Василь Овсієнко. Повернення

25 років тому, 19 листопада 1989 року, українська земля прийняла Олексу Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса.

А проте:

ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

                  В. Стус

 

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українка 1913 року (її привези з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті – то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж наростають нові люди, яким теж потрібно про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989-1992 року на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм. (Знайти цей фільм в інтернеті просто: наберіть назву українською мовою – і відкриється. Фільм триває 2 години 32 хвилини. Не пошкодуйте того часу. Особливо вражаючі картини перепоховання – у частині третій). Фільм неодноразово показувало телебачення. Сподіваємося, що в ці дні його знову покаже декілька телеканалів.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно з законом. Громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя  Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984; Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня 1984 року). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене як колишнього їхнього співв’язня. То була незабутня поїздка… Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, і я виступив із таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

“Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого “учреждения ВС-389/36” у селі Кучино Чусовського району Пермської області – колонії особливого режиму для “особливо небезпечних державних злочинців”, “особливо небезпечних рецидивістів”, таких, як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я…

Це ключі від камер тієї самої “установи”, де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з “найгуманнішими в світі” радянськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться трив (термін) ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі “Северное” в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати з неволі та поховати у рідному селі Барахти під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства “Меморіал”, Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерті Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено “у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі”.

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії “Галфільм” на чолі з режисером Станіславом Чернілевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в’язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо “тюрма народів”, за чутками, ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КГБ та в ЦК КПУ!

У зв’язку з цим пропоную записати до резолюції з’їзду таке:

“Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КГБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування.”

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі…

Був у залі й секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. (Він сидів недалеко від мене, трохи позаду, в першому біля проходу кріслі. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок – тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців, що просто застромлювалися голочкою в одяг. Вони легко губилися. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло).

Не все, що було зазняте на кладовищі в селах Борисово та Кучино, увійшло до фільму Станіслава Чернілевського, не все й потрапило в кадр. Ось, наприклад, таке.

Незадовго до нашої поїздки я одержав від колишнього співкамерника Марта Ніклуса з Естонії його нарис “Экскурсия в прошлое” – про одвідини Кучино у вересні 1988 року (він там бував зі знімальної групою естонського телебачення і в травні 1989). Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника особливого відділку майора Долматова, Степан Олександрович, похований у сусідньому селі Борисово за декілька кроків від могили Стуса та інших політв’язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник, майор Журавков, помер за днів десять після Стуса і похований у Пермі.

У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 – Ішхана Мкртчяна, під № 9 – Василя Стуса. Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Вона через одну від братової, четверта від Стусової, в тому ж ряду. Я став шукати її тому, що побачив під тином порівняно свіжі вінки з написами: “Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37”, “…от семьи Максиных”. 37-ма політзона була в селі Половинка, тепер там, мабуть, сидять кримінальники, бо політичні залишилися тільки в 35-й, у посьолку Центральному. Але ж Максін – наш останній начальник режиму! Може, його перевели туди ж. Схоже, “Александр Григорьевич” – хтось із “наших”. Я не знав імені та по-батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам’ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис:

“Долматов Александр Григорьевич   24. ІІ  1946 – 4. ІV 1989”.

Царство йому Небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали про свої злочини. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не старими.

Під тиском громадськості перевезення нарешті було дозволене.

Повернувшись із Уралу, я 22 листопада написав таку замітку для преси:

“Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у “таборі смерти“ ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До групи входили син Стуса – Дмитро, син Тихого – Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член Української Гельсінкської спілки Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії “Галфільм” Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та колишній в’язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого – Микола. Директор фільму “Василь Стус. Тернова дорога” (така була первісна назва) поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від Спілки письменників України та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.

На час приїзду основної ґрупи домовини та дерев’яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції “порадили” не поспішати…

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КҐБ, очолюваний нині Ченцовим Володимиром Івановичем, який “працював“ каґебістом у нашому таборі з кінця 1981 до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі наших політв’язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не перешкоджає, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб ґрупа не встигла на зворотній рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю 19 листопада в Києві мали зібратися люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети “Чусовской рабочий” Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Микола Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька заступів і лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло…

Основна ґрупа, передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу (бо місць не було), приїхала за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи. Усю громіздку апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовини. Довелося послати Овсієнка назад до Пермі. 17-го вранці ґрупа вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою ґрупа зустрілася з дільничним міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради там не виявилося, хоча з ним домовлялися про зустріч по телефону. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не піднімати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про “наругу над могилами”…

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10.

Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Домовина оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.

Коло 14-ї повернувся з Пермі Овсієнко, одразу взявся за роботу, розповідаючи, що їхав із Чусового в одному автобусі з колишнім наглядачем Сергієм Останіним, який не захотів зійти з автобуса, щоб провідати могили своїх жертв, навіть могилу свого начальника, Долматова, що похований через кілька могил від Стусової. Він зараз разом із колишнім наглядачем Навозновим працює санітаром у психіатричці, яка діє в приміщення колишньої колонії суворого режиму. А решта роз’їхалась хто куди. Кукушкін дав лейтенантові Любецькому молотком по голові – зараз сам сидить. Отакі новини.

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли. (Це панство Жеребцови – Ніна Василівна, Сергій Тимофійович та їхній син Олександр). Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх із місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, “підігрівати”. Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.

Нарешті коло 19-ї години приїздить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, оперативник, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев).

Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів у Пермі, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял. Із Пермі ваговоз вирушив уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони… збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров і Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті  – до заднього моста в середину, а цілі – з боків. (Про це детально оповідає Володимир Шовкошитний у книжчині «Герої народжуються на могилах героїв», вид-во «Український пріоритет», 2012; http://archive.khpg.org/index.php?id=1384594828&w).

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. (Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком під тиском громадськості виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не на Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було “відбій” затримуванню). Машина не могла їхати швидше 40 км на годину, а то якихось 200 км…

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.

Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло нетлінне, всохле, лише носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. Треба зауважити, що ми допускали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: “Це тато”. Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся). Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво. Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною (Шовкошитний подбав), щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно багатьма руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину горілиць. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов’язках. Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль. (Памיятаючи версію про можливе вбивство В. Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на голові ніяких пошкоджень. Шовкошитний же каже, що бачив таке пошкодження). Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков показував знімок Стуса екстрасенсу. Той сказав: “Цей чоловік убитий ударом по голові”.

Поклали під голову “пропускну” від церкви, хрестик, накрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.

Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину – з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама, Надія Антонівна Парубченко, була на похороні 8 вересня 1984 року, то казала, що їй навіть дозволили переодягнути сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре… Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину віком.

Виносили до дороги метрів двісті поміж могил із великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Відірвали зі стовпців бляшані номери 7 і 9, сокирою відкололи собі від стовпців скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли. (У жовтні 2000 року на конференції в Кучино я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським вיязнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні рештки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! І привезли через усю Імперію Зла в рідну Вірменію. Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають…).

Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де мідники залютували (запаяли) домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися опівночі. Удалося зв’язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – виконком Київради прийняв таке рішення.

Чернілевський з оператором їздили ще знімати запаювання в гаражі друкарні. Там водій Сидоров познімав колеса, позаклеював камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

18 листопада ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають.

Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробку. Слава Богу…

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі “Северное” в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не з’явися. Хтось сказав їм, що його побито. Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.

Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ…

…Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла вдова Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свою апаратуру до Києва, вантажимо її – тим часом ескорт від’їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги… Винесли з церкви домовини, поклонилися тричі Божому Храмові. (Ірина Калинець пригадувала: священик, заглядаючи їй у вічі, сказав: “Треба обнести довкола церкви. А може вони будуть канонізовані…”). Я протиснувся до Литвинового автобуса-катафалка, щоб утішати його маму Надію та сина Ростислава. Братися нести гріб уже не було сили.

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох “особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів”. Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово істини…

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю…

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне…

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

…Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії ім. В. Стуса