Шановні пані та панове,
вшануймо світлу память ВАСИЛЯ ЛІСОВОГО відвідинами меморіальної виставки “Дорога Василя Лісового”, яка відкриється 25 червня, у вівторок, о 17 годині у Музеї шістдесятництва (вул. Олеся Гончара, 33-А).
Запрошення та біографічна довідка – нижче.
Раджу також прочитати статтю Сергія Грабовського “Згадуючи Василя Лісового”:
Василь Овсієнко, 22.06.2013.
Його “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України” на захист заарештованих у січні 1972 року шістдесятників закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
17 травня (насправді 29 серпня) 1937 + 20 липня 2012
Народився Василь Лісовий у с. Старі Безрадичі Обухівського р-ну Київської обл. в селянській родині. Батько загинув на війні. У дитинстві зимовими вечорами чув розповіді селян про національне відродження 1917-20 рр. (запам’яталися слова матері: “От ходили з портретом Шевченка, співали українських пісень, за це нас і покарали”), про колективізацію, розкуркулення і голод 1933 року. Ця усна історія суттєво відрізнялася від тієї, яку викладали в школі.
1962 закінчив історико-філософський факультет Київського університету, викладав філософію в Тернопільському медичному інституті, 1966 – 1969 навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті. З 1969 – співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 захистив кандидатську дисертацію на тему “Логіко-філософське дослідження побутової мови”.
Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966, паралельно з науковою роботою, інтенсивно організовував його виготовлення, зберігання та розповсюдження серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий – автор самвидавної статті “Лист виборця Антона Коваля”.
Хвиля арештів інтеліґенції 1972 підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком видав № 6 („київський”) самвидавного журналу “Український вісник”, відновленого ними з метою дати громадськості інформацію про заарештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Лісовий також написав “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”. Він закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
Лист фактично призначався для розповсюдження в самвидаві. З цією метою на друкарській машинці в червні – липні 1972 було виготовлено понад 100 екземплярів листа і складений список осіб, яким передбачалося вручити чи надіслати його. Але 6 липня 1972 року Євген Пронюк був заарештований з кипою відбитків по дорозі від машиністки. Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії. 6 липня В. Лісовий був викликаний в Інститут і затриманий, 8-го виключений з КПРС, а 9-го заарештований. Одразу після арешту була звільнена з роботи в Інституті педагогіки його вагітна дружина Віра Лісова-Гриценко (народила сина Оксена 21 липня).
Лісовий не вважав себе винним у вчиненні злочину. Київський обласний суд 6 грудня 1973 року засудив Лісового до 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Разом з ним засуджені Євген Пронюк та Василь Овсієнко.
Карався таборах Мордовії ЖХ-385/3 (сел. Барашево, 1974-75), № 19 (сел. Лєсной). У кінці 1976 разом з іншими політв’язнями переведений у табори Пермської обл. ВС-389/37, сел. Половинка, до середини 1978; № 35, ст. Всесвятська. Покаранням за перехід на статус політв’язня утратив рахунок.
1979 етапований на заслання в сел. Нова Брянь Заіграєвського р-ну Бурятської АРСР. Заявив протест проти введення радянських військ в Афганістан. Йому створили нестерпні умови на роботі, він покинув її і був засуджений за звинуваченням у “дармоїдстві” до 1 р. таборів суворого режиму. Решту заслання відбував у сел. Ілька того ж району. Працював токарем на авторемонтному заводі. На заслання до чоловіка переїхала дружина Віра Лісова з дітьми Мирославою та Оксеном.
Звільнений у липні 1983.
Працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983-1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського р-ну (1987-1989). У 1989 ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук. 1989 реабілітований, у 1990 поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України, спочатку на посаді наукового співробітника, згодом старшого н. с., від 1997 р. – завідувач відділу Історії філософії України цього інституту. Викладав філософію на посаді професора в Київському міжнародному університеті (1996-1999) та в Kиєво-Могилянській Академії (1998–2002). Брав участь у конференціях та круглих столах, наукових та організованих громадськими й політичними організаціями (УРП, ОУН, Громадянською позицією тощо). Публікував статті на теми філософії і політології, готував навчальну літературу, укладав антології, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов, опублікував спогади.
Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
Похований В. Лісовий 21 липня 2012 року в с. Тарасівка Безрадицької сільради Обухівського р-ну біля родичів.
Усе життя Василя Лісового – яскравий зразок громадянського служіння рідному українському народові.
Бібліоґрафія:
Антін Коваль (В. Лісовий). Відкритий лист до депутатів Рад УРСР // Сучасність, рік ІХ, ч.10, жовтень, 1969; Зона, 1994, № 8, С. 125-148; http://archive.khpg.org/index.php?id=1201207207&w=
В.Лісовий. Проти рожна. Авторська передмова до віршів, які друкуються лише тепер. – ж. Україна, 1990, №16, квітень. – С. 13-16.
Історія філософії України. Хрестоматія. (Укладачі В.Лісовий та І.Русин не вказані). – К.: Либідь, 1993.
Карл Поппер. Злиденність історицизму. (Переклад і передмова). – К.: Абрис, 1994.
Англо-український філософський словник. (Статті, упорядкування). – К.: Либідь, 1996.
В.Лісовий. Культура, ідеологія, політика. Збірка есеїв. – К.: вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 352 с.
В.Лісовий. Основи сучасної філософії. // Філософська думка. – 1999, №1-2; 1999. – №3; 1999 – №4; 2000. – №4; 2001. – №2.
Філософський енциклопедичний словник. – Київ: Абрис, 2002 (десятки статей з філософії).
Енциклопедія сучасної України. – Т. 1-5. – К. – 2001-2006 (десятки статей з філософії).
Дмитро Чижевський. Філософські твори в 4-х томах. – К.: Смолоскип, 2005. (Укладання, передмова до третього тому).
В.Лісовий. Спогади. І. Початок дороги: місце і час. – ж. Сучасність. – 2003, № 5 (505), с. 127-145; ІІ. Руїна побуту, уривки традиції (повоєнні роки). – 2003, № 6 (506), с. 112-124; ІІІ. Школа: видіння сяйливих вершин (1945 – 1956). – 2003, № 10 (510), с. 95-117; ІV. Університет (1956-1962): як осягнути неосяжне. – 2004, № 1 (513), с. 98-119; VІ. Аспірантура, Інститут філософії: думка і дія (1966-1972). – 2004, № 4 (516), с. 123-138; 2. Викладання в Київському університеті. Інститут філософії. – 2004, № 11 (523), с. 143-151; 2004, № 12 (524), с. 127-140; http://archive.khpg.org/index.php?id=1281364212&w=
Лісовий В.С. У багатоголоссі політичних дискусій: Статті та інтерв’ю. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 239.
II.
Three Philosophers – Political Prisners in The Soviet Union. – Smoloskyp samvydav series, № 4, 1976.
Хроника текущих событий. – Амстердам: Фонд имени Герцена, 1979, вип. 16-27.— С. 474.
ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31. – С. 20, 24, 78; 1975, вип. 34. – С. 30; 1976, вип. 40. – С. 88, 138; 1979, вип. 36. – С. 16; 1980, вип. 53. – С. 87; вип. 54. – С. 76; 1981, вип. 57. – С. 94-95.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 6-4. 7-1, 10-3; 1981: 1, 2, 3, 6-34, 10, 11; 1982: 3-32; 1984: 3-20; 1985:
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 90, 94, 112, 117, 125, 143, 193, 201, 202, 205.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 146, 175, 189, 193, 194, 195, 217, 220.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1. – С. 9 22 23 24 34 41-42 118; Т. 2. – С. 27 40-41 47 92 95; Т. 3. – С. 91, 103, 109; Т. – 191.
Роженко М. Липневі уроки радянської доби в історії України // Матеріали 10-х Липневих академічних читань. Випуск І. – К.: Український Центр духовної культури. – 2002. – С. 3-38; Там же: Василь Бишовець. Трохи про арешти липня 1972 року. – С. 66–70.
Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – (За покажчиком).
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (В.Лісовий: с. 383-386); http://archive.khpg.org/index.php?id=1113915214
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (В.Лісовий – с. 379 –381.
Грабовський Сергій. Згадуючи Василя Лісового tyzhden.ua/Columns/50/56266 ; http://politikan.com.ua/8/6/0/52727.htm
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 22.06.2013.
Зв΄язок: тел. 044-285-12-11, моб. 066-66-33-046; E-mail: ovsienko49@gmail.com
Коротка довідка:
ЛІСОВИЙ Василь Семенович нар. 29.08. 1937 р. в с. Старі Безрадичі Обухівського р-ну Київської обл. – п. 20.07. 2012 у Києві. 1962 закінчив історико-філософський факультет Київського університету, викладав філософію в Тернопільському медінституті, 1966-69 навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка. З 1969 – співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 захистив кандидатську дисертацію на тему “Логіко-філософське дослідження побутової мови”. Організовував друк і розповсюдження літератури самвидаву серед аспірантів і студентів. Після арештів 1972 р. разом з Є. Пронюком видав № 6 („київський”) самвидавського журналу “Український вісник”. Написав “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України” на захист заарештованих. 7.07. 1972 р. заарештований і засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). Карався в Мордовських таборах, зокрема, 1974-76 рр. в ЖХ- 385/3-5 (сел. Барашево) – разом з В. Стусом; у таборах Пермської обл.; заслання відбув у Бурятії, де його ув΄язнили ще на 1 рік за сфабрикованим звинуваченням у “дармоїдстві”. Звільнений у липні 1983. Працював у Музеї історії Києва, вчителем, з відновленням 1989 р. наукового ступеня – в Інституті філософії НАН України, викладав філософію студентам. Готував навчальну літературу, уклав антології, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов. Опублікував спогади.
