Два дні тому проводжали кіборга “Самітника” з побратимами в Донецьк. Передаю цигарки, а він сміється : “Ти ж знаєш, я не палю. Я ж по пиві. Але для хлопців – це валюта”. Потяг наближався і під його гуркіт “Самітник” продовжував:- Оце був обстріл шалений, ми забились у якусь каптьорку. Снаряди смалять і хлопці засмалили. Нема чим дихнути. Навіть Барбосу, що прибився до нас очі просльозилися. І вийти нема куди, бо терри шмаляють. Але дякую. Передам хлопцям, бо зачекались і нас, і гостинців. Все що на нас, все що ми їли, все, що чим стріляли – це все завдяки волонтерам”…
“Самітник” вже в Пісках. І я, напевне, би не писав про цей випадок. Але сьогоднішній пост Моніки Андрушевської (Monika Andruszewska) з Варшави мене направду вразив. Її родина і друзі підтримували Майдан, тепер займаються забезпеченням українських вояків. Сьогодні її неповнолітній брат за кишенькові гроші купив дві запальнички і попросив передати з оказією “для хлопців на фронті” . Моніка мріє, щоб у реляціях прозвучало, що їх товариство передало “ukraińskim żołnierzom 100 par butów, 50 opatrunków, 100 zestawów termobielizny…i dwie zapalniczki” (українським воякам 100 пар черевиків, 50 пов*язок, 100 комплектів термобілизни…і дві запальнички”. 
Не знаю, чи потраплять ці запальнички до побратимів “Самітника” і вони від них закурюватимуть цигарки, що я передав. Краще нехай би це сталось десь під мирним небом – в нас , чи у Польщі. Але якби це сталось у Пісках… Дякую тобі щирий польський брате. Дякую від себе, від “Самітника” і його побратимів. На світі набагато легше жити, коли ти знаєш, що у тебе є справжні брати і сестри, навіть коли ти не знаєш їхнього імені.
