Євген Ходун: Безголів’ячко!

Безголів’я (варіант — безголов’я) — це не щось таке собі примітивне, на кшталт безумства, про що чимало українців, котрі віддалилися від старих мовних традицій, могли би подумати за простою смисловою асоціацією. Насправді це поняття складніше — воно суголосне з уявленням про лихо, біду, горе.

А що вже навіть для лютих ворогів лірична українська душа витворила ласкаву форму «вороженьки», то так само і безголов’я чи безголів’я по-українському порою називають майже ніжним словом «безголів’ячко». І ця біда за останні три роки стала чи не найприкметнішою рисою вітчизняної державної політики.

Поцікавмося творами Тараса Шевченка, і виявляється, що безголов’я — слово, що його поет вживав доволі часто. Свого часу, читаючи «Кобзар», ми не дуже звертали на нього увагу, на відтінки його значень та на контексти. Тож замислімося над ними хоч тепер.

* * *

Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.

Т. Г. Шевченко.
«На вічну пам’ять Котляревському»

Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
«Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи —
Наше безголов’я».

Т. Г. Шевченко. «Тарасова ніч»

Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов’я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Г. Шевченко. З передмови до поеми «Гайдамаки»

Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов’я
І я учуся. Слізьми! Кров’ю!
Письмо те полилося… Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?

Т. Г. Шевченко. «Варнак»

* * *

Отже, у першій наведеній цитаті безголов’я означає таку справжню біду, що її зловісно віщує ворон. Хоча з воронячим карканням виразно контрастує голос соловейка, він усе одно не може навернути на добро злодія, через що той і загине.

Здебільшого в переносному значенні безголов’я — це засилля в суспільстві паничів та панят з «благородною фамілією» Кирпа-Гнучкошиєнко-в, які соромляться навіть згадку про себе «надрукувати в мужицькій книжці» — тобто показати свою надмірну (на їхню думку) спорідненість із простим народом.

Згадаймо одного сучасного Кирпу-Гнучкошиєнко-ва, який колись виступав з горезвісним, не раз висміяним гаслом «Почую кожного». А ще раніше на великих дорогах часто-густо маячили приписувані йому характеристики «…тому що послідовний» — правда, без зазначення, в чому та «послідовність» полягала. Проте перед самою зустріччю керівників країн Східного партнерства у Вільнюсі вся ота доти пильно приховувана «послідовність» раптово спливла каламуттю на поверхню.

А корінь усієї справи — у рабській психології. Раб залишається рабом, незалежно від обійманої посади. І хто у 2010 році ще сподівалися на якесь диво та намагалися проголосувати на президентських виборах за такого собі вольового холопа, який згодом стане «міцним господарником і сильним керівником», — ті невдовзі діставали саме те, на що заслуговували: показна «вольовитість» цілком очікувано кудись звітрювалася, зате виявлялося, що верховним холопом у державі дуже зручно маніпулювати кожному у своїх інтересах. «Головний раб» має більше можливостей і роздавати привілеї наближеній челяді, і відбирати ресурси у небажаних конкурентів. Для близького оточення високопосадового пахолка особливо вигідною рисою є його неусталена підліткова психіка, що легко піддається впливам зусібіч.

Зрозуміло, що верховенство права не має до цього жодного стосунку, хоча з його вуст аж надмірно часто звучить як клятьба, нібито правові питання мають вирішуватися не в політичній, а в суто юридичній площині. Мислячим людям так чи інакше все одно стає зрозуміло, що в суті своїй це не більш як пустопорожня демагогія, де за густим словесним туманом проглядається пресловутий порожняк на залізницях Донбасу.

«Вертикаль влади», вибудувана з так званої «команди однодумців», являє собою не що інше, як ієрархію рабів, де кожен на своєму місці має певний зиск і вплив, але так само й чималий ризик бути позбавленим усіх вигод за одним лише окриком наглядача, поставленого з числа тих самих рабів, хіба що особливо ретельно дібраних для забезпечення стійкості владної піраміди. Уся система, звісно, підбита брехнею та лицемірством, котрі є неодмінними умовами її функціонування. Це означає, що вчора могло офіційно обіцятися одне, водночас малося на увазі зовсім друге, а сьогодні на ділі робиться третє.

Генеральний прокурор України В. Пшонка якось сказав на одній із прес-конференцій, нібито в жодній країні немає закону про лікування ув’язнених за кордоном. А чому ж тоді перед тим нам вуха прогуділи плітками про одну сусідню країну, де подібним порядком нібито зловживали зеки з метою уникнення покарання, і тепер буцімто сотні з них перебувають у бігах?

Дивне враження справляє також низка виступів у Верховній Раді України керівника так званої комуністичної партії, якщо розглянути ті виступи в їхній алогічній послідовності. На всі заставки був розкритикований український уряд, не спроможний прогнозувати події.

До цього слід додати, що уряд М. Азарова, дійсно, тривалий час працював узагалі без програми дій, без стратегічного плану та не лише не прогнозував подій, але й не вмів запобігти їх несприятливому розвиткові.

Але ж ми добре пам’ятаємо, як той же самий партійний комуністичний лідер при затвердженні прем’єр-міністра на повторний строк довго перелічував істотні недоліки його попереднього урядування. А наприкінці розлогої промови сказав, що, значить, ми повинні дати йому шанс на виправлення. Фракція комуністів проголосувала «за».

І чи згадав комуністичний вождь, що раніше наданий прем’єрові шанс насправді було ним бездарно змарновано? Що компартія у своїх попередніх розрахунках грубо помилилася? Та ні, прозвучали звичні комуністичні заклинання про олігархів, про «так звану опозицію». І жодного слова каяття за власний недалекоглядний вибір.

Втім, навіть ця «вертикальна система» за будь-яких умов залишає можливість вияву волі гідного індивіда та свободу громадянського морального вибору — чи то вписатися в ієрархію рабів у ролі покірного Кирпи-Гнучкошиєнко-ва, а чи раз і назавжди категорично відмовитися від такого принизливого стану.

Як видно, слухняні Кирпи-Гнучкошиєнко-ви ще донедавна рекрутувалися чинною системою в кількості, достатній для її самовідтворення й самозбереження: завдяки когорті психологічно травмованих низових виборців, котрі постійно голосують за своє індивідуальне безголів’ячко, — через шахраїв середньої ланки у виборчих комісіях, покликаних забезпечити безголів’я суспільне, — і аж до осіб на найвищих посадах, — зацікавлених у безперебійному обертанні рабовласницько-холопського механізму цілої держави.

Уже забувся й практично не використовується «майданс» — владна спецоперація, навмисне винайдена для того, аби лише якнайщільніше зайняти всі доступні місця, придатні для зібрань громадянських активістів. Ця технологія застосовувалася колись, а інші подібні їй виверти виконуються й тепер для притлумлення громадянської активності — наприклад, монтаж уже в листопаді новорічно-різдвяної «йолки», а також заливання на Майдані Незалежності в Києві ковзанки при прогнозній на ближчу добу плюсовій температурі повітря і значно раніше від стійкого її переходу нижче нуля за Цельсієм.

То все робиться, мабуть, з чималого переляку, але не з великого розуму. Казав же один впливовий на всю країну теоретик, що страх — то потужний чинник, і він нібито мусить працювати.

* * *

Угода про асоціацію в Європейському Союзі готувалася, певна річ, не «під конкретну особу» і не з конкретною посадовою особою, а власне з Україною як державою — тобто з українським народом.

Очільники Європейського Союзу заявили про свою готовність тримати відчинені двері для України. У свою чергу, про готовність поїхати до Вільнюса на зустріч лідерів країн Східного партнерства було заявлено формально найвищою посадовою особою в державі.

Корисність для України підписання Асоціативної угоди сумніву не викликає.

Та чи не можна знайти для українського народу достойнішого представництва? Адже в такій важливій справі український народ мусить бути представлений не слабким та безвільним президентом, а серйознішими діячами: більш освіченими, прогнозованими й відповідальними.

Майстерні фінти бувають корисними й потрібними у футболі. А от невмілий гравець у політиці може дофінтитися до того, що і м’яч у нього відберуть, і команда поразки зазнáє. І тоді, на подив невдахам у грі, раптом може з’ясуватися, що суддівська бригада на міжнародному полі не є так само дистанційно керованою, як це досі трапляється деінде в загумінкових судах України.

Громадяни добре пам’ятають, в якому реваншистському угарі прорвалася до влади нинішня політична команда і в який спосіб вона зміцнювала своє панування. От ми, мовляв, налагодимо стосунки з Росією, чого не зуміли зробити керівні «попередники»… От ми, начебто «професіонали», домовимося про нову ціну на природний газ… От ми розпочали переговори, і вони тривають…

Насправді ж — провал за провалом. І тоді дріб’язкова мстивість змусила тимчасовців призначити мало не за всі суспільні біди єдину «винуватицю», зліпити їй кримінальне звинувачення та запроторити за ґрати.

І тільки з усвідомленням повного «облому» на проросійському напрямі влада вимушено перескочила на пеньок ближче до Європи. Щоби в останню мить перед підписанням угоди знову здійснити карколомний стрибок на струхлявілий євразійський пень.

Вихована в давніх традиціях мудра жінка, більше перейнята турботами про благополуччя сім’ї та про долю дітей, колись могла покартати чоловіка, надмірно прихильного до оковитої: «І чого ж то ти стільки п’єш на наше безголів’ячко?!»

За сучасних політичних умов актуальнішим стає інший варіант: «І що ж то за стрибки такі по пеньках на наше державне безголів’ячко?!» То нібито Європейський Союз — наш вибір, і ми, мовляв, з нього не зійдемо; то аж тепер раптом виявилися якісь ризики, що їх запізніло кинулися прораховувати владні чиновники?

Однак ставитися в наш час до громадян як до сукупності глухо-німих холопів, від котрих можна приховувати шантаж та погрози, що виходять від панівної верхівки Росії, не давати їм принципової оцінки з позицій національних інтересів України, — це діється якось не по-європейському. І всенародна повага таким шляхом не здобувається.

Щоправда, комусь ота всенародна повага може бути не дуже-то й потрібна. Адже існують у природі передвиборчі маніпулятивні технології. А ще слухняні силові відомства разом з контрольованим бандитизмом та керованими судами на всякий крайній випадок до пори приховуються в резерві. Але при цьому можна теж жорстоко прорахуватися: адже контрольований бандитизм, буває, раптово виривається з-під контролю, що призводить до непередбачуваних наслідків.

І тоді безголів’ячко за сучасних умов, крім переносних смислів у різних відтінках, виявляється, зненацька може набути ще одного доволі зловісного значення, що безпосередньо наближається до прямого. Посеред грудня нинішнього року настає річниця звірячої розправи над харківським суддею В. Трофимовим та його родичами.

Незважаючи на всі дотеперішні хвастощі «команди професіоналів» при владі, ані винуватців злочину, ані голови жертв досі так і не знайдено.

Євген Ходун, м. Харків

28 листопада 2013 року