Київська невістка: Дві мобілізації з різницею в 100 років

Днями дуже захворів дідусь (86 р.). Він просто зліг.

Вся наша чимала родина провела «великий хурал» і розподілила між собою обов‘язки з догляду та підтримки свого «патріарха».

Він живе в домі моєї тітоньки, татової сестри. В такому віці інсульт – річ особливо важка. Тому тепер ми встановили між собою «графік»: хто коли приїжджатиме,  щоб його доглядати. Бо дуже впав духом із-за своєї раптової безпомічності…

Попри все, в ньому вперто тримається гострий розум і добра пам’ять.

Оце провела біля дідуся кілька днів (годування, ліки по годинах, гігієна – ну, ви розумієте… :). А головне – спілкування, бо зараз тільки це його і підтримує. Оповідач з нього – знаменитий!  Говорили про «колишнє» життя: Голодомор, війну, сталінські часи. Він поспішає розповісти мені якнайбільше наших родинних історій, котрі свого часу розповідали його батьки – мої прадіди.

Про теперішню  війну дідусь заговорив сам – першим. Я заїкнулася, що родина мого чоловіка неоднозначно ставиться до того, що він тепер у війську і навіть не спробував «відмазатися» від мобілізації. Віддам належне своєму свекрові. Бо ще восени гиркнув на свекруху: «Якщо всі заховаються за спідницями, то хто ж нас тоді захищатиме?»

Почувши це, дідусь вмить ожвавів! – і розповів історію від моєї прабабці. Зараз зрозумієте, до чого я веду… Слухала вперше, але постараюся переповісти слово в слово.

…В далекому 1919 до прабабусиного села зайшов загін петлюрівців. «Як уже ж гарні хлопці були!» (далі цитую слова прабабусі Наді в переказі дідуся).

…На чудових конях, в гарних одностроях: шапки, кожушки, жовті ремені –  все як влите сидить!!!! А була неділя, і вони як один пішли до церкви.

Після служби Божої всі селяни – а з ними і козаки – зібралися  на майдані. Вийшов  їхній головний (осавул? сотенний? хорунжий?..) Розповів людям, хто вони такі [петлюрівці]; хто такий Симон Петлюра. І про те, що всім разом треба вже  будувати СВОЮ нову державу – Україну. І що вже вдерлися  «большовики» – і що добра від них чекати не варто…

А от тепер переказую його головне звернення до людей: він закликав усіх молодих селян-чоловіків мобілізуватия до його загону. Добровільно! Не примушував. Не погрожував. «Агітував» – але було то по-людськи, по-нашому: розсудливо і переконливо. І в кінці попросив (!) до ранку визначитися.Бо на світанні загін мав іти далі.

…А в той час люди в нашому родинному селі жодної уяви  не мали, що воно там по світах робиться: що воно за «большовики» такі, де хто з ким б’ється, і за що (Інтернету ж не було :) ). Селяни знали тіко одне: що царя вже нема, і німці додому повертаються. Тож стояли мужики перед волосною управою, чухали потилиці,«маракували» … І всі дружно «проспали» ранок: до петлюрівців не зголосився жоден…  Деякі (про всяк випадок) ще й у очеретах та лісках поховалися.

Вранці загін  тихо зібрався і так само тихо зник із села. Селюки полегшено зітхнули і зажили своїм буденним життям далі.

А ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ ДО СЕЛА ЗАЙШЛИ БІЛЬШОВИКИ.

…Прабабуся розповідала,як уперше у житті почула кацапські матюки. Як була вражена, що ці [нелюди], заходячи до хати, не хрестилися до ікон (цього тоді просто не можна було уявити!)

Неголені-смердючо-немиті-п’янючі. Під дулами гвинтівок зібрали всіх чоловіків – разом із кіньми та возами, завантажились фуражем і харчами, що вигребли у людей.  І кудись подалися. В селі стояв жіночий крик і дитячий лемент: чоловіків забирають, а що зробиш проти озброєних нелюдей?!

…Тільки через тижнів зо два дехто з «мобілізованих» тихцем повернувся додому –  худі, змучені й голодні, вже без возів та коней – ті нелічені, хто примудрився  втікти.  Розповідали мало, та все вже й так було зрозуміло… А більшості чоловіків-батьків-синів родини так і не дочекалися.  От тільки тоді всі почали між собою жалкувати: «Чого ж ми не прислухалися, чому не пішли до петлюрівців?! Треба ж було це горе зупинити».

…Але було вже пізно. За словами прабабуні, часто разом із кацапами приходили китайці в «будьонівках». Ті взагалі грабували мовчки і вбивали холодно та байдуже. Після китайців почали приїжджати на бричках «уполномочєнниє»: так почалося совєтське рабство. В селі називали таке життя «єгипта» – очевидно, за аналогією з рабами в Древньому Єгипті.

Дідусь зітхає: «Тепер розумієш, що зараз – майже те саме відбувається? Хлопці від війська ховаються, а коли москальня прийде – пізно буде. Така вже, мабуть, наша українська доля»…

Як могла, старалася переконати дідуся, що більше такого не повториться. Кажу: «Часи інші, ми вистоїмо, переможемо!» А в душі так неспокійно стало…

Треба знайти час та записатися на курси медсестер. Якщо війна підкотиться аж сюди, то хоч якась користь від мене буде.

 

1 Comment

Kommentarerne er lukkede.