не може! На те вони і “виконавчі“.

 А як же ж при цьому з нашим правом знати свої права і обов’язки? А ніяк.

А як же ж при цьому з засадничим принципом правової визначености, що кожному має бути забезпечено можливість знати правові наслідки своїх дій? А ніяк. Можливо, самі того не знаючи, ви просто зараз порушуєте якийсь геть вам не відомий, цілком дурний совецький “акт”, який чиновником Пупкіним буде визнано чинним на території України, бо той чиновник – такий саме дурний і такий саме совецький.

 А хто у нас, знов-таки за легендою, “гарант прав і свобод”? Подобається нам Янукович чи не подобається, але це сфера його обов’язків. Тож до нього полетіло звернення з закликом “вжити належних заходів для створення та оприлюднення єдиного і виключного переліку всії актів законодавства      СРСР, які є чинними в Україні <…>, або ж для офіційного визнання державою нечинними всіх актів законодавства СРСР принаймні у сфері, що впливають на зміст та обсяг прав людини і громадянина”.

 Але, як писав Ігор Губерман, “если бьіл бьі … у бабушки, она бьі дедушкой бьіла”. Якби гарант був гарантом, а в країні була б адекватна влада, функціонуюча на підставі правової процедури, а не як Бог (чи хтось інший) на душу покладе – це була б справді Україна, а не теперішня УРСР.2.0. Тож звернення було відфутболено адміністраторами Януковича до секретаріату Кабміну, а секретарями Азарова – до Міністерства юстиції, яке проблему [відсутности переліку чинних совецьких актів тут і зараз] успішно забалакало.

 

До речі, твердження МЮ, що Конституційний Суд України може перевірити відповідність совецької постанови Конституції України – теж фікція. Як не крути, а там йдеться про правові акти органів влади України, а не СРСР. Скарга про порушення судами України при розгляді питання про неправомірність постанови гарантованого Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод права на справедливий суд перебуває у Європейському Суді, але ж треба щось робити, знов-таки, тут і зараз.

 Десь на цьому етапі мені стало цікаво, а чи Янукович чи якийсь інший вітчизняний “гарант” взагалі робив хоч щось для того щоб гарантія “знати права і обов’язки” не була порожнім гаслом. І я спитав в АП:

“а) чи видавалися президентом України розпорядження, доручення, спрямовані на забезпечення створення та оприлюднення в Україні офіційного переліку нормативних актів колишнього СРСР,  чинних в Україні відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства С РСР“?

б) чи вносилися президентом України як суб’єктом законодавчої ініціативи відповідні законопроекти до Верховної Ради України?”.

Те саме – щодо “папєрєдніков“.

 

Відповідь з АП була чарівною:

 

“Виконання вашого запиту потребує здійснення пошуково-аналітичної роботи з дослідження чинної нормативно-правової бази, що не передбачено Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до науково-практичного коментаря до Закону України «Про доступ до публічної інформації», рекомендованого ВР України для використання в адміністративній практиці, «Закон регулює відносини щодо доступу до інформації, яка вже існує, і не вимагає у відповідь на запит створювати певну інформацію».

Нормативно-правові акти, які видаються Президентом України, є відкритими для загального доступу. Укази та Розпорядження Глави держави оприлюднюються на Офіційному інтернет-представництві Президента України; законопроекти, які вносяться Президентом України як суб’єктом законодавчої ініціативи оприлюднюються на офіційному веб-сайті Верховної Ради України і можуть бути отримані за через запит на доступ до публічної інформації“.

Не можна сказати, що я не повірив своїм очам, адже вправляючись у доступі до інформації, багато чого бачив, але зворушився і вирішив уточнити, нагадавши “адміністраторам”, що:

 “- згідно зп.4 ст.20 Закону України “Про доступ до публічної інформації” у разі, якщо запит стосується надання великого обсягу інформації чи потребує пошуку інформації серед значної кількости даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочихднівзобгрунтуваннямтакогопродовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше 5 робочих днів з дня отримання запиту;

 – згідно з п.2 ст.22 Закону України “Про доступ до публічної інформації” відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел вважається неправомірною відмовою у наданні інформації“.

 Друга відповідь непохитного керівника “головного управління забезпечення доступу до публічної інформації” АП пана Іванеско сподобалася мені ще більше:

  “Важливою ознакою публічної інформації  у розумінні Закону України “Про доступ до публічної інформації” (далі – Закон) є її попередня фіксація. З цього випливає, що Закон регулює відносини щодо доступу до інформації, яка вже існує, і не вимагає у відповідь на запит створювати певну інформацію (відповідно до науково-практичного коментаря до Закону України «Про доступ до публічної інформації», рекомендованого ВР України для використання в адміністративній практиці).

 

Нагадаємо, що відповідно до статті 1 Закону публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

 Оскільки запитувана Вами інформація потребує проведення додаткового аналізу та розпорядником інформації (АПУ) не створювалась та не отримувалась, надати її у запропонованому Вами форматі не вбачається можливим.

 Нормативно-правові акти, які видаються Президентом України, є відкритими для загального доступу. Укази та Розпорядження Глави держави оприлюднюються на офіційному Інтернет-представництві Президента України; законопроекти, які вносяться Президентом України як суб’єктом законодавчої ініціативи оприлюднюються на офіційному веб-сайті Верховної Ради України і можуть бути отримані шляхом подання запиту на доступ до публічної інформації”.

 

Отже, якщо я правильно зрозумів пана керівника управління, то АП не знає і знати не хоче, чим займається Янукович (не кажучи вже про “папєрєдніков”), або ж знає, але чомусь соромиться сказати. У принципі, можна здогадатися чому.

 Залишимо тут [майже] осторонь саму по собі благодатну тему про те, що широко, з фанфарами, розрекламований, було, ентузіастами, Закон “Про доступ до публічної інформації” великою мірою не допоміг, а нашкодив. Зокрема – давши чиновникам можливість оперувати трохи маразматичним терміном “створення інформації”, рясно застосовуваним ними для “відмазок” від необхідности надаючи інформацію, трохи пошукати відповідь у папірцях, файлах чи головах.

 

Повернімося до теми “законодавства СРСР“. Мораль, як вона мені виглядає, є такою:

 1. Віктор Янукович, як і його “папєрєдніки”, для вирішення викладеної проблеми (себто для забезпечення гарантованого нам Конституцією права знати свої права і обов’язки нічого не зробив). І саме цю Державну Таємницю так ревно і так неоковирно оберігають його “адміністратори”. У “правовому полі“ кінь не валявся, а валявся, натомість, дрімучий совок. Чи узгоджується це з “європейським вектором“ і різноголосим блаблабла про правову державу – питання зайве.

 2. Конституційне (ст.40) право громадян на звернення хутко і невимушено упосліджується чиновницьким “футболом” по колу, якщо ці звернення стосуються з якихось причин некомфортних чиновнику чи чиновництвом у цілому питань. Як і право на інформацію, це право на практиці забезпечується не так запровадженням якихось “з понтом” прогресивних норм, з обов’язковим гучним фестивалем “громадянського суспільства”, як повсякденною наполегливістю, затятістю громадян у реалізації права. Чиновник має знати і відчути, що наслідки несумлінної поведінки є неприємними і неуникненими.

 3. Держава, чіпляючись за можливість застосування adhoc невизначеного кола совецьких нормативних актів, демонструє свою совкову ж сутність і порушує цілу низку конституційних принципів, починаючи з цього:“держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

 4. Совок mustdie. Допомогти йому остаточно здохнути – справа добра і благочинна.

 

 Олександр Северин, к.ю.н.,

Інформаційний центр “Майдан Моніторинг“